Показать скрытый текст Оскільки правління Зеленського, як на мене (я про це вже писала) дуже схоже на правління суто промосковського зрадника, гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького (1623-1668), можна зробити певні припущення, як розвиватимуться подальші події в країні зараз.(с)
"Оскільки правління Зеленського, як на мене (я про це вже писала) дуже схоже на правління суто промосковського зрадника, гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького (1623-1668), можна зробити певні припущення, як розвиватимуться подальші події в країні зараз....
Відразу після обрання гетьманом (червень 1663), Брюховецький (вправний демагог та майстер впливати на юрбу) уклав з Московською державою Батуринські статті серпня 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями. Зокрема, гетьманська адміністрація зобов'язувалася: утримувати коштом місцевого населення московське військо в Україні;
повертати в Московію втікачів;
упорядкувати козацький реєстр, визначений попередніми договорами;
заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі;
вивозити горілку й тютюн в московські міста, аби не порушувати державної монополії, тощо.
В вересні того ж року Брюховецький вперше провів в Україні люстрацію представників козацької старшини (головним чином, це були представники провідного клану Хмельницьких), які були проти його обрання гетьманом та залишалися в опозиції до його правління.
Лише 18-го вересня 1663 року у Борзні були страчені: наказний гетьман Яким Сомко (брат першої дружини Богдана Хмельницького, Ганни Сомко), полковник ніжинський Василь Золотаренко (брат третьої дружини Богдана Хмельницького, Ганни Золотаренко), полковник чернігівський Іоаникій Силич; полковник лубенський Стефан Шамрицький,; полковник переяславський Опанас Щуровський; осавул полковий ніжинський Павло Килдій; секретар наказного гетьмана Кирило Ширай.
До Сибіру потрапили:
Генеральний писар Михайло Вуяхевич;
полковники київський Семен Третяк;
іркліївський полковник Матяш Папкевич;
прилуцький полковник Дмитро Чернявський;
осавул полковий переяславський Семен Кульженко;
осавул Леонтій Бут;
писар полковий Хома Тризна;
писар гродський переяславський Самійло Радич;
сотник Іван Воробей;
Прокіп Кульженко.
Через ці репресії Гетьманщина втратила сім бойових заслужених полковників. Клан Хмельницьких - Сомків - Золотаренків поніс невиправні втрати
На місце страчених та відправлених на заслання представників української козацької старшини гетьман Брюховецький призначав сирому, яка ще вчора затято галасувала про утиски адміністрації та військової старшини. Для того, щоб якомога швидше забагатіти, ця "чернь" визискувала й утискувала населення набагато лютіше, ніж це робили багаті попередники.
А в жовтні 1665 році, в Москві (Брюховецький зі світою відданих йому полковників став першим українським гетьманом, який приїхав до Московського царства - до того ж, ще й побрався з московською бояришнею) підписав Московські статті, Згідно яких українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження.
Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху.
В обмін на ці поступки Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.
Реакція Запорізької Січі (яка до того підтримувала Брюховецького), де в лютому 1666 року було обрано нового кошового отамана Івана Ждана-Рога, який був налаштований проти Москви, з'явилася незабаром. В першому своєму листі до гетьмана Ждан-Ріг писав:
"Почули ми, що Москва буде на Кодаку, - але її там не треба. Погано робиш, починаючи з нами сварку: зброя не допоможе, якщо вдома не буде порядку. Хоча царська величність зробила тобі честь, але гідність ти отримав від Війська Запорозького. Військо ж не знає, що таке боярин, а знає тільки гетьмана …"
Повернувшись в Україну, гетьман Брюховецький зустрів тут одностайну ненависть з боку простих козаків, українських мас, усього духовенства, зокрема, колишнього друга, а тепер найлютішого ворога єпископа Мефодія, і особливо запорізьких козаків. Разом з Брюховецьким ворогами стали й росіяни.
Під впливом всенародного обурення Андрусівською угодою 1667 р., яка означала зраду Москви у визвольній війні з Річчю Посполитою та поділ України, у містах Лівобережжя відбулися великі виступи проти московських залог, спричинених загальним обуренням діяльністю московсько-боярської адміністрації в Україні. Відтоді Брюховецький вирішив очолити народне повстання супроти московських управителів, закликавши на допомогу запорожців і гетьмана Правоберіжної України Петра Дорошенка. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під османський протекторат. Рада прийняла цю пропозицію.
Московські гарнізони, перелякані цим повстанням (там, де козакам Брюховецького вдавалося захопити міста, вони вирізали московитів з невблаганною жорстокістю - не мали пощади, в тому числі, їх жінки та діти), справді у багатьох місцях добровільно йшли з України. Тільки в Києві і Чернігові утримались московські загони. На весну Брюховецький готувався до війни з московським військом на чолі з боярином Григорієм Ромодановським, яке вирушило через кордон для об'єднання військ посланців.
Втім, зі своїм антимосковським виступом Іван Брюховецький дещо припізнився - авторитет правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який не давав на відкуп українських земель московським збирачам податей, не виторговував собі титулів, віддаючи українські міста, а з ними й Січ під владу російських воєвод, переміг його, дуже зіпсовану, репутацію. Тож чи варто дивуватися, що, тільки-но Дорошенко оголосив, що вирушає на війну з росіянами, щоб не допустити військ Ромодановського до окупації Лівобережжя, як деякі полки негайно приєдналися до нього. А за ними подалися загони запорожців і татар.
7-го (17) червня 1668 року на Сербиній могилі поблизу Диканьки Іван Брюховецький, на боці якого залишалися лише запорозький полковник Чугуй зі своїм невеличким загоном, загін татар та кілька сотень найближчих прихильників, мав зустрітися з правобережним гетьманом Петром Дорошенком для спільної військової ради. Замість перемовин Брюховецького, після сутички з його особистою охороною, схопили козаки на чолі з сотником брацлавським Михайлом ЗЕЛЕНСЬКИМ (я давно переконалася, що українська історія містична).
Гетьмана доправили до табору Дорошенка. Там прикували ланцюгами до гармати і стратили (подробиці цієї страти дуже суперечливі) за наказом Петра Дорошенка."
(с)
Социальные закладки