| ||
Тема: Українська поезія
Теж дуже актуальная тема:
ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
ТУРОК
Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.
Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.
Костюм купив елегантний,
Вчить турецьку мову.
Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову,
Як спитати по-турецьки,
Почім у них шуби,
Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.
Голова тріщить у нього
Від отих уроків...
Він, до речі, в Україні
Живе тридцять років.
Ходить всюди, як хазяїн,
Аж дверима гурка,
Хоча мову українську
Знає гірше турка.
І щє до цього вірша:
Павло Глазовий
ПРО БІДНОГО ЛЬОВУ I ДЕРЖАВНУ МОВУ
Зустрілися на базарi
Дамочки знайомі.
- Як ваш Льова поживає?
- Сидить у дурдомi.
Він в Ізраїль перебрався
До перебудови,
А там бар'єр - бiда тобi,
Як не знаєш мови.
Вчився Льова так старанно,
Що не бачив свiту,
Але ідишу не вивчив,
Не знає івриту.
Як почина балакати,
Ні складу, нi ладу.
Там же книжки не спереду
Читають, а ззаду.
Потикався бiдний Льова
В рiзні установи,
Все закрито-перекрито,
Як не знаєш мови.
Скрiзь дивилися на Льову,
Як на психопата,
Тому й зробив бiдний Льова
З фанери плаката.
Накарлякав: "До такого
Життя ми не звичні.
Ми - євреї особливі,
Російськоязичні.
Вимагаєм від кнесета *
Створить нам умови,
Запровадить в Ізраїлі
Дві державні мови!”
Гукав Льова пiд кнесетом,
Роззявивши рота,
А на нього всі дивились,
Як на ідіота.
Мало йому не побили
На лобi плаката.
Тепер в Льови у дурдомі -
Окрема палата.
Щоб знав, дурень, що Ізраїль -
Розумна держава.
Нав'язувать чужу мову
Там не мають права.
Алекс М, дякую за Глазового, дуже гарні гуморески.Особливо остання - то взагалі актуальна.
Василь Стус
Навколо мене смертна смуга
Ніщо не ближче,ні на крок...
І жодного немає друга
І,тільки дика ця зав"юга
Колимських,тьмяних заволок.
О,самото,о загородо
Малих,прелютих шпичаків
Куди ведеш мене,мій роде
Мій без"язикий,з правіків?
Suum cuique
Крiзь мури слiв у тузi за собою,
лишивши карби в щiльностi буття,
я знов спливу високою водою,
яка не знає мулу каяття
Невидима и свободна!..
Мені дуже подобається цей вірш Івана Франка
***
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
Переклад цього вірша Роберта Бернса я колись прочитала у підручнику з англійської
***
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщино, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.
Прощавайте, сині гори, білії сніги,
Прощавайте, темні звори й світлії луги!
Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,
Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї!
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
***
трохи світла – винесеш на двір
решту світла стиснувши дверима
дівчинко з очима як папір-
білими холодними очима
що тобі – пульсації доби
фрикативні поштовхи ілюзій
між солоних “може ” і “якби”
поступово висихають друзі
і летять позбавлені ваги
неспроможні впасти у долоні
ти пробачиш їм свої борги
надто винні надто безборонні...
добрі війни і поганий мир
все чудово ти до цього звикла
решту світла винесеш на двір
ти сама – навіщо тобі світло?
Дмитро Лазуткін
ЄВГЕН МАЛАНЮК
БІОГРАФІЯ
1
Завжди напружено, бо завжди -
проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька,
без предтечі.
Так - навпростець - де спалює мета.
Все чути. Всім палать. Єдиним
болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім
стиску уст,
І знать, що випало - загаснути
забутим,
І спомином кінця - кісток народних
хруст.
2
Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.
Так конструюю нічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.
І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок,
Лиш електричне колють очі
Крізь все мереживо морок.
Заплутуюсь густіш і гірше
Під діамантовий гіпноз,
І тільки бачу - камні, вірші,
І тільки чую - гул погроз.
І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.
3
Мушу випити келих до краю -
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю,-
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорізаним звірем - вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито - надовго збите,
Там чорним повітрям - мор).
А я мушу незморено-просто -
Смолоскипом Тобі Одній,
Я - кривавих шляхів апостол -
В голубі невечірні дні.
* * *
Безкровна Муза - нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова -
І скривавлені, і мертві.
Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна думка, кожна мить
Сталевим лезом горло ріже.
Гей, поки б'ється в хвилях злив
Доби сієї лютий вітер,
Так треба грому дужих слів,
Що загули б в литаврах літері
Гей, де ж той гімн з іржавих сурм?
Де марш непереможних кроків?
Де апокаліпс тих пророків,
Що поведуть в останній штурм?
* * *
Високий ранок. Камінь ненагрітий,
Сочистий кущ і поруч - синя тінь.
Вузьке від спеки річкове корито.
Уламки скель. Акварелева рінь.
Прокинься лиш. Хіба ж це не знайоме?
