Показать скрытый текст що дасть Україні останній Вселенський Собор
Майже вся історія боротьби за Українську Державу - це боротьба за церкву, віру та релігію. Хоча, це притаманно не лише Україні, а й усій світовій історії. Отож, щоб зрозуміти, що відбулось, потрібно розібратись з передумовами. Та й для початку зрозуміти, що таке Вселенсий собор? Який, до речі, відбувся вперше за останні 1229 років. Тут варто уточнити, що мова йде про церковні Собори визнані православним світом. А таких було всього сім.
Перший Нікейський собор - відбувся у 325 році, на ньому було визначено дату Пасхи та прийнято Символ Віри.
Нікейський Собор: фреска у Систинській капеллі Риму
Перший Константинопольський собор - відбувся у 381 році, де було визначено сім канонів церкви. Зокрема про автокефальне керування помісними Церквами: заборону єпископам одних помісних церков втручатися в справи інших церков.
Ефеський собор – відбувся у 431 році. На ньому було визнано в Ісусі Христі єдність двох природ: божественної і людської. Було вирішено сповідувати Ісуса Христа, як істинного Бога та істинну Людину, а Пресвяту Діву Марію було визнано Богородицею.
Халкедонський собор – відбувся у 451 році. На ньому було визнано Константинопольський престол другим після Римського. Так було до «великого церковного розколу» 1054 року коли Константинополь утверджується як перший престол православного світу.
Другий Константинопольський собор – відбувся у 553 році. Головним предметом собору стали суперечки між монофізитами (які вважали, що в Ісусі хрсті лише божественна природа) і несторіанами (котрі наполягали, що Ісус об’днував в собі божественну і людську природу).
Третій Константинопольський собор – відбувався у 680-681 роках. Головним предметом собору стали суперечки навколо вчення монофелітів. Котрі вважали, що Ісус Христос, маючи божественну і людську природу, мав, однак, лише божественну волю і дію.
Другий Нікейський собор – пройшов у 787 році. Основним завданням Собору стало припинення іконоборства: оскільки до того шанувальників ікон переслідували. Почитання ікон (поклоніння, запалення свічок і ладанів) визнано за ортодоксальне вчення. Однак, було підкреслено, що поклоніння відноситься до людини, зображеної на іконі, а не самого образу. Були також встановлені правила для створення ікон.
Після «великого церковного розколу» було ще чотирнадцять Вселенських соборів, які визнаються лише католицькою церквою. І не було жодного Вселенського собору, визнаного православними церквами. Так тривало більше тисячі років. Аж допоки у 1961 році не розпочалась підготовка до Вселенського собору, який нещодавно пройшов на Криті. Нині православний світ налічує 15 канонічних церков, з яких лише чотири не приїхали на Крит: Російська, Грузинська, Антиохійська (Сирійська) та Болгарська. Остання відмовилась від участі через небажання сплачувати 120 тисяч євро на організаційні витрати.
«Український слід» на Криті
Мені дуже дивно, що українські ЗМІ критично мало приділили увагу Вселенському собору, який пройшов нещодавно на острові Крит. Вплив України на підготовку, проведення та результати православного собору був неоціненно великий. Демарш Російської православної церкви, який мало не розколов православний християнський світ, був перш за все пов’язаний з «українським питанням».
Ще до оголошення відмови, московський патріарх Кіріл висував умову, щоб на соборі не розглядались питання пов’язані з автокефаліями. Церквами, котрі досі не мають, так би мовити, «канонічного» статусу. Таких у світі, за тисячу років від часу останнього Вселенського собору, вже є два десятки. Їх визнання різко змінить розклад сил і впливу у православному світі. До цього питання ми повернемось пізніше. Поки ж давайте розберемось, що ж було передумовою нинішнього конфлікту. Для цього потрібно перенестись на 330 років у минуле.
У 1686 році між Московським царством та Річчю Посполитою був підписаний «Вічний мир». За цим документом дві імперії розділювали між собою територію Гетьманщини (України). Тоді ж Руська православна церква (яка до 1920року називалась Православна Російська церква – авт.) забирає під свою юрисдикцію Київську митрополію. Яка від часу хрещення русі була у підпорядкуванні Константинопольського Вселенського патріарха.
Тим самим Московський патріарх порушив 8-ме правило третього (Ефеського) Вселенського Собору: «Хай ніхто з боголюбних єпископів не поширює владу на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його, чи його попередника. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не переступалися правила отців, щоб не закрадалась, під видом священнодійства, пиха влади світської».
Тут варто нагадати, що це не перше силове захоплення в історії Російської православної церкви. Згадати хоча б отримання Москвою статусу патріархії у 1589 році. Тоді Московська митрополія входила до складу Київської митрополії Константинопольського патріархату. Але 15 грудня 1448 року, без благословення Константинопольського Патріарха Московська митрополія відокремлюється. І залишається не визнаною (не канонічною) протягом 141 року.
