Новомодний ресторан тонув у сутінках, але відвідувачів було ще небагато ... Раптом за сусідній столик офіціантка посадила хлопчика років 8-9, кучерявого, блакитноокого, ошатно одягненого – мабуть, чекав на батьків, які пішли в сусідній зал святкувати день народження якогось господаря життя чи його щасливої супутниці.
– Принеси мені олівці та папір! – наказав хлопчик офіціантці. – Я хочу намалювати будинок!
Офіціантка знизала плечима, але олівці й папір принесла.
– Інший папір! Інший! Я хочу намалювати великий будинок!
– Але іншого немає ... Ти хочеш намалювати будинок своєї мрії?
– Навіщо мрії? – здивувався хлопчик. – Я хочу намалювати будинок, в якому ми живемо. Великий будинок!
– Далеко від Києва? – поцікавилася офіціантка.
– Чому далеко? Поряд, тут, у Кончі-Заспі. Ой, я не так вікно намалював! Стиралку давай!
– Немає у мене стиралки. Не все в житті відбувається, коли і як тобі заманеться, розумієш? – офіціантка відійшла, а він лише знизав плечима і глузливо подивився їй услід. Малювати йому явно набридло, він почав вдивлятися в екран, на якому, як це заведено в ресторанах у господарів життя, демонстрували безкiнечне дефіле.
– Вибачте, будь ласка, чи можу я у вас запитати? – з несподіваною ввічливістю звернувся він до мене і я зрозумів: я сиджу поруч, я – не обслуга, мною поки що не можна нехтувати. – Скажіть, чому та зла тітка – він показав на модель на екранi – ходить без посмішки?
– Вона ходить так, як цього вимагає сценарій вистави. Вона на роботі, розумієш? Отже, такий сценарій.
– А-а, – він полегшено зітхнув. – Я зрозумів. Виходить, їй потрібно просто наказати – і вона посміхнеться. Потрібно просто наказати!
Социальные закладки