Не Сугоклей? Не висохлий Інгул?
Ці майже зовсім гранітові зломи
І здовж долини вітру рівний гул...
Перечекай. Це ще не чорна осінь:
Це - золота, як згадка про весну,
Це здогад той, що не доснився й досі,
Що все трива в анабіозі сну.
1962
СУЧАСНИКИ
1
Максимові Рильському
Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви - еллін, схимник і Гоген!
Навколо - хащі й печеніги,
А в кельї - тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви - алхімік мудрих слів.
Січень. 1923
По прочитанні "Синьої далечіні"2
Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр -
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.
І на древнім, на скитськім [1], на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій"
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,- вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! -
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась.
...в скривавлений Жовтень- ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію - знов половецьких степів.
Листопад. 1924
[1] Скитський - скіфський.
НАПИС НА КНИЗІ ВІРШІВ
Напружений, незломно-гордий,
Залізних імператор строф,—
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд,—
Вони ж металом — morituri —
Сурмлять майбутньому салют.
Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб,—
Це дійсності, а не утопій
Згучить громовий дифірамб.
Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровує лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей звір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Последний раз редактировалось Benzin; 30.03.2008 в 22:56.
Михайло Старицький
МІЙ РАЙ
Чого свої очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ж и не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німі!
Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем сама…
Хіба ж ти не знаєш, що в світі кривдивім
Ні ради, ні правди німа!
Якщо мене вірно, зозуле, кохаєш,
То ти на людей на вважай:
Хіба ж ти не бачиш, хіба ж ти не знаєш,
Що ти моє щастя, мій рай!
Последний раз редактировалось Truly; 07.03.2008 в 13:11.
Всё начинается с любви.
Кримський (боюсь помилитися,
але здається мені, це радянський поет)
Жахався я любові — гадав, що кохання
Нам працю спиняє.
Аж бачу я, любко, що й крихітки правди
У тому немає.
Тебе ж я кохаю, а чую, що в мене
Подужчали руки:
Ще більше душа моя лине до світла,
Знаття і науки.
Всё начинается с любви.
Ліна Костенко:
"Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
"Ау",- і все... Крізь роки і печалі."
"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним"
"Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік."
Невидима и свободна!..
Дмитро Павличко
ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ
Ти зрікся мови рідної.
Тобі Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!
Ти зрікся мови рідної.
Ганьба Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба -
Її не понесеш нікому!
Ти зрікся мови рідної.
Нема Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма -
В твій слід він кине сміх - погорду!
Ти зрікся мови рідної...
Последний раз редактировалось Олег_кв; 17.03.2008 в 13:40.
Нації вмирають коли їм відбирає мову.
Олег,напишіть,що автор - Д.Павличко.
Блин!!! Давно такого говна не читал!!!! Чувствуется, что в Украине дефицит поэтов. Но не до такой же степениСообщение от Alex_M
Хорошо еще современную украинскую музыку так усиленно за уши не вытягивают.
а то бы этот мусор еще и пели "свидомые" в переходах
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
ЇЇ обличчя — то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча!
Suum cuique
Ти знаєш, що ти людина? - Василь Симоненко
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Поезія Вінграновського
Я тій сльозі сказав: не йди.
Я тій сльозі сказав: сиди.
Сиди, не плач, моя сльоза,
Сиди, не плач, як я сказав.
А ти заплакала й пішла,
І чорним цвітом надійшла...
Усе лишилось, як було:
Порепане моє чоло,
Та затверділий біль в очах,
Та той вогонь, що недочах.
Лише слова, колись легкі,
Сьогодні змерзлі і гіркі.
Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вітер, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш.
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива – то було б іще...
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...
Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені...
Бо так вже склалось – не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман...
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гармана – даленів гарман...
Suum cuique
Іван Багряний
Ніч ступає по руїнах — Інсбрук облягла,
Щоби ти, моя єдина, часом не пройшла,
Щоби ти цього межгір'я не знайшла ачей,
Щоб не сяяв десь в сузір'ях блиск твоїх очей.
Ніч іде... І ось, на герці вимучене днем,
Скам'яніле моє серце вибуха вогнем!
Ворухнеться в нім відгомін, гомін степовий...
І тремтить у нім, як промінь, дивний голос твій.
Ніч вартує по руїнах — темна ніч стара...
А к мені прийшла дівчина — юнка з-за Дніпра,
Принесла волошку синю й ніжно подає,
І роняє з вій росину на чоло моє.
... Народився ти для бою. Вір же — все мине.
Пам'ятай, що й я з тобою — не забудь мене...
Пам'ятай, що й я ж з тобою,
— Не забудь мене.
1945
А ти бачиш сни державною мовою?
Іван Багряний
ТУМАН
Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.
Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх.
І степи в шовках - у ногавицях!..
Гей, нема, нема. Тут страшна зима. -
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом - крук, понад степом - свист
І собачий брех понад селами.
Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиш одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.
1946
А ти бачиш сни державною мовою?
Ваши права
Ответить с цитированием
Социальные закладки