Проблеми Юлії Тимошенко великою мірою є продовженням її чеснот. Упевненість у собі породила віру у власну непогрішимість – образ «богині», який висміювали опоненти. Цю віру до того ж плекало догідливе оточення – як на рівні щоденних лестощів, так і в зовнішніх виявах (гротескні шоу, показушні спілкування зі ЗМІ у солодкавому форматі, провальні констатації «ВОНА – це Україна»).
Некритичність до власних рішень, однак, мала не лише іміджеві втрати, а й цілком осяжні провали в ефективності. Зважаючи на особливості походження і шалений темп роботи у великому бізнесі й політиці, Тимошенко могла не мати часу на набуття системних знань щодо стратегії суспільного розвитку, соціальних процесів чи особливостей пострадянської макроекономіки. Зрештою, знати все неможливо (переконання в протилежному є частиною проблеми «некритичного ставлення до себе»). Однак у такому разі зростає ціна відбору тих, хто міг би заповнити лакуни у власній підготовці, – команди.
І тут зле пожартували з Тимошенко як звичка початку 1990-х «просто вирішувати питання», так і позиція оточення.
До БЮТ кооптувались усі, хто здавався здатним вирішити поточні питання: супроводжувати в судах, забезпечити медіа-ресурс, підтримати грішми. Особливо коли з 2005 року, розгледівши в Юлії Володимирівні політика, який прийшов усерйоз і надовго, до неї потягнулося чимало колишніх опонентів. Зокрема, й одіозних.
Із наближенням виборів ці персонажі поліпшували «добробут» політсили та тих, хто приймав рішення щодо формування списків. Михайло Бродський, наприклад, який також у 2005-му «закотився» до БЮТ, у пізніших інтерв’ю розкривав деякі схеми зарахування кандидатів до списків, прейскуранти цін і роль близького оточення Тимошенко, насамперед Олександра Турчинова.
Формування списків – від парламентських до місцевих рад – і виконавчої структури БЮТ за такою схемою повільно вбивало політсилу. По-перше, одіозні діячі несуть свій негативний іміджевий багаж і спростовують твердження щодо «нової», незаплямованої сили. По-друге, спосіб, котрим залучені особи «вирішують питання», для яких залучалися, часто створює більше проблем, аніж розв’язує. Показовим прикладом є Андрій Портнов і його група, що ініціювали чимало конфліктів, які було досить важко пояснити виборцям. По-третє, не будучи пов’язаними з БЮТ ані ідеологічно, ані організаційно, вони з легкістю його покинули. Примусити їх залишитися практично неможливо: у спільні цінності вони не вірять, а важелів впливу (як-от у ПР) на таких фігур немає.
Зрештою, засилля пристосуванців негативно впливає на тих, хто приєднався до БЮТ не з міркувань вигоди, а з переконань та/або бажання щось справді змінити в країні. Для таких людей зникає реальна можливість донести свою думку, вплинути на рішення. Їх відсувають із відповідальних посад, від формування списків. Усе це різко знижує мотивацію, особливо тих, хто не здатен продиратися нагору через інтриги, улесливість і угодовство. Ті, хто сподівався на власні знання і вміння, мали менше шансів порівняно з чужими «потрібними людьми» і професійними підлабузниками.
Відтак у БЮТ – подібно до практично всіх українських політсил – відбувалася негативна селекція: відсів здібних. Це унеможливило його активну взаємодію із суспільними групами, які могли б стати природними союзниками на місцях: малого і середнього бізнесу, фахівців, справжніх лідерів думок у громадах (а не «професійних балакунів», яких якраз до блоку прибилося чимало). БЮТ залишився відрізаним від реальних місцевих мереж, які могли б допомогти зберегти зв’язок із суспільством після втрати влади.
Наслідок цих процесів не забарився. Замість триматися за Тимошенко (якій іще вчора клялися у вірності), захищати уряд (а навесні 2010-го для цього були всі підстави, адже діяла редакція Конституції 2004 року) прийшлі фігури поспішили стати на бік «переможців». Підлабузники ж не змогли запропонувати нічого, що було б адекватним моменту; не те що стратегії дій – не було бодай свіжих ідей. Цим почасти пояснюються розгубленість БЮТ і особисто Тимошенко, її хитання від «демонстративного патріотизму» (зразка сьогоднішнього Павличка) до запізнілих і малозрозумілих закликів до суспільного протесту. Час для організації справжнього спротиву було згаяно (за великим рахунком від початку судових засідань у червні до вироку в жовтні було цілком реально справді організувати протести, якими лякали владу бютівці, однак ані переконливого пояснення для людей, ані здатності ці протести організувати сьогоднішній БЮТ не має).
Вина оточення Тимошенко в тому, що за фасадом не виявилося структури.
Вина Тимошенко в тому, що її оточення відштовхувало людей, які могли принести реальну користь і політсилі, і країні, що зрештою й привело структуру до занепаду. І зараз, чи не вперше за понад 15 років у політиці, її подальша доля залежить не від неї.
Социальные закладки