А Вы националист?

[Б_Рысь]

Что-то у Вас слово "федерация" звучит как ругательство.
А ведь это одна из общепринятых форм построения государства..
Примеры весьма многочисленны..
Наверное, "это ж-ж-ж неспроста" (с)
Или жители федеративных государст меньшие патриоты?

Ха! как же так - дать кому-то больше свободы, чем себе! В том то главная суть национализма - "каждому - мое!"

[bayard]

Скорей всего надо думать, как украинский националист

А ви здатні розказати про що думає український націоналіст?

Раз уж ты гражданин Украины, ты должен работать, бороться, мечтать и осуществлять свои мечты во благо интересов Украины.

Саме так.

У националистов, в отличие от патриотов, есть враг - коммунизм.

Це хто вам таке ляпнув?

Задача националистов - спасать традиционные ценности нации, которым угрожают русские.

Ось що мене завжди дивувало, так те що УСІ знають що таке націоналізм, так будують якісь химерні замки навколо цього.
У більшості наших співвітчизників спрацьовує традиційне, прищеплене в радянські часи мислення: націоналізм — це зле. А добре — інтернаціоналізм... Традиційне протиставлення націоналізму й інтернаціоналізму стало одним із казуїстичних маневрів радянських ідеологів, котрі вкладали в поняття «націоналізм» передусім характеристики, властиві насамперед шовінізму, ксенофобії, але аж ніяк не традиційному націоналізму. Рокі незалежності мали — за ідеєю — привести якщо не до спільного розуміння, то до розуміння більшістю освічених людей тих фактів, що а) націоналізм — це політична форма прояву такого явища, як патріотизм, і б) інтернаціоналізм можна розуміти як співдружність націоналізмів без обов’язкового протиставлення двох термінів. Більше того, в Україні саме слово «націоналізм» опинилося під своєрідною забороною — нормальне слово, нормально сприйняте в усьому світі, в умовах незалежної України замінили словосполученням «національна ідея». Справді: чого тільки не вигадаєш, аби не відступати від сталих штампів. Ми так звикли до того, що, святкуючи «день перемоги над німецьким фашизмом», не замислюємося, що фашистів у Німеччині переміг не хто інший, як Адольф Гітлер, тоді як його прибічники сповідували діаметрально протилежну фашизмові ідеологію — нацизм. Але штампи прижилися й укоренилися настільки, що десь року так 1988-го представник делегації радянських ветеранів, виступаючи перед громадянами Берліна, з найкращих міркувань розпочав свою промову словами: «Дорогі німецько-фашистські загарбники!». Саме до таких штампів-курйозів належить словосполучення «українські буржуазні націоналісти». Український націоналізм — традиційний український націоналізм — ніколи не був буржуазним. Це — породження рустикальної частини українського політикуму, і орієнтований він був переважно на сільську частину населення України. У 40-х роках існували штампи і крутіші. Приміром, виступаючи 1944 року перед жителями звільненого міста Рівне, Дмитро Мануїльський ужив вислів «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». З його легкої руки цей нонсенс пішов гуляти сторінками різноманітних видань. Маразм виявили лише в січні 1949-го — тоді в усі газети (включно з колгоспними багатотиражками) розіслали інструкцію ЦК про заборону вживати такий вислів.… Але — слово не горобець, як відомо...
Існувала ще одна небезпека, яку таїло в собі магічне слово «націоналізм». Річ у тому, що в повоєнний період у середовищі української еміграції поступово практично припинилися дискусії на тему українського націоналізму. «Героїчна боротьба» минула. Услід за нею розпочинається процес «канонізації», «догматизації» українського націоналізму зразка 30 — 40-х років. Окремі автори намагаються нав’язати дискусію щодо ідеологічних орієнтирів. Як результат — другий розкол ОУН, 1954 рік...
