Показать скрытый текст Читать...
В Іловайськ ми йшли взагалі на одну добу, із собою брав тільки один сухий пайок. За завданням, ми мали у Грабському поставити свій блокпост, обладнати опорний пункт і зайняти позиції. Пізніше передати їх збройним силам. Потім вже Семенченко прийняв рішення – «давайте зайдемо в Іловайськ, там прапор повісимо – і завдання виконане. Сфотографуємося, і ми молодці». А потім він там у Фейсбуці викладе. Коли ж туди зайшли, пробули там фактично два тижні. Мені вдалося налагодити постачання продуктів і частково боєприпасів. Звісно, ми шукали там по дачах і по приватному сектору: виноград їли, у підвалах десь знайшли варення, чай, навіть трохи кави.
Я - професійний військовий. Я завжди знав, де розташувати командно-спостережний пункт. Навіть в Іловайську він був, начебто, невдало розташований у спортзалі. Здавалось би, там слабенький такий дашок.
Але я бачив: школа стоїть П-образно, я знав, де знаходиться супротивник, і я знав, що якраз бічні стіни школи і передній бік до противника, вони частково будуть захищати цей спортзал. Тому я там поставив медичний пункт, де надавали допомогу пораненим, і командно-спостережний пункт, звідки і керували бойовими діями.
Найбільше за час перебування в Іловайську запам'ятався випадок, коли бойовики хотіли нас спалити. Вони взяли дев'ять вагонів з вугіллям, відправили на Іловайськ, а потім взяли 60-ти тонну платформу-вагон, набили її тротилом, вибухівкою, яка використовується для підривних справ у вугільній промисловості. 60 тон вибухівки, розумієте? Мали намір розігнати, вдарити у ті 9 вагонів з вугіллям, – там би пожежа була така, що ми всі згоріли б. Я дізнався, що таке планується, заздалегідь. Вони намагалися в Іловайську відремонтувати паровоз. Звичайний такий, старий, знаєте, який на вугіллі їздить. Але знайшлися там люди, які і зараз там живуть, ці залізничники, які передали ту інформацію нам. Ми не дали це зробити, і ці залізничники, зробили все, щоби не відремонтувати. Після цього, вони (сепаратисти – ред.) в Харцизьку відремонтували і там чіпляли, але я вже здогадувався, що вони планують. І тому відправив своїх саперів, і ми замінували повністю на півночі всі рейки і підірвали їх, і там перевернулися ці вагони, навіть є фотографія в інтернеті: і зупинили той жахливий задум.
За три-чотири дні до виходу, до 29-го серпня, на мене вийшов генерал Хомчак. Він сказав, що прийнято рішення, і ведуться перемовини із росіянами щодо забезпечення нас "зеленим коридором" безперешкодного виходу з Іловайська. Я запитав: чому вирішили нас так випускати? Я вже знав, що ми оточені двічі. Один раз мале коло, коли перекрили напрямок Грабського, це єдиний шлях тоді був через переїзд залізничний. «Сєпари» тоді під українськими прапорами вийшли на цей переїзд, БМП, танк один був там. Які розстріляли, до речі, наших хлопців, яких я – до сих пір шкодую – відпустив на поховання наших побратимів. Але ми тоді спільними зусиллями батальйону і тим угрупованням, яке було у генерала Хомчака, розбили і взяли знов під контроль цей переїзд.
А друге вже оточення було, коли зайшли російські війська.
Це було 23-го серпня безпосередньо перед Днем незалежності.
Знаєте, я знав що так і буде. У мене така «чуйка», я мислю логічно, і на місці супротивника робив би так само. І потім отримав підтвердження цього, коли вже безпосередньо виходили, і своїми очима побачив, скільки там знаходилося російських військ і скільки сепаратистів, озброєних терористів. За три дні ми вже по закритому зв'язку вели із Хомчаком перемовини про те, як саме здійснити цей вихід.
Я до останнього чекав якоїсь інформації, тому що завжди обставини міняються. На той момент мені підпорядковувалися всі батальйони, бо я був єдиний старший офіцер, який міг взяти все керівництво Іловайської операції на себе. Семенченка не було, йому взагалі пощастило, що його поранило трошки в ногу і трошки в лопатку.
