|
Теперь он не только пасечник но и погорелец. Народ сначала услышал что дом сгорел так три баяна порвал, потом узнал что не полностью - очень опечалился.Под Киевом горит дача Ющенко (фото)
В Новых Безрадичах под Киевом горела дача бывшего Президента Украины Виктора ЮЩЕНКО.
Как сообщает интернет-издание "Украинская правда", эту информацию подтвердила пресс-секретарь экс-президента Ирина ВАННИКОВА.
"В доме Виктора Андреевича в Безрадичах было небольшое возгорание кровли. Сейчас пожар уже потушен. Причины выясняются, но, скорее всего, это проблемы технического характера", - сказала она.
Также пресс-секретарь сообщила, что вследствие пожара никто не пострадал, а самого В. ЮЩЕНКО во время пожара на даче не было.
"Виктор Андреевич в четверг возвращается из Сирии, он был в двухнедельном отпуске. Он еще там не был", - отметила И.ВАННИКОВА.
Что ж, я - сумасшедший, невменяем, я имею право говорить глупости.
Янукович отдал Украину на «растерзание» МВФ http://news.mail.ru/inworld/ukraina/politics/3689835
http://noviny.narod.ru/smi-00000782.html
вот почемуhttp://news.km.ru/lvovskie_deputaty_prosyat_yushheДепутаты Львова просят Ющенко защитить экс-надзирателя Демьянюка
КАРТИНА МАСЛОМ
- А это что за художество? – спросил я Карпуху, войдя в комнату и увидев собственную картину, красовавшуюся на самом заметном месте. – Какой варвар её подверг вандализму?
Я в юности немного рисовал и нередко дарил свои натюрморты друзьям. Один из них – перевернутый утюг, на котором жарится яичница, - достался Карпухе. Картина эта уже провисела не один год у него дома и воспринималась как декоративное пятно. Но то наглое новшество, которое он в нее внес, вдруг полностью поменяло суть. Безобидная композиция - после того, как он прилепил к ней фразу «Ще не вмерла Україна…» - приобрела зловещий и недобрый смысл.
- Да вот, - усмехнулся Карпуха, - немного творчески переосмыслил.
- Ничего себе - немного! – возмутился я. - Ты из моей доброй картины пасквиль сделал! Да еще улыбаешься! Теперь желтая скатерть на ней и синяя стена стали смотреться, как державный прапор. Вилка стала похожа на трезуб, а растекшееся яйцо – и вовсе на саму Украину.
- Верно! – похвалил Карпуха, довольный ходом моих мыслей. – Я только еще добавлю от себя: утюг - это бездушная государственная машина, в которой всё поставлено с ног на голову. Искаженное отражение в нем – наша пресса, продажная и лживая. А пустая тарелка – бюджет для народа… Да ладно, хватит пялиться - не в галерее! - пошли чай пить. Лемурка вон уже стол накрыла.
Лемурка – это его жена. Спокойная, тихая, улыбчивая женщина – мечта любого холерика. Карпуха в ней души не чаял – родом она была из Донбасса.
- Обожаю восточную красоту, - сказал Карпуха, одной рукой обняв супругу, а другой -помешивая сахар. – Хотя восток всё же дело тонкое! Терриконы – те же горы, а у горцев особая гордость!
- В чем же она особая?
- А дидька лысого они на мову перейдут! – сказал Карпуха. - Они просто русский обогатят наиболее смачными украинскими словами - и всё! - отчего великий и могучий станет еще более могучим и великим. Правда, Лемурка?
- Правда, - подтвердила Лемурка и задумчиво добавила: - А желток в центре белка мне напоминает Киев.
- Точно! Вот умница! - обрадовался Карпуха. - Конечно, это - Киев. Вон как раздулся, весь оранжевый такой - от нахлынувшего национального самосознания.
- А что означает капелька на столе? – задала вопрос его жена.
Но вопрос остался без ответа.
- Карпуха, - сказал я, отпив пару глотков из чашки. – А тебе не кажется, что вот в таком виде картина может оскорблять чувства граждан Украины?
- Да господь с тобой! Мы что – арабы, что ли? То мусульман можно всякими карикатурками на пророка взбеленить, а мы хоть и не совсем цивилизованные еще, но всё же более адекватные.
- Адекватные? Так ты же, мне помнится, националистов мауглями всегда называл…
- И теперь назову. Дикари, они дикари и есть – с архаическим мышлением. Но одно дело не видеть в других людях равных себе, а другое – чувство здоровой самоиронии. Оно у украинцев в крови!
- Далеко не у всех, - высказал я сомнение. - Если с такой картиной стать на Андреевском спуске, то уже через час тебе ее наденут на голову - это же издевательство над государственными символами!
- Ну и что? – удивился Карпуха. – Я же этим не нарушаю ничьих прав.
- А причем здесь права?
- Да при том – символы не могут быть важнее живого человека. Поэтому чтобы я ни сделал с флагом, гимном и гербом - хоть в мусорное ведро совком их собрал и выбросил! – в этом нет преступления.
Я смотрел на Карпуху и думал – умеет же он нарываться на неприятности.
- Но ты же оскорбляешь этим чувства тех, для кого эти символы дороги!
- Допускаю, что такие фетишисты есть, и они могут обидеться. Ну так и что? Меня вон самого каждую секунду оскорбляют, – то пятой колонной называют, то в Россию зачем-то выпихивают (хотя я в ней ни разу не был), то историю мои дети такую изучают, что кажется я в каком-то параллельном, альтернативном мире живу, в котором победили не немцы даже, а полицаи и предатели! А мой родной русский язык – запретили жестче, чем язык нецензурный. А это уже не чувства – тут права растоптаны. Но что поделаешь, если для сегодняшней власти канадская диаспора, лопочущая на мове, ближе и дороже, чем собственные граждане, платящие здесь налоги, но говорящие по-русски.
РИСКОВАННЫЙ ЗАМЫСЕЛ
- А я поняла, что означает оторвавшаяся капелька, - обрадовано произнесла после небольшой паузы Лемурка. – Это - диаспора.
- Типичная! - подтвердил Карпуха. – Есть такая пословица «Дай муравью залезть на ногу, так он …»
Но Карпуха не успел закончить фразу – в дверь позвонили – и Лемурка пошла открывать.
Это прибыл слесарь из ЖЭКа. Он был веселый и слегка нетрезвый. Обычный такой слесарь, если б не выглядывающая из-под спецовки довольно-таки поношенная вышиванка.
- Ну, де тут ваш радiатор?
- Если скажу, что на балконе, вы поверите? - сказал Карпуха, с удивлением глядя на новоприбывшего. - Мы вас, вообще-то, пять дней назад вызывали.
- Та то не сердьтесь – багато роботи. Так що вiн не грiє?
- Чтоб вас так жена грела, как нас радиатор.
Коммунальный работник прошел в комнату и пощупал батарею, сначала сверху, потом снизу. Мы, прекратив чаепитие, молча смотрели на него – судя по ядреному запаху пота, слесарь был страстным борцом за сохранение озонового слоя. Потом он обернулся к нам и спросил:
- Вибачте, менi потрiбне щось важке – постукати.
Карпуха огляделся вокруг.
- Вот этим можно, - он взял с полки чугунный бюст Шевченко и протянул слесарю. Этот бюст, помнится, ему подарили еще в пятом классе, как лучшему чтецу украинских виршив.
- Нi – испуганно замотал головой слесарь, - я не можу. Це ж наш Кобзар.
- Ну и что?
- Це символ боротьби за свободу.
- Ах да, извините, я всё время забываю – это ж наш тотем. А у меня, представляете, что-то с головой - ну не чувствую волнения при виде его и всё! Я как-то больше привык живых людей уважать, а не идолов. Ну ладно… Возьмите тогда Пушкина – он был при жизни веселый малый, он не обидится.
Слесарь постучал Пушкиным по радиатору.
- То вона у вас, скорiш за все, чимось забилась, - сказал он, прислушавшись, – та ще iржею вкрилася зсередини. Треба прочищати. То давайте домовимось назавтра зранку – десь о десятiй. Егє?
- Eгє, - согласился Карпуха, - только не опаздывайте.
Специалист по радиаторам уже было направился к выходу, как вдруг застыл, уставившись на картину.
Мы все замерли тоже.
- Яка цiкава у вас картина! – произнес он наконец, восторженно цокнув языком. -Генiальна - самiciнька правда. То ми москалям так вiдповiдаємо: «Ви нам газ перекрили, а ми, кмiтливi, хоч на прасцi, але все ж таки приготуємо собi їжу - та будемо жити далi. Разом iз європою. Дуже, дуже гарна картина…
Мы с Карпухой только переглянулись, а когда слесарь ушел, Карпуха сказал:
- Вот видишь, а ты говоришь – оскорбятся, на голову наденут. Тут дело даже не в самоиронии, а в том, что люди всегда будут видеть именно то, что они хотят видеть. В науке есть такое понятие – «психология восприятия». Поэтому у нас эскулапы с запада считают, что президента отравили вражеские агенты, а гиппократы с востока и юга убеждены, что он сам виноват, что это последствия операции по омоложению - стволовые клетки не так активизировались. Вот так-то. Все поведенные на чем-то вообще всегда готовы увидеть красивую радугу там, где нормальные люди видят бензольные пятна. Особенно таким выпадением зрения страдают нацыки. Я даже - знаешь что – закажу, чтоб мне эту картину с надписью на футболку пересняли. И вот увидите - ни один патриот свидомый мне даже слова плохого не скажет, все будут только хвалить! Через неделю, кстати, я слышал, у них какое-то збиговисько тут в Киеве – вот туда я и схожу. Куртку сниму и буду в одной футболке там прохаживаться. Спорим, что никто из этих мыслителей не подумает, что я над ними издеваюсь?
- Нет, стоп! – возразил я поспешно. – Вот спорить с тобой я не собираюсь. Ты после этого съезда на инвалидную коляску пересядешь, а то и еще хуже, а я что – радоваться, что я выиграл, буду? Хватит мне таких выигрышей! Мало того, Лемурку пожалей – где она второго такого ненормального мужа найдет? Ты думаешь, все такие благодушные, как твой слесарь – тебя сразу раскусят как пятую колонну. Тебя на этой футболке вздернут на самом видном месте.
- Ну ты загнул, фантазёр! Да ладно, пошутил я, - отмахнулся Карпуха и перевел разговор на другую тему.
«АБОНЕНТ НАХОДИТСЯ ВНЕ ЗОНЫ»
А через несколько дней у меня поздно вечером просто взорвался телефон – звонила Лемурка.
- Карпуха… - всхлипнула она и замолчала.
- Что «Карпуха»? - переспросил я. – Лемурка, что случилось?
- Карпуха… не пришел домой до сих пор… И мобильный отвечает, что он вне зоны…
- А когда он ушел?
- Днем еще… я была на работе. Он, ты же знаешь, такой обязательный, сам меня всегда ругал за любую неорганизованность… Что-то случилось… - Лемурка стала плакать.
- Я прошу – не волнуйся, - начал успокаивать я ее. - Возьми себя в руки. Всё будет хорошо... У меня уже был такой случай с одним знакомым – так потом выяснилось, что он просто встретил армейского кореша, ну и загуляли через меру. Найдется и Карпуха, живой и здоровый.
- Игорь… Я вот чего боюсь, он же вчера переснял себе на белую футболку твою картину с этой дурацкой надписью…
- Что??? – я аж опешил. – Он таки сделал эту глупость?
- Сделал, - тихо ответила Лемурка. – И утром надевал ее, примерял и радовался, как картина красиво смотрится в зеркале, и смеялся, что, мол, это у него такая будет вышиванка.
- Да-а-а, - произнес я, вспомнив, что в новостях слышал - сегодня собирались все эти участники национальных змагань. - Ладно, Лемурка, давай надеяться на лучшее, картина всё-таки вполне патриотичная, во всяком случае, такою она должна им показаться. Я убежден – всё, будет хорошо.