Борис Годунов і Вселенський патріарх Ієремія ІІ
Аж поки тодішній правитель Московського царства Борис Годунов після захоплення Константинополя османами запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ переїхати до Москви. Патріарх приїхав для переговорів на яких Годунов почав вимагати від нього надання неканонічному Московському митрополиту титулу Патріарха. Єремія спочатку відмовився, але після піврічного перебування в ув’язненні у Москві змушений був погодитись. Цікавий той факт, що в переговорах між Годуновим та Ієремією ІІ ієрархи Московської Митрополії участі не брали взагалі.
Згодом, після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату Російська православна церква стає найбільшою та найвпливовішою у православному світі. Навіть попри те, що православний світа та Вселенський патріарх так і не визнав канонічним підпорядкування територій України і Білорусі Московському патріарху. Оскільки це є прямим порушенням 34-того апостольського правила: «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе і шанувати його, як главу».
Для розуміння читачу поясню: Апостольські правила, це найдревніший збірник канонічних правил. Їх дотримуються православні, католицькі та деякі протестантські церкви. Вважається, що це кодекс правил переданих апостолами своїм послідовникам.
Зважаючи на всі ці факти у Москві побоювались, що розгляд питань «автокефалії» церков призведе до розширення числа «канонічних» церков. Втрати Московським патріархатом частини своїх територій та єпархій, а отже – значно послабить вплив у православному світі. Ця загроза підштовхнула Москву спочатку до ультиматуму відмовитись від розгляду цих питань. А згодом – до спроби взагалі зірвати проведення Вселенського собору. Однак задумане не увінчалось успіхом. Хоча й призвело, якщо не до розколу, то до тріщини у світовому православ'ї.
Дві церкви
Серйозна гра розпочалась у період розпаду СРСР. У 1990 році помирає патріарх Московський Пимен, Місцеблюстителем патріаршого престолу і першим претендентом на титул патріарха стає вікарій Московської єпархії, патріарший екзарх всея України митрополит Філарет. Однак тоді, священний синод РПЦ обирає патріархом Московським Алєксія ІІ, а Філарета призначають Митрополитом Київським. У тому ж році він створює Українську православну церкву у складі Російської православної церкви (нині УПЦ – МП).
Першого листопада 1991 року, спираючись на проголошення Незалежності України Архієрейский собор УПЦ одноголосно приймає рішення про автокефалію (повну незалежність) Української православної церкви. Митрополит Філарет стає заступником її патріарха Мстислава, а після його смерті – заступником патріарха Володимира. Після смерті останнього у 1995 році Філарет стає патріархом Киїівським і всією Руси-України та главою УПЦ Київського патріархату.
За часи незалежності чисельність УПЦ-КП постійно зростає. Спочатку в основному на західній Україні. Після революції 2004 року і активної участь УПЦ-МП в агітації за кандидата у президенти Віктора Януковича перехід вірян до Киїівського патріархату пришвидшився. Пізніше починаються перші контакти між обома церквами у питання об’єднання. У Москві цьому спочатку не приділяли особливої уваги, патріарх Алєксій ІІ був не надто агресивний в українському питанні. Більше того, саме в цей період УПЦ (Московського патріархату) отримує широку автономію у власній діяльності.
Ситуація змінилась після смерті Алєксія ІІ і обрання на патріарший престол у Москві нинішнього патріарха Кирила. Контакти митрополита Київського Володимира і патріарха Філарета, які відбувались на рівні негласних робочих груп, занепокоїли Москву.
Справа у тому, що церковні приходи УПЦ-МП в Україні складають більше третини всіх приходів РПЦ. Їх відхід означав би значне послаблення позицій Московського патріархату в православному світі.
Масла у вогонь підливі візит Вселенського патріарха Варфоломія до Києва у 2008 році. Тоді засоби масової інформації, з посиланням на поінформовані джерела писали про те, що візит напряму пов’язаний з визнанням Української Православної Церкви – Київського патріархату. Результатом візиту стала, нібито, обіцянка Вселенського патріарха визнати Українську православну церкву та прийняти її під свою юрисдикцію. Так як це було до 17 століття. Але лише за умови об’єднання обох УПЦ в єдину помісну українську православну церкву.
Глава УПЦ (Московського патріархату) митрополит Володимир і глава УПЦ (Київського патріархату) патріарх Філарет
Патріарха почули і робота над підготовкою об’єднання розпочалась. Була офіційно створена контактна група діалогу між обома конфесіями. А собор УПЦ-МП своїм рішенням зняв частину питань, які є каменем спотикання в об’єднавчому процесі. Такі як наприклад, дозвіл ведення служби Божої українською мовою у храмах УПЦ-КП.