Я і до цього керував усіма процесами, бо я був виконуючим обов'язки командира батальйону. Семенченко приїжджав і потім їхав ночувати або на зйомних квартирах, або у готелях, або у Дніпрі. Відчував, що там страшно, що там є небезпека, тому його там практично і не було. Але його слухали. Бо він був політичним лідером, йому вірили. Хоча де-факто він керував і впливав. А де-юре не мав права цього робити, бо він ніколи офіційно не був оформлений у батальйоні. Тому що тоді треба нести не тільки політичну – тобто ніяку – відповідальність, а ще й юридичну. А юридичну може нести офіційно призначений наказом командир. Він мені розповідав байки про те, що він збирається потім у політику. І далі це підтвердилося, коли на допитах у Генеральній прокуратурі він заявив, що ніколи не був оформлений і ніякої відповідальності нести не збирається. І не хоче.
Коли Путін вже сказав, що буде звертатися до бойовиків, аби нам надали «зелений коридор», у мене виникла думка, що може і справді станеться так, що ми їм залишимо Іловайськ – бо ми його не могли втримати тими силами, що у нас були. Але думка про те, що нас просто так не випустять, у мене була постійно.
Через це я в останню ніч перед виходом, з 28-го на 29-те серпня о 23-й годині зібрав командирів усіх підрозділів, які були в Іловайську. З метою уточнити бойовий розрахунок, скільки людей та цілої, не побитої техніки у нас було. На чому виїжджати. Виявилось, що на той момент нас усіх було більше 400 чоловік. А машин було десь чоловік на 250…
Ну тоді от з командирами думали, яким чином викрутитися з тієї ситуації, що виникла. «Тур», командир першої штурмової роти, запропонував відремонтувати «пожарку», на якій він, на жаль, і загинув від пострілу танка.
У нас було багато частково справної техніки: осколком побиті колеса, побита гума, але вона могла їхати. Тоді прийняли рішення шукати троси: знімали електродроти з опор, чіпляли на буксир ці машини. Так я розташував практично усіх бійців.
І друге питання, яке ми розглядали, - інші варіанти виходу.
Був варіант іти на Північ, пройти між Харцизьком і Донецьком. Але я сказав, що у нас навряд це вийде, тому що у колоні було понад 100 авто. Половина з них – напівсправні, а решта на буксирі. Тобто ми могли переміщатися зі швидкістю 5-15 кілометрів за годину. І якщо ми підемо туди, нас легко доженуть, і вдарять по нам із тилу чи з боку Донецька, чи з боку Харцизька. Тому це був неможливий варіант. Тоді ми почали думати, як іти на Південь, у сторону Новоазовська і Маріуполя. Але це доволі далеко, тож ми навряд чи би дійшли. І, знову ж, наша колона розтягнулась би на 3,5-4 кілометри.
Останній варіант, на якому я наполягав: у пішому порядку висунутися у бік Моспино. Це буде для супротивника неочікувано. Вийти туди, захопити з боєм їхні позиції. Збройні сили, угруповання, які були, планували вихід у цей коридор. А я планував вийти раніше, десь о другій годині ночі, на Моспино, до якого було 7-9 кілометрів. Захопити Моспино, взяти автомобілі там, і далі вже виходити у бік Комсомольська-Волновахи, полями. Отака у мене була задумка.
Але десь о 4-ій ранку знову на мене вийшов генерал Хомчак і сказав, що о 6-ій годині вийдуть парламентери російські на двох БМД, і що все нормально. Хоча ми з Хомчаком про це говорили і не вірили, що так все легко вийде. До цього часу ніяких розмов щодо деталей виходу не було: зі зброєю на техніці чи якісь інші варіанти. Просто мова йшла про вихід з Іловайська. Але о п'ятій ранку надійшла інформація, що росіяни вимагають, аби ми повністю залишили всю зброю, техніку, бронетехніку і виходили з піднятими руками. Відтак я сказав Хомчаку, і він це розумів, що навряд нас звідти так випустять. Тобто був би заарештований повністю весь батальйон. Росіянам не можна вірити. Вони брехали постійно і брешуть далі. Але знову мене переконали, що через цей коридор ми вийдемо. Ми почали будувати колону десь з 4-ї ранку. Єдине, що я запропонував Хомчаку: виходити не однією колоною, тому що всі яйця не можна складати в один кошик, а двома колонами. Щоб одна йшла у напрямку Червоносільське-Єкатєріновка і обходила Комсомольск південніше, а інша йшла вище, паралельно першій.