- И ещё… - сказала Лемурка. – Мне тут полчаса назад позвонил кто-то незнакомый и спросил: «Чи дома мiй чоловiк?» Я ответила: «Нет». А он мне: «Ну то вже i не буде!» И рассмеялся.
- Кто-то пошутил, - ответил я уже неуверенно. – Что ж, больницы я всё-таки обзвоню. Ты только не волнуйся. Жди. Пока.
Я положил трубку, взял с полки городской справочник и принялся обзванивать больницы. Целый час обзванивал, но Карпухи нигде не было. Надежды на хороший исход таяли с каждым звонком. «Еще пяток больниц осталось, - подумал я невесело, - а потом..» О том, куда звонить потом, даже думать не хотелось. И тут раздался звонок.
- Привет! – услышал я знакомый Карпухин голос, бодрый, только какой-то очень далекий. – Извини, если разбудил… До дома что-то не могу дозвониться – все телефоны заняты, так я - тебе… Что нового?
- Как - «что нового»? – одновременно и обрадовался и возмутился я. - Тебя уже по крематориям ищут, Лемурка с ума сходит. Ты где?
- Да в больнице я, в «Спецтравме», и мобильник потерял. А что разве ей отсюда не перезванивали – я же просил.
- Никто не звонил… - ответил я, вспомнив. - А что с тобой? И почему голос такой, как из склепа?
- Да пустяки, руку немного повредил – так ее зашивали и оставили меня полежать здесь до завтра. Серьезно, ничего страшного. А голос? Не знаю - связь плохая… Подъезжай завтра – заберешь меня, я в девятой палате. И перезвони Лемурке, успокой. А то мне не дают тут долго аппарат занимать.
ПАЛАТА № 9
Рано утром я был уже в «Спецтравме». Дежурная сначала наотрез отказывалась пропускать меня к больным, мотивируя это тем, что им нужен покой, но потом, когда я достал кошелек и выбрал соответствующий пропуск с портретом одного из «великих украинцев», она изменила свое мнение и даже выдала белый халат.
Когда я вошел, палата в первую секунду мне напомнила передачу «Свобода слова», покоем тут и не пахло - около десятка разных перевязанных больных сидели или лежали по своим кроватям, а в центре стоял Карпуха и что-то страстно говорил. Вид у него был, как после рукопашного боя: рука забинтована, под глазом - большой фингал, футболка в пятнах крови, разорвана в двух местах. А на груди - прямо через всю картину – выведенная черным фломастером сияла жирная надпись: «Слава героям УПА!»
«Господи, что же они там с ним делали?» - мелькнула у меня в голове первая мысль. Карпуха же меня не замечал – он как раз отвечал на чей-то вопрос и был, как всегда, в ударе.
- Вот вы спросили меня – «За что я так не люблю Украину?» - сказал Карпуха. – Замечательный вопрос – глубокий и очень конкретный! Такой вопрос хорошо задавать после того, как поставили человека к стенке, когда ответ на него уже не важен, а сам приговоренный оправданию не подлежит. Задал вопрос, добавил слово «гад» и нажал на курок. Но я всё-таки попробую ответить: скажите, а что значит - «любить Украину»? Это морковку в Португалии дёргать, спiвая пiснi про рушныки? Засыпать с томиком Шевченко на подмосковных стройках после тяжелого дня? Упхаться в трудные годы аж за самый океан и оттуда учить нас патриотизму? Это - любовь? Или все-таки «любить Украину» - это остаться с ней, не смотря ни на что, жить, разделяя любые её трудности и беды, добывать уголь, выпекать хлеб, развивать бизнес и изо всех сил тянуть эту страну из дремучести до цивилизованного уровня? Так может, это я вас должен спрашивать - за что вы так не любите Украину? И обязательно спросил бы, если б мозгов было в пять раз меньше.
- А вы гадаетэ - то легко ехать за кордон от родных хат на заработки? - спросил дядька с почти полностью перевязанной головой, сидевший на койке возле окна (похоже, именно он и задавал вопрос «За что?..»). – А чи знаетэ, як там мучает ностальгия по ридной земле?
- Не знаю, - ответил Карпуха. – Но у меня, в отличие от вас, к вам нет претензий. Любовь к Родине может быть и мазохистской, пожалуйста, любите на расстоянии и мучайтесь – имеете право. Только зачем ее, свою такую любовь, другим навязывать? Мы живем по общим психологическим законам – и, независимо от национальностей, у всех везде всегда и во всем свое отношение к любому предмету и свое восприятие одной и той же ситуации. Каждый видит по-своему. Вы замечали, например, как люди, которые хотят залезть в полный автобус, кричат тем, кто уже внутри: «Подвиньтесь, что уперлись, как бараны, – в середине салона свободно!» А потом через минуту, когда сами залезут, то орут уже тем, кто снаружи: «Ну куда лезете? Вздохнуть невозможно – автобус не резиновый!» Один и тот же человек в практически одно и то же время – а какое различное поведение! Так что говорить о разных людях? Как вместе жить?
- Ну и як? – язвительно спросил бинтоголовый.
- А учиться слышать другого человека, а услышав, пытаться понять, - ответил Карпуха. - А если понимать ума не хватает, то хотя бы просто принимать. Другого выхода нет, иначе – война! Что и было всю историю человечества, когда кто-то объявлял свою точку зрения единственно правильной… Я вот подумал - а не лоханулись ли наши толстосумы? Пока они боролись между собой за приватизацию заводов, земель и пароходов, другие в это время приватизировали патриотизм. Да так удачно и ловко, что застолбили за собой эту «любовь к Украине» как торговый брэнд и стали монополистами. Попробуй только пикни, что ее можно любить и в то же время, например, не говорить на мове!
- А какая ж без мовы любовь? - спросил другой больной, сидевший возле Карпухи, но так, видимо, ничего и не понявший, как будто Карпуха разговаривал не с ними, а с засиженными мухами плафонами. – Я вот киевлянин в седьмом с половиной колене и в основном говорю по-русски, но понимаю и признаю – Украина должна быть украинской. И те, кто сберегли язык и нас теперь обучают ему, они нам этим только добра желают. И вообще, как говорят, сколько знаешь языков столько раз ты человек.
- А глухонемой тогда для вас кто – амёба безъязыкая? – ответил Карпуха. – Полиглотом быть, конечно, замечательно, да только учить язык или не учить, тратить на это свое время или нет — решает каждый для себя добровольно – тем более в зрелом возрасте. Почему националисты считают, что имеют право других ломать и куда-то вести? Другие для них не личности, а селекционный материал для выведения какого-то нового этноса. Мичурины хреновы! И дело не в том даже, что - как сказал Есенин: “Человек в этом мире не бревенчатый дом - не всегда перестроишь наново!» - а в том, что человека вообще не нужно перестраивать под всякие теории. В мире полно полезных и важных вещей - например, зарядку делать по утрам или питаться по диете, - но только мы сами должны выбирать, чему отдать предпочтение. Иначе мы только и будем, что гнуть друг друга — каждый, кто временно сверху — под свое представление о счастье. Вот завтра, например, к власти придут вдруг культуристы и спортсмены во главе с Кличко и Вирастюком, то кто им помешает заявить: «Физкультура — это здоровье, каждый человек в состоянии поднять свой вес. Здоровье объединяет нацию». И выдадут первый указ — двери в подъездах и учреждениях утяжелить, а лифты и эскалаторы остановить. Все вроде для нас, для людей, для нашей физической культуры, но идиотизм налицо.
(продолжение следует)
ТИТУЛЬНАЯ ДВОРНЯГА
- Самое главное, чтоб патологоанатомы к власти не пришли, - заметил я, и тут Карпуха, наконец, увидел, что в палате есть один неперевязанный.
- Здорово, - сказал он, прекратив свою полемику и садясь на свою кровать. – Что-то ты выглядишь невесело?
- Привет, – поздоровался я. – Да я как раз в порядке, я за твое состояние беспокоюсь. Вижу тебе крепко досталось…
- Больные, все по кроватям! – раздался вдруг голос медсестры, вошедшей с кучей градусников в стакане. – Утренняя померка температуры.
- Карпуха, что ж ты так подставляешься? - спросил я, присаживаясь рядом на свободное место. - Говорил же тебе, что разоблачат… Ничему жизнь не учит! Ну давай рассказывай, как ты на бандеровском съезде побывал?
- Да никак.
- То есть?
- Не дошел я туда.
- Не дошел??? - удивился я. - Тебя что еще на подходе вычислили?
- Да нет, тут совсем другая история приключилась.
- ?
- Могу рассказать, если так хочешь, но, в принципе, ничего особенного, – пожал плечами Карпуха. - Надел я вчера утром футболку, сверху куртку и поехал, как и обещал, на нацшабаш. Получилось что приехал раньше всех, тут дождь начал накрапывать, ну я и зашел в арку – перекурить. Вдруг слышу – собака где-то скулит. Причем не просто скулит, а с таким предсмертным завыванием. Я – во двор, а там рядом - стройплощадка и группа пацанов-подростков столпилась, и дым валит. Я подхожу к ним и - чуть сердце не оборвалось: в закрытой корзинке, обложенной тлеющей бумагой и ветками, мечется собака - ее сжигают заживо! Хорошо что изморось началась и бумага подмокла, не везде разгорается. «Вы что делаете, гады?» - начал я их расталкивать. А мне без разговоров - сразу в глаз, да так, что я на задницу сел. Но они ж не знали, что ударить меня это все равно что живой водой плеснуть и силы мне добавить. Я ж себя потом не помню - раскидал их, сбил корзину ногой с эшафота. Потом схватил какую-то арматурину - эти живодеры в рассыпную! Я - к собаке. Сорвал крышку - а она, явно беспородная, лежит, лапками голову накрыла и дрожит, совсем как человек. И шерстка в разных местах обгоревшая. У меня от жалости слезы навернулись – что за изверги! Я взял эту дворнягу на руки, и тут вдруг она пришла в себя, зыркнула обезумевшими зрачками, дернулась и со всей мощи цапнула меня зубами за руку - да так, что от боли у меня в глазах потемнело, - и дала дёру. Представляешь, она дуреха, не поняла, что это я спас ее. У меня кровь фонтаном - хорошо больница в одном квартале. Я так сам сюда и добрел.
- М-да, - только и сказал я. – И у собачки своё восприятие оказалось. А «Слава героям УПА!» на груди тебе тоже она написала?
- Да нет, - усмехнулся Карпуха. – Лозунг этот мне уже здесь оформили. Вон он, кстати, сидит – на суслика похож. Мне когда руку зашивали, пришлось футболку снять – так этот герой в гипсе прискакал на одной ноге с фломастером в зубах и напакостил.
Я посмотрел на парня, на которого он указал. Скромный худенький паренек в пижаме, возле кровати - костыли. Увидев, что мы на него смотрим, крикнул: «Хай живе Україна!» - и поднял три пальца.
- И что ты ему сказал?
- А что ему говорить? Голову ведь не загипсуешь – дурачок.
- Ну хорошо, а жене твоей кто звонил, что тебя уже больше не будет?
- Жене? Не знаю… Я тут многих просил – телефон давал…
- А додзвонився тiльки я! – засмеялся паренек и выкрикнул. - Дякую тобi, боже, що я не москаль!
Мы посмотрели на него с жалостью – парень был, действительно, был психически болен. Но зато какой активный - на одной ноге успевает больше сделать, чем нормальные люди на двух!
- И я тоже благодарю Бога, что он не москаль, – отозвался еще один пациент – бородатый мужик с кровати возле стены. - Нам в России такие даром не нужны. Да, пожалуй, и вам в Украине.
- А вы россиянин? – спросил я.
