Завтра виповнюється 10 років відкритому нападу Росії на Грузію. Я кажу "відкритому", бо гибридно Росія воювала з Грузією з початку 90-х років. Цхінвальський регіон, який російські окупанти називають Південною Осетією, був окупований Росією в 1992 році, а в 1993 році, після тринадцяти місячної гібридної війни, Росією була окупована Абхазія.
Окупація Цхінвальського регіону (Південної Осетії) та Абхазії проходила рівно за тією ж схемою, що й окупація Донбасу у 2014 році — з активним застосуванням російських "добровольців", поміж яких був Шаміль Басаєв, який командував так званим "Гагрським фронтом", із забезпеченням «добровольців» усіма видами озброєнь, а також з використанням "відпускників", в тому числі на Су-25 без розпізнавальних знаків. Російський міністр оборони Павло Грачов з приводу цих літаків заявив, що Грузія нібито сама перефарбувала свої літаки у російські кольори та бомбує позиції своїх же військ у Сухумі.
Ставши президентом у 2004 році, я почав викорінювати корупцію і, в тому числі, розпорядився закрити величезний ринок на кордоні Грузії з окупованим Цхінвальським регіоном (Південною Осетією), через який у Грузію йшли величезні потоки контрабанди, в тому числі наркотиків та зброї. Росія це сприйняла як замах на саму святу свою скріпу — корупцію — і направила до регіону "добровольців", військову техніку та "відпускників" зі спецназу, які почали атакувати позиції грузинських військ на дорогах, що ведуть в обхід Цхінвальського регіону (Південної Осетії).
Грузія зажадала замінити російських "миротворців" на міжнародні миротворчі сили та зібрати міжнародну конференцію з цього питання, але Росія, як ви розумієте, різко заперечила цього, заявивши, що немає альтернативи Мінським ... — тьху ти! — російським миротворцям. 24 листопада 2004 року я заявив, що Грузія знаходиться на межі війни з Росією. 1 вересня 2004 загін російського "добровольця" Шаміля Басаєва захопив в заручники дітей в школі Беслана й Путіну на деякий час стало не до Грузії. Точніше, він почав проти Грузії терористичну війну.
Проблема Росії в тому, що вона дуже часто спирається на ідіотів. Ось і в терористи вони вербували ідіотів. Один ідіот підірвав нафтопровід — але не діючий, а виведену з експлуатації ділянку. Іншому ідіоту доручили підірвати залізницю. Але біля залізниці він побачив поліцейський патруль, злякався і викинув бомбу. При цьому, своїм кураторам він заявив, що підрив був здійснений, було багато жертв, але грузинська влада нібито це приховує. Уявіть моє здивування, коли Росія заявила, що, у нас стався інцидент на залізниці з безліччю жертв — і що вона готова надати допомогу. Після цього ми прочесали ділянку біля залізниці, про який говорила Росія, і знайшли викинуту ідіотом-терористом бомбу.
На початку 2005 року ми в категоричній формі зажадали від Росії закрити військові бази в Ахалкалакі та у Батумі протягом одного року. Росіяни заявляли, що на це їм буде потрібно не менше трьох років, але, у підсумку, під нашим тиском, упоралися менш, ніж за 2 роки.
У 2006 році ми звільнили від сепаратистів, яких підтримувала Росія, Верхню Абхазію (Кодорська ущелина), запустили нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан в обхід Росії, парламент Грузії прийняв постанову про інтеграцію країни в НАТО, а НАТО у вересні оголосило про початок інтенсивного діалогу з Грузією про її приєднання до альянсу. В кінці вересня наші спецслужби викрили підпільну шпигунську й терористичну мережу, якою керували співробітники ГРУ РФ, заарештували чотирьох Грушників та ряд завербованих ними грузинських громадян, а також вимагали видати ще одного Грушника, який сховався в будівлі, який володів дипломатичним імунітетом. Ми продемонстрували всьому світу кадри оперативних зйомок, на яких Грушники ведуть переговори з завербованими громадянами, зустрічаються з агентами і передають їм гроші.
У відповідь Росія впала в істерику, почала кричати про "розгул бандитизму в Грузії" і про те, що ми "готуємося до військових дій", оточили ОМОНом грузинське посольство в Москві, почали репресії проти грузинських громадян, що проживали в Росії (по московським школам навіть розсилалися листи від московського департаменту освіти, щоб директори шкіл надали списки учнів з грузинськими прізвищами) і ввела економічну блокаду Грузії.
Весь цей час, з 2004 року, я намагався переконати цивілізовані країни в тому, що Росія грає деструктивну роль на пострадянському просторі, окуповувавши частини держав, що входили до складу СРСР, і вимагав виведення з окупованих грузинських територій російських миротворців. Західні лідери прекрасно розуміли, про що я говорю, кивали, висловлювали глибоку заклопотаність, але ніяких серйозних дій не застосовували. Більш того — комісар Євросоюзу із зовнішніх зв'язків заявила в інтерв'ю російському Коммерсанту, що «обидві сторони несуть відповідальність за те, що відбувається». Тобто ми, судячи з її думок, повинні були не заарештувати, а нагородити російських терористів, які організовують вибухи в Грузії, щоб не злити Путіна? Путін прекрасно бачив політичну імпотентність "світових лідерів" і це лише розпалювало його апетит.
