
Сообщение от
Wiesenthal
Упаси Вас Бог, от таких выводов. Я просто предостерег Вас, дабы Вы не измазались кровью христианских младенцев(с сайта Зубра), которая течет с моих рук.
Шучу конечно, но все-таки уважайте окружающих и не давайте им ссылки на подобные ресурсы.
Рискну повториться
Я вижу программу действий по культурному обмену и не вижу антисемитизма. Остальные ссылочки не смотрели?
не желаете ли осудить г-на Ющенко за:
1) нагнетание антироссийской истерии
2) героизацию прямых пособников фашизма
Кстати, о культурном обмене:
Показать скрытый текст Іван ДЗЮБА
Ще одне. Чомусь проблема українсько-російських культурних взаємин і їх майбутнього розглядається зазвичай тільки в одному аспекті: присутність російської культури в Україні. А другий бік справи, тобто присутність української культури в Росії? Вже сама спроба актуалізувати це питання висвітлює драматичну асиметрію українсько-російських культурних відносин і застиглість стереотипів нашого мислення. Насправді ж це питання не таке парадоксальне, як здається, а цілком реальне, якщо йдеться про те, щоб Україна і Росія були співучасниками світового життя, а не про увічнення другорядності й підпорядкованості України, однобічної культурної експансії Росії в український культурний простір.
Звичайно, українська культура ще довго, а може, й ніколи не зможе посісти такого виняткового місця в свідомості росіян, як російська — в свідомості українців (будьмо реалістами). Але принаймні якийсь необхідний мінімум інформованості про українську історію та культуру, якийсь мінімум розуміння українського народу як самобутньої частини людства — мав би бути? Коли хочемо бути добрими сусідами і гарантувати себе від непорозумінь, — а чи хочемо?
Сьогодні такої інформованості й розуміння немає ні на рівні маси російського суспільства, ні — часто — на рівні його еліти, до того ж не лише політичної, а й нерідко наукової, культурної, мистецької. Натомість на всіх рівнях лунають зворушливі зізнання про «жену-украинку» і «тещу хохлушку» як вичерпний доказ того, що «всі ми слов’яни», «всі ми одно» (знамените єльцинське: «Вырвать из сердца то, что украинцы — свои, невозможно») і що «не можна різати по-живому».
Певна річ, сьогодні українська культура небагато що може запропонувати російському ринкові культури, мало що з неї може вписатися в такий насичений російський культурний простір — вакууму там немає. Але все-таки маємо і в музиці, і в образотворчому мистецтві, і в театрі, і в літературі явища, які могли б завоювати популярність у Росії і засвідчити російському суспільству (як уже засвідчили суспільствам деяких західноєвропейських країн) неповторність української культури та її історичну перспективність, — за умов, якби існували паритетні засади культурних обмінів, а не хаос шоуменського піратства.
До речі, не випадково ж Росія і на урядовому рівні цікавиться станом вивчення російської мови та літератури в Україні. Якщо мотивом цього є щире бажання будувати дружні відносини, ґрунтовані на знанні і розраховані на тривале майбутнє, то логічно було б і школярам та студентам у Росії давати хоча б елементарне знання про історію і культуру сусіднього українського народу. Тоді у майбутніх поколінь росіян та українців не було б багатьох із тих проблем, які багатьом каламутять голови сьогодні.
полный текст здесь
http://litopys.org.ua/rizne/dros.htm
Социальные закладки