Щоб з'ясувати, де ж істина, необхідно, передусім, чітко усвідомити, якою мовою говорив народ Київської Русі. Скажу відразу, зробити це не просто, оскільки давньоруська література створювалася церковнослов'янською (старослов'янському) мовою. Ця мова утворилася на основі староболгарської, як письмова мова слов'янства, та була принесена на Русь греками разом з богослужбовими книгами. На ньому написані всі наші літописи, а також світські літературні твори, включаючи знамените "Слово о полку Ігоревім".
І все ж, незважаючи на те, що стародавні літописці писали церковнослов'янською, вони часто вставляли в текст розмовні слова й навіть цілі фрази. Так от, уважне дослідження київських і галицьких літописів, а також світської літератури 11-13 століть, розпочате ще А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в цих текстах чималий пласт української лексики. Ось деякі слова які там зустрічаються: парубок, окріп, глум, вежа, батіг, оксамит, бунчук, матиця, недбальство, віття, гілля, колода, cтpixa, жито, стегно, лiчбa, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, джерело, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. А в "Слові о полку Ігоревім" автор вживає навіть цілі вирази, такі, наприклад, як "бicoвi діти", "туга ум полонила", "прадідня слава", "ничить трава жалощами".
Крім літературних джерел збереглося й чимало інших письмових свідчень живої розмовної мови у вигляді всіляких написів на стінах храмів, на зброї, предметах домашнього побуту. Так, наприклад, поблизу села Хвощевое Полтавської області був знайдений меч, датований 10-11 століттями, на якому є напис "коваль Людота".
По-українськи звучать і відомі нам літописні топоніми (Печерська Лавра, Довбичка, Либідь, Почайна, Стугна, урочище Угорське, гори Угорські й тощо), і власні імена (Володимир, Володар, Василько, Михалко, Варяжко, Ляшко, тощо).
Сучасні лінгвісти відзначають у мові Древньої Русі наявність багатьох особливостей, які є визначальними саме для української мови. Серед них найбільш виразними є дієслова на "-ти" (жити, нести й т.п.), на "-мо" (маємо, віруємо, даємо й т.п.), як вже говорилось в нашій розмові, звертальний відмінок (брате, дружино, княже й т.п.), наявність м'якого "г", злиття звуків "и" та "i" в середнє "і", перехід "е" в "о" після шиплячих (чоловік, жона, пшоно й т.п.), чергування приголосних "г-з", "к-ц", "х-с" (дорога-дорозі, жінка-жінці, кожух-кожусі й т.п.).
Але особливо показовим є вживання стародавніми русичами голосного "i" на місці старослов'янського "ять", де росіяни сьогодні вживають "є" (літо, сніг, сіно, віче, діло, ліс, діти і т.п.). Цей факт підтверджується сьогодняшньою вимовою "і" замість "ять" не лише в українській мові, але і в новгородських говірках. Та й у самій російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як "сИдеть" (від старослов'янського сЪдЪти), "ПовелИтель" (від повелЪти), "свидетель" (від вЪдати) досі збереглася споконвічна вимова.
Стародавні українські говірки характеризувалися так званим повноголоссям: на місці південнослов'янських звукосполучень ра-, ла-, ре-, ле - у мові наших пращурів звучало -оро-,-оло-,-ере-,-ледве-. Наприклад: солодкий (по-"староболгарської" - сладкий), повний (полон), середа (среда), морок (мрак) і т.п. "Збіги" в болгарській та російській мовах пояснюються величезним впливом "староболгарської" на формування російської мови.
Болгарським (південнослов'янським) звукосполученням на початку кореня ра-, ла - відповідали східнослов'янські ро-, ло-: робота (работа), рости (расти), уловлюю (улавливаю). На місці типового болгарського звукосполучення -жд - українці мали -ж-: ворожнеча (вражда), кожен (каждый). Болгарським суфіксам -ащ-,-ющ - відповідали українські -ач-,-юч-: виючий (воющий), спопеляючий (испепеляющий).
Коли короткі голосні звуки занепали після дзвінких приголосних, у праукраїнських говірках ці приголосні продовжували вимовлятися дзвінко, як і нині (дуб, сніг, любов, кров). У польській розвинулося оглушення, у великоруському теж (дуп, снек, любофь, крофь).
Таким чином, можна стверджувати, що в Древній Русі говорили мовою, яка була набагато ближче сучасній українській мові, ніж російській.
Російська мова почала з'являтися коли вихідцями із Київської Русі у 11-12 столітті починається колонізація північно-східного Залєського (Ростово-Суздальського) краю. Підкорені народи сприйняли мову завойовників, подібно тому, як древні галли сприйняли мову завоювавших їх римлян. Але так само як мова романізованих галлів відрізнялася від латині, так і мова русифікованих фінно-угрів відрізнялася від давньоруської мови, правильніше було б називати давньоукраїнської.
Чи можна називати давню мову "українською", якщо самого слова "Україна" не було?
Назвати мову можна як завгодно - суть від цього не змінюється. Стародавні індоєвропейські племена теж свою мову "індоєвропейською" не називали.
Закони мовної еволюції жодним чином не залежать від назви мови, яке їй дають у різні періоди історії її носії чи сторонні люди.
Ми не знаємо, як іменували свою мову праслов'яни.
Слово "руський" відносно мови наших предків з'явилося відносно пізно. Цим словом спочатку позначали просту народну мову - на противагу письмовій "слов'янській". Пізніше "руська мова" протиставлялася "польській", "московській", а також неслов'янським мовам, якими розмовляли сусідні народи.
Українська мова називалася "руською" до 18 століття.
В українській мові чітко розрізняються назви - "руський" і "російський", на відміну від великоруської, де ці назви безпідставно плутаються.
Слово "Україна" з'явилося теж відносно пізно. У літописах воно зустрічається з 12 століття, отже, виникло кількома століттями раніше.
Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького

Вона також була написана на латині, для вручення дипломатам європейських держав, але була закопана. А копія, яку виявив київський історик Алфьоров була написана звичайною канцелярською мовою петровської Росії, тому що вона для нього й призначалася. Це нота дипломатії - надання документа на мові одержувача. До речі Алфьоров випустив цю копію друком, при чому у передмові звернув увагу читачів на те, що у виданні представлено копію, яку було зроблено у першій чверті 19 ст., але завдяки неуважності журналістів, що освітлювали подію, знахідку Алфьорова у пресі неодноразово було представлено, як віднайдення оригіналу.
Социальные закладки