Якщо ви дійсно бажаєте дізнатися, що думає жінка, дивіться на неї, але не слухайте.
(Оскар Уайльд)
Традиційно на Україні статус жінки вважався дещо вищим, ніж становище її сестер у більшості інших народів. Ґійом Левассер де Боплан, що залишив «Опис України» часів Хмельниччини, розповідав, що українська молодиця могла сама прийти посвататися до хлопця, котрого вона вподобала, і спробував би той піднести їй гарбуза (можна було й життям поплатитися, як невірний коханий Марусі Чурай)!
Вимушене одиноцтво матерів, жінок і молодиць доби Козаччини виплекало чимало поколінь «феміністок мимоволі», котрим доводилося на своїх плечах і господарство тягнути, і дітей вирощувати, і панщину відбувати, бо ж чоловіки перебували на Січі й віддавали перевагу козацькій вольниці замість насолоди регулярного сімейного життя й пекучої ласки родинної лямки. Це, до речі, спричинилося до певного інфантилізму чоловічої половини української національної громади (адже втекти від господи та господині означало, крім усього іншого, ще й дитячу по суті втечу від відповідальності за ту саму «мою хату – мою фортецю» з відомого англійського прислів’я), а інфантилізм породжував, у свою чергу, ідеалізацію й підняття статусу жінки насамперед самими чоловіками, через що Покрова Богородиця й була завше головною покровителькою славного козацтва запорозького.
Аж ось одна з високоідейних українських феміністок Оксана Забужко, втомившись від і після польових досліджень українського сексу, завдалася питанням про українську ідентичність, яку в своїй книзі «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» зрештою запропонувала шукати не просто в духовних потугах майже зниклої старокозацької шляхти та її безпосередніх нащадків з ХІХ століття, а в титанічних постатях жінок образу й вподоби Лесі Українки, яку ще Михайло Драгоманов увінчав званням «чи не єдиного мужчини в українській літературі». Навряд чи варто спеціально нагадувати, кого кілька останніх років поспіль називали «чи не єдиним мужчиною в українській політиці», причому з цим твердженням погоджувалися як прихильники, так і ненависники ««Notre Dame d’Bat’kivshchyna».
Фемінізм із тих часів, як Шарль Фур’є вигадав цей термін і пов’язав суспільний прогрес із соціальним станом жінки, перетворився на подобу багатоликого Будди: надто багато напрямів і «деномінацій» підпадає під це термінологічне визначення, а прихильниками феміністичних ідей у контексті розвитку ідей рівноправності й толерантності є й чимало чоловіків (наприклад, Жак Дерріда пропонував звернути увагу, з-поміж багатьох інших «центризмів» та «ізмів» західноєвропейської культури, на її «фалоцентризм», якого варто було би позбавитися).
А українська соціополітична сюрреальність останніх років лише підтверджує, що у фемінізму є не лише багато облич, але й удвічі більше інших частин тіла, зокрема – грудей, якими активістки створеної 2008 року недержавної формально феміністичної організації FEMEN постійно намагаються чи то стати, чи то лягти на захист прав жіноцтва в Україні й дедалі більше – України взагалі.
Іронія долі українського фемінізму полягає, однак, у тому, що спочатку представниці цієї ідеології пишуть розумні книжки на кшталт виданого Оксаною Забужко бестселеру про Лесю Українку, а потім ці бестселери використовуються як реквізит для фотосесії такої собі Олександри Шевченко, головної «зірки» FEMENісток. Цікаво, чи вистачило у неї часу між студентськими та «вільними від бюстгальтерів» фотосесіями прочитати 650 сторінок густо набраних і густо підібраних думок, що в цій книжці містяться, і якщо так, то що вона там таке вичитала між рядками, що спонукає її та її подруг постійно кидатися в обійми не надто інтелектуальних ззовні українських хлопців-міліціянтів? Можливо, в такому разі хтось та спроможеться розгадати загадку «феномену FEMEN», який здебільшого трактують як спробу епатажного прориву молодіжної субкультури незалежно від статевої приналежності (в якому могли б узяти активну участь не лише молодиці, а й молодики, але ж у них немає таких грудей, а виставляти напоказ щось інше було б не тільки не надто чисто з естетичної точки зору, але й по-справжньому небезпечно з точки зору так званих «кіл правосуддя», що займаються покаранням ювенальних правопорушників, у тому числі ексгібіціоністів), замішаного на певних комерційних інтересах, про що свідчить хоча б окрема сторінка femenshop на сайті організації із «цицькографами», «цицьпандерами» та іншими товарами, що пропонуються за цілком європейськими цінами, хоча й не в євро, а в старих добрих доларах.
