Показать скрытый текст Злоба, безсердечність, жорстокість, садизм є найглибшими національними прикметами московського НАРОДУ
Москвини жили з ловецтва, полювання від початків своєї праісторії. Вбиваючи щодня звірину, Москвин звик проливати кров цілком спокійно, ані трохи не хвилюючись, звик холоднокровно і байдуже дивитися на муки конаючої жертви. Це призвичаєння до крові, до мук жертви передавалося довгими століттями з покоління в покоління і виховало Москвина на безсердечну, жорстоку людину. Жорстокість, сполучена з почуттям меншвартости, завжди породжує САДИЗМ. Москвини є найгірші, найпідліші садисти в цілому світі, про що свідчать не лише чужинці, але й самі москвини (В. Даль, Ф. Достоєвскій, М. Ґорькій та інші). Напр., М. Ґорькій пише: «Найяскравішою рисою московської вдачі є жорстокість, а найцікавішою рисою тої жорстокости є її чортівська фантазія; я сказав би — естетична винахідливість (зверніть увагу на московське означення садизму. — П. Ш.). Говорю про масову психологію, про народну душу, про національну жорстокість… «Я не знаю жодного місця на землі, де б поводилися з жінками і дітьми так жорстоко, як у нас. Я переглянув архів одного суду, і мене огорнув жах від кількости жорстокостей над дівчатами і дітьми. В Московщині всі б’ють один одного. А де ж той — так гарно змальований вашою літературою — богобоязний щукач правди і справедливости? Я сам щиро шукав його в Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо він існував лише в фантазії наших письменників, а не в життті» (М. Ґорькій).
«В 1812 році, коли відступала з Московщини розбита армія Наполеона, до московського полону здавалося багато напівзамерзлих французів. Московські баби купували у солдатів тих полонених французів, щоб самим їх забити. Купивши, мордували жорстоко, одна коле ножем, друга б’є кочергою, третя припікає вогнем і т. п. Вбивати не спішили, щоб довше смакувати зойки та муки своєї жертви» (А. Масаінов. «О дікарях окєанійскіх і дікарях рускіх»).
В садизмі москвини не лише «вєдущій» нарід, але й мають заслужене світове першенство у винаході нових метод тортур. Бестіяльні, азійські методи тортур виглядають гуманними в порівнянні з катуваннями, що їх винайшли москвини, бо азіяти катували лише тіло, а москвини знайшли і науково удосконалили методи катувати саму душу людини («виварачівай душу наізнанку»). Злоба, безсердечність, жорстокість, садизм є найглибшими національними прикметами московського НАРОДУ. Сотки тисяч московських солдатів, вартових, конвоїрів та старшин наочно продемонстрували це за останніх 40 років. За часів голоду в 1933 р. українські селяни ходили до Московщини по хліб, бо там тоді не було голоду, а крім того, до Московщини вивозили весь хліб з України. Московські селяни не лише не продавали хліба нашим, але й гнали «хахлів» з прокляттями та глузуванням до ближчої стації НКВД. У 1946 р. наші галицькі селяни, хоч і самі голодували, але ділилися останньою крихтою хліба з наддніпрянськими селянами, що приходили до Галичини по хліб за часів цього третього голоду. Тисячі прикладів бестіяльного московського садизму наведені в спогадах, в репортажах УПА, ОУН, в архівах чужих урядів. Гімалаї дитячих трупів, трупів жінок, чоловіків, закатованих методами, що їх найбуйніша азійська фантазія не могла б винайти, залишаться на віки вічні грізною пересторогою для всього людства, особливо для українців. Пересторогою, пригадкою, на що є здібний московський НАРОД. Кажемо народ, бо ті Гімалаї трупів неможливі були б силами лише чекістів, НКВДистів, большевиків без активної допомоги їм всього московського народу. Не наводимо тут жаху теперішнього, бо його читач знайде в сучасній літературі. Натомість наведім дещо з минулих століть, щоб показати, що НЕ теперішні пролетарські большевики видумали і вжили свої бестіяльні морди і знущання, але їх предки — буржуазні большевики ще в XV і дальших століттях. Щоб показати, що свій дикий садизм москвини мають у своїй крові, що він у них успадкований від своїх предків. Щоб наказати, що т. зв. большевики XX ст. нічого нового свого не видумали, а лише повернулися (як і у всім) до своїх старих національних традицій. Іншими словами, що сучасний Москвин, хоч би із університетською освітою та в європейському фраці, є той самісінький варвар, що і його предок сотки років взад.