- Да, из Калуги. В командировке тут был по делам фирмы – да попал в аварию. У нас, знаете, своих тоже хватает националистов, с той только разницей, что этот кошмар не стал официальной политикой страны, и уж тем более приоритетом. Вообще, если сказать по сердцу, жаль, что Украина повернулась к нам спиной, но – выбирать вам. Только ведь никогда не знаешь, что лучше. Когда путчисты устроили бучу, чтоб сохранить Союз, они тем самым его быстро и развалили. Вы хотите в НАТО, а завтра окажется, что из Европы бежать надо. Я не утверждаю, но кто знает? И вы протянете снова свои руки в нашу сторону – и мы ведь вас не отвергнем, хоть и следовало бы! И даже не будем просить извиняться. Как не просили никогда раньше. Примем как своих, бывает… Брат есть брат.
- Пiтерський Ведмед тобi брат! - откликнулся парень, показывая сразу две фиги. – Мiй дiд казав, що договiр з москалем не коштує навiть паперу, на якому його написано!
- Так мы не договором, – ответил россиянин, - мы делом доказали братское к вам отношение. Историю помните? По пазлам собирали мы Украину. При Ленине – щедро очертили её границы. При Сталине – присоединили Галычину. При Хрущеве – за так подарили Крым. А при Ельцине – всё это скопом отпустили. А в ответ что Украина? Как та дворняга, что вот рассказал человек, - кусанула до кости и убежала, порыкивая.
- Ну вы уж так густо медом с нектаром Россию не рисуйте – за тыщу лет всякое бывало, - не согласился Карпуха. – Но только знаете, надо прекращать смотреть на историю как на руководство к действию. Что было - то было. И хватит меряться такими размытыми понятиями, как страна. Границы, как заметил один поэт, это шрамы после былых сражений. Украина разная и Россия неоднозначная. Пора мерить не народами, а каждым индивидуально. Зуб ведь не у государства болит, и не у нации, он болит у человека. И сердце прекращает биться у каждого свое, а не общее. А что такое для человека Родина и тем более любовь к ней, то это ему самому решать и никому больше. Интимное это дело – Родина.
ВСТРЕЧА СТАРЫХ ЗНАКОМЫХ
- Тоже верно, - сказал бородач из Калуги, – А помните, песня такая хорошая была - «С чего начинается Родина?»
- Да, помню, душевная очень. Только я не смогу уже перечислить наверняка, с чего она там начинается, - развел руками Карпуха. – Но зато точно теперь знаю, на чем Родина заканчивается. Когда ты в своей стране, в которой родился, вырос и живешь, - в один день становишься вдруг чужим. Как будто рванул националистический реактор. Вроде ничего не изменилось. Вроде всё то же. Тот же воздух и дождь, те же птицы, деревья и дома, только жить становится невыносимо. Ты уже чувствуешь, как что-то невидимое отторгает тебя. Ты становишься пятой колонной, пятым колесом. И тебе создают такую житуху, чтоб ты начал искать пятый угол. У тебя отбирают язык, историю, культуру – всё, что тебе было дорого. Даже право на выбор в обучении детей. Мол, дети твои переучатся. А я что? Отработанный материал? Я же живой и неповторяемый, как и каждый из нас. Я – человек, в единственном экземпляре. Я – одноразовый. Это разве сложно понять?
- Выходит сложно, - усмехнулся бородач, - ведь, как вы говорили, каждый видит только то, что ему хочется.
- Вот именно – все та же психология восприятия! - подтвердил Карпуха. – Я для них – микроб. А я на самом деле - весь мир. Умру – и он исчезнет. Каждый человек – бесконечная Вселенная. Как можно относиться к другому с превосходством? Но когда я говорю о праве человека общаться и обучаться на родном языке, меня называют украинофобом. А когда еще и утверждаю, что все должны быть равны, невзирая на этническую принадлежность, то вообще – экстремистом. Странная мы страна. У нас, пожалуй, национальной одеждой должна быть смирительная рубашка – такая себе вышитая сорочка с очень длинными рукавами. И куда смотрят модельеры и предприниматели? А был бы доходный и стабильно растущий бизнес…
Карпуха поднялся.
- Ну, ладно - нам пора, – сказал он. - Выздоравливайте побыстрее, особенно ты, паренёк-патриот! Благодарю за компанию.
Мы прошли больничным двориком и вышли к воротам. Прямо возле выхода сидела худая рыжая дворняга.
- Ух ты! А вот и она, красавица! – воскликнул Карпуха и остановился перед ней. - Что же ты, дуреха, наделала?
Дворняга, увидев его, вдруг виновато опустила голову и завиляла хвостом, даже не хвостом, а всей задней частью туловища. Весь ее вид показывал полное и чисто-собаче-сердечное раскаяние. Карпуха протянул к ней здоровую руку и потрепал ее за ушами.
- Дурилка картонная, - пожурил он ее дружелюбно, - неразвитая твоя голова. А мне из-за тебя кучу уколов назначили. Хотя я вижу ты вполне здоровая, просто бестолковая немного, ну, точно, вылитая Украина. И что с тобой делать? Хочешь, поедем ко мне – покормлю, а то ты что-то слишком худосочная, как с подиума. Дворняга лизнула его руку, потом нос и счастливая забегала вокруг.
Мы поймали такси, Карпуха подхватил одной рукой животное и сел на заднее сидение.
Подъехав к самому дому, мы вышли из машины. Мой товарищ выглядел уставшим, но глаза блестели. Через расстегнутую куртку была видна часть картины на футболке. Я заметил, что если раньше красной была на ней только маленькая лампочка на утюге, то теперь красный цвет доминировал в виде высохших пятен. И я сказал ему об этом. И еще сказал, что мы не обсуждали, что может означать эта лампочка.
- А тут кому что ближе, - ответил Карпуха. – Одни увидят в этом символ советского прошлого, другие – призрак национального будущего. А для меня? – Карпуха задумался. –Огонь, может, или пожар. Не знаю… Я вообще символы не люблю. Ты в гости заглянешь?
Но я торопился и мы попрощались.
Заходя в подъезд, Карпуха обернулся и добавил:
- А ты всё-таки оказался прав. Если на меня тот дурачок в палате стал кидаться из-за рисунка на футболке, то на бандеровском сборище точно пришлось бы несладко. На этих людях, видимо, даже теория психологии восприятия даёт сбой - они всё видят по-своему, через свои нацокуляры, и всегда будут требовать к себе особого отношения. Так что, собачка меня, может, даже на самом деле и спасла – оставлю ее у себя. Оранжулька, ты где? Домой!
Игорь Судак
Спасти Украину! ("Delfi.ee", Эстония)
То, о чем я собираюсь написать, вероятно, является самым сложным решением из тех, что мне приходилось принимать в своей жизни. Это решение стало результатом долгих раздумий, и я отдаю себе отчет в том, что на него последует неоднозначная реакция даже в кругу моих друзей, не говоря уже о недоброжелателях…
Последним аргументом, точнее, последней каплей стало то, что новый президент Украины Янукович прямо и грубо нарушил Конституцию Украины, подписав соглашение о продлении на 25 лет пребывания Черноморского флота РФ в Крыму. При этом, более 60 процентов украинцев поддерживают подобное решение. Разумеется, из этих 60 процентов большинство проживает в восточной Украине (здесь и далее для удобства под восточной Украиной я буду подразумевать области, в которых на президентских выборах большинство проголосовало за Януковича).
Таким образом, всего за неполных три месяца Янукович не только ликвидировал в Украине независимую законодательную и судебную власть, серьезно ограничил свободу слова, но и превратил в бумажку Конституцию Украины.
Показать скрытый текст
Продолжение...
inosmi.ru/ukraine/20100423/159498713.html
оригинал rus.delfi.ee/projects/opinion/article.php?id=30598351
Миколу Гоголя вбили. У цьому немає жодних сумнівів. Як саме? Отруїли. Хто? Граф А. Толстой та отець Матвєй (Константіновскій). За що? За неоціненний „внесок” українського автора в російську культуру та ідеологію. За те, що „вийшли з шинелі” та пішли не туди. За те, що після Гоголя Росія не змогла більше бути імперією і звелася нанівець.
Не поспішайте махати рукою, а краще почитайте книжку донецького дослідника Віталія Купрієнка „Гоголь. Загадочная смерть в Москве”. Зізнаюся – відкрив я її з великим скепсисом, адже маю щодо Гоголя та його причетності до української культури цілком певну думку. Однак запал автора, його сміливість у руйнуванні стереотипів, факти та свідчення, якими він оперує, швидко зруйнували скепсис та навіть посіяли в душі зерна сумнівів.
І справді, чому існує протокол з описом речей, що знайшли у кімнаті Гоголя після його смерті, але не існує такого самого переліку рукописів та книжок? Куди їх подів „гостинний” господар граф А. Толстой? І чи не згинув разом із ними другий том „Мертвих душ” – адже автором версії про спалення є той самий Толстой, а єдиним „свідком” – його слуга. Куди зникла праця Миколи Васильовича про історію України, про наявність якої свідчили сучасники. Як могло статися, що Гоголь та Шевченко ходили одними вулицями Санкт-Петербурга, але так і не зустрілися? Мали спільних знайомих, обидва дружили зі Щепкіним, проте не були знайомі? Звідки серед малюнків Шевченка при цьому взялися портрети матері та рідних Гоголя? Чому „співець імперії”, що на догоду царю переписав „Тараса Бульбу”, у закордонних подорожах підписувався як „Українець”? Чому Белінський твердив, що Гоголь не є російським письменником? Як сталося, що автор гімну імперської ідеології, яким і досі вважають „Тараса Бульбу”, привів Тургенєва до заслання, а Достоєвського – на каторгу? Чому Розанов, зірка російської філософії, все життя боровся з Гоголем і врешті вигукнув: „Ти переміг, жахливий хохол!”?
Хоч книжка Купрієнка – не наукова праця, можливо, їй не завадила би бібліографія та система посилань на першоджерела, бо без цього думка автора іноді виглядає слабко обґрунтованою. Заважає і неуважна вичитка коректора. Проте сухий науковий стиль, якого старанно уникає автор, зробив би працю незрозумілою та нецікавою широкому читацькому загалу.
Можливо, науковці поставляться до книжки дещо зверхньо – вони взагалі не люблять, коли „прості смертні” зазіхають на їхню територію. Проте я охоче пробачив авторові легкий наїв та часткові перебільшення – адже це наслідок азарту, а лише азарт може захопити читача і повести його за обрії сухих фактів. Тим більше що факти, які нам відомі про життя та загадкову смерть Миколи Гоголя, самі по собі могли би стати темою для детективу у стилі Умберто Еко. Таємничої історії з отруєнням, забороненими книжками, містикою та сміливими версіями.
Нумо, українські письменники! Перед вами – справжній скарб.
Олекса Вертипорох
http://vsiknygy.net.ua/review/5503/
Последний раз редактировалось Клоун; 25.04.2010 в 18:09.
Черноморский флот и распил бюджета
Почему Запад и НАТО объявили решение вопроса чисто российско-украинским делом
В Харькове президенты России и Украины Дмитрий Медведев и Виктор Янукович подписали короткое, на паре листков, бартерное соглашение о продлении аренды базы в Севастополе до 2042 года и о скидке цены на газ на 30 процентов. Текст составлен так, что украинские и российские официальные лица путаются в трактовках и частностях, особенно в суммах.
"Оранжевым" не удалось превратить Киев в Бишкек
… За час до заседания Верховой Рады из автобуса с табличкой "Ивано-Франковск Экскурсионный" сгружались туристы. Они деловито достали карбоновые удилища, скотчем прикрепили к ним флаги партий "Наша Украина", "Рух" и "Свобода".
- Построились? - Спросил у них их "экскурсовод". И "туристы-рыбаки" организованно двинули к зданию украинского парламента. К 9.30 утра по киевскому времени пройти к зданию Рады было уже проблематично: примыкающие улицы были сплошь наводнены такими же "рыбаками". Они пришли выразить протест по поводу "харьковского договора" и убеждали друга друга, что дешевый газ такой ценой – продления пребывания Черноморского флота в Севастополе, им не нужен.
Вот ведь оно как! Когда в Киргизии подняли цены электоэнергию, народ вышел на улицы и сверг правительство. А когда Украине благодаря "харьковскому договору" пообещали не повышать цены на газ, особо буйные оппозиционеры тоже оказались недовольны и грозят выкинуть Януковича на свалку истории.
