Показать скрытый текст малороссийский синдром
МАЛОРОСІЙСЬКИЙ СИНДРОМ
Цією історією нарешті вирішив з вами поділитися. Пам'ятаєте, як колись проводилася така цікава "акція", коли сім'ї зі сходу України приїжджали на захід і навпаки? Так от, під час однієї такої подорожі сім'я із східного міста (не буду писати, якого саме, бо насправді це не принципово) приїхала у Львів. У новому місті всім членам сім'ї дуже сподобалося. Звичайно, влада не оминула нагоди, щоб відзняти про це сюжет і показати на загальнонаціональному каналі. Тому в одному із випусків новин хлопчик з батьком жваво розказував про свої враження від міста Лева. Розповідь була поверхневою і короткою, сповненою типових епітетів та красивих слів. І наостанок прозвучало запитання від журналіста: "А що тобі запам'яталося найбільше?" Хлопчик відповів (російською) приблизно так: "Там мнє очєнь панравілісь домА, ані такіє красівіє, но самий красівий - дом, в котором даже снімалі кіно о Д'Артаньянє і мушкітьорах"...
Чому я виділив зараз саме цей епізод багаторічної давнини? А все дуже просто: дитині, яка приїхала зі сходу і якій проводили професійну екскурсію містом Лева, "чомусь" не запам'яталися, наприклад, Ратуша, площа Ринок, Опера (яка стоїть майже на Полтві і зображена на 20 гривнях), не численні храми чи пам'ятники, кожен з яких має свою історію, легенду і так далі.
Дитині запам'ятався Будинок вчених. Ця споруда - одна з моїх улюблених у Львові. Але вона йому запам'яталася не тому, що збудована в прекрасному стилі необароко. Не тому, що авторами проекту є знамениті австрійські архітектори. Вона запам'яталася, бо в ньому знімався якийсь там радянський примітивний фільм про мушкетерів з Боярським в головній ролі!
Думаю, що багато хто з вас уже догадався, про що я. Якщо коротко і без сентиментів, то насправді я про те, що нам потрібно не лише російську мову викорінити з нашого життя, життя пересічного українця, а решту ознак "русского міра". Бо російська мова - це лише видима частина айсберга. А справжню небезпеку становить "русскій мір" всередині українців, який в купі з війною породив ще одне чудовисько - малоросійський синдром.
А тепер спробую пояснити докладніше. Назвав я цей феномен "малоросійським синдромом" за аналогією із синдромом стокгольмським (хто не розуміє щодо останнього, може прочитати в інтернеті).
Я не писатиму надто багато про малоросійський синдром, який вразив мільйони українців, а лише зупинюсь на головному. Давайте поставимо собі такі питання:
Зі скількома країнами межує Україна? Згадали географію? А тепер поїхали далі:
Назвіть хоча б 5 найвідоміших письменників чи поетів Польщі (до речі, кілька з них - лауреати Нобелівської премії). Чи читали ви їхні твори? Назвіть найвідоміших співаків та співачок Румунії. А Білорусі? А Молдови? А художників Угорщини ви знаєте? А хто зараз президент Словаччини? А може навіть так: а ви знали, що президент Словаччини - жінка? Чи, може, в перерахованих мною країнах ніхто не вмів та не вміє досі малювати, співати, писати вірші чи музику, знімати фільми?
А от коли мова заходить про Росію, то тут не вистачить місця в стрічці, щоб про все це писати. Вас ніколи не бентежило, що наші діти половину письменників із зарубіжної літератури вивчають саме російських? До того ж, майже усі "класики" російської літератури - шовіністи по відношенню до України та українців. Може, Булгаков хороший, який жив у Києві, не визнавав УНР, зневажав українське і втікав від мобілізації? Чи Солженіцин, який на старості літ став геть схибленим українофобом?
Чому ми вивчаємо стільки російської літератури, коли у світі налічується майже 200 країн?
Це саме про відомих художників, музикантів, композиторів... Іноді складається враження, що малювати ніхто, крім росіян, не вмів та не вміє... Та достатньо зайти в Львівську картинну галерею, щоб побачити десятки шедеврів не російських митців, щоб збагнути: і представники інших національностей вміють, виявляється, малювати не гірше від придворних художників Російської імперії, які те й робили, що за царські гроші вчитися малювати їздили в ... Європу.
