Партия "Родина" ("Родына"): события, персоналии, комментарии

[петлюра]

1. и учебники есть и на русский переходят (как учившийся в украинской школе знаю сложности с научным переводом русско-украинским), но, по своей собственной воле и далеко не все, а лучшие, которые хотят, что бы дети предмет понимали.

При Ющенко за такое УВОЛЬНЯЛИ, сейчас, на сколько мне известно, нет. Гонения в школах на русский язык, почти остановилось. НО, это не значит что дети изучающие только украинский смогут потом нармально учиться не изучив русский (опять таки, по себе) и именно из-за большого количества выдуманного украинского научного сленга, А книги, в основном, на русском языке, без знания русского языка невозможно на Украине полноценно понять ни одного предмета, ни единой специальности.

А потому русский язык обязательно нужно вводить в обучение в школах.

І тут постає питання-яку мову треба захищяти в Україні якщо за 20років не надрукували хочь би перекладів спеціальної літератури і яка країна як не Україна повинна це робити?

[петлюра]

Ничего русская культура в Одессе не объединила. И слава Богу. Поэтому Одесса была, есть и будет Одессой. Архитектура бельгийская,французская и итальянская. Деньги еврейские, греческие и армянские. Да и отцы-основатели совсем не русаки(Ришелье,Маразли,Ланжерон) Власть-да была российская, но даже Екатерина не была русской.))) Интернациональный город, а не русский.

Як і Львів чи Київ.

[ER]

Одесса была в составе РИ, была в составе СССР, теперь в Украине, но Одесса никогда не была русским городом, таким как скажем Новгород, Суздаль или Косторома, к счастью. Одесса не русский город и никогда им не была, и никогда в Одессе не говорили на чистом русском языке. Я вырос в старом одесском дворе, там звучала русская речь с примесью украинского и идиша. В сериале "Ликвидация" попытались воссоздать одесский язык, правда на мой взгляд, переиграли порядком, но это от незнания.

по переписи царского времени русских в Одессе было 50%, евреев 30%. Что такое "украинцы" в царской россии не знали. Одесский говор существовал и существует, это примесь: малоросского, идиш к русскому. Но, это не означает, что Одесса не была и не осталась русским городом. Русскость городов определяется КУЛЬТУРОЙ региона, а нам ближе Пушкин и Гоголь, чем Шекспир и Ницше.

[ER]

І тут постає питання-яку мову треба захищяти в Україні якщо за 20років не надрукували хочь би перекладів спеціальної літератури і яка країна як не Україна повинна це робити?

вам советскую, потому что именно при СССР украинский язык и получал огромную поддержку.

НИКАКОГО языка защищать не нужно. Если бы не насильственная украинизация, то и я и К.Г.В. и говорили бы и писали на украинском, при желании, так как оба прекрасно владеем им.

Хотите РАЗВИВАТЬ украинский язык? Бог в помощ! Не шучу. НО, не запрещайте русский, они жили, как народный и светский, ранее и могут жить и сейчас. К сожалению, умышленное нагнетаемое противостояние и делает больше беды украинскому, чем русскому.

[ER]

Як і Львів чи Київ.

Львов, до Сталина, говорил на польском и идиш, на украинском там говорило то ли 7 то ли 8 процентов.
Киев ... русский город, напоминаю Булгакова "думаю, думоваю, думковую ..."

[biafra]

Ничего русская культура в Одессе не объединила. И слава Богу. Поэтому Одесса была, есть и будет Одессой. Архитектура бельгийская,французская и итальянская. Деньги еврейские, греческие и армянские. Да и отцы-основатели совсем не русаки(Ришелье,Маразли,Ланжерон) Власть-да была российская, но даже Екатерина не была русской.))) Интернациональный город, а не русский.

Как, собственно, и вся Империя.
Слава Империи!

[ER]

Ничего русская культура в Одессе не объединила. И слава Богу. Поэтому Одесса была, есть и будет Одессой. Архитектура бельгийская,французская и итальянская. Деньги еврейские, греческие и армянские. Да и отцы-основатели совсем не русаки(Ришелье,Маразли,Ланжерон) Власть-да была российская, но даже Екатерина не была русской.))) Интернациональный город, а не русский.