Зрозумівши, що Грузію більше не вдасться тримати на традиційному русскомірному гачку у вигляді коррумпованих еліт, Путін у 2006 році почав готуватися до нападу на Грузію. Насамперед він побудував військову базу поруч з Рокським тунелем, який з'єднував Росію з Цхінвальським регіоном (Південною Осетією), щоб повністю контролювати єдиний канал перекидання в нього військової техніки з Росії.
До літа 2008 року Росія зосередила біля кордонів з Грузією потужне 100-тисячне угруповання військ. За словами самих росіян, до Грузії були стягнуті всі боєздатні частини та, якби в цей час на Росію напала б, скажімо, Естонія, то її війська безперешкодно дійшли б до Москви (дивіться відео, де самі росіяни говорять про це). І з червня 2008 року російські окупаційні сили Цхінвальського регіону (Південної Осетії) почали активні провокації проти нашої армії. Вони викрадали наших військовослужбовців, вбивали грузинських поліцейських на контрольованій нами території, обстрілювали грузинські блокпости, в тому числі із застосуванням артилерії й танків, а російські літаки демонстративно облітали зону зіткнення наших сил з силами окупаційних військ. Життя наших військовослужбовців завжди були для Грузії найвищою цінністю, тому армії було наказано завжди жорстко відповідати на такі провокації, щоб російським окупаційним військам не кортіло чинити на нас нові напади. Ми вели політику "око за око", оскільки по-іншому росіяни не розуміють. Так ми знищили в Західній Грузії російських спецпризначенців, включаючи кілька високопоставлених офіцерів російської армії.
Вранці 7 серпня я оголосив одностороннє припинення вогню, щоб показати світовій спільноті наше бажання припинити загострення конфлікту. У відповідь окупаційні війська почали обстріл з важкої зброї грузинських сіл і наших блокпостів. Одночасно з цим з Росії в Грузію, через Рокський тунель, масово рушили "добровольці" на важкій техніці та регулярні частини російської армії. Ще за 2 тижні до цього більшість мирного населення виїхало з Цхінвалі, оскільки росіяни точно знали, що найближчим часом вони розв'яжуть війну.
Мені іноді кажуть, нібито я "піддався на провокації". Але введення російської армії на територію Грузії — це не провокація, а пряма агресія! Обстріли російськими окупаційними силами грузинських сіл і позицій грузинської армії — це не провокація, а пряма агресія! Грузинська армія налічувала всього 12 тисяч чоловік (ще 2 тисячі перебували в Іраку), одна бригада з трьох перебувала на кордоні з окупованою Абхазією, і, звичайно, шансів проти 100-тисячного військового угруповання з двома сотнями літаків і безліччю танків, у нас не було. Але вибір був у нас простий — або ганебно здатися, давши Путіну шанс спокійно захопити нашу країну, як потім сталося з Кримом, або, попри нерівність сил, дати в зуби агресору, щоб не втратити самоповаги та виграти час, поки міжнародна спільнота прокинеться. На жаль, досі пір знаходяться люди, в тому числі серед проросійських політиків в Європі, які будь-який опір агресору готові назвати провокацією з боку жертви агресії.
Ми почали давати по зубах російським окупаційним силам в самому Цхінвалі, пригнічуючи вогневі точки, які завдавали ударів по грузинській армії та мирному населенню, наші спецпідрозділу розгромили штабну російську колону 58-ї російської армії, очолювану командувачем цієї армії (дивіться у відео міні-репортаж про це, знятий російським солдатом), а наша артилерія била по колонах російської армії, яка до нас вдерлася. Росіяни у відповідь здійснювали масові бомбардування грузинської території та заводили в Грузію все більше своїх військ. На жаль, сили були надто нерівні й ми програли, але при цьому ми зберегли найголовніше — гідність й самоповагу. Ми не здалися на милість набагато сильнішого ворога, а що є сил дали йому по зубах.
Мене іноді запитують, що б я зробив по-іншому, якби можна було б повернутися в 2008 рік. Напевно, це дві речі: по-перше, я заздалегідь повернув би з Іраку наші найбоєздатніші підрозділи, а по-друге, спробував би кричати ще голосніше, щоб світова спільнота швидше усвідомила б загарбницьку сутність Росії (не впевнений, що це б допомогло). Варіанту не відповідати на агресію і "не піддаватися на провокації", як це було в Криму, я не розглядав тоді та не розглядав би зараз. Тому що агресор ніколи сам не зупиниться, якщо не дати йому з усією сили по зубах. Думаю, українці краще за всіх інших розуміють, про що я.
Социальные закладки