Після смерті Степана Бандери і Андрія Мельника, відходу від активної діяльності Степана Ленкавського ідеологічні дискусії в середовищі націоналістів припинилися. Тому й український націоналізм до 70-х років перетворився з живої ідеології на щось догматичне. Націоналісти визнавали примат нації й закликали боротися за незалежну Українську державу. При цьому незалежна держава настільки перетворилася на самоціль, що практично другорядним здавалося запитання: якою ж має бути ця сама держава? Але відхреститися від спадщини «героїчної епохи» жодна з націоналістичних груп не змогла. Стратегічна мета була спільна — Незалежна й соборна Україна. Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння мельниківців та бандерівців в умовах діаспори: інколи правовірний мельниківець не бажав перебувати в одному приміщенні з бандерівцями.
(Вам це нічого не нагадує?)
Відірваність від батьківщини посприяла консервації давніх розбіжностей і відриву від повсякденних реалій. Енергія націоналістів була спрямована на підтримку ОУН (у різних її формах) як самодостатньої сили. Націоналізм став вироджуватися з ідеології у щось дивне, архаїчне, що живиться виключно давнім політичним капіталом...
Саме таким прийшов націоналізм у перебудовані часи в Україну. Наприкінці 80-х років представники націоналістичних сил діаспори зав’язали тісні контакти з представниками українського дисидентського руху. У націоналістів були досвід праці та гроші. У дисидентів — імена, популярність в Україні й енергія боротьби. Зіткнення дисидентів та націоналістів визначило кілька моментів. По-перше, дисиденти висунули умову: взаємні злість і ненависть, які накопичилися за десятиліття в різних таборах націоналістів, мають залишитися за океаном. Ідеологічні розбіжності не повинні хвилювати громадськість України. Нехай історією займаються історики, а не політики. По-друге, дисиденти через націоналістів отримали доступ до закордонних аудиторій, який мали раніше одиниці. По-третє, поступово розпочинається процес перетворення дисидентів-правозахисників на політиків, які замість визнання примату загальнолюдських прав і свобод починають визнавати примат національної державності. Таким чином, націоналісти дали поштовх розвитку правих сил в Україні. І на першому етапі навіть намагалися контролювати ситуацію у правому (антикомуністичному й антирадянському) таборі.
Проте вони не виконали своєї головної обіцянки: не переносити в Україну своїх ідеологічних та історичних розбіжностей, не акцентувати на них увагу громадськості. 1990 року до України переїжджає один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’являється лідер бандерівців Слава Стецько. З циклом лекцій виступають в українських вищих навчальних закладах лідери «двійкарів» — Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. У середовищі політиків починає гуляти розхожий міф, буцімто мельниківці відрізняються від бандерівців тим, що співпрацювали з німцями, тоді як Бандера і його соратники вели непримиренну боротьбу з окупантами. І хоча історики доводили, що не все так однозначно (не всі мельниківці були колабораціоністами і не всі бандерівці були героями), у політичних колах стала поширюватися саме ця версія. Це призвело у перші роки становлення українських політичних структур до поділу правих сил на прибічників бандерівців і прихильників мельниківців. Осібно стояв Рух (більше того, В’ячеслав Чорновіл критикував націоналістів за їхнє небажання досягти компромісного рішення), але й із нього раз у раз висмикувалися кадри для
ОУНівських структур. Лебединою піснею ОУН став тиск на Рух із метою обрання «триглавого керівництва» 1993 року і тиск на Українську республіканську партію з метою вироблення специфічних механізмів взаємодії (1992-го Левко Лук’яненко заявив, що ідеологією УРП стане демократичний націоналізм — офіційна ідеологія мельниківців; водночас кілька членів УРП були кооптовані у провід ОУН).