Посередине улицы – милиция, спецназ. За их спинами – сторонники партии Януковича. Особо симпатичные оппозиционерки заигрывают с парнями из внутренних войск. Политика политикой, а против весны не попрешь…
- Защитим Украину от московских захватчиков! – выкрикнул кто-то из оппозиционной толпы. Лозунг поддержали ревом.
- Как-то у них быстро все, - сказал стоящий рядом киевский фотограф. – Любая земля, хоть раз попавшая в их руки, автоматически объявляется своей. Потом подгоняются историки и обосновывают сей "исторический факт".
Похоже, уже обосновали:
- Мне больно, что Россия забирает тысячелетний украинский Севастополь! - неподалеку от меня рыдала на камеру девушка. – Но мы не сдадимся!
- Так городу всего 226 лет! – удивился я. – Да и основан он был Екатериной Второй…
- Не мешайте, молодой человек, - отодвинул меня оператор и продолжил снимать несчастную.
Уже через полчаса «патриотам» стало скучно, и они перешли от слов к делу: попытались прорвать милицейское оцепление. Особой удалью отличался курчавый молодец, который шлепнул мента по каске. За что и был вырван из толпы.
- Вот так гнобят украинский народ! – хрипел он, шагая с завернутыми назад руками.
- Ты ж первый начал… – сказал я ему, когда «революционера» провели рядом со мной.
- Иуда! – ответил тот. Вот и поговорили
«патриотов». Это было явно опрометчивое решение – они отбили хлопца у силовиков, отпраздновав победу криками «Геть!» Дурной пример оказался заразителен: вскоре воодушевленная толпа предприняла еще несколько попыток прорвать оцепление. И в какой-то момент показалось, что им это удастся. Становилось уже не смешно…
- Василь! – заорал в трубку здоровенный верзила в кожанке. – Убери-ка машину подальше, расхреначат ведь!
- Уходи оттуда! – позвонила мне украинская знакомая. – В Интернете пишут, что менты озверели и достали оружие!
- Врут, – успокоил я ее.
Милиция и правда была чересчур толерантна. Я бы даже добавил - политически галантна: они даже дубинок не достали.
В итоге атака на правом фланге обороны Верховной Рады была отбита. Как и все последующие натиски недовольных "харьковским договором". Но тактика митингующих тут же была изменена: в первых рядах появились женщины и старики. Этакий психологический авангард.
- Почему не даете пройти к своему парламенту! - визжала тетенька, обмотанная флагом "Нашей Украины".
- Как в Киргизии? - поинтересовался спецназовец.
- А почему нет? - продолжала голосить женщина. – Мы свободные люди, и нам не нравится Рада!
- Ре-фе-рен-дум! – заорал вдруг взобравшийся на столб деятель с мегафоном в руке
- Да-а! – заорала оппозиционная масса.
– Ре-во-лю-ци-я! – снова отчеканил он. Народ на время смолк – этого, видимо, никому не хотелось.
Провокаторы старались. В какой-то момент дяденька из «Свободы» неловко стал перемещать знамя и задел соратницу удилищем по лбу.
- Менты дубинкой огрели! – разоралась жертва удочки.
- Фашисты! – поддержали праведный гнев парни, держащие табличку «Шухевич и Бандера – наши герои!» Хотя прекрасно видели, что произошло на самом деле. Менты весело посмеялись. Вскоре толпа пыталась прорвать оцепление уже в центре обороны Рады. В нас полетела революционная макулатура, чей-то ботинок и рваные «треники». Какой в них был революционный смысл, непонятно. Один из оппозиционеров все-таки прорвался. Прорвался и встал посередине, не зная, что дальше делать. На всякий случай скрутил флаг движения «Свобода» и стал ждать инструкций. Их не было. Так и простоял герой-одиночка до конца митинга.
Над толпой оппозиционеров заколыхался плакат с надписью «украинские зрадники».
- А «зрадники» это кто? - поинтересовался я у парней, стоящих под флагами «Партии регионов».
- Предатели, значит. Это они про нас так – ухмыльнулись "регионалы". - Не обращай внимания, им по 100 гривен за это платят. Вот и стоят.
- Киргизии не будет? - опасливо спросил я у них.
- Какая там Киргизия, разойдутся они скоро…
Возле рядов сторонников Януковича откуда-то взялся подслеповатый пенсионер. Долго щурился и наконец высказался: «Януковича – геть!»
- Дедушка, ваши там, - вежливо показала дорогу в оппозиционный стан молодежь из «Партии регионов».
Тот поблагодарил, влился в ряды БЮТовцев, и продолжил свое дело.
- А вы сами что про Черноморский флот думаете? - продолжил я беседу со сторонниками Януковича.
- Да от всего этого Украина еще и выиграла: не надо будет тратиться на создание собственного флота: эти берега будут защищать черноморцы. И за счет России.
Вскоре среди бело-голубых раздались хлопки и одобрительные крики: кто-то сообщил, что Рада большинством голосов ратифицировала договор. С противоположной стороны начали свистеть – эта же информация дошла и до них.
В половине двенадцатого на трибуне показалась женщина с косой - сама Юлия Тимошенко. Речи своего вечно «оранжевого» лидера парни с БЮТовским флагами поддерживали, стукая концами удилищ о тротуар. Но это продолжалось недолго:
- Вы чо их ломаете? - одернула их подошедшая женщина. В ней угадывался воспитатель ребят. – Хотите, чтобы с вас деньги вычли?
Лозунги Юлии Владимировны не были сенсационны. Она снова всех поделила: там, в парламенте, сплошь продажные шкуры, здесь, на площади – истинные патриоты Украины.
- Только что они, - эмоционально показала непродажная Тимошенко в сторону Рады, - пробили путь для потери пятой части Украины. Мы должны объединиться и консолидировать усилия.
Толпа поняла ее слова буквально: объединив усилия, снова поперла на ментов.
- Тимошенко не успокаивалась:
- Вы готовы идти поднимать людей?! - Спрашивала она у соратников.
- Б…, она сейчас их на штурм поведет, - потащил меня в сторону знакомый фотограф.
Но к счастью, леди Ю закончила речь, уступив место бывшему министру внутренних дел Юрию Луценко. Тому самому, что оскандалился в пьяном виде в аэропорту Франкфурта-на-Майне. Тот тоже жег глаголом, рассказывая страшилки о том, что сдача Севастополя – лишь первый шаг, после которого "враги Украины" зайдут в любой дом.
- Но нас же больше, правда? - возопил Луценко.
- Да-а! – откликнулись человек тридцать.
- Надо всем работать на благо Украины! – продолжил следующий оратор.
- Да-а! – обрадовалась простаивавшая рабочий день толпа.
И так по кругу… К часу дня говорильня стала надоедать. И с той, с другой стороны люди сворачивали знамена и потянулись с площади. Наиболее ретивые успокаиваться не стали: еще раз напомнив себе о предателях, двинулись дальше и перекрыли Крещатик, откуда по переулочкам стали грузится в свои "экскурсионные" автобусы, приехавшие из западно-украинских городов, и сматывать удочки. "Экскурсоводы" были довольны: "рыбалка" удалась…
Алексей ОВЧИННИКОВ
Киев
Ратні дороги отамана Зеленого
Уроки перемог та поразок українського селянського руху 1918—1919 рр.
Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
Данило Ількович Зелений належить до когорти тих видатних діячів вітчизняної історії, які поступово, крок за кроком, повертаються до нас з історичного небуття. Офіційна більшовицька історична наука зробила у свій час чимало для того, щоб перетворити справжнього отамана Зеленого на таке собі криваве чудовисько, командира «шайки бандитів», підступного контрреволюціонера та союзника білогвардійців, а щодо конкретних фактів з його біографії, то все зводилося головним чином до того, що він і його підлеглі по-звірячому знищили на дніпровських кручах полонених комсомольців. Проте минув час, і, дякуючи правдивим історичним дослідженням, до нас повернувся інший Зелений — селянський воєначальник, керівник великої повстанської армії та послідовний захисник трудового селянства...
Отже, саму тему життя та боротьби Зеленого і зеленівців не можна назвати повністю новою. Разом з тим в ній і досі зберігається чимало «білих плям», які ще чекають на свого дослідника. Автор цієї статті працює над «зеленівською» тематикою багато років i сподівається, що її зміст буде новим кроком вперед у плані вивчення і осмислення цього складного і разом з тим цікавого історичного питання.
ПРОТИ ГЕТЬМАНА
Данило Ількович Терпило (таким було справжнє прізвище майбутнього селянського керівника) народився у 1886 році у Київській губернії, у великому придніпровському селі Трипіллі. Зазначимо, що ще й зараз досить нелегко визначити, за яких причин і коли саме взяв собі цей відомий трипільчанин псевдонім Зелений. Щодо цього існує чимало різних версій. Згідно з першою версією, Терпило став Зеленим через власний одяг (він, мовляв, довгий час носив зелену солдатську шинель). Згідно з другою, один з партизанських таборів Данила Терпила був розташований на великій зеленій горі, і саме її колір і визначив псевдонім отамана. Суть третьої версії полягає в тому, що повстанський ватажок взяв собі це ім’я, бажаючи протиставити себе представникам інших політичних кольорів — червоного, білого та жовто-блакитного. Прибічники четвертої версії стверджують, що за Терпилом закріпилося звичайне прізвисько, яке дав йому Симон Петлюра, бажаючи цим підкреслити, що у порівнянні з ним, Головним отаманом армії УНР, Данило був ще «молодий» та «зелений». Нарешті, існує і п’ята версія (її висунув краєзнавець Фесенко), за якою Данило Ількович взяв собі ім’я свого близького друга Мирона Зеленого, який загинув під час першої російської революції. Саме ця версія, на нашу думку, і є історично достовірною.
Батько Данила, селянин-бідняк Ілля Терпило, був у змозі лише прогодувати свою велику родину та дати дітям мінімальну освіту. Майбутній отаман закінчив тільки двокласну церковно-приходську школу, а думка про те, що він у свій час був студентом Київського університету, а пізніше учителював, уявляється мені досить сумнівною. Щоправда, сам Данило наполегливо займався самоосвітою, читаючи чимало різних книжок, у тому числі — й революційних. По молодості Терпило не дуже жалував конспірацію, за що незабаром і постраждав: про те, що молодий селянин читає заборонену літературу, незабаром дізналась поліція. Справа закінчилася тим, що царський суд відправив 24-річного Терпила-Зеленого на 4-літнє заслання до Архангельська. А повернувся Данило Ількович з далеких північних країв тоді, коли вже почалася Перша світова війна. Терпило потрапив на фронт, звідки приїхав додому офіцером-прапорщиком і, за деякими даними, повним Георгіївським кавалером. Це вирогідніше за все сталося у самому кінці 1917 року, під час першої війни більшовицької Росії проти УНР....
Є свідчення, що як син селянина-бідняка, Д.Зелений був настроєний досить радикально. Він хотів бачити рідну Україну незалежною і, крім того, бажав, щоб земельне питання було розв’язане саме так, як того прагнула переважна більшість селян-трудівників. Природно, що гетьманський режим, який постав в Україні у кінці квітня 1918 року і повернув землю поміщикам, революційно настроєний офіцер-фронтовик сприйняв суто негативно і відразу ж вирішив боротися з ним зі зброєю в руках. Десь на початку осені 1918 року Зелений утворив (із своїх земляків-трипільців) партизанський загін, який почав здійснювати напади на гетьманську «варту» і багатих власників у Трипіллі, Ржищеві, Кагарлику та інших містечках і селах. Однак тоді зеленівський загін був ще невеликий, а його командир ще не встиг здобути солідного бойового досвіду. Одного разу недалеко від Кагарлика партизани потрапили у гетьманську засідку і зазнали нищівної поразки, втративши вбитими 12 бійців. Не виключено, що саме гіркота цієї невдачі примусила Терпила підійти до справи організації антигетьманської боротьби набагато більш ґрунтовно і поставити собі і своїм повстанцям завдання — перейти від окремих нападів на ворога до планомірного визволення Київщини від гетьмансько-німецької влади. Та для цього партизанські лави мали багатократно зрости, і над цим Данило Ількович попрацював прекрасно: незабаром чимало південнокиївських сіл вже мали власні збройні загони.
