Маленький українець: довіра, побоювання, пріоритети
Ірина Кириченко «Дзеркало тижня. Україна» №12, 30 березня 2012, 19:35
Наша довіра одне до одного стікає, як вода в пісок, а він уже, важкий і мокрий, забиває усі «фібри і зябра» суспільним відносинам, які ніяк не назвати повноцінними. Наші люди не мають стовідсоткової довіри навіть до власних сімей, а політикам довіряють менше, ніж незнайомцям. Ті, хто не довіряє іншим собі подібним, ні сильнішими, ні самодостатнішими від цього не стають. Навпаки, адже спертися їм нема на кого — надійні «інші люди» і суспільні інститути пропливають міражами серед важких пісків.
Проте довіра — дуже важливий показник, що зводить воєдино соціальну та економічну сфери. Адже моральні чинники, що зумовлюють недовіру серед населення, впливають і на економічну сферу в країні, — достатньо згадати про недовіру до економічних реформ, до банків. Так вважає генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто, котрий надав нам дані одного з останніх досліджень інституту (методом інтерв’ю з 10 по 19 лютого опитано понад 2000 респондентів, дані репрезентативні для дорослого (18+) населення України, похибка не перевищує 5%).
Довіра в суспільстві починається біля вівтаря і закінчується біля газетного кіоску
— Найбільше наші люди довіряють церкві — 62% опитаних, не довіряють їй 17%, і баланс довіри—недовіри, тобто різниця між відсотком тих, хто довіряє цьому інституту, і тих, хто не довіряє, становить 45%. Засоби масової інформації — на другому місці: їм довіряють близько 41% респондентів, не довіряють 28%, і баланс тут додатний —12%. На цьому довіра в суспільстві закінчується, люди демонструють іншим інститутам різних ступенів недовіру, — розповідає Володимир Паніотто.
Ще зовсім недавно Збройним силам довіряло більше людей. Опозиції не довіряють удвічі більше громадян, ніж довіряють. Основний відсоток тих, хто не довіряє опозиції, базується у Східному регіоні, там їх 77,1% (довіряють же тільки 10,7%). Ненабагато краще становище і в Південному регіоні —14,2% довіряють опозиції, 64,2% — не довіряють. Тільки на Заході довіряють опозиції більше людей, ніж не довіряють (35,5% проти 28,9%). Навіть у Центральному регіоні не довіряють опозиції 43,1% опитаних порівняно з 33,5% тих, хто їй довіряє.
Річ у тім, що сьогодні опозиція «бореться всередині себе», при тому, що одна частина влади не бореться з іншою її частиною. Різні опозиційні партії змагаються між собою, борючись за один електоральний простір (оскільки їхні шанси забрати на свою користь якісь голоси на Сході не дуже великі). Через те так погано відбувається об’єднання опозиції.
У президента України баланс довіри—недовіри становить 44%. Немає такого регіону, де б йому довіряли. На «його» Сході йому не довіряють майже вдвічі більше людей, ніж довіряють (від’ємний баланс — 27%) . На Півдні 33% йому довіряють, 56% не довіряють.
У Центрі і на Заході країни баланс — 65% і — 55% відповідно. У Центральному регіоні тільки 12,5% довіряють президентові — швидше за все це чиновники. Президент за довірою в нас приблизно на рівні міліції, і це теж «досягнення» останніх років. Найгірше — це ставлення наших людей до уряду і парламенту, що було, втім, і раніше.
Політик як різноликий незнайомець
— Ми ставили запитання і про довіру на особистому рівні — до інших людей, членів сім’ї, друзів, колег. У середньому рівень довіри до інших людей не дуже високий — 6,2 бала за шкалою від 0 до 10 балів. У принципі, це трохи більше ніж середина шкали. Довіра до членів сім’ї становить 9,4 бала, довіра до друзів — 8,2 бала. Хоча, на мою думку, довіра до друзів має бути не нижчою, а можливо, і вищою, ніж до членів сім’ї, оскільки сім’ю не вибираєш, стосунки там бувають різні, а друзів вибираєш, і якщо не маєш до них довіри, то навіщо вони тобі? А довіра до колег становить 6,6 бала — вона майже така сама, як довіра до людей загалом. Довіра до незнайомців становить 3,2 бала, що зрозуміло: час складний, рівень злочинності високий, та ще й телевізор постійно транслює резонансні події.