[bayard]

Націоналістичні організації розпочинали свою діяльність не лише з симбіозу з іншими політичними структурами, хоча насправді симбіоз ОУНм і УРП та симбіоз т.зв. «двійкарів» і ДемПУ було помітно неозброєним оком. Бандерівська ОУН вирішила піти цікавішим шляхом, залишивши незареєстровану й не легалізовану структуру ОУН і заснувавши легальну, яка б діяла за всіма законами України, партійну надбудову — Конгрес українських націоналістів. Створюється ще одна партія, що, протестуючи проти засилля представників діаспори, проголошує себе «ОУН в Україні», але невдовзі починає ділитися на безліч дрібних угруповань.
Цікаву концепцію своєї поведінки виробили мельниківці. Розуміючи безперспективність створення загальноукраїнської партії на базі ОУНм, вони оголосили себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об’єднань громадян. У Мін’юсті, вручаючи свідоцтво про реєстрацію, лідерам ОУН сказали: «Ми вас зареєстрували як громадську організацію, і нам байдуже, як ви себе відрекомендовуватимете. По суті ви — громадська організація». А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.
Але відомо, що 1994 року зусиллями діаспори (зокрема й націоналістів) був зібраний 1 мільйон доларів на підтримку на парламентських виборах Демократичного об’єднання «Україна». Злі язики говорили, що гроші витрачалися безконтрольно — адже на добру справу... Приблизно половина їх поділася невідомо куди... У представників діаспори, котрі мріяли за океаном про українську незалежну державу, така фінансова розхлябаність плюс відчуття особистої непотрібності, незатребуваності породили комплекс розчарування в Україні й поступового згортання політичної активності.
Міркуйте самі: після проголошення незалежності й урочистої передачі регалій президента УНР у екзилі (М.Плав’юк) президентові України (Л.Кравчук) представники націоналістичних кіл (до речі, Плав’юк за сумісництвом очолював мельниківську ОУН) почали втрачати свій вплив на політичні процеси в Україні. Нова українська влада відмовилася визнати Українську повстанську армію воюючою стороною під час Другої світової війни і провести історичну реабілітацію ОУН. Завершальним ударом для націоналістів стали слова Леоніда Кучми, буцімто «національна ідея в Україні не спрацювала». І це тоді, коли під «національною ідеєю» — повторимо — у нашій державі розуміють те, що в інших країнах іменують «націоналізмом».
Що ж було потім? Націоналісти перейшли в опозицію? Аж ніяк. Вони вирішили, що переходити в опозицію до своєї держави — не з руки. Тому почали простежуватися компроміси з владою. Тобто: націоналісти неначебто й були в управлінських структурах, але закликали до процесу «розбудови держави», який гострослови перекладали російською мовою не інакше як «расстройство государства». Діюча влада була освячена націоналістами й легітимізована ними. При цьому в новій державі націоналізм не заборонявся, але й не підтримувався — майже як християнство при дворі князя Святослава: «не возбраняшеся, но велми ругашеся».
Націоналісти, розчарувавшись у незалежній Україні, дуже швидко зійшли «на маргінес» політичного життя. І ця маргіналізація була закономірною.
По-перше, націоналісти практично не знали реалій життя в СРСР. Виховані на традиціях галицького лібералізму й на європейських цінностях, вони уявляли Україну лише з розповідей батьків або з художніх творів. Але річ у тому, що в українській літературі немає жодного персонажа, рівного за виразністю Остапу Бендеру, який міг би передати душу та спосіб мислення найнаполегливіших і найздібніших «великих комбінаторів» — тих, хто в перехідний від соціалізму до капіталізму момент і став справжнім господарем становища. Представники націоналістичного табору так і не зрозуміли, коли їх попросту «кинули».
По-друге, націоналісти приїхали в Україну з готовою ідеологією, анітрохи не замислюючись над тим, наскільки ця ідеологія пасує сьогоденню й наскільки до неї сприйнятливі громадяни України. Ефемерний світ, вибудуваний поколіннями націоналістів, відірваних від батьківщини, виявився паралельним світом щодо української дійсності. Більшість українців звикла жити в складі СРСР, у державі, де приватна ініціатива не заохочувалася. Тому сприйняти нові, запропоновані націоналістами ідеї було складно.[/B]
По-третє, пропаговані протягом багатьох десятиліть інтернаціоналізм, чуття «єдиної радянської спільноти», а також тотальна русифікація призвели до того, що націоналізм у суспільстві не сприймався.