Крім того, я знав, що з іншого боку підійшла бригада «Барс» Національної гвардії, майже 5,5 тисяч вояків. У них на озброєнні новітні БТРи, БМП, танки, артилерія. Я планував, що вони завдадуть удару з боку, а ми зі свого боку, тому що у нас група була вже досить велика 1500-1800 чоловік, разом зі Збройними силами. Цим можна було воювати. Але психологічно люди були деморалізовані, і були готові кинути усе, аби тільки виходити. Тобто всі вже жили думкою, що завтра будуть на волі, і життя продовжиться.
Після того, як о 5-5:30 ми вишикували колони і почали виходити, я залишився у школі, ще раз обійшов повністю, щоби там ніхто не залишився, крім жінок і дітей у бомбосховищі. Вони увесь час були там, через що у нас, до речі, не було можливості самим під час обстрілів сховатися. Вони там залишилися, я з ними попрощався, вийшов на вулицю. Я приїхав в Іловайськ на «Газелі», вона була спалена там біля школи. Не було навіть на чому їхати. Єдиний автомобіль, який був, – це банківський, у якому до цього я вивозив поранених, і насамкінець я дав команду туди завантажити повністю всю зброю, яка залишилася від поранених та загиблих. Там було повно зброї. Я не міг її нікуди передати-віддати, бо за зброю є відповідальність. Ще я знайшов двох зв'язківців наших. «Шаміль», який до речі, у мене зараз тут служить (в батальйоні «Донбас-Україна» ЗСУ), і «Сава», який у Соболєва (Єгора Соболєва, народного депутата – ред.) помічником працює. За кермо сів боєць з позивним «Арт». Ми вчотирьох на цьому бусику наздогнали колону, потім виїхали вперед. Дочекалися тих підрозділів, які знаходилися у пожежному депо, на півдні Іловайська, і так – колонами вийшли вже у район села, де знаходилося КП сектору (Многопілля – ред.). Там розділилися.
Я поїхав вперед, в колоні, яка поїхала на Червоносільське. Хотів зустрітися і послухати цих парламентерів, що вони будуть казати, які будуть дії зустрічні.
Я вважаю, що рішення про вихід двома колонами було правильне. Якщо б ми всі зупинилися у Червоносільському, яке було під дуже сильним обстрілом, було б набагато більше жертв. Тому що скупчення людей в місці роботи артилерії – це велика кількість жертв. Я став попереду батальйону, де і мав бути.
Ми повинні були починати рух о шостій годині рівно, але за 15 хвилин шоста вийшов на мене Хомчак і сказав, що росіянам вірити не можна і ми починаємо рух. І ми почали рух в цей «зелений коридор».
Одразу ж почався обстріл артилерії, били міномети, били НОНи, з правого, з лівого боку від дороги. Росіяни намагалися зупинити колону, тому що, наш рух зараз вочевидь не був запланованим.
Я по радіостанції дав команду збільшити швидкість, зупинятися не можна було. Якщо б по нас працювала артилерія, гармати, які б'ють збоку, можна було б залягти – і якось сховатися від того обстрілу. А коли працюють міномети і НОН, міни падають зверху сховатися неможливо. На жаль, у нас не працював безпілотник, я не знав, що попереду, і ми йшли наосліп. Ті машини, які вже потрапили під обстріл і були ушкоджені, зупинилися і перекрили дорогу. Так ми зупинилися на межі Червоносільського.