Вы уж простите, их диких Нашизх предков, они слово НАЦИЯ и слово НАЦИОНАЛЬНОСТЬ не знали

[biafra]

Киев ... русский город, напоминаю Булгакова "думаю, думоваю, думковую ..."

Да и очевидца Паустовского вспомнить можно:

Петлюра пытался возродить слащавую Украину. Но ничего из этого, конечно, не вышло.

Вслед за Петлюрой ехала Директория - неврастении писатель Винниченко, а за ним - какие-то замшелые и никому неведомые министры.

Так началась в Киеве короткая легкомысленная власть Директории.

Киевляне, склонные, как все южные люди, к иронии, сделали из нового "самостийного" правительства мишень для неслыханного количества анекдотов. Особенно веселило киевлян то обстоятельство, что в первые дни петлюровской власти опереточные гайдамаки ходили по Крещатику со стремянками, влезали на них, снимали все русские вывески и вешали вместо них украинские.

Знакомое веселье.

[петлюра]

Львов, до Сталина, говорил на польском и идиш, на украинском там говорило то ли 7 то ли 8 процентов.
Киев ... русский город, напоминаю Булгакова "думаю, думоваю, думковую ..."

І коли українці його завоювали,і Київ і Лвув

[Fatal exception]

І коли українці його завоювали,і Київ і Лвув

ЛЬвов с 1956 только украинцами заселен из пригородов.

[ER]

І коли українці його завоювали,і Київ і Лвув

Первый раз "украинцы" завоевали в 1918 году, точнее не они, а германцы, им только дали порулить и то, не долго. Второй раз в 1924 году, когда в Москве было принято решение о национализации - коренизации, и началась украинизация. Львов "украинцы" "завоевали" по пакту Молотова-Риббентропа (1939), когда поляков и евреев всех Сталин выселил, а галичан, именовавших себя украинцами с 1914 года, вселил.

[ER]

ЛЬвов с 1956 только украинцами заселен из пригородов.

не только из пригорода, из Польши, Австрии, Венгрии, Германии собирали галичан, говоривших на украинском и переселяли, но, действительно, всех сельских.

[Fatal exception]

не только из пригорода, из Польши, Австрии, Венгрии, Германии собирали галичан, говоривших на украинском и переселяли, но, действительно, всех сельских.

Самое смешное, что сами они этого факта не отрицают.

[петлюра]

То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые,
мутные реки текут по старым улицам - то сила Петлюры несметная на площадь
старой Софии идет на парад.
Первой, взорвав мороз ревом труб, ударив блестящими тарелками, разрезав
черную реку народа, пошла густыми рядами синяя дивизия.
В синих жупанах, в смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами,
шли галичане. Два двуцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками,
плыли следом за густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя
хрустальный снег, молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть
немецкое сукно. За первым батальоном валили черные в длинных халатах,
опоясанных ремнями, и в тазах на головах, и коричневая заросль штыков
колючей тучей лезла на парад.
Несчитанной силой шли серые обшарпанные полки сечевых стрельцов. Шли
курени гайдамаков, пеших, курень за куренем, и, высоко танцуя в просветах
батальонов, ехали в седлах бравые полковые, куренные и ротные командиры.
Удалые марши, победные, ревущие, выли золотом в цветной реке.
За пешим строем, облегченной рысью, мелко прыгая в седлах, покатили
конные полки. Ослепительно резнули глаза восхищенного народа мятые,
заломленные папахи с синими, зелеными и красными шлыками с золотыми
кисточками.
Пики прыгали, как иглы, надетые петлями на правые руки. Весело гремящие
бунчуки метались среди конного строя, и рвались вперед от трубного воя
кони командиров и трубачей. Толстый, веселый, как шар, Болботун катил
впереди куреня, подставив морозу блестящий в сале низкий лоб и пухлые
радостные щеки. Рыжая кобыла, кося кровавым глазом, жуя мундштук, роняя
пену, поднималась на дыбы, то и дело встряхивая шестипудового Болботуна, и
гремела, хлопая ножнами, кривая сабля, и колол легонько шпорами полковник
крутые нервные бока.