По-четверте, націоналісти так і не спромоглися створити ефективні структури громадського контролю над діями влади. Вони не розробили жодної програми виходу України з економічної, культурної й духовної кризи. Вони не змогли використати своїх (або проведених з їхньою допомогою) депутатів для лобіювання своїх інтересів. Узагалі — вони не вміли лобіювати інтереси й віддавали перевагу не кулуарній політиці, а політиці мітингів та декоративних з’їздів.
По-п’яте, націоналісти не були готові взяти у свої руки відповідальність за діяльність у структурах виконавчої влади, що таки спричинило поступову втрату їхнього авторитету: говорити, мовляв, кожен мастак, а от спробуй зробити!
По-шосте, часті розколи націоналістичного табору також не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям.
По-сьоме, націоналісти, випускаючи безліч видань, не подбали про масового читача й не зрозуміли кон’юнктуру ринку. Я не кажу про електронні ЗМІ, важливості яких націоналісти просто не усвідомлювали (відомі випадки, коли лідери націоналістів відмовлялися від пропозицій узяти під свій контроль телеканали й радіостудії, мотивуючи це браком грошей, тоді як великих капіталовкладень, по суті, не було потрібно).
По-восьме, націоналістичні організації не знайшли можливості зацікавити молодь і тому поступово перетворилися на своєрідні «клуби для тих, кому за 60».
По-дев’яте, націоналісти зосередилися на роботі в середовищі інтелігенції, переважно гуманітарної, і практично й гадки не мали, як слід діяти в робітничих, сільських, студентських колективах, не кажучи вже про сферу бізнесу.
По-десяте, нерівномірно було розподілено роботу в регіонах. Якщо Донбас не сприймав націоналізму на масовому рівні — то тут і обмежилися випуском російськомовної газети «Бандеровец» та кількома агітаційними виступами, а основну роботу зосередили в Галичині, де агітувати було простіше, та й працювати легше. Небажання взяти на власні плечі воістину місіонерські труднощі на Сході і Півдні зумовило втрату позицій у загальноукраїнському політикумі й — відповідно — втрату позицій навіть у Західній Україні.
У підсумку все це обернулося маргіналізацією націоналістичного табору. У Верховній Раді України 13-го скликання ОУН представляли дев’ять депутатів (плюс три депутати від УНА-УНСО, яких із великими застереженнями можна зарахувати до націоналістичного табору). У 14-му скликанні націоналісти були репрезентовані чотирма КУНівцями та одним соціал-націоналістом. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах 1998-го року. Павло Лазаренко, приміром, приїхав до Чернівців із М.Плав’юком і заявив, що в душі він, по суті, націоналіст-мельниківець, бо всі його родичі були членами ОУН. Місцева газета пустила шпильку з цього приводу: «Ще один націоналіст вийшов із підпілля». Крім того, Конгрес українських націоналістів спільно з Українською республіканською партією (на той час вона вийшла з-під впливу мельниківців) і Українською консервативно-республіканською партією створили блок «Національний Фронт», який у парламент не пройшов, поховавши ще одну надію націоналістів на повернення у велику політику. Але найбільшим ударом для націоналістів стали довибори у червні 2000 року, коли в Тернопільській області Сергій Жижко, один із лідерів Конгресу українських націоналістів, якого підтримували Рух та ПРП, програв молодому банкірові, члену СДПУ (о) Ростиславу Шиллеру...
Після цього настав період з’ясування стосунків і пошуку відповідей на одвічне запитання «Хто винен?». У середовищі бандерівців давні вузли протиріч, які виливалися чи то в демарші ОУН, чи то в розмежування ОУН і КУН (двох бандерівських структур, які торік у листопаді розділили сферу повноважень і обрали двох різних лідерів — Андрія Гайдамаху та Славу Стецько), то у внутрішньо КУНівську війну всіх проти Сергія Жижка спричинили поступове зниження рейтингу партії й організації у всеукраїнському масштабі. 1999 року КУН намагалися використовувати (правда, безуспішно) для агітації за Леоніда Кучму в західних областях України. Але більшість націоналістів тоді підтримала кандидатуру Євгена Марчука — як «останньої надії української нації». Це стало ще одним програшем націоналістів, напевно, найбільшим в історії ОУН після розколу 1940 року. Після цього КУН переходить у фарватер націонал-демократичного табору і блокується з Народним рухом України та партією «Реформи і порядок». Наступним ударом для націоналістів із бандерівського середовища стає формування блоку Ющенка, де їх відсунули на треті-четверті ролі.