21 листопада 1918 року на чолі трьох сотень повстанців отаман вирушив на Трипілля. Там їм протистояв об’єднаний загін гетьманці-сердюків і німців, який теж нараховував триста вояків. Встановивши на трипільських кручах декілька кулеметів і одну гармату, зеленівці спочатку піддали позиції ворога інтенсивному обстрілу, а потім з усіх сторін кинулись в атаку. Незабаром рідне село партизанського командира було визволено. Окрилений успіхом, у той же самий день Зелений повів своїх бійців до села Григорівки, на штурм цукроварного заводу, який був місцем дислокації кількох гетьманських каральних загонів. Впертий бій, що його вели 600 зеленівців із захисниками режиму Скоропадського, тривав всю ніч. Нарешті гетьманську фортецю було взято штурмом, а самих вояків-скоропадчиків — знищено.
Тим часом, однак, уряд Скоропадського готував повстанцям контрудар. 26 листопада 1918 року на чотирьох пароплавах до Трипілля прибув великий офіцерський каральний загін, кулі і снаряди якого завдали зеленівцям чималих втрат. Однак офіцери гетьмана були вже не в змозі загасити полум’я широкого народного виступу, і незабаром каральний похід зазнав краху. Приблизно тоді ж у Трипіллі з’явилися емісари Симона Петлюри, який у Білій Церкві закликав до загальноукраїнського повстання проти гетьманської влади. Через своїх людей Симон Васильович запропонував Зеленому створити на допомогу своєму республіканському війську Дніпровську дивізію, що мала взяти участь у поході на Київ.
Повстанців, які воліли вступити до цього військового підрозділу, виявилося так багато (історики наводять цифру 36 тис. чоловік), що це дало змогу Данилу Ільковичу сформувати не одну, а цілих дві Дніпровські дивізії. Їх керівним органом став генеральний штаб — так звана Козача Рада. На початку грудня 1918 року 1-ша та 2-га Дніпровські дивізії увійшли до складу петлюрівського Осадного корпусу на чолі з командиром «січових стрільців» полковником Євгеном Коновальцем. Підкреслю, що своїми зовнішніми атрибутами дніпровці суттєво відрізнялись від інших петлюрівських солдатів. Замість жовто-блакитних прапорів над ними майоріли червоні стяги з надписами «Вся влада Радам» і «Вся влада робітникам і селянам!», а на повстанських шапках та кашкетах красувалися, поруч з тризубами, також і червоні стрічки.
Тоді ж, на початку грудня, гетьманський Київ опинився в облозі республіканської армії Симона Петлюри. 12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а в ніч з 12 на 13 грудня — Біличі та Святошин. Тоді ж вояки 2-ї Дніпровської дивізії вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня 1918 року зеленівські загони почали просуватись до центру міста, а ще через деякий час завдали поразки офіцерським загонам Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і на «Арсеналі». Незабаром натовп повстанців з’явився на Хрещатику, несучи попереду великий портрет Тараса Шевченка. У цей момент по зеленівцях несподівано вдарили постріли..... Але то була одна з останніх конвульсій вмираючої гетьманської влади. Увечері того ж самого дня у районі Софіївської площі повстанці схопили і знищили на місці головнокомандуючого гетьманськими збройними силами генерала Келлєра.
Отже, якщо строго дотримуватися історичної правди, то слід сказати, що у Києві гетьманська влада була ліквідована саме підрозділами отамана Зеленого. Однак, незважаючи на це, переможні повстанці зазнали дошкульної образи з боку Симона Петлюри. Готуючись до урочистого параду на Софіївській площі, Головний отаман армії УНР викреслив з числа його учасників бійців 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій. Сам Симон Васильович пояснював свій явно невдячний вчинок так: ця заборона мала на меті запобігти «анархічним» діям вояків Зеленого, які начебто збиралися у трьохденний термін вирізати усіх гетьманських чиновників і багатіїв столиці. Чи дійсно планували зеленівці скоїти таке, сказати досить важко. Але впадає у вічі й інша характерна деталь: Петлюра позбавляв права на парад тільки ті підрозділи, які дотримувалися радянської орієнтації. Дуже вiрогідно, що саме це було дійсною причиною заборони: адже як переконаний противник влади Рад, Симон Васильович не міг не побоюватися, що владу в столиці можуть захопити ліворадикальні елементи.
ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Цей крок Головного отамана привів до появи першої великої тріщини у стосунках мiж новим українським урядом Директорією і зеленівцями. Образу повстанців на Симона Петлюру швидко використали наявні у їх лавах комуністи, які почали енергійно пропагувати неправдиву думку про те, що Директорія насправді має намір завести в Україні режим аж ніяк не кращий за гетьманський. У явно тенденційних твердженнях більшовиків була, однак, своя доля істини — український уряд дійсно не бажав запроваджувати на теренах України радянську систему, більше того, петлюрівські отамани кинули на її прибічників репресії, які за своєю жорстокістю не поступалися гетьманським...
Агітаційно-пропагандистська робота комуністів в зеленівських лавах досить швидко принесла бажані їм і аж ніяк не бажані для Директорії плоди: незабаром переважна більшість дніпровців вже сприймала український уряд як свого ворога.
Про «збільшовичення» обох Дніпровських дивізій у штабі Петлюри, звичайно, добре знали. Головний отаман вирішив розрядити політичну обстановку досить стандартним для громадянської війни способом — відправивши ненадійні підрозділи на фронт. Одного дня підлеглі Зеленого отримали від нього наказ — виступити на боротьбу з більшовицькою Червоною армією. Однак і сам отаман, і його бійці виконати цей наказ відмовилися. Тоді до дніпровців надійшло нове розпорядження — негайно вантажитися в ешелони і їхати на допомогу союзній державі — Західноукраїнській Народній Республіці. Черговий наказ Петлюри розділив повстанців: меншість з них на чолі з самим Зеленим поїхала до Західної України, а переважна більшість, проігнорувавши його, кинула петлюрівську армію і самовільно вирушила до району Трипілля — Обухів, сподіваючись самостійно здійснити там революційні перетворення, на які виявилася нездатною Директорія.
Про перебування отамана Зеленого і його бійців у Західній Україні відомо дуже небагато. Однак фактом є те, що побули вони там досить недовго: політично поміркований уряд ЗУНР досить швидко побачив у цих «східняках-більшовиках» загрозу самому собі. Незабаром Данило Ількович повернувся до рідних місць, відразу ж відчувши, що за якісь лічені тижні політична обстановка тут кардинально змінилася. Якщо ще у грудні 1918 року з’їзд селян Київської губернії з ентузіазмом вітав «революційну Директорію», то вже на початку січня 1919 року 2 революційні з’їзди Південної Київщини назвали владу Директорії контрреволюційним режимом, оголосили в зоні розташування зеленівців Радянську владу і обрали Ревком, головою якого став комуніст П. Христич, а військовим керівником повстанців — формально безпартійний, але по суті дуже близький до українських лівих соціал-демократів Данило Зелений.
Тривожна обстановка у місцях дислокації зеленівських загонів непокоїла петлюрівське військове командування. Незабаром відбулося декілька телефонних розмов між Терпилом-Зеленим і його колишнім начальником, командиром Осадного корпусу полковником Коновальцем. Зелений в ультимативній формі зажадав, щоб Осадний корпус скинув Директорію і оголосив в Україні Радянську владу, а у випадку невиконання цієї вимоги загрожував негайно відкрити проти петлюрівської армії «внутрішній фронт». Воєначальник Петлюри, добре знаючи дуже складне становище УНР, буквально благав Данила Ільковича утриматись від ворожих дій. Однак отаман виявився непохитним...
Звичайно, у такій ситуації Петлюрі і Коновальцю не залишилося нічого іншого, як спробувати придушити зеленівський повстанський рух. До району Трипілля — Обухів вирушив чисельний каральний загін «січових стрільців» на чолі з отаманом Думіним( 1500 бійців при 8 гарматах і 8 кулеметах). Недалеко від Обухова між петлюрівцями і зеленівцями спалахнув бій, в якому повстанці зазнали поразки. Крім іншого, не останню роль в цьому зіграло те, що і сам Данило Ількович, і його бійці не збиралися серйозно битися із «січовими стрільцями», про яких у них склалася найкраща думка під час недавньої спільної боротьби проти гетьманщини. Через кілька годин у Трипіллі з’явилися парламентарі Думіна, які запропонували зеленівцям капітулювати. І хоча місцеві комуністи виступили рішуче проти капітуляції, повстанці і їх командир склали зброю перед вчорашніми союзниками по антигетьманській боротьбі.
Однак якщо сам Петлюра зрозумів цю подію як остаточний крах зеленівського повстанства, то він жорстоко помилився. Незабаром думінський загін було відкликано на більшовицький фронт, і отаман Зелений знову здобув необхідну собі свободу дій. За свідченням петлюрівського генерала Капустянського, тоді зеленівці буквально « врізались» в армію УНР, завдавши по ній низку дошкульних ударів. Петлюрівське військове командування змушене було задіяти у боротьбі з партизанськими формуваннями Зеленого дві свої дивізії, такі потрібні на більшовицькому фронті...
Незабаром під сильним тиском червоних військ і різних повстанських загонів петлюрівські підрозділи відкотилися на захід, і реальними хазяями на більшій частини території України стали комуністи. 8 лютого 1919 року відбулася зустріч отамана Данила Зеленого з командуючим радянськими військами в Україні Володимиром Антоновим-Овсєєнком. Темою їхньої бесіди стало питання про можливість приєднання зеленівців до Червоної армії. Тоді сам Данило Ількович не виключав такий варіант, але відразу ж поставив більшовицькому командуючому дві умови: по-перше, нова влада в Україні має перестати бути «однобоко партійною», комуністи повинні найближчим часом поділити її з представниками українських соціалістичних партій; по-друге, зеленівці мають отримати в Червоній армії якнайширшу автономію. Антонов-Овсєєнко, однак, не поділяв отаманських підходів до цього питання і запропонував селянському командирові влити свої підрозділи до радянських військ без всяких умов. Данило Ількович пообіцяв подумати...
ПРОТИ БІЛЬШОВИКІВ
8 березня 1919 року в більшовицькій газеті «Киевский коммунист» з’явилася невеличка замітка про сконцентровані у Трипіллі — Обухові підрозділи зеленівців, які начебто були повністю лояльні до більшовицької влади. Однак насправді іі зміст виявився звичайнісінькою дезинформацією. Автори газетного матеріалу, судячи з усього, не знали, що ще тиждень тому (1 березня) Зелений вступив на чолі одного із своїх великих загонів у Кагарлик, де закликав його мешканців піти разом з ним походом проти більшовицької влади. Так почалася боротьба повстанців-зеленівців проти більшовицького режиму, яка тривала півроку. Щоправда, початок цього походу виявився для отамана явно невдалим: кагарличани не тільки не підтримали отаманський заклик, а й, добре озброївшись, вночі вигнали зеленівський загін геть, завдавши йому чисельних втрат вбитими і пораненими. Проте ця невдача не дуже засмутила Зеленого. Незабаром він мав вже справжню селянську армію, яка навесні- влітку 1919 року нараховувала близько 35 тис. повстанців. З березня по серпень 1919 року повстанцям вдалося відбити у радянських військ Васильків, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівну, Богуслав, Ставище та інші міста і містечка. Розповсюдившись по Київщині, зеленівський рух вийшов за її межi і перекинувся на Полтавщину. До речі, у захопленому повстанцями Переяславі Данило Ількович вдався до ефектного символічного акту, скасувавши рішення козацького віча про злуку України й Росії, прийняте тут у січні 1654 року.
