Звернення ветеранів Другої світової війни та мешканців області до Одеської "Свободи" на підтримку боротьби з червоними прапорами
14 липня 2010
До Вас звертаються мешканці та ветерани другої світової війни – "радянської армії" Одеси та Одеської області на підтримку Вашої справедливої та історично обґрунтованої позиції у зв'язку з підняттям облдержадміністрацією 8-9 травня ц.р. т.зв. "прапорів перемоги", які являють собою червоні прапори з радянською символікою – серпом, молотом та зіркою. Для нас ці "прапори" є символами тоталітаризму та більшовицької окупації, яка розпочалася ще 1917 р. нападом військ більшовицької Росії на Українську Народну Республіку, що врешті закінчилося її окупацією на довгі десятиліття, продовжилася в 1930-х роках спланованим голодом та розстрілом української інтелігенції з мільйонними жертвами, а свого апогею досягла в 1939-1945 р.р., коли керівництво СРСР разом з нацистською Німеччиною розв'язало Другу світову війну, що забрала нові мільйони життів українців.
Тому використання, зокрема й на Одещині, т.зв. "прапорів перемоги", які є символами більшовицької окупації України, (а ніякої не "перемоги" у т.зв. "великій вітчизняній війні"!), вважаємо прямою образою наших національних почуттів та паплюженням пам'яті мільйонів українців – жертв радянського режиму. Нинішня влада перекручує факти історії для того, щоб замовчати злочини катів з минулого нашої Вітчизни, духовними нащадками яких вони є. 8-9 травня кожного року доречно було б вивішувати державні синьо-жовті прапори з чорними стрічками – на знак скорботи за загиблими співвітчизниками у тій кривавій бійні, яку розв'язали більшовицький та нацистський режими.
Але, схоже, нинішню владу історія нічому не вчить, що ще раз підтверджує її антинародну, антиукраїнську сутність. Тому вона й вивішує окупаційні символи та святкує незрозуміло що. Для цього нагадаємо їй дещо з минулого і його "творців", яких вона так фанатично героїзує.
Як відомо, 22 червня 1941 р. "дружба" між двома тоталітарними режимами скінчилася – друг Адольф випередив "вождя народів" та завдав удару на випередження, не чекаючи, поки зосереджена біля кордонів рейху багатомільйонна озброєна до зубів армія його вчорашнього друга та союзника Йосипа нападе першою. Почався хаос – мільйони радянських солдат, скориставшись нагодою, кидали зброю та розправлялися з комісарами, не бажаючи захищати злочинний режим більшовиків. Багато з них потрапило в полон до нацистів, багато розійшлось по домівках. Не зустрічаючи спротиву, нацистські війська захопили величезні території та багато міст, серед них і Одесу. Сталося це в жовтні 1941 р. Втікаючи, радянська влада застосовувала, як і повсюди, тактику "спаленої землі". Розуміючи, що Одесу доведеться здати, в порт вивезли тисячі тонн продовольства і скинули в море, часто разом з автівками, які його перевозили, а що не встигли скинути – спалили. (В той же час городяни голодували через незадовільне постачання блокованого міста харчами). На дні моря в ті дні опинялися і страшні вантажі – санітарні машини разом з пораненими червоноармійцями, яких не встигли евакуювати. Таких у місті залишилися тисячі, і доля їх трагічна – багато з них потрапили до рук нацистів. В останню мить перед втечею більшовики підірвали портові споруди та електростанцію, яка постачала енергією місто. Також була підірвана дамба на Хаджибеївському лимані, через що затопило Пересип та потонуло багато людей.
В останню мить перед відступом в одеських тюрмах було закатовано та страчено тисячі політичних в'язнів, в той час як кримінальних злочинців, тобто собі подібних, більшовики випустили на волю. Так їхня влада покидала місто, залишаючи його в руїнах. Виникає запитання: так що – ми "святкуємо" повернення цієї влади та ще й під її кривавими прапорами? Чи це не ганьба для незалежної України, чи не наруга над пам'яттю жертв радянського режиму?
Тому цілком підтримуємо дії ВО "Свобода" по захисту, в тому числі і в суді, історії українського народу від різних фальсифікацій з боку нащадків сталінських катів. Просимо також оприлюднити цей лист в доступних для Вас засобах масової інформації. Влада повинна знати, що вона помиляється (або безсоромно лукавить), що, мовляв, червоні "прапори перемоги" надихають мешканців Одещини, зігрівають їх серця і душі. Може, тим, що носили емблеми НКВД, що командували "заградотрядамі", розстрілюючи своїх же, радянських солдатів, тим високопоставленим нащадкам "маршалів побєди", які потопили в Дніпрі сотні тисяч ненавчених сільських хлопців, що їх терміново було мобілізовано перед взяттям Києва – може, їм і любі ці червоні серпасто-молоткасті сталінські полотнища. Це й не дивно, бо нинішня влада їх, липових "героїв", дуже шанує і леліє, забуваючи про справжніх фронтовиків (яких, як колись казав один з президентів, стає все менше, а ветеранів "вєлікой отєчєствєнной" – усе більше). Ми ж вбачаємо у такій благоговійній пошані влади до тоталітарних совєтських символів брутальне приниження, зневаження українського народу і Української держави. Такого світ не бачив – щоб поряд майоріли на вітрі державний прапор України і прапор імперії, яка майже 70 років гнобила наш народ. І "вожді" якої, ніскільки не переймаючись, кидали у пащу воєнного Молоха мільйони простих радянських людей – за кожного знищеного фашиста вони поклали 14 радянських солдатів. Ми шануємо пам'ять про полеглих. І саме тому переконані, що замість того, аби влаштовувати бучні святкування, з парадами й застіллями, влада мала би оточити увагою і турботою справжніх фронтовиків (а не тих, що до них, як кажуть, "примазалися"), а 8-9 травня відзначати як дні пам'яті і скорботи за полеглими. Не червоні прапори в ці дні вивішувати та барабанно-пустослівні промови виголошувати, а приспустити державні прапори України з траурними стрічками. Та прийти до кожного колишнього бійця що проливав кров за їхнє нинішнє сите й заможне життя (а нині нерідко ледве пересувається, знеможений фронтовими ранами, зубожінням, дорожнечею, відсутністю медичної допомоги – де вже йому до парадів!), і бодай запитати: а як тобі живеться, ветеране? Чого потребуєш? Чи маєш бодай що їсти?
У нас один прапор – синьо-жовтий Державний прапор України. Й лишень про нього мовиться в Конституції України, в законах і указах Президента, коли йдеться про святкування й відзначення пам'ятних дат. Нехай влада усвідомить це.
Тема: 
Ответить с цитированием
Сообщение от Mathilda
Показать скрытый текст
Социальные закладки