Цікаво, що найгіршим є ставлення до політиків — люди оцінили його в 2,1 бала, що нижче, ніж ставлення до незнайомців. Дивно, адже є різні політики. Але, очевидно, в масі своїй політики заслужили таку «популярність» у народі: вони змінюють свої погляди, переходять з опозиції у владу, щойно в опозиції стає «незатишно». Є такі, хто багато говорить, що треба боротися за українську мову, а потім стають радниками Януковича і виступають уже за російську мову як державну. Активні члени Народного Руху стають провідними «регіоналами». Стереотипний образ політика — це мільйонер, який прийшов у владу, щоб стати мільярдером. Недовіру до політиків можна пояснити тим, що багато хто з них постійно змінює свої переконання і «не пам’ятає» своїх обіцянок.
Мені здається, що через них і ставлення до соціологів погіршилося — соціологічні дослідження почали сприймати як один з інструментів передвиборних технологій. Але, на мій погляд, соціологічні центри, на відміну від політиків, мають якісь механізми, які заважають їм працювати на замовника, фальсифікуючи результати своїх досліджень. По-перше, є соціологічні центри — члени ESOMAR (European Society for Opinion and Marketing Research) — це Європейське товариство досліджень громадської думки та маркетингу, воно видає директорію, за якою клієнти шукають виконавців, тому втрата репутації соціологічного центру спричиняє вилучення з директорії і неабиякі фінансові втрати. По-друге, є Українське соціологічне співтовариство, яке реагує на порушення стандартів. Так, у 2004 році Соціологічна асоціація України різко зреагувала на випадки корупції в соціологічних компаніях (хоча це й призвело до конфлікту всередині асоціації та припинення її роботи на два роки), компанії-винуватці зазнали фінансових втрат. Можна сказати, що соціологам було зроблено певне «щеплення», і повторення такого навряд чи можливе. А в середовищі політиків нічого подібного не відбувається. Журналісти запрошують на свої ток-шоу людей, які поводяться непорядно, можливо, для того, щоб «країна знала своїх героїв». Але ступінь демагогії в їхніх промовах сягає такого високого рівня, що населення не відрізняє брехні від істини. Тому демагоги стають героями, і відбувається інфляція поняття порядності.
Довіри до реформ немає — і не буде?
— Від ступеня довіри громадян до навколишнього світу залежить і економіка. Від довіри до президента, уряду, Верховної Ради залежить і довіра до державних інститутів: до всіх реформ, до банків. Є такий афоризм: «Будь-чий бізнес і навіть життя не можуть бути в безпеці, поки працює парламент».
Ми запитували: «Представники влади кажуть, що в Україні почали відбуватися соціальні та економічні реформи. Чи згодні ви із цим?». Погодилося близько 30% (повністю згодні 3,5% опитаних, швидше згодні —24,8%), не погодилося близько 55% (швидше не згодні — 28,2%, цілком не згодні — 26,6%), інші вагалися з відповіддю. Ми уточнили: «А наскільки успішно загалом проходять ці реформи?». Швидше успішно, відповіли 4,5% респондентів, однаковою мірою успішно і неуспішно — таку відповідь дали 45,4%, швидше неуспішно — визнали 42,9%, вагалися з відповіддю 7%. Можна стверджувати, що довіри до реформ українські громадяни не мають. Недовіра стає вже частиною нашої культури.
Насущне над актуальним
А які проблеми найбільше хвилюють наших співгромадян? Те ж опитування, проведене КМІСом, дало такі відповіді.
Отже, найбільше українців хвилює: зростання цін на харчі — про це заявили 58% опитаних, зростання цін на комунальні послуги (54%), втрата роботи (34%), несвоєчасна виплата зарплат і пенсій (32%), втрата здоров’я (30%), поглиблення економічної кризи (27%), зростання корупції (27%), розгул злочинності (20%), страх за долю рідних і близьких (19%).