Звичайно, такі успіхи не могли стати реальністю без масової підтримки отамана Зеленого у «своєму» районі. У свою чергу, ця масова підтримка не могла б відбутися без гіркого розчарування селянства Київщини у новій, більшовицькій владі. А розчаруватися і дійсно було з чого. Як і попередні уряди (генерала Скоропадського та Директорії), більшовицький уряд теж на запровадив справжньої демократичної влади, підмінивши її диктатурою Комуністичної партії. Крім того, у той час, як переважна більшість селян бажала отримати землю великих власників у зрівняльний поділ, у Київській губернії комуністи вилучили з нього близько 800 тис. десятин землі, залишивши її у розпорядженні цукрових заводів. І це вже не кажучи про те справжнє лихо, яким стала для українського селянина продрозверстка.....
Варто зазначити, що сам Данило Ількович намагався не тільки знищити на Київщині більшовицьку владу, а й організувати селянське життя по-новому. Зокрема, там, де стояли повстанці, припинялося збирання продрозверстки, а земля цукрових заводів і радгоспів передавалася селянам у зрівняльний поділ. Зеленівці з гордістю казали про те, що тільки їхній отаман зумів вирішити земельне питання відповідно до селянських інтересів. І їм важко було заперечити...
Зрозумівши велику загрозу для себе з боку зеленівського руху, більшовики пішли шляхом урядів Скоропадського і Директорії, зробивши ставку на збройне придушення повстанців. У квітні — на початку травня 1919 року чисельні радянські війська, керовані Киселем, Павловим і Толоконніковим, зуміли вибити партизанські загони з цілої низки населених пунктів і захопити Трипілля (туди 8 травня вступив 6-й радянський полк і невеликий загін червоних матросів). Сам Зелений опинився тоді у досить складному положенні, що й і змусило його тимчасово перейти на правий берег Дніпра. Однак у кінці червня 1919 року Данило Ількович знову з’явився зі своїми загонами недалеко від своєї столиці. Надісланий проти повстанців озброєний кулеметами невеликий матроський загін не став серйозною перешкодою для отамана, і незабаром зеленівці оволоділи Трипіллям. Намагаючись якомога швидше повернути село, радянське військове командування надіслало до Трипілля пароплав «Гоголь» з 400 червоноармійцями на борту. Але відбити його не вдалося, більше того, цей великий більшовицький загін повстанці майже повністю знищили....
У відповідь червоні стратеги кинули на Трипілля набагато більші сили, серед яких був і загін київських комсомольців-добровольців. Їх сильний натиск на зеленівців привів до успіху, і 3 липня 1919 року Трипілля у черговий раз стало більшовицьким. У деяких публікаціях можна прочитати про те, що його мешканці з великою радістю зустрічали радянські війська, але факти примушують поставити такі твердження під великий сумнів: перед вступом до Трипілля червоноармійці безжалісно громили село своїми гарматами і, крім іншого, поводились в ньому як типові окупанти, забираючи у трипільчан худобу і продукти. Але тоді солдати Леніна і Троцького ще по-справжньому не усвідомили, з яким сильним та небезпечним ворогом вони мають справу. У ніч з 3 на 4 липня Зелений сконцентрував недалеко від Трипілля великі повстанські сили (близько 10 тис. бійців), які рано-вранці величезною масою посунули на ворога. Їх натиск виявився нестримним. Більшовицькі війська зазнали в Трипіллі нищівної поразки, втративши вбитими близько 2 тис. чоловік і практично всі свої кулемети та гармати. Доля полонених комсомольців, що їх захопили повстанці, виявилася різною. Полонених українців отаман відпустив на усі чотири сторони, а «нацменів» — тобто росіян, євреїв та їн. — наказав стратити....
Проте радянське командування не змирилось з черговою втратою Трипілля. У кінці липня 1919 року до бунтівного села з усіх сторін рушили великі червоноармійські загони і пароплави Дніпровської військової флотилії. Зеленівці чинили радянським військам відчайдушний опір, але змушені були відступити і знову віддати Трипілля противнику. 24 липня 1919 року Данило Ількович, зібравши «Козацьку Раду», поставив перед нею завдання — за будь- яку ціну повернути повстанську опорну базу. Три наступні дні пройшли у безперервних атаках зеленівців на село, але виконати завдання свого командира вони на цей раз вже не змогли: у Трипіллі засіли тоді надто великі і надто добре озброєні радянські війська... До того ж незабаром у повстанському тилу з’явилося кілька нових червоноармійських підрозділів, і над зеленівцями нависла реальна загроза оточення. З огляду на це отаман наказав своїм бійцям припинити атаки на Трипілля і відступити до району Біла Церква — Тараща...
На початок серпня 1919 року червоноармійцям вдалося вибити зеленівських партизанів з переважної більшості захоплених ними сел і міст. Ця обставина дала одному з радянських воєначальників змогу зробити надто оптимістичний висновок про те, що повстанське військо перетворилося на «невеличку шайку», яка вже ніколи не становитиме серйозної загрози для Червоної армії. Але наступною новиною став наступ чисельних зеленівських загонів на Таращу.... До того ж, воюючи з комуністами, повстанці Зеленого були не одні. На той час у них вже був сильний союзник, який діяв зовсім поруч...
...Влада комуністів в Україні в 1919 році багато чому навчила отамана Зеленого та інших селянських воєначальників. Зокрема, Данило Ількович не міг не усвідомити, що ця влада виникла і укріпилася на українських теренах внаслідок братовбивчої війни між селянськими повстанцями і армією УНР. Звичайно, зеленівці мали чимало справедливих претензій до Директорії і до Симона Петлюри особисто, однак при всій своїй недосконалості своя, українська влада була все ж таки краще, ніж влада іншої держави — більшовицької Росії. І Зелений, і Петлюра добре розуміли, що для успішної боротьби з комуністами із старою ворожнечею має бути покінчено. Підкреслимо, що першим подав супернику руку примирення саме командир зеленівців. Вже наприкінці березня 1919 року в ставці Петлюри з’явилися довірені особи Данила Ільковича, які повідомили Симона Васильовича, що отаман Зелений розпочав боротьбу проти більшовиків. У наступному місяці повстанський командир отримав від Петлюри листа, в якому говорилося, що Головний отаман пробачає зеленівцям їх «зраду» у січні 1919 року і сподівається на укладення з ними нового військово-політичного союзу — на цей раз проти більшовицької влади. На цю пропозицію Зелений, звичайно, погодився. Незабаром до його «Козачої ради» увійшли два представника штабу Головного отамана. Цікавий і разом з тим закономірний факт : тоді серед ярів і лісів Київщини зустрілися отаман Зелений і отаман Думін. Зустрілися вже не як вороги, а як союзники в боротьбі з комуністами. Нарешті, у серпні 1919 року Данило Ількович скликав великий селянський з’їзд, на якому було прийнято резолюцію — в ім’я міцного союзу з армією Симона Петлюри повстанці тимчасово відмовляються від гасла самостійної Радянської України.
Тоді ж, у серпні 1919 року, отаман Зелений і його загони вперше зустрілись з новим ворогом — білогвардійською армією генерала Денікіна, що наступала. Знаючи про зеленівську повстанську армію і не бажаючи зустріти у її особі нового ворога, царський генерал через свого парламентаря запропонував Данилу Ільковичу військовий союз — на тій підставі, що і зеленівці, і денікінці мали спільного ворога — Червону армію. Однак пропозицію Денікіна отаман відхилив. Та і не міг він вдіяти інакше: як і гетьман Павло Скоропадський, Антон Денікін теж відновив на Київщині ненависне селянству поміщицьке землеволодіння. Незабаром його 30-тисячне повстанське військо розпочало енергійну боротьбу з білогвардійцями. У цілому ряді випадків дії зеленівців супроводжував успіх. Одного разу несподіваною атакою повстанці вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року (і це підтверджується документально) їм навіть вдалося на деякий час захопити Київ!
Раніше, у середині вересня 1919 року, Данило Ількович поїхав у ставку Головного отамана Петлюри у Кам’янці- Подільському з метою отримати від союзників велику партію зброї. Кулеметами, рушницями і набоями петлюрівці допомогли, але певні проблеми виникли між союзниками в іншому: якщо сам Петлюра схилявся тоді до мирних стосунків з денікінською армією, то Зелений відверто критикував Симона Васильовича за «непослідовність» і неодноразово наголошував, що він і його повстанці битимуться з білогвардійцями до останнього подиху....
Стояв листопад 1919 року. Тоді партизани Зеленого вели вперту боротьбу з денікінцями за Канів. І одного разу, коли повстанці відпочивали, в отамана Зеленого влучила ворожа куля (є досить правдоподібна версія, що фатальний постріл у селянського ватажка зробив білогвардійський агент у зеленівських лавах). Данило Ількович був смертельно поранений і через кілька днів помер. Так закінчив своє коротке, але разом з тим надзвичайно насичене боротьбою земне існування цей селянський отаман, життя якого є досить повчальним у плані розуміння нами незабутніх подій української національної революції 1917—1921 років.
№39, субота, 11 березня 2006
Степова дивізія Костя Блакитного
Сьогодні я розповім про епоху, коли найкращою мелодією був передзвін шабель І переможний крик козацької лави, - про всенародне антибільшовицьке повстання літа - осені 1920 року. Зокрема, йтиметься про Степову дивізію, яка била більшовиків на величезному просторі - від Херсона до Черкас. Зрозуміло, що розповім я і про творців Степової дивізії -отаманів Степового-Блакитного, Чорного Ворона, Іванова й інших пасіонарних воїнів Українського Степу... Переконаний, що саме такі бурхливі типи - як оці отамани - в усі віки творили історію України...
І творитимуть...
Кость Пестушко - а саме таке справжнє прізвище отамана Степової дивізії - народився в багатодітній родині заможних селян с. ГаннІвки Катеринославської губернії (тепер Кіровоградська область). Ще з дитинства він виявив непересічні здібності до наук, зокрема до математики. Не дивно, що закінчивши двокласну - як тоді казали - міністерську школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища (тепер Запорізький університет).
Про бурхливу вдачу Костя Пестушка свідчить такий випадок Із його студентського життя. Викладач математики, недолюблюючи сільського парубка з Ганнівки за постійні незручні запитання, вліпив йому на екзамені двійку. Восени, на переекзаменовці, Кость відповів на всі - найкаверзніші - запитання.
- Вот тєпєрь ви матеріал знаєте, - вдаючи об'єктивність, промовив ви
кладач і поставив Костеві "відмінно".
- Ви дєйствітєльно так думаєтє? - перепитав Кость.
- Канєчно, ви харашо лєтом паработалі, - відповів учитель.
- Так вот что, господін профессор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, - зухвало кинув Кость, а ввечері прийшов до помешкання професора, побив йому вікна; на ранок же зголосився добровольцем на фронт -воювати проти німців.
Так завершилися студентські роки Костя Пестушка в інститутських аудиторіях, і розпочалося навчання на фронтах війн і революцій, де головні свої іспити він здав на "відмінно". Переконливим свідченням цього було створення ним на весні 1920 р. двадцятитисячної (!) селянської армії. Яка в історію Великої Вітчизняної війни українського народу проти московського панування увійшла під назвою Степової (або ж Олександрійської) дивізії. Наголошую на тому, що її створив двадцятидворічний (!) юнак. Вже на початку 1920 р. в розпорядженні повстанської організації Костя Пестушка-Степового була, як пізніше зазначали катеринославські чекісти, "крупная реальная сила". Та підпільникам не вистачало озброєння.
Щоб вирішити цю проблему, використали оголошену червоними мобілізацію. Від неї завжди ухилялись українські юнаки, бо зовсім не хотіли проливати кров за диктатуру російського пролетаріату. Та на цей раз, отримавши наказ українського підпілля, сільська молодь Криворізького повіту рушила на мобілізаційний пункт до повітового центру, приховавши на возах обрізи та рушниці.
Більшовики теж своєрідно готувалися до призову: розставляли кулемети на дахах будинків, на перехрестях вулиць, навіть будували барикади -на випадок заколоту новобранців: як не як тисячі козаків збиралися у Кривому Розі...