Московський уряд не дозволяв науковцям опубліковувати історичні документи з державного архіву, як це звичайно робиться в Европі. «Понєже в ніх мноґа нєсущєствававшіх істін», як пояснив міністр освіти («нєсущєствававшіє істіни», с. т. правди, але такі, що не існували. Чи ж не большевицька діялектика?). Все ж в XIX ст., нарешті, дещо було опубліковане. Напр., у 1843 році в Москві вийшло кілька томів «Повєстваванія о Расіі» та дещо опублікував професор історії М. Костомаров у своїх кількатомових працях. За браком місця тут наведемо лише кілька фактів з тих книжок.
«За часів т. зв. смути (1607–1611 рр.) стрільці виводили на ґанок Кремля арештованих бояр і питали натовп москвинів: «Чи любо?» Юрба кричала: «Любо». Тоді стрільці кидали бояр на підставлені під ганком списи, потім розпорювали жертвам животи, випускали кишки, відрубували руки, ноги, а юрба (мужчини, жінки, діти) з захопленням кричала «любо, любо!» Стрільці, повбивавши і пограбувавши бояр та заможних міщан, далі вбивали і грабували селян та палили села («Повєстваваніє», т. V). Чи ж не точний образ 1917–20 рр.? По смерті царя Бориса Годунова мешканці Москви схопили його вдову, доньку і сина Фьодора, роздягни їх догола, посадили на віз з–під гною і повезли через пеньки і ями за Москву до в’язниці. Там вдову задушили, сина замордували в той спосіб, що розчавили йому статеві органи, а дочку Ксенію не вбили відразу, «даби лєпотою єя насладітса, єже і биша» (т. V). Стрілецький полковник Янов «бил зело питан, потом чєтвєртован, а ґолаву палажилі на труп єво». Злоумишлєннікам Соковкіну, Циклеру, Пушкіну, Філіпову, Рожіну, Лукьянову відрубали руки і ноги, потім голови, які настромили на коли, а інші частини тіла на залізні списи (т. VI). Підроблювачам грошей заливали розтоплений метал в горлянку. Курцям тютюну відрізували носи. За подружню зраду закопували жінок в землю по шию, навіть вагітних. У Солікамскому закопали дві жінки: одна прожила 23 дні, друга — 12 (т. VI). Коли катовані жертви вмирали скоро, то знущались з їх трупів. У 1697 р. викопали труп боярина Милославського з могили, привезли на свинях до села Преображенського (передмістя Москви), поклали труну на поміст, де рубали голови зрадникам, а кров їх пускали на труп Милославського (т. VI). Пьотр І власноручно рубав голови зв’язаним стрільцям і наказував своїм міністрам рубати. Рамадановскій відрубав 4 голови, Ґаліцин, не вміючи рубати, крамсав, мучив, Мєншіков хвалився, що відрубав 20 голів. Полковники Бломберґ та Лефорт (німець і француз) відмовилися рубати (таких в XX ст. москвини називали «мягкатєлая інтєліґєнция»). За Лівонської війни мешканці міста Опочец ловили полонених, відрізували їм носи, вуха, уста, статеві органи, вставляли їх в рот жертв, здирали з живих цілу шкіру» (Костомаров. «Сочінєнія», т. І). Пьотр І урочисто обіцяв свому синові Алексею простити і не карати, якщо він повернеться додому (Алексей утік був до Австрії в 1716 р.). Алексей повірив батькові і повернувся. Пьотр негайно посадив його до в’язниці і там сам власноручно катував (фізично і морально) сина шість місяців — аж до смерти. У зв’язку з утечею сина Пьотр наказав посадити на паль генерала Глібова, а коло нього настромити на списи голови єпископа та кількох вельмож, що їх перед тим четвертовано. Цю центральну ґрупу оточували 50 настромлених на списи голів духовників і світських вельмож (М. Костомаров). За цариці Анни (1731–41) голу