І все це продовжується усі роки існування незалежної України, в тому числі під час 8 років війни з Росією. Ми так і не змогли позбутися отого рабського малоросійського синдрому, який нам насаджувався і продовжує насаджуватися як зовні, так і п'ятою колоною всередині країни. Ми так і не виробили імунітету проти його отруйної, руйнівної дії. Скажу більше: малоросійський синдром під час активної фази війни почав діяти ще підступніше! Не вірите? А перевірте себе на його наявність у нашій свідомості. Знову ж таки, запитайте себе:
Як часто ви бачите повідомлення наших ЗМІ про те, що там сказав Галкін? А де зараз Пугачова? А як там бідний Макаревич? Ой, а що там Панін, молодець чи ні? Не кажу про всяких там нафталінових петросянів, ургантів і т.д. Ми ще їх не забули за 8 років війни? Ой, іду подивлюся, що скажуть популярні російські блогерки про війну. Хоч би були проти війни, бо відписуватися не хочеться... Або: які молодці деякі притомні росіяни (запитайте їх, чи віддали б вони Крим назад Україні). Або: а що там російські класики писали про Україну (ой, як мило)? Або: що там дружини російських військових? Мучаться чи каються? А може звернутися до них російською?...
Перелік питань можна продовжувати. Вдумайтеся у їхній зміст і запитайте себе: хіба не безглуздо все це в наш час - час жорсткого протистояння з Росією? Хіба це не ознака чистого "малоросійського синдрому", який межує з стокгольмським синдромом, а ще нагадує якісь душевні фантомні болі?... І якщо на заході країни ще якось пів біди, то на сході - картина сумна. Там люди навіть після обстрілів не можуть себе ідентифікувати. Хто вони? Які в них традиції? Де та їхня ідентичність, за якою ми можемо ствердно сказати, представники якої вони нації? А нема такої ідентичності! 30 років коту під хвіст. Малоросійський синдром, який залишає спустошення та порожнечу, фантомні болі душі. Велика діра в свідомості пересічних громадян, коли російське нібито заборонене, а нічим його замінити (як втрачена кінцівка, яку не пришиєш). Коли далі тягне до всього російського, як жертву на місце злочину. І ось все це, а особливо відсутність ознак ідентифікації, ідентичності значної частини населення України, і є зараз найбільшою проблемою, яку необхідно вирішувати.
Тепер, під час активної фази війни, є шанс позбутися всього цього раз і назавжди. Потрібно визнати, що саме зараз це все "на часі". Почнімо з малого: перестаньмо турбуватися за російських зірок кіно чи естради (до речі, спитайте поляка чи угорця, чи він знає, хто такий Михалков, Пореченков чи та ж Пугачова. Ніхто не знає, крім самих росіян, носіїв російської мови або знову ж таки людей з малоросійським синдромом). Перестаньмо цікавитися тим, що не вартує нашого з вами дорогоцінного життя. Знаю, що малоросійський синдром дійсно існує. В комусь більше, в комусь менше. Чекає, як паличка Коха, щоб підживитися і продовжувати свою руйнівну дію. Головне на цю мить: зрозуміти, що він є в кожному з нас, і вдарити по ньому з усією своєю силою, бо ЧАС для цього НАСТАВ! Час почати кожному із нас самих. Сказати самим собі: ДОСИТЬ!
А на завершення, як приклад подолання схожого синдрому, згадую естонців, литовців та латвійців, зокрема Далю Грибаускайте, яка була членкинею КПРС, випускницею Ленінградського державного університету, викладачкою політекономії у Вільнюській вищій школі КПРС, але попри все змогла подолати в собі оту "совковість", отой завуальований під радянщину "русскій мір". І це не перефарбовування, як звикло для наших відомих політиків (та й не лише політиків), а цілком свідомий вибір з її боку.
На завершення можу сказати так: вбиймо в собі малороса, адже це те, що може зробити кожен з нас (незалежно від віку, статі чи фінансових можливостей) задля спільної Перемоги!
Автор тексту Taras Sorochak
Тема: 
РоZZийские фашисты начали войну против Украины.
Ответить с цитированием
Сообщение от sun_marine
Социальные закладки