Один за одним заходили новобранці до триповерхового будинку на вул. Глинки, 33, де розташувалася приймальна комісія... В кабінетах гамірно цокотіли друкарські машинки, вистукуючи направлення до військових частин. Найбільше - до Казані, Тули І Саратова. В Україні залишати нікого не збирались, адже червоні дооре знали яким духом дихають мешканці привільного українського степу, що грізно-весело - під дзвін шабель та посвист куль - біг до Чорного моря.
Найгірші сподівання червоних виправдались: 12 травня 1920 р. після семигодинного бою повсталі "новобранці" повністю звільнили місто. Особливо зворушливі сцени відбувалися на подвір'ї ЧК, де сходилися визволені з тюрми селяни: там батько сина притискав до грудей, там жінка чоловіка зустріла, а мати - дитину. У багатьох очі були залиті сльозами радості, сльозами щастя волі...
Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу. "За весьма непродолжительньїй период времени, - зазначав у звітах ворог, - отряд Степового стал насчитьівать в своих рядах до 20 000 человек, при двух орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоцикльї и велосипедьі, которьіе Степовой добьіл, захватив в Криворожском уезде две автоколонньї".
До Костя Пестушка-Степового, гучна слава про перемоги якого широко розлилася Україною, почали приєднуватися й інші загони, зокрема Сергія Клепача, Пилипа Хмари, Голика-Залізняка, отамана Іванова, який, до речі, сформував окремий відділ з московитів-старовірів, які хоч і ненавиділи українців усіма фібрами душі, та все ж, не витримавши брутальних знущань більшовиків, приєдналися до повстання.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки - Варварівки - Водяної - Петрової. Чекісти у своїх звітах зазначали, що "лозунг Степового був "Самостійна Україна".
Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом, де навіть соняшник нагадував, як сказав поет, "замашний вигин шаблі".
Ось панічні зведення Кременчуцької губернської ЧК:
"В районе Павлыш - Лекаревка оперируют банды около 1000 человек... Повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд".
"4-го сентября бандой до двух тьісяч человек под предводительством Степового бьіл произведен налет на Александрию.... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена музыкальная команда, вьіпущеньї из тюрьмьі 29 бандитов. В нашем отряде єсть жертвьі...
Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему Александрийскому уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Новостародуб.
...Сводно-обьединенньїй отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты и артиллерии, с пулеметами, большим запасом снарядов и В результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит".
Чекіст-історик Борис Козельський зазначав, що в районі діяльності Олександрійської (тобто Степової) дивізії "майже неможливо було поовадити радянську роботу. Банди тут, - писав він, - рубали й сікли на всі боки - вони зробили з деяких повітів киплячий казан. Справді як колись Шевченковий Ярема, "не різали, лютували"
А в критичні хвилини, коли насідав ворог, отаман Степової дівізії вмів вселяти у своїх козаків героїзм і відвагу. Одна його поява серед лав магічно діяла на вояків.
Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова - Повстанський комітет, Пластові курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний вілліл, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарські частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу.
Детально розповідаю про структуру Степової дивізії спеціально для тих, хто й досі - всупереч фактам - вперто звинувачує українські війська в анархізмі...
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, де на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, в ній узяли участь командири Степової Дивізії, отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць
Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанці почали обговорювати можливість походу на Київ - щоб вибити більшовиків столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї командир ударного загону Степової дивізії Чорний Ворон, колишній студинет Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу.
Осінь 1920-го р. дала українському народові світлі надії: спільним контрнаступом польського війська і українських дивізій на всіх фронтах була розбита Красна армія, що дійшла була аж під Варшаву. Зокрема на центральному відтинку фронту були розтрощені всі чотири армії Тухачевського. 70 тисяч червоноармійців було захоплено в полон. На південному напрямку шоста польська та українська армії гнали перед собою І2-у , 14-у совєтські армії. Тут у полон захоплено 11 тисяч червоних. На півдні більшовикам теж доводилось несолодко: Врангель захопив у полон 21 тисячу їхніх бійців. Начальник штабу ПІвденно-Західного фронту Петін у доповіді Реввоєнсовєту заявив: "Власть савєтов наканунє ґібєлі. На фронте полний развал, в тилу - разруха". Справді, повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю дезорганізували запілля Красної армії.
Генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський так оцінював роль повстанців: "На маргІнесІ вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог... та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів".
Повстання, справді, розгоралося і набувало, як тоді казали, "поголовного характеру". В його полум'ї зникали окупанти та їхні наймити.
А українські гречкосії перетворювались на героїв...Згідно з повідомленнями чекістів "банды с каждым днем увеличивались", зокрема, 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту розмістився загін у 8000 повстанців. Чекісти уточнювали: "Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета... В Новопражском районе, в деревне Верблюжка, по направленню станции Долинской появилась банда Штыля, 600 - 700 человек, вооруженная куцепалами и винтовками... В село Мироновку в ночь на 12 октября вступила банда в 5000 человек..."
Совєтське військо за наказом Троцького почало евакуюватися за Дніпро... Московії терміново потрібен був мир - щоб оговтатися і привести до тями свої розбиті і деморалізовані армії. І московити розпочали у Ризі таємні переговори з поляками, на яких було досягнуто перемир'я.
Західний фронт зупинився. У більшовиків з'явилась можливість перегрупувати сили і кинути Кінну армію на південь України, де хазяйнували білогвардійці...
Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх назад - виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов'язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушив на Херсонщину.
Вже в районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби з Врангелем.
Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, першим виявивши ворога коло Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину.
Будьонівці спершу сприйняли повстанців за своїх. Тому і Чорний Ворон зумів упритул наблизитись. Тачанки, різко розвернувшись, залили прицільним кулеметним вогнем будьонівців, викосивши кілька сот душ. Привернувши таким чином увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік.
Розгорнувшись лавою, червоні, врешті, наздогнали степовиків і оточили лісок, в який заскочив загін Чорного Ворона. На жаль, отаман, уродженець Жовтих Вод, не знав добре холодноярських околиць і непомітно вивести частину не зумів. А прорватись із боєм не пощастило. Тим часом червоні, підтягнувши гарматні частини, почали обстрілювати ліс. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ворог пропонував скласти зброю, та ніхто з козаків і не думав здаватися. Коли будьонівці увійшли в лісок, поранені воронівці "самі себе добивали на очах у ворога".
Залишившись з двома козаками, Чорний Ворон несподівано підняв догори руки І вигукнув: "Здаюсь!" Повіривши, червоний командир підскочив майже впритул. Він навіть не встиг пошкодувати за свою необачність: Чорний Ворон всадив йому кулю просто у груди.
Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.
"Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона", - зневажливо кинув отаман. І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.
Пролунав постріл. За ним ще два - це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті.
Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих...
Холодноярці, які поспішали на грім бою, з'явились занадто пізно. Осавул Головного отамана Холодного Яру Залізняк (майбутній письменник Юрій Горліс-Горський), який одним із перших прибув на поле останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:
"Праворуч виднілися сліди густого рукопашного бою... На невеликій площі - з півтори сотні порубаних - вдвічі більше будьонівців... Чорнота пізнав коня Чорного Ворона, який мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.
- Є, тут! - крикнув Андрій Чорнота...
Ворон без зброї, в закривавленій одежі, роззутий лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев'янілі руки - зігнуті на грудях, між посіченими пальцями - зложені хрестом два набої...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'яті українського народу...
- Усіх забрати не можемо, - перервав задуму Пилип Хмара, - але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
- Відправимо до Мотриного монастиря, - одізвався Петренко. - Колись Василя Чучупака туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
- Не можемо Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, для нього зробимо. З товариством поліг - хай з товариством і спочиває".
Селяни навколишніх сіл позбирали загиблих козаків і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського.
Отак, недалеко від станції Хирівки, на захід від неї, постала висока могила Борців за Волю України.
Настала пізня осінь... Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило Костя Блакитного прийняти рішення про часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Не демобілізувався й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля...
Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були "грандіозними". Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, "широта размаха задуманного".
Революціонери Півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу. Велику роль в її організації відіграв уповноважений Симона Петлюри, талановитий організатор українського підпілля доктор ґелев, серб за національністю...
5-й з'їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, змушений був навіть оголосити "фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государ-ственной важности, как и бывший белогвардейский". У зв'язку з цією постановою губвиконком оголосив усю територію Катеринославської губернії "на положений фронта со всеми вьітекающими последствиями".
Показово, що боротьбою проти повстанського руху безпосередньо керував командувач московськими військами в Україні Михайло Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів.
А російські завойовники твердили, що їх українці-наддніпрянці зустрічали хлібом-сіллю.
Не хлібом-сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали інтервентів українські козаки-хлібороби.
Повстання 1921 р. мало розпочатися в ЄлисаветградІ під час першотравневої демонстрації, очолити яку мав намір генерал-хорунжий Андрій Гулий-Ґуленко.
Але плани українських підпільників перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Завдяки його злочинній необережності, а потім і зраді, почалися численні арешти. Зрадник видав і місцезнаходження Костя Блакитного.
Під час перестрілки Кость був поранений. Не бажаючи потрапити до рук чекістів, він пустив собі кулю у скроню. Його останніми словами - за свідченнями чекістів - були: "Вмираю за рідну Україну". А молодший брат отамана Федір, який став мимовільним свідком останнього бою отамана, стверджував, що останніми словами Костя були: "Як буде Україна вільною, передайте привіт!"
"Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, - буквально за декілька днів до смерті сказав Кость братові. - Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки і я її колись знайду". Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Українську державу.
Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина - Костя Степового-Блакитного.
Та я не впевнений, що Батьківщина почула голос свого сина. Принаймні його досі не вшановано на державному рівні - ні в назві вулиці, ні в назві військового училища чи стипендії його імені. А коли Історичний Клуб "Холодний Яр" у 1998 р. звернувся до ректора Запорізького університету, де колись навчався Кость Блакитний, з проханням дозволити за власний кошт поставити - з нагоди століття від дня народження отамана Степової дивізії - меморіальну дошку на стіні університету, навіть не отримав відповіді.
А навесні 2000 р., коли у Жовтоводнянському ліцеї, що на Дніпропетровщині, відзначали 80 років від дня створення Степової дивізії, на святкування не прибув сільський голова рідного села отамана - Ганнівки, хоч запрошений був заздалегідь. Напевно, у нього в цей день були важливіші справи.
Так що вшанування видатного селянського полководця проводиться виключно громадськістю.
І ми дещо зробили. Видали книгу. У столітній ювілей від дня народження отамана у Київському міському будинку вчителя був проведений вечір його пам'яті, а з нагоди 80-ліття створення Степової дивізії в Жовтих Водах, де мешкають рідні Костя Блакитного, було проведено науково-практичну конференцію, ініціатором якої стала українська подвижниця Валентина Троимович. Кость Блакитний став героєм п'ятьох книг: "Холодний Яр", 'В Херсонських степах", "Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії", "Героїзм і трагедія Холодного Яру","Кость Блакитний, отаман Степової дивізїї".
Радісно, що не залишилась осторонь молодь Кривого Рогу: чимала група школярів, серед яких, до речі, переважали дівчата, що, видно, знудьгувались за справжніми чоловіками, вже двічі відвідували родинне село отамана Ганнівку і на сільському цвинтарі, де - серед інших - загубилась могила отамана, поставили хрест над символічною могилою. І табличку...
Добру справу зробили й українці Олександрівки та навколишніх сіл, які впорядкували могилу Чорного Ворона і його козаків - засмаглих синів широкого Херсонського степу і неосяжної ТаврІЇ.
Мав рацію наш видатний філософ Юрій Липа, сказавши: "Одне святе є в світі - кров людей хоробрих, одні живуть могили - вірних Батьківщині!"
Як же шкода, що таких войовничих типів, які становили основу Степової дивізії та інших селянських збройних формацій, майже немає серед сучасників.
