Спогади чотирьох ветеранів дивізії СС «Галичина»: повстання в радянських таборах, фаустпатрон словацької ґаздині й гострий погляд Гітлера.
Навесні 1915 року на горі Маківці українці з легіону УСС дивились на своїх побратимів крізь приціли крісів. За 29 років їхні нащадки з дивізії СС «Галичина» та Червоної армії зустрілись на полі битви під Бродами. Для тих, хто вижив у тій битві, друга світова не закінчилась дотепер. Одні називають їх героями, інші – нацистськими поплічниками.
14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» формувалась із 1943 року з українців-галичан. До її лав зголосились 83 тисячі добровольців, із-поміж яких відібрали 16 тисяч. Улітку 1944 року дивізію разом із 13-м корпусом четвертої танкової армії розбили в боях на Львівщині. Тепер «СС Галичина» - предмет бурхливої полеміки в Україні, й навіть у середовищі націоналістів цю сторінку нашої історії оцінюють неоднозначно. Хоча Захід давно реабілітував дивізійників: три перевірки, останню з яких у 1985-86 роках проводила комісія Дешена в Канаді, не визнали жодного з учасників дивізії Ваффен СС «Галичина» винним у скоєнні військових злочинів.
До наших днів у Львівській області дожили тридцять сім ветеранів дивізії. Половина з них прикута до ліжка. Наймолодшому – 86. Четверо колишніх дивізійників поділилися спогадами про криваві бої під Львовом у 1944-му, службу в Українській повстанській армії та радянські табори.
«А німець, зараза, абсолютно за нас забув…»
Розповідає Зенон Врублевський:
- Мій тато – січовий стрілець, багато мені розповідав, тож я був політично підкований. Коли ми дізнались, що організована дивізія, зраділи, що нарешті візьмемо до рук зброю. Якби її дали всім тим 80 тисячам, то була б сила. Думали, допоможемо розбити москаля, а як маємо армію, то буде й держава. Але так не сталося.
Музей Степана Бандери у Лондоні (Віртуальна екскурсія)
Ми з братом пішли добровольцями, покинувши гімназію. Я став шофером у званні ротенфюрера. Мене призначили до штабу дивізії. Коли потрапили в оточення під Бродами, ми зі шкільним товаришем спалили свої машини й воювали далі. Там було не пекло, а двічі пекло. Радянська армія мала потужну підтримку, а німець, зараза, абсолютно за нас забув – жодного літака… А можна ж було зробити прорив іззовні. Трималися два тижні, доки не почався прорив.
Офіцер-німець зібрав нас там, де зараз є цвинтар дивізії «Галичина» - у Красному біля Буська. Поблизу було шосе Золочів-Львів, яким невпинним потоком рухались радянські війська. Нам дали завдання перервати цей потік, і ми його виконали. За той час наші прорвались, а ми залишились. Іще добу ми з моїми хлопцями протримались, а перед світанком наступного дня потрапили в полон.
Нас хотів розстріляти радянський капітан. Пригадую його сьогодні: таке мале, пузате. Він кричав до солдатів, що нас зловили: «что вы смотрите на них?!». Витягнув пістолета, хотів стріляти. Але саме над’їхала на конях якась радянська розвідка, озброєна автоматами. Їхній старший лейтенант звернувся до капітана: «капитан, пускай идут, будут отстраивать нам то, что повалили». А той гаркнув: «Проезжай!». Розвідник знов за своє, а капітан націлився в нього спересердя. Тоді ті, що були на конях, так шарпнули свої автомати, що наш капітан опустив пістолет, сів в авто й поїхав. Лейтенант повантажив нас сімох на студебекери, які саме їхали повз зі Львова, приділив нам одного солдата.
Свiтова, народна, вітчизняна...
Ті хлопці, які мудріші, позрізали з себе левиків і погони. А я чомусь не додумався. Конвоїр був здоровий хлописько, старший, років під сорок. Дивиться на мене, дивиться. Бачу, ставить свого автомата в кут машини. Витягає ніж, сантиметрів двадцять завдовжки, складний. Я собі думаю: «як не розстріляли, то заріжуть». А він мене злегка по щоці вдарив, позрізав усі нашивки й викинув. Видно, був зі Східної України, бо кинув мені: «Не признавайся, що ти з дивізії, бо розстріляють. Поняв?». Кажу: «Поняв».
Зі збірного пункту нас відвезли на Урал. Просидів там два роки, працював у шахті. Потім виселили на спецпоселення. Втік звідти, приїхав до Львова. Родину я мав велику, але не хотів до них іти, бо знав – найперше шукатимуть там. Тоді познайомив мене один чоловік із боївкою, яка складалась із нього та двох дівчат. Завданням дівчат було діставати бинти, йод і медикаменти, приносити це до парку Костюшка, а той чоловік передавав зібране далі. Чотири чи п’ять місяців походив у тій боївці. Щоправда, то були дуже тяжкі часи, бо зброї й набоїв уже було обмаль, та й самих підпільників.
Одного дня Вітер, командир боївки, сказав мені: «з тебе толку тут не буде, бо ти міська дитина, а тут треба й воші терпіти, і їсти нема чого». Походив я у Львові ще місяці зо два, поки мене не зловили. Дали двадцять п’ять років. Помандрував я тоді Союзом: Урал, Караганда, Воркута, Кемерово. Звільнився 1957 року та й приїхав сюди. Два роки бідував, аж синій був, бо не прописували. Мав уже тоді жінку з хворим серцем і двох дітей. Прописали за хабар, після того зміг влаштуватись на роботу.
Тема: 
Сообщение от Diomyd
Спогади чотирьох ветеранів дивізії СС «Галичина»: повстання в радянських таборах, фаустпатрон словацької ґаздині й гострий погляд Гітлера.
Ответить с цитированием
Социальные закладки