...
Що Україна культурно стояла вище ніж Московщина, видно й з того, що тоді, коли Київ уже був великим культурним і торговельним центром, то Москва 1147 року була ще невеликим хутором чи селищем.
Отже, доки Україна була самостійною — князівською, козацькою чи гетьманською — державою, ішов широкими кроками і її культурний розвиток. Відомо, як багато виходило видань у Києві, у Львові, в Острозі та в багатьох інших містах. По кінець 18-го століття лише одна київська друкарня випустила 250 книг. Українські видання ширились по всіх слов'янських землях, навіть у Молдавії, Румунії, Угорщині та по всій Московщині. Так Україна виконувала важливу культурну місію серед слов'янських народів. Не було тоді в Україні й цензурних обмежень, але чим далі чужа Московщина все ворожіше сприймала українські видання, навіть суто церковні.
Цар Олексій Михайлович навіть склав з поляками договір, щоб усі "слаґатєлі кніґ" були смертю казнені, себто, щоб були покарані на смерть, а їхні книги щоб були спалені. Після середини 17-го століття, себто після горезвісного Переяславського договору, ситуація в Україні почала швидко гіршати: Москва запровадила суворий нагляд над друкарнями і вимагала, шоб усі рукописи надсилати насамперед в Москву до цензури. Особливо домагався цього московський патріярх, який писав до Києва грізні листи, але Києво-Печерська Лавра не дуже потурала їм. Київський митрополит довго не хотів підпорядкуватися московському патріярхові й відстоював незалежність у справах церковного друку. Проте по 1720-му році майже все було вже заборонене і українська книжка не могла вийти в світ без благословення Москви. Накладалися штрафи за порушення, а Чернігівську друкарню цілком сконфісковано і перевезено до Москви. З тих причин такі визначні праці, як Величка, Самовидця, навіть Сковороди, з'являються спершу в рукописах у 18 столітті. Навіть перші частини "Енеїди" Котляревського виходять спершу в Петербурзі.
Таким чином протягом 18-го і 19-го століть видавнича українська справа в Україні з волі Москви була спаралізована. Навіть перший "Кобзар" і "Гайдамаки" Шевченка виходять у Росії.
У 1847 році в Україні українською мовою вийшла тільки 1 книжка, в 1848 році — 3, в 1849 р. — 2, в 1850 р. — 1, в 1851 р. — 2, 1852 р. — 3, в 1853 р. — 1, в 1854 р. — 3, 1855 р. — 4, в 1856 р. — 5. І це в той час, коли в підросійській Україні було понад 10 міл. населення. З цього бачимо, яку ганебну ролю відогравав в Україні московський режим, як він сковував увесь український культурний процес, у якій темряві тримав наш народ. А російські історики тим часом писали, що приєднання України до Росії мало прогресивний характер. Це саме повторюють і сучасні совєтські історики.
...
Другим об'єктом наступу московського окупанта було українське шкільництво. Щоб підготувати ширший курс русифікації, між 1933 і 1937 роками проведено чистки учительського складу. Згідно з повідомленням газет усунено тоді 24 тисячі найсвідомішого елементу серед учителів. Майже всі вони були заарештовані й заслані, бо їм закидали націоналізм і шкідництво. І, як наслідок, до 1941 року всі вищі навчальні заклади в Україні були русифіковані, лише в університетах залишились деякі окремі предмети, як українська мова і література, що викладались українською мовою.
Масове винищення української інтелігенції під закидом націоналізму досягло такого розміру, що в місті досить було розмовляти українському інтеліґентові українською мовою, щоб стягнути на себе небезпеку обвинувачення у націоналізмі. Після ліквідації українізації на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, де було 250 українських шкіл, два педагогічних технікуми, педагогічний інститут, українська газета, український відділ при Робітфаку, український відділ при Спілці Письменників за межами України, та низка українських установ, — НКВД таємно збирало відомості навіть по книгозбірнях, хто позичає українські книжки. В 1933 році в Інституті Т. Шевченка в Харкові з наказу НКВД знято з вистави книжок відділ "Українські письменники на Північному Кавказі", бо саме тоді большевики зліквідували все українське на Кавказі і розстріляли проф. Шалю, Боклаженка та кількох інших.
...
Нечувана дискримінація щодо України провадиться на всіх ділянках української культури. Навіть за совєтською статистикою у 1963 році на 10 тисяч населення Росії припадав 161 студент, а в Україні на ту ж саму кількість населення тільки — 129 студентів. Погляньмо й на кількість наукових робітників. Кількість населення Росії порівняно до цілого Совєтського Союзу становить 54 відсотки, але докторів наук там, порівняно до кількости докторів наук у цілому СССР, аж 70 відсотків, кандидатів наук — 67%. В той же час, коли населення України в СССР становить 20%, то докторів наук в Україні, порівняно, тільки 12,6%, а кандидатів — 13,9%.
...
Закінчуючи цей огляд про долю української книжки і взагалі української культури та нашої мови, мимоволі виникає питання: а які ж наші обов'язки перед Батьківщиною і перед собою? Живучи на рідних землях ми не мали змоги заглянути глибше в таємниці й статистику дій московського окупанта. Ніхто тих цифр у такому співставленні не розробляв. Це знали лише одиниці, а загал бачив тільки наслідки ворожої дії. Тут, у вільному світі, ваші науковці, маючи статистичні дані СССР, опрацьовують їх і показують нам у правдивому світлі нищівну політику Москви супроти України. Її мета — змішати всі уярмлені нею народи в один, як кажуть, "котьолок", перетворити в одну націю, з однією мовою, з одним мисленням, з однією московською імперіялістичною ідеєю. Цьому, як відомо, протиставляються всі поневолені в СССР, неросійські народи.
Отже нашим обов'язком є допомогти нашим науковцям у вільному світі видати цінні нефальшовані твори, які показували б правдивий стан України під московською стопою. Такі твори не тільки впливатимуть на дії вільного світу, не тільки озброюватимуть нашу спільноту, а й проникатимуть на той бік, стаючи доброю допомогою, зброєю, для нашого народу в Україні. Наша допомога врятує одночасно сотні цінних рукописів наших науковців, істориків і письменників, що живуть і працюють у вільному світі.
При цьому не можна забувати, що, протестуючи проти дій окупанта, проти винародовлення нашого народу, проти нищення нашої мови, мусимо тримати високо свій власний прапор. Протестувати має моральне право той, хто й сам допомагає тут зберігати культурні цінності, хто жертвує свої кошти на такі цінні видання як "Дипломатична Місія України", "Енциклопедія Українознавства", твори неоклясиків, хто передплачує і читає наші газети й журнали, хто купує рідну книжку, хто вчить своїх дітей рідної мови й підтримує наше шкільництво, свої рідні організації.
...
http://memorial.kiev.ua/content/view/146/70/
Социальные закладки