І не дивно, адже у часи Національно-визвольних змагань такі гинули першими.
Може, оті книги, чи оці радіопередачі, чи майбутні повстанські телесеріали, в яких нуртуватиме гнів переможеного і радість майбутнього переможця, пробудять Із летаргічного сну потенційно бурхливі натури, покличуть їх до життя.
Розумію: з буйними типами важко буде не тільки супротивникам, але і сучасникам-українцям. Зате яка радість переповнюватиме серця майбутніх істориків Великої України, які не поратимуться з літеплими, а розкошуватимуть спілкуванням із тінями великих - Ігоря, Святослава, Хмельницького, Ґонти, Петлюри, Гальчевського, Степового-Блакитного, Шухевича...
І ці тіні Великих допоможуть нації екс-козаків відкинути, нарешті, ганебну, рабську приставку "екс".
І туга за Батьківщиною, Батьківщиною, колись втраченою І досі не знайденою, зміниться на радість повернення в родинне коло..
Роман Коваль."Повернення отаманів гайдамацького краю"
Пам'яті шляхетних (Брати Чучупаки)
За 70 років совєтська влада, здавалось, все зробила, щоб витруїти пам'ять про українських героїв. Спочатку зображуючи їх грабіжниками та бандитами, а потім замовчуючи сам факт всенародної боротьби за свободу рідного краю. А як приклади, гідні наслідування, підсовувала катів українського народу: лєніних, дзержинських, прімакових, котовських...
Ворог досягнув певного успіху: чимало українців забули тих, хто боровся за нашу національну свободу, а то й гірше – прокляли їх, а ворогів свого народу – возвеличили, оспівали.
Але неминуче приходить прозріння, полуда спадає з очей і українці здивовано озираються на колишніх комуністичних кумирів – чекістів, будьонівців, котовців, бачать як кров стікає з їхніх рук. І взнають, ким насправді були їхні кумири і ким були ті, кого вони вбивали та ще й ганьбили...
Чимало зробив у процесі відновлення історичної справедливості Історичний клуб "Холодний Яр". За вісім років діяльності в різних містах і селах України проведено більше ста вечорів пам'яті українських національних героїв, видано 15 книг про козацько-селянські повстання на Східній і Південній Україні... Проведено сотні радіопередач. Створено два документальні фільми.
У газетах і журналах членами Історичного клубу "Холодний Яр" опубліковано сотні статей, які висвітлюють невідомі й маловідомі сторінки Визвольних змагань українського народу. Ці публікації, книги, радіопередачі та фільми мають стати тією ниткою Аріадни, яка виведе наше покоління з мороку невігластва і безпам'ятства на вершину, з якої ми побачимо Велику Україну та її народ, сповнений національної честі та гідності.
Оця книга – одна з цеглинок у пам'ятник вшанування великої родини, яка зі зброєю в руках – і без неї – стала на захист нашої Батьківщини, нашого національного буття. Адже отаман і начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру (відповідно Василь і Петро), перед тим як закликати односельчан, організували спочатку свою велику родину – дядьків, братів (в тому числі й двоюрідних і троюрідних), небожів, кумів, сватів... За Чучупаками пішли й інші – односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам'ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл...
Що ми знаємо про братів Чучупаків?
Матір'ю їхньою була Оксана, дочка грушківського дяка Сидора Лівицького, а батьком – селянин із Мельників Степан Григорович Чучупак. Всього Степан та Оксана пустили у світ п'ятеро синів: Петра, Ореста, Василя, Олексу і Дем'яна.
Хоча Степан та Оксана Чучупаки були неписьменними, а все ж подбали про освіту дітей. Старший із братів Петро закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім Головківську двокласну вчительську школу, після чого вчителював у с. Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Збереглася була навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя.
Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса – в с. Рацевому на Чигиринщині.
Коли розпочалася Світова війна, першим, як виглядає, мобілізували Ореста – згідно із законами Російської імперії вчителі Петро, Василь й Олекса Чучупаки мали право на відстрочку. Орест загинув за чужі інтереси 1915 року під Краковом.
Врешті прийшла мобілізаційна повістка й до інших братів Чучупаків... Петро і Василь закінчили військові школи. Петра направили на Румунський фронт, Василя – до Білорусії. Олекса ж служив у Петрограді, де і взяв участь у Лютневій революції. Всі вони лишилися живими.
З Великої війни Петро і Василь повернулися прапорщиками, а Олекса – рядовим. І знову почали вчителювати... Петро в Києві, де в нього 1915 року народилася дочка Ліда, Василь у с. Пляківці, а Олекса в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем'ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував відділ 22 особи. Він, власне, і став першою організаційною клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.
Першою його бойовою акцією була антинімецька: в Зам'ятниці козаки наскочили на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізовані у селян зерно, худобу, полотно та інші цінності. Козаки полонили німців і роздали селянам відібрані в них продукти харчування і худобу. А полонених зачинили у підвалах Мотриного монастиря. Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами та змусила капітулювати відділ самооборони. І розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї. Невдовзі відділ самооборони під командуванням Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. Разом із ним приїхала до Мельників дружина Ганна з дочкою Лідою. Саме Ганні доручили вишити прапор Холодного Яру. Саме вона переховувала цей прапор у тяжкі для повстанців хвилини...
Між боями козаки працювали вдома на господарстві та прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.
Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор'єва проти московської комуни і ЧК.
"Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час всім кращим синам України, синам волі... взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, "що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр". Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру... Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю... Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю..."1.
Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання на Холодноярщині весною та влітку 1919 року Сергія Полікши – начальника кулеметної чоти відділу отамана Уварова. "Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – писав він. – На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати..."2.
Повстання літа 1919 року було грандіозне своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя і Петра Чучупаків успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас...
Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
У лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Запросили і Василя з Петром...
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі "хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України" та панахиду за померлими і загиблими і старшинами й козаками.
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: "...Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам'ятники – Чигирин і Суботів, монастирі – Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила... нарешті сама природа – Дніпро, балки, кручі й великі... ліси – все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці... дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини"3.
"Зуміли створити... на диво стійку військову організацію..." – це оцінка командувача Армії Української Народної Республіки. І це сказано про повстанську організацію в зимовий період – несприятливий час для розвитку повстанства. І цю організацію створили брати Чучупаки...
Коли частини Армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та Гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних...
Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Настрій підносило й стрімке наближення весни...
На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана – ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив'язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули в сіни: "Палучайтє сваєво бандіта!"
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. "Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці..."4.
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою... А більшовики – нарочито: "Палюбуйтєсь... Сєйчас за сєлом расстрєляєм". Ганна – в крик, а п'ятирічна Ліда, вхопившись за шинелю червоного командира, затупотіла ніжками: "Не дам батька!" Кацап'юга, відіпхнувши її ногою, наказав: "Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом"… Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…
Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. "Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти", – згадував Ю. Горліс-Горський5.
За кілька днів у ЧК розстріляли Петра...
Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана й начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася... Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду.
Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї. Отамани загинули, але не загинула ідея... Навколо неї й об'єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем'ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.
Зовсім інакше сталося в сусідній Чигиринській республіці. Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, – хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно свідома частина Чигиринської республіки на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців...
Завдяки романові Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – до наших днів.
28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" та за участю ОУН (м) й Українського козацтва на чолі з гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. А з квітня 1996-го до Мельників, колишньої "столиці Холодноярської держави", на могилу до Василя Чучупака з'їжджаються українці різних земель.
Щороку отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату, править панахиду. Править о. Василь і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців – Петра Токовенка, Прохора Деркача і Полтавця. Сестра Петра Токовенка Параска Чиж розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі...
Завершуються вшанування на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі. Тут традиційно відбувається поминальна трапеза...
Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові й нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше і більше українських сердець, в яких палахкотить Вогонь Холодного Яру... Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.
Серед них – члени Молодіжного націоналістичного конгресу, й козацька організація "Тризуб", силами і коштом якої в серпні 2002 р. було поставлено гранітні, мистецько зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, 8-тонний, пам'ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру...
Говорячи про відродження холодноярської слави, не можна минути прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого 2003 року в центрі Мельників, біля школи було відкрито прекрасний пам'ятник героям Холодного Яру.
Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й Богдана Легоняка, який власноруч упорядкував могили Василя Чучупака, його матері, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам'ять про славні й трагічні дні, – шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка словом і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.
Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних і хоробрих дітей.
Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я навмисно не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше...
Мені здається, що імена всіх поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Та головне все ж не наші імена, а наші справи.
Важливо й те, що ми відчуваємо піднесення від того, що є друзями Холодного Яру, власне його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж всього життя. І кожна добра справа, яку ми робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. Цю місію виконує й книга спогадів Лідії Петрівни Чучупак-Завалішиної "Душею з вами..."
Книга ця переповнена любов'ю та вдячністю до своїх рідних – як по батьківській, так і по материнській лініях. Написані спогади з душевним трепетом і ніжністю. Та душевним болем, який все життя супроводжував Лідію Петрівну. Як вона сама охарактеризувала своє життя: "Хвилини щастя, а роки горя..."
Що й казати, тяжке життя влаштувала їй "милостива" совєтська влада: навесні 1920 р. вбила батька та дядька Василя, невдовзі знищила дядьків Олексу, Семена й Автонома, "розкуркулила" й виселила з рідних хат діда Степана та інших дідів, переслідувала матір, вітчима, родину дядька Дем'яна, арештувала хрещеного – Самійла Бондаренка.
1939 року помирає Лідин первісток Валентин. На Другій світовій гине чоловік Володимир, 1943 року помирає брат Юрій... Наприкінці війни напередодні повернення "гуманної" совєтська влади тікає з Медведівки у світ за очі родина дядька Дем'яна. Тікають й інші Чучупаки, змінюючи свої прізвища. До всього цього додається ще особисте горе – невдалий другий шлюб, розрив із сином Юрієм...
А необхідність все життя приховувати своє походження!.. До самої старості навіть найближчі подруги називали її – Лідія Миколаївна, не підозрюючи, що батька її звали Петром і що був він відомим діячем Українського визвольного руху...
Справді, хвилини щастя, а роки горя.
Тож зрозуміло, що вона була неймовірно щаслива, коли нарешті можна було скинути з себе тягар маскування і вголос розповісти про свою родину. Але ця радість прийшла вже тоді, коли життя перетворилося в фізичну муку – адже щоденний жахливий біль, спричинений різними хворобами, перетворює її життя на пекло...
Я глибоко вдячний родині Олега і Олени Горбаченків, які оточили бабусю Ліду на старості турботою і любов'ю. До слова сказати, Олег, чоловік Олени, племінниці бабусі Ліди, власним коштом видав цю книгу. Промовистий факт!
Нехай же ця збірка спогадів стане прикладом для інших, як можна зберегти пам'ять про своїх рідних, а отже додати кілька сторінок до історії нашої Батьківщини.
Роман КОВАЛЬ
Alex Alex
скажи, зачем сюда эти бредовые простыни выкладывать на не всем понятном языке,
укажи ссылку, люди захотят почитают
12-часовой рабочий день от Партии регионов
http://gazeta.ua/index.php?id=337850
http://newsme.com.ua/ukraine/386665/
Микаэль 25.10.09г. Александра 25.09.12г.
Галиция превратилась в центр украинского шовинизма: Последнее время появилось немало объективных исследований относительно "героев Украины" или, вернее, героев той Украины, о которой мечтали сотрудничавшие с фашистами палачи и убийцы, или, выражаясь на волапюке всяческих политкорректных "исследователей" - борцы со сталинским авторитаризмом. Следуя этой логике, эсэсовец переставал быть таковым, вступая на территорию Советского Союза. Здесь (конечно, если речь не шла об уничтожении евреев - до этого никто еще не дошел) он выступал почти что в роли освободителя. Кстати, одного из таких героев - Ивана Демьянюка - сейчас судят в Мюнхене. http://newsland.ru/News/Detail/id/494264/
Жизнь карантин у входа в Рай.
Социальные закладки