людину виводили на мороз і поливали водою. За Нікалая І вели повільно жертву між двома рядами солдатів, і кожний з них бив жертву щосили шомполом (залізний прут). До кар, затверджених урядом, окремі урядовці додавали ще кари, що їх винаходила їхня власна «творча уява». Напр., прив’язували жертві тягар на ноги і кидали до річки по шию; тримали доти, доки не дасть викупу («Повєстваваніє», т. VI). Завжди було дуже багато охочих одержати посаду державного ката (кат одержував частину майна закатованого), тому уряд продавав цю посаду тому, хто більше дасть. Якщо у кого випадала з рук на землю монета, то його карали смертю: на монеті був образ царя. Боярина, що прикрасив був свою піч німецькими кафлями, на яких був зображений якийсь птах, закатували на смерть: орел був державним гербом. По захопленні Новгорода (1463 р.) 8000 родин новгородців погнали пішки на Московщину зимою, не дозволивши взяти теплого одягу. Це повторили в Пскові і Вятці в 1489 р. Так само робили москвини в Україні по 1917 р. з «розкуркуленими», з тою різницею, що царі не розлучали родин, а пролетарі вивозили батька в одне місце, матір — у друге, дітей — у третє на тисячі кілометрів окремо, не кажучи, куди кого вивезено, щоб до мук фізичних додати ще й муки душевні. Тут бачимо прогрес «вєлікай рускай культури». В 1634 р. за невдалу облогу Смоленська і за некорисний договір з Польщею цар наказав спочатку катувати, а потім відрубати голови 15 боярам і воєводам, а їхні родини вивезли на заслання до Сибіру. Цю засаду відповідальности цілої родини за кожного члена її перебрали, властиво відновили, москвини в СССР і також з тою різницею, що і царі карали лише найближчих членів родини, а пролетарі карають не лише дальших членів, але навіть знайомих чи сусідів. І цікава «подробиця»: московський аристократ, посаджений на паль на приказ царя, протягом двох днів своєї смертельної агонії вистогнував «Боже, царя храні». Так само засуджені на страту большевицькі вельможі славословлять «мудрість вождів пролетарської революції» — тих самих, що їх засудили на страту. Коли цар Дімітрій дізнався про змову стрільців проти нього, то оголосив, що не вважатиме винним в змові тих, хто порубає змовників. Стрільці кинулися на своїх товаришів і завзято їх рубали, щоб тим показати свою невинність. Пролетарські царі СССР значно удосконалили цей спосіб. «І указал Ґасударь біті батаґамі князя Мішєцкава, князя О. Крупскава, кн. Ухтомскава, кн. О. Лабанова–Растовскава, кн. І. Хаванскава, кн. С. Прєзаровскава, кн. М. Бєласєльскава». Те саме роблять москвини і тепер в СССР із своїми партійними «князями», вживаючи не ремінний батіг, а «ідеологічний».
В тому документальному «Повєстваванії о Расіі» наведено сотки таких прикладів, як, напр., рот жертв наповнювали стрільним порохом і запалювали порох, жінкам просвердлювали дірки в грудях, через рот протягали мотуз і на ньому вішали жінку; підрізували м’язи на ногах і руках; відрізували статеві органи; здирали з живого шкіру від голови до ніг і багато інших, неможливих до друку мордів. У згаданих книжках наведено сотки подібних фактів, але в архівах є тисячі зареєстрованих. Правду каже Москвин Д. Мерєжковскій: «Нормальна річ: ескімоси їдять сире м’ясо, а москвини мордують» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).
Современная Россия. Реалии и прогнозы II.
Сообщение от Bivaliu
Ваши права
Тема: 
Ответить с цитированием
Социальные закладки