Бо старшины з нами,
З нами, як з братами! -

разливаясь, на рыси пели и прыгали лихие гайдамаки, и трепались цветные
оселедцы.
Трепля простреленным желто-блакитным знаменем, гремя гармоникой,
прокатил полк черного, остроусого, на громадной лошади, полковника
Козыря-Лешко. Был полковник мрачен и косил глазом и хлестал по крупу
жеребца плетью. Было от чего сердиться полковнику - побили най-турсовы
залпы в туманное утро на Брест-Литовской стреле лучшие Козырины взводы, и
шел полк рысью и выкатывал на площадь сжавшийся, поредевший строй.
За Козырем пришел лихой, никем не битый черноморский конный курень
имени гетмана Мазепы. Имя славного гетмана, едва не погубившего императора
Петра под Полтавой, золотистыми буквами сверкало на голубом шелке.
Народ тучей обмывал серые и желтые стены домов, народ выпирал и лез на
тумбы, мальчишки карабкались на фонари и сидели на перекладинах, торчали
на крышах, свистали, кричали: ура... ура...
- Слава! Слава! - кричали с тротуаров.
Лепешки лиц громоздились в балконных и оконных стеклах.
Извозчики, балансируя, лезли на козлы саней, взмахивая кнутами.
- Ото казалы банды... Вот тебе и банды. Ура!
- Слава! Слава Петлюри! Слава нашему Батько!

Да и очевидца Паустовского вспомнить можно:

Знакомое веселье.

[петлюра]

Первый раз "украинцы" завоевали в 1918 году, точнее не они, а германцы, им только дали порулить и то, не долго. Второй раз в 1924 году, когда в Москве было принято решение о национализации - коренизации, и началась украинизация. Львов "украинцы" "завоевали" по пакту Молотова-Риббентропа (1939), когда поляков и евреев всех Сталин выселил, а галичан, именовавших себя украинцами с 1914 года, вселил.

А за УГА ви не чули,за Коновальця?

[biafra]

То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые,
мутные реки текут по старым улицам - то сила Петлюры несметная на площадь
старой Софии идет на парад.
....

Хорошая мантра. Правда длинновата. Но ты медитируй. Удачи.

[Жженный]

Вы знаете, поводов для сомнений с каждым днем становится все меньше и меньше, а равно как и тех, кто искренне верит во "второе пришествие Христа". Даже самые лютые его сторонники потихоньку разочаровываются, видя каким наглым образом расходятся его слова с делами. Так что, дай Бог, чтобы он хотя бы "дожил" до следующей "предвыборной осени" в роли мэра.

Ну судя по-тому как в этой теме вы подали картинку нынешнего мэра в клоунском колпаке у вас сомнений действительно нет...Искренне верить в мэра как в Господа действительно не стоит, а вот то что у вас нет реальных статистических данных об уровне поддержки я просто уверен, а все остальное эмоциональные домысли не более.
Что мог бы действовать решительнее согласен, но незаконные постройки все же сносятся и как вам это не неприятно этого вы отрицать не сможете.
зы А роль Нострадамуса в политике вообще штука неблагодарная. Ведь очень многие были уверены что Гурвиц останется мэром, но этого не произошло не в последнюю очередь благодаря Родине.

[ER]

А за УГА ви не чули,за Коновальця?

Львов тут при чем ?
"Га́лицкая А́рмия (укр. Галицька Армія) — регулярная армия Западно-Украинской Народной Республики (ЗУНР).

Основой армии являлся легион сечевых стрельцов, находившийся на 1 ноября 1918 года в районе Черновцов (270 км от Львова). Создавалась на основе частей австро-венгерской армии, состоящих полностью или большей частью из украинцев. Таковыми на 1 ноября 1918 года были - 15-й пехотный полк (Тернополь), 19-й пехотный полк (Львов), 9-й и 45-й пехотные полки (Перемышль), 77-й пехотный полк (Ярослав), 20-й и 95-й пехотные полки (Станислав, теперь Ивано-Франковск), 24-й и 36-й пехотные полки (Коломыя), 35-й пехотный полк (Золочев). Призыв в армию мужчин 18—35 лет осуществлялся на основании Закона о всеобщей воинской повинности ЗУНР. Таким образом, территория ЗУНР было поделена на 3 военные области (Львов, Тернополь, Станислав), каждая из которых была поделена на 4 военных округа. Командиры — Антон Кравс, Мирон Тарнавский, Осип Микитка.