[bayard]

Про мельниківців і говорити не варто. Вони майже повністю зійшли з політичної арени і, можна сказати, не нагадують про своє існування. Статус громадської організації зробив їх малопривабливими для тих, хто створює блоки політичних партій, — користі практично ніякої, а місця у списках доведеться давати союзнкам.
Час диктував свої умови. Націоналісти перетворилися на політичну силу дня вчорашнього. Щоб повернутися до політичного життя, потрібні були нові програми. А про які програми можна говорити, коли вся діяльність націоналістичних організацій зводилася до відкриття пам’ятників і меморіальних дощок, до піснеспівів та моралізування? Але при цьому націоналісти не давали рецептів, як протистояти згубному впливу глобалізаційних процесів, як вивести з кризи економіку України, які перетворення провести в культурній сфері, щоб українська культура розвивалася синхронно з часом, а українська мова — вільно конкурувала з російською та англійською. Жодної програми, жодної реальної, слушної поради, втіленої у життя... Чи можна серйозно говорити про «Україну в Європейському співтоваристві зі своїм національним обличчям», якщо націоналізм не підготував Україну до цього життя в Європі? Де новітні технології — зокрема комп’ютерні, — принести які з собою просто були зобов’язані представники української діаспори, зокрема й націоналісти? Певна річ, ушанування пам’яті героїв — свята справа, але ж не тільки в минуле має бути спрямований потік свідомості українців! Націоналісти так і не змогли обжитися в Інтернеті і не змогли знайти себе в нових умовах.
Тож на нинішньому етапі реально припустити, що ті, хто іменує себе українськими націоналістами, по суті, такими не є. Вони не впливають на політичну ситуацію в державі — тобто не можуть претендувати на те, щоб виступати від імені української нації (за Вассіяном — усіх мертвих, живих і ненароджених українців, а за Донцовим — «спільноти людей, об’єднаних спільним майбутнім»). У саме слово «націоналізм» тепер вкладається цілком інший зміст.
Політолог Олег Невелюк, з яким ми сперечалися про ідеології в сучасному суспільстві, сказав: «Будь-яка центристська партія в Україні може сьогодні заявити, що її ідеологія — український буржуазний націоналізм, і вона не покривить душею. Хоч би там як, а всі центристські партії — бодай на словах — виступають від імені й на благо української нації, при цьому всі ці партії мають буржуазний характер». Справді — це те, чого не було в українських націоналістів 30-х років, які базувалися на сільській, аграрній, рустикальній основі.

Що ж заважає відродженню нормального, сучасного, дійового українського націоналізму? Точніше, що заважає назвати речі своїми іменами?

Передусім підміна понять і негативний смисл, який більшість наших співвітчизників вкладають у слово «націоналізм». Те, що в нас іменується націоналізмом, насправді має цілком іншу назву — ксенофобія. Тобто в Україні немає нормальної, спокійної, здорової пропаганди націоналізму як конструктивної, абсолютно природної політичної доктрини. Немає розуміння того, що націоналізм — це не вузькоетнічна ідеологія войовничих українців. І що українськими націоналістами можуть бути представники інших національностей. У принципі, так воно й було в 30-х роках, коли активними діячами ОУН виступали напівполяк Євген Коновалець, поляк Микола Сциборський, напівєврей-напівсловенець Ріко Ярий, росіяни Кожевников, Костарьов, Олена Теліга... Або коли етнічний росіянин Іван Лозовягін ставав активним націоналістичним, а згодом — націонал-демократичним діячем Іваном Багряним... Або коли, знов-таки, росіянин Микола Фітільов ставав шанованим у націоналістичних колах українським письменником Миколою Хвильовим. Український націоналізм не повинен заважати розвитку культури й самобутності національних меншин. Він не повинен суперечити принципам етнічного розвитку. Націоналізм — це політична течія, спрямована на створення політичної нації, а не на насильницьке перетворення, приміром, євреїв на українців.
Держава — хоч як дивно — не зацікавлена в розвитку націоналізму у державі, оскільки керівництво України, виховане в дусі радянських ідеологічних штампів і на основі космополітичної ідеї «єдиної спільноти людей нового типу», не може почати мислити категоріями політичної нації. Звідси й знаменита фраза Президента Леоніда Кучми, що «національна ідея в Україні не спрацювала». Звідси й постійне скиглення: мовляв, бракує нашій молоді патріотичного виховання. Звідси й геополітична невизначеність, яку в нас маскують словом «багатовекторність».
На сьогоднішньому етапі націоналізм — якщо він справді потрібен нашій політичній еліті, тобто якщо еліта справді розглядає проект «Україна» як далекосяжний проект, а не як інструмент для моментальної наживи, — слід відібрати в тих, хто невміло ним розпоряджається і цим дискредитує саме поняття «націоналізм», і передати в руки новому поколінню політиків, які змогли б спокійно та планомірно вивести цю течію зі стихії мітингових гасел і наповнити реальним змістом. Нинішні націоналісти в політичному плані приречені на маргінальне існування. Чому ж вони мають тягнути за собою ідею, яка в максимально модернізованому вигляді повинна служити суспільству і стати одним із головних чинників політичного життя держави? Націоналізм у нинішньому вигляді, так, як його подають сьогодні його «адепти», не може стати дійовим політичним інструментом. Він апріорі не може привернути до себе маси (якби міг — то за останні десять років довів би це). Тож мельниківці, бандерівці, двійкарі та інші ОУНвУ повинні мирно зійти на маргінес і відійти від активної діяльності — або прийняти нові, продиктовані життям правила політичної гри. І тим паче нинішні «націоналісти» не повинні прагнути спокійно котитися в обозі сильніших, мобільніших і багатших партій. Набагато чесніше буде відмовитися від брендів і монополії на ідеологію, передавши їх молодому, новому поколінню політиків.
У перспективі український націоналізм має шанс перетворитися на ідеологію, що стане інструментом антиглобалістських сил у країні. Тобто вектор націоналізму буде розгорнуто зсередини (вся історія націоналізму — це переважно боротьба за Українську незалежну державу і побудову державних інституцій) назовні, і завдання прибічників цієї ідеї зосередиться на перетворенні України на чинник європейської політики, на утвердження України в світі — у тому числі на економічних ринках. Адже захист українського виробника та українських товарів — хіба це не елемент націоналізму? Захист українських громадян, їхньої честі й гідності у будь-якому куточку світу — чи не націоналізм це? Іміджева кампанія для України, її культури (справжньої культури, а не «шароварщини» у стилі «oseledets&gopak») — хіба це не націоналізм? А протистояння наступу транснаціональних корпорацій на український ринок? А розвиток українського Інтернету? А залучення і розробка нових — українських — технологій? А сприяння майбутній еліті? Хіба це не націоналізм?

