Українське культурне, як на мене - це те що «потрясає душу», воно особливе (просте, щире по українськи, коли образ наближений до слова, легко позначається словом і легко виникає від того самого слова).
Якщо воно потрясає душу своєрідно вибірково лише для українців (повірю що можливо для деяких росіян вона викликає відразу), у цьому і слід вбачати особливі риси українця. Можливо мова сама по собі налаштовує на своєрідне образне сприйняття, що робить можливим вбачати красу природи що навколо, і мова ця може спонукати на вибірковість мисленнєвого змісту, задіяти у типовій ситуації творчу образну своєрідність сприйняття? Так, як наприклад, німецька мова може відображати чи спонукати до порядку та дисципліни у мисленні? Чи російська мова, що може спонукати до приховування внутрішнього стану людини (що є добрим, так як частіш виходить правильним бути відкритим душею з близькими за духом людьми… і є ввічливим, щоб «нє пєрєть»
)…
Кіт і собака наприклад за різних обставин машуть хвостами (одне від радості інше від обурення). Можливо у українця з росіянином насправді є щось характерне, що або викликає непорозуміння або викликає відразу? Як зрозуміє кіт собаку, якщо та маше хвостом? (В мене персидська шеншила (киця), спокою не дає маминій собачці (йоркширському тер’єру) Собачка дуже хоче дружити, але киця розуміє інакше
) Чи може українська відкритість занадто примітивна, а російська закритість занадто "зверхкультурна"? Чи є якісь ще можливості розуміти це? Для чого ображати один одного? Чи ми всі геополітики? (одні хочуть відродження української культури, а інші хочуть втікти від неї аж у Російську імперію?)
Тема: 
Сообщение от L'autre
И не лень же было так долго и много коверкать... полегчало, надеюсь))Особенно приятно, наверное, после этого предлагать дружить! Звучит искреннее)
Ответить с цитированием
Социальные закладки