Позднее часть личного состава ГА перешла на службу в Вооружённые силы Юга России под командованием Деникина, а ещё через два месяца — к красным, что послужило причиной переименования Галицкой Армии в ЧУГА (Червона Українська Галицька армія), или Красную Украинскую Галицкую Армию, а часть — в состав армии Украинской Народной Республики.
"

это крестьяне.

[петлюра]

Осінь 1919 року. Українські війська опинилися у «трикутнику смерті» - між більшовиками, Добровольчою армією та Польщею, яка поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Армія не мала одягу, чобіт, медикаментів. Вояки ставали легкою здобиччю пошесті тифу, яка буквально косила людей. За цих умов командувач Української Галицької армії генерал Мирон Тарнавський укладає сепаратний договір із Добровольчою армією. Суть договору, підписаного 6 листопада, була проста – Галицька армія у повному складі, з усім майном, переходить у повне розпорядження головнокомандуючого сил Півдня Росії. Однією з головних умов переходу стало те, що УГА не повинна була використовуватися у боротьбі з армією Української Народної Республіки.

Ця угода коштувала Миронові Тарнавському посади. Він був відданий під суд, який однак, виніс «увільнюючий вирок». Командуючим армією став генерал Осип Микитка.

На підставі договору УГА мала перейти в район Балта – Бірзула - Одеса. В Одесі передбачалося організувати лікарні для хворих на тиф, притулки для тих, хто одужував, та Збірну Станицю для здорових стрільців. Армії мали виділити одяг, взуття й озброєння. Були навіть вістки, що УГА буде зміцнена за рахунок колишніх полонених українців з Італії. У грудні до Миколаєва виїхала група старшин для організації Збірної Станиці для очікуваних прибульців. На жаль, поповнення так і не прибуло.

Комендантом Збірної Станиці УГА в Одесі був призначений отаман Орочко, який був також зв’язковим галичан у штабі військ Новоросії. Поступово частини УГА поповнювалися тими, хто одужав чи був захоплений у полон денікінцями. З них формувалися окремі сотні і відсилалися до штабу УГА в Бірзулі.

Збірна Станиця містилася у казармах на вулиці Маразліїївській. Також були організовані притулки: №1 на вулиці Канатній (командир – сотник Микола Когут), №2 – на вулиці Чорноморській і №3 – біля Збірної Станиці. Було також створено дві військові лікарні.

Однак слід зазначити, що час для союзу з Денікіним не був вдалим. Наприкінці 1919 року Добровольча армія зазнала жорстокої поразки від «червоних» і відкочувалася на південь. Угруповання генерала Шіллінга розділилося на дві частини, зокрема два корпуси залишилися на правому березі Дніпра, захищаючи Херсон та Одесу. У січні у «білих» залишилася лише територія нинішніх Херсонської та частини Одеської областей.

За таких умов Денікін не передбачав утримувати Одесу. Однак на обороні міста наполягали союзні місії. Їх поведінка цілком зрозуміла. Одеса була своєрідним символом всього Півдня, через торговий порт здійснювалися постійні контакти Добрармії із Заходом, постачалося озброєння та амуніція, чималі склади якого накопичилися в місті.

Однак у самій Добровольчій армії вже розпочався розклад. Головне командування поступово втрачало керування арміями, зв’язок між вищіми штабами й окремими військовими частинами з кожним днем слабшав, доки зовсім не зник. Кожна частина починала діяти на свій страх і ризик, відходячи куди і коли завгодно, не рахуючись із загальною обстановкою, та ігноруючи бойові накази.

І це при тому, що за підрахунками, в Одесі налічувалося близько 80 тисяч озброєних людей, переважно офіцерів. Однак усі, кому довелося пережити відступ з Одеси, розповідають про надзвичайну деморалізацію цих людей. Зокрема, В. Шульгін згадує про те, що в ті дні в місті панувала своєрідна «загономанія» - створювалися загони чисельністю 5-10 осіб. Офіцери спішно формували штаби, щоб уникнути відправки на фронт.