На сьогодні націоналізм має передбачати комплекс заходів, спрямованих на захист і зміцнення України, її модернізацію, просування на світові ринки й у світове співтовариство, на розвиток відчуття гордості пересічних громадян за свою країну, свою державу. Чи можуть сьогодні виконати завдання націоналізму ті, хто самоіменується «націоналістами»? Ні, не можуть. Для цього, по-перше, треба, щоб націоналізм став частиною політики держави (а реального впливу на державу і її структури націоналісти не мають), а по-друге — він має виробити певну надідею, якою півстоліття тому було здобуття Україною незалежності та єдності.
Якби націоналізм отримав в Україні свого Бенджамена Дізраелі, який воскресив би ідеологію націоналізму на новому грунті і влив би в неї нові сили — тоді до наступних виборів ми б мали потужний чинник, що ліг би в основу програм значної кількості політичних сил. А сьогодні — на жаль...

[bayard]

Если на территориальном уровне нам будут обеспечены все права, то нахрен нам эта строчка в конституции? Западенцев позлить?

В мене є дві дієві пропозициї:
1. Территоріальний рівень замінити регіональним.
2. Замість западенцев говорити "жителі західних областей України". Або ЖЗУ.

[КРИСТАЛЛ-7]

Ой.сколько еще есть предложений,не представляете.
(с) Осилила последний пост Тугрику.В остальном многа букав и моя отказалась читать на укр.языке,до момента возвращения РУССКОГО,на законный уровень.Прощений не прошу,толлерантность уехала на о.Шри-ланка

[Olivi@]

Це хто вам таке ляпнув?

Я имею ввиду украинских. Как раз те, кто называют себя националистами. Те, кто считает, что голодомор в 30-е - геноцид украинского народа (не советского!), что коммунисты во времена союза притесняли украинскую мову, они же привели страну к мракобесию, кормили граждан "гарантированной миской жалкой похлёбки", научили довольствоваться малым, разучили отстаивать свои права, окунули в карьерные интриги и воровство, вселили в умы неправильный взгляд на историю, привили ненависть к Западу, США, НАТО, да так всё это привили, что до сих пор наши украинцы никак не избавятся от совкового менталитета...