29 серпня 2014 року, 6:52 ранку. Колона стоїть в приватному секторі Многопілля, чекає команди на вихід «зеленим коридором». На фото «віджатий» в бою російський танк Т-72. На ньому виїжджали українські танкісти. Фото Макс Левін
Я їхав, попереду мене йшов військовий авангард. Йшло декілька танків, декілька БМП, що було. І з самого початку планувалося, що іде авангард з тих опорних пунктів військових, які знаходилися на сході, на півдні Іловайська, потім – добровольчі підрозділи, і наприкінці повинні були замикати 40-й, там, по-моєму, 39-й батальйон. І у разі, якщо ми натрапили б на якісь засідки або на противника, перший мав увійти у бій авангард, далі – піхота добровольчих батальйонів, і наприкінці броня ар'єргарду, тих військових підрозділів, які замикали нашу колону. Тобто вони повинні були наростити натиск на противника. У цей час з боку Комсомольского мали прийти ті війська, які йшли нам на допомогу, і таким чином ми мали знищити угруповання противника, пробити це кільце і вийти вже на Комсомольск. Але виявилося вже пізніше, що у нас немає ар'єргарду. А саме: батальйони, які мали бути в ар'єргарді, вийшли на декілька днів раніше, самовільно, ми навіть не знали, що вони втекли зі своїх позицій, і вийшло так, що у нас є авангард, є піхота, тобто добровольчі підрозділи, а позаду немає нікого. Ніякого підсилення з тилу вже не було.
І я вважаю, що це основна причина наслідків виходу. Зараз Генеральна прокуратура шукає винних і крайніх. А я вважаю, що винні саме оці підрозділи, які повинні були наростити нашу потужність з тилу. Тим паче, з боку «великої землі» дуже потужно працювала артилерія по позиціях противника. І навіть працювала авіація, два літаки, штурмовики були, один з яких був збитий. Тобто допомога таки прийшла, не можна казати, що ми там були, як сліпі кошенята. Ні. Але саме через те, що у нас не було ар'єргарду, ми не змогли наростити натиск на противника, через це колони зупинилися. Я проїхав тисячу сімсот метрів вперед від Червоносільського на великий бугор. Наша машина проскочила туди за військовими, і після того ми потрапили на другу засідку, яких всього було три. Тобто пройти там було просто фізично неможливо. На другій засідці наша машина була пошкоджена, вона могла їхати тільки на першій передачі, і з'їхала у поле. Навколо поля були розташовані війська супротивника. Ми покинули машину, бо вона дуже сильно була пошкоджена і обстріляна. Відповзли метрів на двісті і залишалися у тому полі. Мені на мобільний подзвонив Семенченко, я сказав, що перебуваю між позиціями противника, у полі. На що він мені чомусь сказав: «Так, тоді повертайся назад, йди – там наших оточили». Насправді, вони не були оточені, вони були в населеному пункті. А я якраз був оточений з усіх боків.
Росіянам не можна вірити. Вони брехали постійно, і брешуть далі
Я по супутниковому зв'язку вийшов на штаб АТО. Мені сказали чекати подальших інструкцій. Відтак, ми до вечора лежали у тому полі. І вже коли стало темно, переповзли у лісосмугу поряд. Думали, що так зможемо вийти. Коли ми пройшли лісосмугу, там було дуже довге озеро, біля Єкатеринівки (Новокатеринівка – ред.). Там був міст і засідка, за озером знову поле починалося. І в тому лісі ми зустріли приблизно тридцять військових ЗСУ. Вони були дуже перелякані, половина покидала зброю. Там був також підполковник, офіцер штабу сухопутних військ, який був командиром 46-го ВОПу, здається, який стояв на півночі Іловайська. Окремо відзначу, що це був дуже сміливий офіцер. І навіть у полоні він себе виявив дуже сміливою, мужньою людиною. Якби більше було таких! Зараз ми спілкуємось, він продовжує служити.
Після цього вже я вийшов на штаб АТО, і мені сказали, що зранку буде іти колона «Червоного Хреста» вздовж Комсомольського, і ми можемо вийти до них, вони нас можуть забрати з собою. Єдине, що будуть забирати поранених або людей без зброї. Зі зброєю не візьмуть. Відтак я дав команду зброю закопати у лісі. Частково її розібрали, повикидали частини в озеро, частини закопали. Коли вийшли вже до дороги, замість «Червоного Хреста» виїхало декілька БМД росіян з розвідниками, які сиділи зверху і нас взяли у такий клин. Не знаю, чи це збіг. Нас захопили у полон. Після того повели пішки декілька кілометрів до підвищення, яке було повністю заповнене росіянами. Стояли танки, бойові машини десанту, крупнокаліберні кулемети.