Такі дії митрополита Володимира неабияк обурили патріарха Кирила. На митрополита почався тиск, а всередині УПЦ-МП виникла войовнича опозиція на чолі з митрополитом Донецьким Іларіоном та митрополитом Одеським Агафангелом. Зрештою всі рухи у напрямку діалогу були зупинені відразу після смерті митрополита Володимира і обранням главою УПЦ-МП підконтрольного Москві митрополита Онуфрія. У питанні обєднання було поставлено крапку. Однак не у питанні утворення єдиної помісної Української Православної Церкви.
Окупація Росією Криму та війна на Донбасі різко змінили ситуацію. Почався масовий відтік прихожан від УПЦ-МП в Київський патріархат. Це почало відбуватись не лише на західній Україні, а й в центральних, південних і навіть східних областях. Для прикладу, сьогодні в Херсоні спостерігається приплив віруючих у храми УПЦ-КП і навіть до храмів Греко-католицького монастиря. Зупинений процес на рівні церковної верхівки «прорвався» на нижньому церковному рівні. До Київського патріархату почали переходити цілі приходи з храмами. Що спровокувало ще більший спротив Москви та конфлікти між вірянами.
«Канонічний» гамбіт
Втрата позицій в Україні та неспроможність нав’язати свої умови в підготовці порядку денного нового Вселенського собору змусили РПЦ піти на його зрив. Церкви, які довгий час вважались під впливом Москви переконували не їхати на Крит. А в інформаційному просторі з’явилась теза про те, що готується не собор, а церковні збори.
Схоже у Москві вірили в те, що зможуть переконати бодай половину православних церков відмовитись від участі в Соборі. І тим самим показати іншим церквам, а особливо Вселенському патріарху Варфоломію: «хто в хаті господар». Однак патріарху Кирилу це не вдалося. В цій битві впливу очевидну перемогу здобув патріарх Варфоломій. Лише чотири (разом з Російською – авт.) православних церков не прибули на Крит. Навіть сербський патріарх Павло, якого вважають підконтрольним Кириллу, зрештою прийняв участь у Вселенському соборі, попри позицію РПЦ.
Сам факт того, що Вселенський собор відбувся різко змінив ситуацію у православному світі. Якщо раніше титул Вселенського патріарха «перший серед рівних» був лише словами, то сьогодні – це очевидна реальність. Ще однією перемогою Варфоломія є рішення глав православних церков в питанні «автокефалії» церков.
Хоча у порядку денному не стояло питання про визнання УПЦ-КП, саме «українське питання» жваво обговорювалось і звучало з вуст церковних ієрархів. Важливим моментом є рішення Вселенського собору, що питання «автокефалії» церков є виключною компетенцією Вселенського патріарху. Іншими словами: патріарх Варфоломій отримав право визнавати «канонічність» досі не визнаних православних церков. Це відкриває шлях для входження в офіційний православний світ не лише для УПЦ-КП, а й ще майже двох десятків досі невизнаних православних церков.
Ну й на останок, церковні ліддери православного світу ще раз підтвердили попередні рішення про невизнання нинішньої території України в юрисдикції Російської Православної Церкви.
Вселенський патріарх Константинопольський Варфоломій та глава РПЦ патріарх Московський Кіріл
А що ж Москва? Вочевидь затишшя і відсутність реакції Росіської Православної Церкви говорить про те, що там ще не вирішили, як діяти. З одного боку невизнання рішень Вселенського собору призведе до віддалення і маргіналізації РПЦ в православному світі. Що для значної частини вірян в Україні стане ще одним аргументом для відходу від УПЦ-МП. Для тієї частини, яка ще досі тримається за аргумент «канонічності/неканонічності» Московського і Киїівського патріархатів.
З іншого боку – визнання рішень Вселенського собору ставить Московського патрарха в ситуацію невідворотності визнання вищості Вселенського патріарха Варфоломія і канонічності (законності) його рішень. Наприклад про визнання Української Православної Церкви – Київського Патріархату.
В будь-якому випадку теорія «русского православного міра» починає тріщати по швах. Так само, як і всі імперія нашого північного сусіда.
Тема: 
Политические разговоры на актуальные темы II
Ответить с цитированием
Сообщение от Myrddin
Мы потеряли из-за неэффективности нашей системы, в том числе и неэффективности энергосистемы, которая тянула до 10 миллиардов долларов в год на покрытие разницы и субсидировании тарифов на газ, а в это время абсолютно пофигиститческое население, и бизнес, транжирил этот газ не задумываясь...Но по счетам надо платить!
Социальные закладки