Економічна політика хунти[ред. • ред. код]
Військова хунта на чолі з Піночетом взяла курс на перетворення Чилі з аграрно-індустріальної країни з розвиненим внутрішнім ринком на аграрну країну-експортера сировини. У перші роки військової хунти промислове виробництво падало:
період з 1973 по 1976 рр. відзначився падінням у 5—25 % залежно від року[5]. За перший рік правління військових катастрофічно зменшився випуск товарів широкого вжитку, зокрема випуск всіх друкованих видань (книг і періодики) впав на 40,3 %, напоїв — на 19,7 %, одягу — на 16 %, меблів — на 14,9 %, побутової елєктротехніки — на 10,7 %[6].
Чилійський ескудо девальвував на 1200 %[7]. За офіційними даними, реальна заробітна плата за десять місяців, з вересня 1973 по липень 1974, впала на 29%[8]. Споживчий кошик з 45 кг хліба, 45 л молока та 100 автобусних квитків (необхідних, аби дістатися до/з роботи) у Сантьяґо коштував 17 % мінімальної місячної зарплатні працівника державного сектору у вересні 1973-го року, а вже у липні 1975-го року — 73 %. Відповідно продаж автобусних квитків у Сантьяґо впав до 32 % од «нормальної» кількости[9]. Розмір мінімальної заробітної платні впав нижче рівня прожиткового мінімуму. Влітку 1974 року від 40 до 50 % зарплатні робітник мусив витрачати на хліб для себе та родини[10].
Впродовж усього періоду правління хунти (1973-1990) темпи зростання чилійської економіки постійно відставав від темпів таких країн Латинської Америки, як Арґентина, Бразилія, Колумбія, Мексика[11]. Національна валюта — спочатку ескудо, а потім песо — проти дол. США за 1973-1990 девальвувала у 1057 разів[12]. Безробіття сягало рівня у 17,6% в період з 1976 по 1982 рр. (себто в зірковий час «чиказьких хлопчиків» і «економічного дива»)[13]. Після піднесення 1976-1981 (спричиненого не розвитком внутршінього ринку та галузей виробництва, покликаних задовольняти потреб населення, але пожвавлення кон’юнктури на світових ринках) 1982 року економіка знов пережила крах, і валовий внутрішній продукт зменшився на 14,2%; станом на середину 1980-х 45% чилійців жили за межею бідности[14][15].
Одночасно із зубожінням мас відбувалось збагачення буржуазії через маштабну приватизації. Станом на вересень 1975 з 480 підприємств, що перебували у державному управлінні до перевороту, 220 було повернуто їхнім колишнім власникам, 26 були в процесі повернення, 56 були продані, 59 були в процесі продажу, 69 до продажу готувались і лише 20 мали залишитися у державній власності[16]. Часто підприємства продавали новим власникам за половину їхньої реальної вартості, прибуткові підприємства — за ціною збиткових[17]. Внаслідок такого перерозподілу багатств поглибилось майнове розшарування населення: за дванадцять перших років військової диктатури, з 1973 по 1985, рівень споживання найбідніших 20% населення Сантьяґо зменшився на 30%, а рівень споживання найбагатших 20% зріс на 15%[18]. До кінця 1980-х доходи найбагатших 10% населення зросли на 83%[19].
Порушення прав людини[ред. • ред. код]
З першого дня правління військових на чолі з Піночетом у Чилі розпочались масові репресії, що були спрямовані nfк проти безпосередніх противників хунти (у першу чергу проти профспілкових активістів, членів комуністичної та соціалістичної партій, бойовиків «Революційного лівого руху»), zк і проти підозрюваних у «підривній діяльності». Жертвами терору були священики, співаки, журналісти, дипломати, військові, політичні діячі, чилійські громадяни й іноземці.
Сумної слави зажив Національний стадіон у Сантьяґо, який військові на два місяці (11 вересня—9 грудня) перетворили на концтабір: через нього пройшло 40.000 осіб, в т.ч. 300 іноземців[20][21]. По всій країні були засновувані військові трибунали, що замінили цивільні суди; були створені таємні тортурні центри (Вілла Ґрамальді, «Лондон 38» тощо), концтабори для політв'язнів[22][23]. Головним інструментом державного тероризму була ДІНА (управління національної розвідки).
Станом на серпень 2011, згідно з офіційними даними, за 17 років диктатури 3.065 людей було вбито або вони «зникли без відома», 40.018 було заарештовано, затримано без рішення суду та катовано у в’язницях[24] А 500.000 (себто 5% населення) еміґрувало[25]. Крім того, за деякими даними, в перші роки після перевороту 300.000 людей були звільненні з роботи через політичні переконання, зокрема роботу втратити 30% університетських викладачів і професорів[26].
Кінець президентства[ред. • ред. код]
Аугусто Піночет був усунутий від влади через всенародні вибори, а також завдяки внесеному до Конституції країни положення про всенародний референдум (1984).
Спочатку в жовтні 1988 пройшов референдум про можливу кількість кандидатів на майбутніх президентських виборах. Головним питанням було — чи може Піночет залишитися єдиним кандидатом. 54% з тих, що взяли участь у голосуванні, проголосували проти. У наступному 1989 відбулися демократичні загальнонародні вибори президента. Серед військової верхівки знову виношувались плани нейтралізації лівої загрози, якщо Піночета не буде обрано. Але вони так і не були втіленні. 11 березня 1990 новообранний президент Патрісіо Айлвін замінив Піночета на посту голови держави. Однак згідно з Конституцією, відредагованою під себе, Піночет до 1998 року залишився головнокомандуючим збройними силами країни. До того ж він залишався довічно сенатором та користувався політичним імунітетом.
Оцінка діяльності[ред. • ред. код]
На початку січня 2012 Національна рада з питань освіти Чилі прийняла рішення внести зміни в чілійські шкільні підручники. Правління Аугусто Піночета відтепер визначається не як «диктаторський режим», а як «військовий режим»[27].
75% чилійців, опитаних Центром дослідження сучасного суспільства (CERC) напередодні 40-ї річниці військового перевороту, назвали Піночета диктатором, і лише 9% бачать у ньому одну з найвеличніших постатей історії[28]. Там само зазначено, що 55% чилійців не знайшли доброго слова для 17 років диктатури, а з приємністю говорять про них знову лише 9%.
Социальные закладки