Вони нас на ту гору підняли, обшукали, зв'язали. Посеред тієї гори була велика яма, десь метрів двадцять на десять. Усіх нас посадили у ту яму. Одразу відділили добровольців від ЗСУ. Вночі знущалися: били, пістолетами тикали у голову, імітували розстріли. Пощастило, що ми пройшли вже дуже близько до наших позицій, які були убік Комсомольська, і там тривали перемовини, і вони сказали, що вчора там частину бійців вже «Червоному Хресту» передали. І вирішують щодо решти. Нас посадили у яму, де залишалось буквально декілька чоловік.
Тут були росіяни з 331-го парашутно-десантного полку, наскільки мені відомо, з Костроми. Вдень нас охороняли росіяни, а вночі – «сєпари». «Сєпари» з усіх сил намагалися показати, що вони господарі ситуації. Знущалися, залякували. Зранку нас усіх зв'язали, позав'язували очі і покидали у новенькі російські КАМАЗи, і потім приблизно годину, може більше, возили колами, але, як я зрозумів, нас везли аж під Донецьк, орієнтувався по сонцю. Там ФСБ провели допит кожного бійця. Вони не приховували, що з ФСБ, представлялися. Там були старші офіцери, від майора і старші. Записували, знімали це на камери, але всі ми були із зав'язаними очима.
Вони вважали, що вже перемогли у війні. Ставлення було зверхнім. Єдине що: солдати, коли ми безпосередньо були у тій ямі, у полоні, то вони більш-менш добре ставилися до офіцерів. Якщо хтось з нас просив води, то вони дозволяли, щоб ми брали пусті пляшки і йшли до озера – там щоправда така смердюча вода була, – ну, але, і на тому дякую. Набирали воду з того озера, і поверталися назад. Потім мені дали декілька сухих пайкі - з розрахунку один пайок на чоловік десять - дванадцять.
"Беха" 93-ї бригади, колона по дорозі на Іловайськ, 23 серпня 2014 року. Фото Макс Левін
Серед військових, з якими ми попали у полон, був тільки один, який знав мене, позивний «Кінжал». Але він мене не видав. Також знали три моїх бійця: водій і два зв'язківця. Які теж мене не видали.
Зрештою мене питали: «А ты, дедушка, что тут делаешь?». Кажу «Та що ж: прийшов трохи підзаробити». Для них це було близько, бо вони самі всі прийшли «підзаробити». Після допиту нас знову покидали у ці КАМАЗи і десь повезли. Довго возили, зрештою вивантажили біля озера і дали можливість познімати з очей пов'язки, ми якраз були на якомусь пляжі. Стояли «грибки» від сонця, біля великого озера. Наскільки я розумію, це вже ближче до Комсомольска. Там було чоловік триста нас, напевно. І потім я побачив колону «Червоного Хреста».
Насправді, вона вся складалася з якихось військових і волонтерських машин. Ну, тобто ніякі то були не «Червоний Хрест», то просто зібрали всіх, кого можна було зібрати, хто може їхати, і відправили туди за нами. Після цього десь протягом години відбувалися якісь розмови, погрузили нас в автомобілі і поїхали в бік Волновахи. По дорозі зупинилися і я окремо поїхав із «Жаком» (командир роти батальйона «Донбас», який на момент «зеленого коридору» перебував за межами кільця оточення. Він очолював колону машин, яка забирала українських бійців з оточення. Цю колону назвали колоною «Червоного Хреста», хоча прямого стосунку до міжнародної організації вона не мала – ред.).
Тема: 
РоZZийские фашисты начали войну против Украины.
Ответить с цитированием
Сообщение от skeyl
AFTERILOVAISK "Філін".
и четырех лет не прошло
Социальные закладки