Сотникові УГА, Володимиру Бемку так запам’яталися ці дні: «Кав’ярні, ресторани переповнені. В крамницях повно всяких харчів, починаючи від білого хліба та напоїв. Одеса бавилася! Коли йдеться про настрої серед загалу одеситів, то цивільне населення взагалі війною не цікавилось, не боліла їм утеча денікінців – всі ще вірили, що Антанта не допустить більшовиків до Одеси»

[ER]

Осінь 1919 року. Українські війська опинилися у «трикутнику смерті» - між більшовиками, Добровольчою армією та Польщею, яка поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Армія не мала одягу, чобіт, медикаментів. Вояки ставали легкою здобиччю пошесті тифу, яка буквально косила людей. За цих умов командувач Української Галицької армії генерал Мирон Тарнавський укладає сепаратний договір із Добровольчою армією. Суть договору, підписаного 6 листопада, була проста – Галицька армія у повному складі, з усім майном, переходить у повне розпорядження головнокомандуючого сил Півдня Росії. Однією з головних умов переходу стало те, що УГА не повинна була використовуватися у боротьбі з армією Української Народної Республіки.

Ця угода коштувала Миронові Тарнавському посади. Він був відданий під суд, який однак, виніс «увільнюючий вирок». Командуючим армією став генерал Осип Микитка.

На підставі договору УГА мала перейти в район Балта – Бірзула - Одеса. В Одесі передбачалося організувати лікарні для хворих на тиф, притулки для тих, хто одужував, та Збірну Станицю для здорових стрільців. Армії мали виділити одяг, взуття й озброєння. Були навіть вістки, що УГА буде зміцнена за рахунок колишніх полонених українців з Італії. У грудні до Миколаєва виїхала група старшин для організації Збірної Станиці для очікуваних прибульців. На жаль, поповнення так і не прибуло.

Комендантом Збірної Станиці УГА в Одесі був призначений отаман Орочко, який був також зв’язковим галичан у штабі військ Новоросії. Поступово частини УГА поповнювалися тими, хто одужав чи був захоплений у полон денікінцями. З них формувалися окремі сотні і відсилалися до штабу УГА в Бірзулі.

Збірна Станиця містилася у казармах на вулиці Маразліїївській. Також були організовані притулки: №1 на вулиці Канатній (командир – сотник Микола Когут), №2 – на вулиці Чорноморській і №3 – біля Збірної Станиці. Було також створено дві військові лікарні.

Однак слід зазначити, що час для союзу з Денікіним не був вдалим. Наприкінці 1919 року Добровольча армія зазнала жорстокої поразки від «червоних» і відкочувалася на південь. Угруповання генерала Шіллінга розділилося на дві частини, зокрема два корпуси залишилися на правому березі Дніпра, захищаючи Херсон та Одесу. У січні у «білих» залишилася лише територія нинішніх Херсонської та частини Одеської областей.

За таких умов Денікін не передбачав утримувати Одесу. Однак на обороні міста наполягали союзні місії. Їх поведінка цілком зрозуміла. Одеса була своєрідним символом всього Півдня, через торговий порт здійснювалися постійні контакти Добрармії із Заходом, постачалося озброєння та амуніція, чималі склади якого накопичилися в місті.

Однак у самій Добровольчій армії вже розпочався розклад. Головне командування поступово втрачало керування арміями, зв’язок між вищіми штабами й окремими військовими частинами з кожним днем слабшав, доки зовсім не зник. Кожна частина починала діяти на свій страх і ризик, відходячи куди і коли завгодно, не рахуючись із загальною обстановкою, та ігноруючи бойові накази.

І це при тому, що за підрахунками, в Одесі налічувалося близько 80 тисяч озброєних людей, переважно офіцерів. Однак усі, кому довелося пережити відступ з Одеси, розповідають про надзвичайну деморалізацію цих людей. Зокрема, В. Шульгін згадує про те, що в ті дні в місті панувала своєрідна «загономанія» - створювалися загони чисельністю 5-10 осіб. Офіцери спішно формували штаби, щоб уникнути відправки на фронт.

Сотникові УГА, Володимиру Бемку так запам’яталися ці дні: «Кав’ярні, ресторани переповнені. В крамницях повно всяких харчів, починаючи від білого хліба та напоїв. Одеса бавилася! Коли йдеться про настрої серед загалу одеситів, то цивільне населення взагалі війною не цікавилось, не боліла їм утеча денікінців – всі ще вірили, що Антанта не допустить більшовиків до Одеси»

еще раз, ЛЬВОВ ТУТ ПРИ ЧЕМ ??? Они его не захватывали.