«Кіборги - 2015» / Cyborgs - 2015
17 ч. · отредактировано ·
Мій позивний «Садам». Срочку служив в Севастополі, в морській піхоті. Потім була перерва в службі. Далі - за контрактом до Іраку, 6-та бригада, 62-й окремий механізований батальйон, служив 8,5 місяців. Після Іраку - Львів, 80-та бригада. В складі 81-ї Галицької тактичної групи, другий раз в Іраку, ще 8 місяців.
Настав час - прийшов у військкомат добровільно, напросився на мобілізацію, в свою 80-ку, 2-й бат, 6 рота. На початку осені прибули в селище Побєда на Луганщині, там почали нести службу. Охороняли ТЕС в Щасті, займалися розвідкою, стояли на блокпостах. Останнє місце дислокації – Лисичанськ. Спільно з 24 механізованою бригадою утримували село Кримське. Зараз ротація, дома. За декілька днів знову до своїх хлопців, у Кримське.
Місцеве населення налаштовано по відношенню до нас, я би сказав, більше негативно. На жаль, коли з ними розмовляєш, кажуть що ви (центральна і західна Україна) живете краще від нас тому, що вам усе дали. Якщо не влада, то якісь міфічні американці. А вони живуть погано саме тому, що кормлять нас. «То Янукович же ваш, той самий Кучма, навіть Юля – вихідці зі Східної України». Кажуть «добре, якщо не влада - значить американці, але все одно хтось щось дав».
В містах, де мені довелось бувати, до ополчення пішло відсотків 40 місцевих чоловіків. А ще дуже багато було прихованих, які залишились і допомагали на місцях. Навіть якщо не допомагали… Дуже важко, коли гинуть твої хлопці, захищаючи свою землю, свої міста, а тобі розповідають що ти фашист, кровопивця. В голові не вкладається…
В Лисичанську розповідала одна жінка. Прийшли до них сєпари, забрали все що тільки можливо: бізнеси, автомобілі, гроші. Люди на роботу на велосипедах їздили. Як повернулися Українці - їздять на машинах, відкрилися кафе, кінотеатри. Зажили звичайним життям. І все одно кажуть «якби не ви - цього б не було». Складно зрозуміти їх логіку. І самі вони цього пояснити не можуть. Їм вселили: «саме ви тут пупи землі, і вам всі винні».
Але відношення людей помалу починає мінятись. Біда заставляє. Приходить розуміння: інфраструктура зруйнована, заводи, підприємства знищили або вивезли. Навіть, якщо до них прийде Росія, яку вони так запрошують, назад вже ніхто не поверне. Це не те, чого вони бажали.
Люди, які працюють, наприклад, у кого свій бізнес, хто працює на селі, ті - виключно за Україну. Такі дуже зацікавлені щоб все повернулось. А люди, які звикли пили – гуляти – куралесити - їм ніхто не догодить.
Звісно, потрібен час. Ставку треба робити на молодь. Молодь хоче розвиватися, їхати за кордон. На мою думку закінчиться все це не скоро. Важко й болісно. Чи зможемо з ними жити? Важко буде. Дуже велика прірва буде між нами.
Примирення? Ми готові до нього хоч зараз. Ми допомагаємо місцевому населенню, їздять наші волонтери, наші люди їх в інших регіонах приймають. Ми для них відкриті. Буде все залежати від них, чи захочуть вони жити в цій державі. А не захочуть – нема питань: чемодан, вокзал, Росія. Але 100 відсотків – там їх ніхто не чекає. Там вони нікому не потрібні.

Социальные закладки