Ось:

У більшості наших співвітчизників спрацьовує традиційне, прищеплене в радянські часи мислення: націоналізм — це зле.

Ось що мене завжди дивувало, так те що УСІ знають що таке націоналізм,

А мне показалось, что никто не понимает, что такое национализм и национальную идею здесь практически никто не объяснил. Но характерно то, что наш укр. национализм очень тесно связан с русским в том плане, что всё русское (бывшее советское) мешает становлению нашего государства.

традиційний український націоналізм — ніколи не був буржуазним. Це — породження рустикальної частини українського політикуму, і орієнтований він був переважно на сільську частину населення України.

Тогда приглашаю тебя поразмыслить о сельской части населения здесь. Велком.

Націоналісти визнавали примат нації й закликали боротися за незалежну Українську державу. При цьому незалежна держава настільки перетворилася на самоціль, що практично другорядним здавалося запитання: якою ж має бути ця сама держава?
Але відхреститися від спадщини «героїчної епохи» жодна з націоналістичних груп не змогла. Стратегічна мета була спільна — Незалежна й соборна Україна. Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння мельниківців та бандерівців в умовах діаспори: інколи правовірний мельниківець не бажав перебувати в одному приміщенні з бандерівцями.
(Вам це нічого не нагадує?)

Парадокс! "Мы, националисты боремся за независимость государства, которого нет, не было и не будет в нашем представлении"... Нагадує слова Путина. А может он был прав, когда шушукался с Бушем???

Нехай історією займаються історики, а не політики.

Очень согласна!

[Olivi@]

В мене є дві дієві пропозициї:
1. Территоріальний рівень замінити регіональним.
2. Замість западенцев говорити "жителі західних областей України". Або ЖЗУ.

3. Русский язык не называть языком "попсы и блатняка".
4. Мову не называть "телячей"

А "западенцы" - оскорбительнонекорректное? В таком случае называй украинцев жителями украины всей, чтобы каждый украинец из твоих уст не слышал оскорбления в свой адрес.

[Fireball]

Ой.сколько еще есть предложений,не представляете.
(с) Осилила последний пост Тугрику.В остальном многа букав и моя отказалась читать на укр.языке,до момента возвращения РУССКОГО,на законный уровень.Прощений не прошу,толлерантность уехала на о.Шри-ланка

Русский незаконным у нас и не является, возвращаться особо и некуда. Разве что какие-то мелкие изменения.
На острове Шри-Ланка умер Артур Кларк.

В мене є дві дієві пропозициї:
1. Территоріальний рівень замінити регіональним.
2. Замість западенцев говорити "жителі західних областей України". Або ЖЗУ.

bayard, не має жодного сенсу писати такі великі пости - мало хто навіть почне їх читати...
ІМХО

[Fireball]

3. Русский язык не называть языком "попсы и блатняка".
4. Мову не называть "телячей"

Обсуждению не подлежит даже.

А "западенцы" - оскорбительнонекорректное?

Наука пока ещё не в курсе дела...

[КРИСТАЛЛ-7]

Русский незаконным у нас и не является, возвращаться особо и некуда. Разве что какие-то мелкие изменения.
На острове Шри-Ланка умер Артур Кларк.

bayard, не має жодного сенсу писати такі великі пости - мало хто навіть почне їх читати...
ІМХО

У языка нет статуса,в соотв. с чем,его эфир заглушают во всем

[bayard]

Я понял. Для уравнения в правах можно еще выпускать в эталонном английском варинате

А навіщо? Можете сформулювати?

[bayard]

Ой.сколько еще есть предложений,не представляете.

Чого ж так, моя ви розумниця? Не має сил дочитати? Не хочу вас ображати, але вміння сприймати, та робити висновки з великих текстів свідчить про досить великий IQ.
Я якщо я кину сюди все це російською, то будете читати? Звісно ж ні.
Тож питання не в мові.

моя отказалась читать на укр.языке, до момента возвращения РУССКОГО,на законный уровень.

А законий це який?

Прощений не прошу,толлерантность уехала на о.Шри-ланка

Тоді моя взагалі на місяці. Жарт. Моя толерантність завжди у ваших ніг

[bayard]

3. Русский язык не называть языком "попсы и блатняка".

А знайдіть в моїх постах де я б це казав

А "западенцы" - оскорбительнонекорректное?