Найменше українців хвилює: співробітництво України з НАТО — за це висловився 1% опитаних, міжцерковні проблеми (2%), територіальні претензії з боку країн — сусідів України (3%), а також поглиблення співробітництва з Євросоюзом (3%).
Такі очевидні вітальність, приземленість самих претензій до життя в наших громадян, напевно, можна пояснити горезвісними «труднощами виживання», але вони не дають приводу ані об’єднатися, ані разом щось для всіх нас організувати. Коли практицизм від бідності — не до спільної творчості… Тому й виявилися неважливими для громадян нашої країни проблеми, актуальні для всіх. Такі як забруднення довкілля (його вказали 14% опитаних), установлення диктатури в країні (8,4%), банкрутство України (11,1%), згортання демократії та свободи слова (5,9%), втрата державної незалежності України (6,3%). З одного боку, начебто ніщо, крім перманентних екологічних катастроф на місцях, Україні не загрожує, але хіба можуть проблеми такого розряду бути неактуальними? Чи для наших людей повітря демократії виявилося надто «розрідженим»?
— Зрозуміло, що перші місця в житті українців нині посідають проблеми, пов’язані з матеріальним рівнем, — каже генеральний директор КМІСу Володимир Паніотто. — А от щодо Євросоюзу, в їхній свідомості спостерігається амбівалентність: за нашими останніми дослідженнями, якби завтра проходив референдум за вступ у Європейський Союз, більшість наших громадян проголосували б за нього, а якби завтра проходив референдум за приєднання до Союзу Росії та Білорусі, більшість примкнула б до нього. Люди дають відповідь залежно від того, як було поставлено запитання. Влада може робити все що завгодно — можна, маніпулюючи запитаннями, отримати будь-який потрібний їй результат, — так досі й робилося. Тобто референдуми проводилися не для з’ясування думки людей, а щоб легітимізувати свою позицію. Більшість наших людей за союз з Європою, якщо це не завадить нашим відносинам з Росією, з якою громадяни України не хочуть мати закритих кордонів, митниць і віз, а хочуть бути незалежними і мати добросусідські відносини.
З нашого опитування видно, що проблеми, пов’язані зі згортанням демократії, свободи чи встановленням диктатури в країні, турбують українських громадян значно менше, ніж матеріальні проблеми. Вони не відчувають, що найбільша загроза для України полягає в тому, що до влади можуть прийти люди, яких потім уже не можна буде змістити.
Чому те, що з вашого погляду є найбільшою загрозою для країни, для населення таким не є? Це питання складне й недостатньо вивчене, можу висловити лише кілька гіпотез. Можливо, за останні двадцять років або за 2005 — 2009 роки демократія в нас стала скомпрометованим поняттям. А можливо, продовжує існувати «гомо совєтікус», для якого цінності свободи, індивідуалізму та незалежності означають набагато менше. Можливо, є ще глибше культурне коріння. Відомо, що в європейських країнах соціалізм тримався на багнетах, а от у Китаї, В’єтнамі, Кореї він навіть після розпаду СРСР продовжував існувати (азіатський спосіб виробництва, вирощування рису вимагало колективних зусиль, а не індивідуальних господарств). Американський психолог Бронфенбреннер у книжці «Два світи дитинства» показував, як в СРСР, на відміну від США, у школах формувався колективізм, слухняність, прагнення не виділятися. Досі населення України демонструє дуалізм: підтримку ринку й одночасну вимогу посилити допомогу держави. Така амбівалентність свідомості ускладнює адаптацію до ринкової економіки — і до того ж для таких людей цінність свободи й незалежності нижча.
Тема: 
Сообщение от katolizator
Значит тогда Янек на долго пришёл, Кыця то в турме, а больше по вашему то и конкурентов нет)))))))))
Ну постояли бараны, организовали защитнику убогих и обездоленных господину Маркову рекламную акцию, и остались наедине со своими проблемами.
Показать скрытый текст
Подробиці читайте в свіжому номері «Дзеркала тижня. Україна» в статті Ірини Кириченко «Суспільство — держава: недовірених з'єднання?». zn.ua
))
Ваши права
Социальные закладки