05.08.2014 Ольга Михайлюк
"Уявляєш, зранку відкриваю книжку, що ти подарувала, і читаю це. Як же ми раді, що ви вибралися, друзі з об’ємною свідомістю", — говорять нам по телефону наші, що лишилися в Алчевську.
Книгу я купила кілька днів тому. В місті, де вже закінчився бензин та більшість продуктів харчування, не працюють банкомати, часто перебої з електрикою і мобільним зв’язком, досі відкрита книжкова крамниця. Це було найбільше й найприємніше здивування того дня.
Випадково — на вулиці, з протилежного боку якої вже два тижні живуть ЛНРівці, серед напруження й страху — такий от острівець свободи.
Книжки тут різними мовами. Досить багато літератури українською. Жінки привітні. А я хочу повернутися й продовжити розмову в книгарні про Жадана й Голобородька, Андруховича, Дереша і Забужко, а ще про молодих місцевих поетів, яких ще треба почитати. І вірю, що у нас буде така можливість.
Протистояння триває. В місті все більше бойовиків, на дорогих автомобілях, залишених в гаражах і автопарках тими, хто поїхав. І це вже точно не жителі Алчевська. Все більше зброї й ефектних виїздів з кулеметами.
Щоночі чутно вибухи й постріли. Під час вечірньої прогулянки на озера, на яку ходили, щоб відзняти ковилу, з пагорба чуємо й бачимо, звідки саме стріляють.
"Хлопчики петарди підривають", — голосно жартує мій знайомий. Самотній рибалка, що мабуть, чує ці випробувальні вибухи вже не вперше, відповідає: "Ага. Великі хлопчики — великі петарди".Поблизу цього озера Юрій Іллєнко знімав фільм за сценарієм Сергія Параджанова "Лебедине озеро. Зона".
"У него кровь не с молоком, у него кровь с угольком", — це звідти. Хочеться сподіватися, що цього разу буде інакше, що цього разу обійдеться принаймні без самогубств, як сталося з головним героєм фільму. Хтось же тут замовляє біл-борди "Ангел-охоронець над Алчевськом". І багато хто вірить.
Навколо міста зараз бої. На сході — Луганськ, на заході — Горлівка і Донецьк, на півночі — Стаханов, на півдні — Торез. Залишатися означає піддавати все більшій небезпеці друзів тут і дратувати близьких, які "поза зоною".
Кільце змикається.
Щодня (точніше щоночі) виїзд коштує все дорожче. При цьому зрозуміло, що ніяких гарантій. Автобус може добиратися більше доби, а може взагалі потрапити під обстріл. Але в порівнянні з перспективою стати заручниками десь тут — в серпневих українських степах — навіть обстріли здаються не такими вже й страшними.
Ще в такі моменти розумієш, як любиш своїх близьких і цей світ, і що "повертайтеся живими" — не словосполучення, а завдання.
А потім приходиш до автобуса, бачиш сонних дітей з улюбленими плюшевими ведмедиками, зосереджених жінок і чоловіків, які ховають очі, і взагалі не лишається ніяких почуттів, крім болючого й безнадійного: дура — війна, дура, дура.
"Будут останавливать на блок-постах ЛНР, ДНР та Найцгвардии. Политических взглядов не высказываем. Паспорта показываем по первому требованию. Если говорят выйти из автобуса — выходим. И главное — все молча, — інструктує нас перед виїздом худа і сувора жінка з надламаним голосом. — Все будет хорошо. Счастливого пути".
Четверта ранку. Ми вирушаємо. Перший блок-пост — на виїзді з Алчевська. Емоційна промова представника ЛНР про те, що справжні чоловіки "должны защищать свою землю, своих женщин и детей, взять оружие и пойти в бой, а не бежать как последние трусы перед рассветом, оставляя родной город" триває хвилин десять.
За вікном — хлопці років по сімнадцять-вісімнадцять з автоматами, нашивками Луганської народної й горнятками з чаєм — в передсвітанковому світлі. Новий день починається. Потім ще один блок-пост, і ще… І от нарешті сходить сонце.
Розв’язка, розкурочений асфальт, вказівник Дебальцеве і український прапор. Ледве стримуємося, щоб не закричати від щастя, не почати всім бажати доброго ранку й світлого життя в новій країні. Але пам’ятаю, що все мовчки — все всередині. І вже на наступному блок-пості, на в’їзді в Донецьку область ДНРівці починають перевіряти паспорти й прописки.
"Все из Алчевська?" — питають. Не відповідаю. Навіщо йому знати, що народилася й живу в Києві? Мовчки. Нам щастить — перед останніми сидіннями чоловік зупиняється й каже: "Дальше девушки — можно ехать".
Енакиево — великі літери на в’їзді в місто. Перші три й остання — триколор, але "киев" в середині хтось перефарбував в жовто-блакитний. ЕнаКИЕВо. Дякую.
На околицях Донецька і Макіївки на біл-бордах — портрети дітей, великі мокрі очі й звернення до дорослих "Нам не нужна война". В самій же Макіївці — чергова родина-мать з дитиною на руках і заклик: "Мужики, все на фронт! Не дадим фашистской хунте открыть концентрационные лагеря для матерей и детей Донбаса".
Біль, страх, злість – от з чим працюють зараз у Донецьку. І часто це відбувається в тих самих місцях, де раніше намагалися в різний спосіб говорити про красу, віру, світло — навіть якщо воно "складається з темряви, все одно залежить лише від нас".
ДНРівці живуть в студентському містечку — ними зайняті всі гуртожитки університету. На склади зі зброєю, як відомо, вони перетворили мистецький центр "Ізоляція". А з тиждень тому зробили штаб і в клубі Liverpool. Це там колись проходили концерти від нашого АртПоля. Зокрема, "Хмелева Рroject", пісня з якого озвучує нинішні донецькі сумні події у фільмі від #Babilon’13.
З цими гнітючими думками знову зупиняємося перед блок-постом. Одинадцятий. Серце традиційно завмирає перед зустріччю з черговою людиною з автоматом.
"Доброго ранку!" — бадьоро вітається військовий, заходячи в автобус.
"Паспорти у чоловіків є? А зброя? — жартує — У жінок пізніше перевірю. Після війни повернемося".
Нарешті українці! Наші військові посміхаються. Люди в автобусі — у відповідь. На укріпленнях помічаємо невеличкий герб Одеси.
Всю подорож намагалася бути об’єктивною й неупередженою. Але як же пасують жовто-блакитні прапори до наших безмежних соняшникових полів і блакитного неба. Це зовсім не схоже на те червоно–синьо–чорне принесене нам чуже зло. Донбас — це Україна. Шкода, що не можна було знімати. Соняшники саме цвітуть. Ну нічого. Після війни повернемося.
http://life.pravda.com.ua/society/2014/08/5/176964/ 
Тема: 
Что происходит, граждане? или Флуд на злободневные темы
Ответить с цитированием
Сообщение от Lembet
Показать скрытый текст
Социальные закладки