Це з розряду принижуючого сленгу. Ми ж говоримо про важливі речі, якісь там громадянські права та свободи, тому вживання сленгу, залишимо прищавим молодикам. Зрозуміли що саме я пропоную?

В таком случае называй украинцев жителями украины всей,

А ви це робите?

чтобы каждый украинец из твоих уст не слышал оскорбления в свой адрес.

1. Любязна пані, поки що не отримала від мене права "тикати". Можливо це буде згодом, але не зараз.
2. Ви чули з моїх постів обвинувачення?

[КРИСТАЛЛ-7]

Чого ж так, моя ви розумниця? Не має сил дочитати? Не хочу вас ображати, але вміння сприймати, та робити висновки з великих текстів свідчить про досить великий IQ.
Я якщо я кину сюди все це російською, то будете читати? Звісно ж ні.
Тож питання не в мові.
А законий це який?
Тоді моя взагалі на місяці. Жарт. Моя толерантність завжди у ваших ніг

Не,сил много,желания нет,читать на укр. языке.В больших текстах иногда чаще много букв,а не смыслаЧтоб делать выводы.
ДА БУДУ
прежде,чем ответить,известно,что нет,дождитесь ответа оппонента
Законный-это право выбирать,где и на каком языке,что использовать.Учиться,документы печатать,новости слушать,кино в кинотеатрах смотреть,чувствовать себя человеком при этом,а не нац меньшинтсвом ,на котором строились империи.

[bayard]

bayard, не має жодного сенсу писати такі великі пости - мало хто навіть почне їх читати...

В цьому вся біда. Ніхто не хоче вилазити з колії. Як у Висоцького: назад 500, 500 вперед сигналим зря, пурга и некому помочь©. Мої пости орієнтовані на тих хто з цього стану вийшов, та знаходиться в процесі пізнання, а розмовляти з тими хто заздалегідь у чомусь переконаний, ви праві - дуже важко.

[Olivi@]

А знайдіть в моїх постах де я б це казав

Судя по Вашей логике "западенцы" - Вы говорите
Такое выражение встречается среди русофобов. Это не про Вас...
И предлагалось не Вам лично.

Це з розряду принижуючого сленгу. Ми ж говоримо про важливі речі, якісь там громадянські права та свободи, тому вживання сленгу, залишимо прищавим молодикам. Зрозуміли що саме я пропоную?
А ви це робите?

Простите, не "мы", а "Вы"
Вы, как националист в хорошем смысле слова не можете допустить, чтобы какие-то прыщавые малолетки (граждане Украины, имеющие такие же права и обязанности, как и люди среднего и пожилого возраста)вносили межнациональную рознь. Согласны?

1. Любязна пані, поки що не отримала від мене права "тикати". Можливо це буде згодом, але не зараз.

На форуме такое обращение считается допустимым. Сближет, однако. Но, как Вам будет угодно.

2. Ви чули з моїх постів обвинувачення?

Нет не слышала. С чего Вы взяли?

[bayard]

Не,сил много,желания нет,читать на укр. языке. В больших текстах иногда чаще много букв,а не смыслаЧтоб делать выводы.

Так справа в тексті чи в мові? Ви визначіться будь-ласка

ДА БУДУ

Переконали http://liberal.in.ua/phpBB2/viewtopic.php?p=2918#2918 останній пост.

Законный-это право выбирать,где и на каком языке,что использовать.

Вам забороняють розмовляти на вулиці російською? Або ви по кабельному дивитеся виключно україномовні канали?

[Natika]

Вам забороняють розмовляти на вулиці російською? Або ви по кабельному дивитеся виключно україномовні канали?

Представьте, что Вас ограбили. Забрали деньги, мобильный и даже одежду. Оставили в одних трусах.

Вы идете в милицию, а там заспанный дежурный опер выдает: Не понимаю, в чем, собственно проблема? Какое ограбление? За идиота меня держите? Гражданин, Вы же трусах!

Мне кажется, что лучше и не скажешь..

[Fireball]

Мне кажется, что лучше и не скажешь..

Только вот не все аналогии хоть как-то близки к реальности )


2bayard - я тоже, как увидел размер текста, сразу понял - сейчас читать не буду, только ближе к вечеру