Показать скрытый текст ...
Провідник до круглої кімнати, або Нащо «отой, хто слухає»?
Михайлові Пустовойту
«Нащо поет?» - запитує Гайдеггер після того, як констатує, що буття взагалі є цілковитим ваганням і ризиком. Ми щохвилинно зважуємо буття, а воно щохвилинно зважує нас. Тому не дивно, що нам кортить подивитися на ваги. Подивитися, а скільки що важить. І не взагалі, а саме цієї хвилини. Бо ми твердо знаємо: завтра воно важитиме зовсім не стільки.
Тому ми йдемо до людини з тихим голосом, винуватою посмішкою та зручною канапою. Ми йдемо до Михайла. Одночасно ми йдемо до цілої традиції, вправленої у товсту важку золоту раму з іменами Фройда, Юнга, Фромма, Лакана. До традиції, амбасадором якої є Михайло. І не просто амбасадором, а її повноважним, надзвичайним, патентованим і дипломованим послом. У цій традиції, як відомо, прийнято зважувати тепер і сьогодні. І не тому, що завтра воно важитиме зовсім не стільки. А тому, що завтра, можливо, вже не буде що зважувати. Тобто не буде кого.
А ще ми йдемо до Михайла тому, що в його традиції зважують через вислуховування. Через освячене згаданими іменами делікатне розуміння людського бажання протиставити себе волі, як ризикованому буттю сущого. Чи можна зважити за допомогою дзеркала? Чи є зв’язок поміж амальгамою, поміж «альбедо» алхіміків і «мене текел» на стіні вавилонського палацу?
А за допомогою живого дзеркала? За допомогою дзеркала, яке володіє власною волею (та усім набором і спектром нестерпно легких людських бажань), але майже щоденно ховає її за амальгамою професійного обов’язку?
Дев’яносто дев’ять років тому Рільке написав: «Мені все більше уявляється це так, ніби наша звична свідомість замешкує лише вершечок піраміди, основа якої в нас самих (а, почасти, і під нами) так цілковито розходиться вширину, що, чим більше ми бачимо себе здатними опуститися вглибину її, тим, загальніше виявляємося залученими до незалежних від часу і простору даностей земного, у найширшому розумінні світового існування».
Основа піраміди Рільке занурена у пітьму. Але саме там ховається та відома за снами кругла кімната з блукаючими стінами та загубленим центром, посередині якої стоять ваги. І поміж вершиною піраміди і круглою кімнатою багато сходинок: слизьких, розкришених, складених з панцирів скорпіонів, оманливо міцних, підступно надтріснутих та оббитих зміїною шкірою. Хтось має підтримати потребуючого ваг на цих сходинках за правий лікоть. Або за лівий. Або ж за обидва, якщо потребуючий відчуває себе невагомим. Хтось має впевнити потребуючого, що його драні діряві сандалі насправді є міцними шкіряними чоботами з товстою підошвою. І що жодна колючка, жодне жало не проб’є їх під час мандрівки до круглої кімнати.
Вислуховування є зважуванням буття.
Вислуховування є будуванням дзеркала.
Вислуховування є мандрівкою до круглої кімнати, що є правдивим чином провідника.
А ще воно – на жаль, на жаль, але що поробиш – є фатальним втрачанням часу того, хто слухає. Обміном його коштовного життєвого часу на непотрібні, легкі та передбачувані знання, які день за днем, рік за роком наповнюють того, хто слухає. Наповнюють, переповнюють, намагаються видати себе за щире золото, за відкритість і за тут присутнє.
Від них, хоч-не-хоч, а треба тримати дистанцію. Іноді просторову. Навіть географічну. Майже ніхто не помічає: Михайло завжди біля стартової щогли. Саме тому він так легко, так швидко погодився, коли я одного травневого (і щасливого, як виявилося згодом) вечора запропонував йому приєднатися до мандрівки в глибини Тибету. Він завжди готовий відірватися і полетіти. Туди, де цікаво. Туди, де дистанція зрима і не потребує практик домислювання.
Адже буття – якщо воно справжнє буття, а не дешева імітація – є цілковитим ваганням і ризиком. Цілковитою травмою, розтягнутою від першої дихальної зустрічі з повітрям до атмосферного відлучення відомого під багатьма іменами. А ще буття є накопиченням непотрібних знань. Час від часу треба від них звільнятися. Скидати баласт. Найкраще це робити десь на вершинах, десь ближче до неба, до хмар і богів. Десь біля Кайласу, або ж на червоному схилі Кіліманджаро. Там, де все ще спочиває мумія леопарда.
І якого біса той леопард забрів на п’ятикілометрову верховину? Хотів відшукати там свою кімнату з блукаючими стінами? Зважитися? Розміняти нестерпну легкість короткого хижого існування на вічність змерзлої плоті, на загублений центр? А може він прагнув зустрітися з провідником?
Нам також, часто-густо, хочеться однієї яскраво-синьої миті підвестися з крісла, або залишити стіл з наїдками, або ж забути про включений комп і відкриті файли і йти. Крокувати просто прямо і вверх. На горб, на гору, до неба, туди, де обрій не заступають будинки, дерева і решта вертикального світу. Йти, йти, навіть якщо до вершини вершин далеко і боляче. Навіть якщо на вершині вершин на нас чекає атмосферне відлучення.
Я іноді думаю про того леопарда. І коли я думаю про нього, то припускаю, що він також може думати про мене зі свого котячого вирію. Треба запитати в Михайла, чи це, раптом, не дзвоник з круглої кімнати?
Володимир Єшкілєв,
21 вересня 2023 року
Социальные закладки