У принципі історія публічних акцій групи FEMEN (що зосереджена майже виключно в Києві, складається в основному зі студенток столичних вишів та чоловічої «групи підтримки» і фотознімальної групи, а це на загал близько 300 учасників) свідчить про те, що починалося все, власне, з приколу і зрештою все стало зводитися до постійних репродукцій прикольних дійств із намаганням зчинити якомога більший резонанс чи то галас в засобах масової інформації. Перші гасла були спрямовані проти перетворення Києва та України взагалі на загальноєвропейський бордель, але форма протесту була такою, що крутолобі європейські феміністки сприймають ці акції переважно як профанічну дискредитацію всього найкращого, що тільки можна знайти в ідеології фемінізму.
Цікаво при цьому зазначити, що, згідно з доморощеною апокрифікою «руху FEMEN», активістки спочатку буцімто демонстрували голі спини з написаними на них протестними гаслами, але кляті сексисти-фотографи чомусь, о диво, знімали дівчат виключно спереду, зовсім не цікавлячись змістом намальованих на спинах гасел. І замість того, щоб прикрити беззмістовну (в контексті «соціально-політичних вимог») принаду якоюсь елементарною маніжкою, дівчата, за словами нинішнього ідейного лідеру FEMENісток Ганни Гуцол, зрозуміли, що «єдиним способом привернути максимум уваги до проблеми був протест з оголеними грудьми».
Як можна здогадатися, після такого обороту справ на 180 градусів будь-які заяви на ар’єрфасі протестувальниць начисто втратили залишки сенсу, а періодична зміна об’єктів і приводів для «голих протестів» (з майже неодмінними приводами до найближчого відділку міліції) перетворилася на банальний технологічний засіб урізноманітнення форм самовияву просунутої столичної молоді.
Окремо слід вирізнити найвдаліший випадок використання «основного знаряддя боротьби» київського студентства за прямим призначенням – це знаменитий відеокліп із грудою голої натури чи голою натурою грудей, покладений на незабутні слова Миколи Яновича Азарова про «кровосісів», які присмокталися до державного бюджету. Але водночас саме ця найяскравіша реалізація була найкращим доказом його першочергової орієнтованості на сутий прикол, оскільки жодного політичного підтексту в пародіюванні на «азаровський новояз» в цій акції не міститься.
Все це свідчить про те, що дівчата й хлопці просто весело гають свій час, не усвідомлюючи тонкої, навіть більше – не побоїмося цього слова – діалектичної різниці між свободою експресії, що вони її демонструють під час своїх акцій, і експресією свободи, яка свого часу конституційно закріпилася в пуританському по суті американському суспільстві. За словами самої Оксани Забужко, що, здавалося б, за визначенням мала б стати «Покровою FEMENісток», «якщо ми будемо організовувати стриптиз при кожному зручному випадку, то всі будуть бачити не політичне послання, а виставу з голими дівками». Тут залишається лише уточнити: не тільки будуть бачити, а вже бачать, тож розрахунки FEMENісток на те, що «спочатку люди дивляться на наші груди, потім – на наші транспаранти», можна вважати або дуже наївними, або, скоріше, дуже нещирими.
Утім, за нинішніх обставин можна повернути справу таким чином: нехай залишається бодай свобода експресії, якщо можливості експресії свободи виявилися зведеними майже нанівець. Але останнім часом у пошуках нових варіантів прикольних інтерпретацій політичних подій (пам’ятаєте Леніна: будь-який рух опору існуючим порядкам повинен зростати в напрямі переходу від економічних через соціальні до політичних вимог, тож без політичних подій чи гасел аж ніяк не обійтися) «вільні й розкуті» стали заходити занадто далеко, поза межі добра і зла.
Так, під час відкриття Міжнародного форуму, присвяченого 25-річчю Чорнобильської трагедії, жіночий рух FEMEN провів акцію під назвою «Бардак у Саркофаг», метою якої було, по-перше, порівняння нинішньої політичної ситуації в Україні з чорнобильською катастрофою, а по-друге – заклик до лідерів європейських держав і міжнародних демократичних об’єднань негайно в примусовому порядку перенести уражені корупцією інститути української влади в район Чорнобильського саркофагу. Усе, начебто, цілком «політкоректно», але привертання уваги до насиченого трагізмом образу Чорнобилю, нехай і дещо опосередковано, за допомогою оголеної статуарної дівочої плоті навряд чи можна вважати пристойністю. Можливо, обличчя політиків на тлі Чорнобиля й того, що з ним відбувається, виглядають не менш непристойно, але ж це не привід уподібнюватися тим, чийого засилля ти прагнеш позбутися.
