Показать скрытый текст SPOILER
lens
06.08.2007, 22:43
Я вважаю, що...
Російська мова має отримати статус державної
Чи є мовна проблема в Україні як така? З цього питання, власне, як правило, розпочинається обговорення цієї теми. Численні приклади, наведені дописувачами з двох сторін (як україномовними, так і російськомовними), свідчать: проблема є. Люди стикаються з нею нерідко на буденному реальному рівні - при спілкування з держустановами, заповнюючи банківські документи, обираючи школу для дитини, сприймаючи інформацію із ЗМІ тощо.
Часто доводиться чути: надання російській мові офіційного статусу призведе до пригнічення, а то й до смерті української. Мені здається, що треба дуже не поважати свою мову, аби приписувати їй таку слабкість. Я впевнена: українська мова є сильна й самодостатня й може розвиватися через власний потенціал, а не завдячуючи витісненню інших мов.
Опоненти люблять наводити приклади з історії – про те, як гнобили українську й українське за часів Російської імперії чи СРСР. Я в цьому сенсі далеко не з усім можу погодитись, однак, в мене виникає логічне, вважаю, питання: якщо за тих умов мова й культура не лише збереглися, але й набули потужного поступу, хто (або що?) заважає цьому поступу на 16-му році незалежності? Аргументованої відповіді на це питання я досі не отримала, можливо, тому, що воно із серії „Що заважає поганому танцюристу?”...
Принципова різниця між двома позиціями, яка простежується, принаймні, на цьому справді толерантному форумі: україномовні учасники на загал проти російської мови як такої, бачать у наданні їй офіційного статусу загрозу для української - через "криваву руку Москви" і "п'яту колону". Зауважу: я особисто практично не знаю прихильників ідеї російської мови як державної, що були б затятими українофобами, протестували проти української як такої чи бачили солодкі сни про повернення в СРСР.
Вітренко з Кауровим в цьому сенсі для мене аж ніяк не авторитет. Не авторитет, втім, для мене і Тягнибок з його „Україною для українців”. Для мене це два полюси одного явища – маргінального агресивного глупства. Загалом, можливо, я невиправний романтик і нічого мені робити в розділі „Політика”, однак мої уявлення про прекрасне в українській політиці сформувались досить давно – і під впливом робіт українських інтелектуалів та демократів (від Михайла Драгоманова до В’ячеслава Чорновола). Не можу відмовити собі в задоволенні навести цитату з написаного ще наприкінці 19-го сторіччя справді розумною, європейського штибу людиною, яка була й справжнім патріотом України. Отже. Драгоманов:
Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2, на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони вибирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або громада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій, французькій і італьянській.
Можна наводити й інші чисельні приклади європейських демократичних держав, в котрих не заважаючи одна одній вільно існують дві, а то й більше державних мов. До того ж ніхто там не вираховує прискіпливо по головах – а скільки відсотків носії тієї чи іншої мови складають... Для мене в цьому сенсі найбільш прикметним є досвід навіть не Швейцарії, а Ізраїлю: в країні, яка всю свою сучасну історію перебуває в жорсткому протистоянні з арабським світом, дві державні мови – іврит і... арабська. А чого ж боїмося ми?..
Я дивлюсь на проблему так: дві державні мови означають, що людина має право вибору. Ніхто не примусить мешканців Західної України користуватись російською. Однак, і мешканці сходу чи півдня так само матимуть право на мову без примусу. Мені здається, це і є демократія. А як можна обмежити її регіональними рамками? Україномовний в Донецьку має повне право на захист своїх прав на рідну мову. Але чому російськомовний у Львові такого права позбавлений?..
Ще один момент. Можна без кінця дискувати на справді цікаві теми про те, коли власне з'явилося поняття Україна і чим є українська мова - мовою чи наріччям... Однак, ці дискусії мають дуже малий стосунок до сучасного стану речей. Так історично склалося, що південь та схід стали рідними для людей різних національностей. Так історично склалося, що рідною мовою для багатьох з них в поколіннях стала російська. Тож на разі в Україні є немаленька частина її громадян (відсотками й результатами переписів та соцопитувань можна гратися хто як хоче), котрі ідентифікують себе саме як громадяни цієї країни, знають українську мову, шанують українську культуру, однак рідною вважають російську й хочуть мати право користуватись нею у різних сферах життя.
Таке право може дати лише офіційний статус цієї мови. Статус регіональної вирішує якимось чином проблему, коли йдеться про місця компактного проживання національної меншини. Російською, не втомлююсь це повторювати, користуються люди різних національностей, які живуть по всій країні. В цьому - визначальна різниця.
То чому ж, якщо коротко, я за надання російській мові статусу державної? Тому що я за Україну – єдину демократичну країну вільних у своєму виборі людей. За ту Україну, в якій, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, лише тоді все буде гаразд, коли поляк почуватиметься тут краще, аніж в Польщі, а росіянин – краще, аніж в Росії... Скажете, я невиправний романтик? Але ж я сама вже в цьому зізналася...
Тема: 
Сообщение от Наххал
Социальные закладки