Та далі – більше. 5 травня представниці цієї НДО були помічені біля монументу Батьківщині-матері, де в умовах повної відсутності публіки, з в’ялими й нудними виразами облич традиційно й без усякої наснаги продемонстрували свої груди і плакати з написом шістьма мовами: «Батьківщина-мати, навчи перемагати». При цьому в нашвидкуруч відзнятому інтерв’ю-заяві було сказано таке: «Дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни, особливо жінки-ветерани, ми захопленні Вашими подвигами, Вашою красою, Вашою силою духу! Не рідко уявляємо себе на Вашому місці: на місці турботливої медсестри, холоднокровної снайперші, безстрашної партизанки, невтомних трудівниць тилу. Більш за все на світі хотілося б хоч у чомусь бути схожими на Вас у своїх думках, вчинках, прагненнях. Обіцяємо з усіх сил боронити Батьківщину, як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів. Дякуємо Вам за приклад, як потрібно боротись та за науку, як потрібно перемагати!»
Це, мабуть, і є те, що автор орієнтованого на «імпортну публіку» щомісячника Business Ukraine Пітер Дікінсон назвав «політичним порно» (politic porn) за формою; за змістом це вже далеко переростає таксономічні межі приколу і перетворюється на відверте, безглузде й безмозке знущання над тими залишковими цінностями, що мали би берегтися не гірше за пасхальну свічку, запалену від благодатного вогню в Храмі Гробу Господнього. І вже не знайдеться якась «холоднокровна снайперша», що поклала б край цьому знущанню з боку гарячих «політічєскіх дєвочєк», адже всі холоднокровні снайперші давно перетворилися знову на «невтомних трудівниць тилу», а більшість і взагалі пішла з цього світу.
Не доводиться сумніватися в тому, що FEMEN-активістки аж нічому не навчилися у «безстрашних партизанок» і «турботливих медсестер», а єдине, що вони знають про Велику Вітчизняну війну, почерпнуто ними, здається, з «епохального» фільму Нікіти Міхалкова «Утомльонниє солнцем – 2: Прєдстояніє», де в фінальній сцені зранений вщент і обгорілий мало не до смерті молодесенький танкіст із хлюпанням плачу розчіплює зуби, аби попросити «турботливу медсестру» Надю Котову:
– Сіські покажи…
Єдине ж, чим керуються FEMEN-істки у своїй «недержавній діяльності», – це, очевидно, той самий афоризм Оскара Уайльда, наведений як епіграф. Щоправда, дізнатися про те, що ж вони таки собі думають, поки що так і не вдається.
Читачеві може здатися, що «FEMEN-casus» надто дрібний, епатажно-маргінальний і містечково-столичний, аби приділяти йому стільки уваги, проте це не так, і виною тому є навіть не ньюзмейкерська вага цієї організації (вона, до речі, зменшується, про що і свідчать все більш безнадійні потуги її учасниць використовувати будь-який інформаційний привід для того, щоб заявити про себе).
Справа зовсім в іншому: в тому самому принципі politic porn, суцільного забруднення поля життєвих сенсів, які донедавна давали хоча б часткові підстави населенню України називатися українським суспільством, і в тому, що цей принцип «політичної порнухи» сповідується геть усіма «активними акторами» інформаційного простору – від політиків вищого рангу до дуже ззовні просунутих і таких немовбито модернізованих «опонентів режиму», котрі на словах вимагають чогось на кшталт леннонівського «power to the people», а насправді домагаються лише одного: щоб цей «піпл» продовжував «хавати» все, що йому кидають до геть змілілого суспільного корита.
Тема: А как там сегодня море ?
Сообщение от arial0072
Вода напоминает бульон и чувствуешь себя в ней большим пельменем...
) предупреждения опубликовать сегодня бесстрастную статистику "дискуссия" на тему не то телесности, не то телесатости продолжилась и не утихла даже сегодня. Ну что ж, я предупреждал. Итак, АТЧОТ (для ООО - Особо Озадаченных и Озабоченных):
Показать скрытый текст
...
Ваши права
Ответить с цитированием
Социальные закладки