Українська поезія

[lens]

Олександр ОЛЕСЬ

З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я...

***

Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів’яне вона від жаги і журби
По зеленому лузі в пустелі...
І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона засумує в долині
І засохне в воді від палкої жаги
І нудьги по далекій вершині.

***

Порвати б сітку мук дрібних,
Втекти б від галасу людського,
Втекти б до моря голубого,
До скель задумливо-німих.
Звалити б хрест хоча на час,
На час короткий вільним стати
І там любити і страждати
За всіх близьких – далеких вас.
Але кайдани на мені:
Життя і грізне, і суворе
Вартує, застує простори
І гріє руки на огні.

[lens]

Ліна КОСТЕНКО

Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік –
ця тривога, ця ніжність, незатьмарений рай без вигнання,
заворожене щастя – чи буває таке навік.
Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?
Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.

***
Біля білої вежі
чорне дерево. Спи.
Ми самотні в безмежжі.
Хай нам сняться степи.
Хай присниться що хоче.
Поле, човен, млинок.
Може, хто нас із Марса
розглядає в бінокль.
А яке йому діло,
ми собі летимо.
Ми отут на планеті,
він собі отамо.
Тільки зорі в нас спільні
та небесні степи.
Біля білої вежі
чорне дерево. Спи.

***
Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива —
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям — хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну звідки… Тоді вже що ж…

[Romko]

І,тільки злість буває геніальна.
Господь,спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
Що треба мати нерви,як дроти.

А нерви мої,ох нерви,
Струни,настенчені на епохальний лад!
А мені ж просто хочеться щастя,
Тугого і солодкого.як шоколад.

Ну що ж епохо,їж мене,висотуй
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
лежить під небрм,чистим і високим
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
І я у ніжність ледве добреду
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї:жінка.тільки жінка
Смаглява,золота віолончель
Справляло б тіло пристрасті обжинки
Колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха
Такі ото б улучила слова,
що як по змісту,може й в’януть вуха
А,як по формі - серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
На цю,таку струнку віолончель,
Що їй футляр - усі по формі труни
Вготованих для музики ночей?!

І,щось таке в мені велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І,щось таке в мені болить.
Що це і є,напевно,Україна.

[Romko]

Василь Стус

Не одлюби свою тривогу ранню,
— той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір'ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти — на хвилі, на землі —
шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.
Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить —
ми віддані життю, і нам віддасться в славі!
1958


На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр'їв твоїх,
твоїх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.

[Benzin]

Генріх Гейне

Гренадери

Перекладач: Максим Рильський

Удвох із полону, з Росії
Старі гренадери брели.
Поникли вони в безнадії,
Як в землю німецьку дійшли.

Як вісті такі пережити!
Французи здались ворогам,
Все військо велике розбите,
В полоні володар їх сам.

Заплакали браві солдати,
Ті речі почувши сумні.
Сказав один: «Тяжко як, брате!
Всі рани мої як в огні!»

А другий промовив: «Зустріти
Ладен би я смерть у цю мить,
Та жінка у мене і діти —
Ну як їм без мене прожить?»

«Що жінка, що діти! Не буде
I з ними покою вже нам!
Хай жебрать ідуть поміж люди,—
В полоні володар наш сам!

Коли я помру,— моє тіло
З собою, мій друже, візьми,
Щоб там у французьку могилу
Між рідними ліг я людьми.

Мій орден вояцький годиться
На серце покласти мені:
Хай будуть і шпага, й рушниця
Зо мною в холодній труні.

Лежатиму я, мов на чати
У землю послали мене...
I раптом почую гармати
I коней іржання гучне.

То він проїздить біля гробу
У сяйві, у громі гармат...
Тоді, імператоре, з гробу
Устане твій вірний солдат!»

[Romko]

Посивіло літо на очах,
Розлетілись світом коси білі...
Літо вже побачило той шлях,
Яким скоро вдарять сніговії...
Надійшла безмежна тиха мить -
Журавель поглянув в небо синє
І злякалось літо - полетить
І нічим не спиниш ключ тужливий...


Спомини вийшли на парад,
Всі стали в ряд,
У довгий ряд
Одні так лагідно пестять,інші - болять,
Ох як болять...
хоч за вікном осінній час,я гріюсь біля вас
Ви,як сліди давних зірниць
Заграв ясних і блискавиць
І,хоч журливі ви не раз,
Радію я,що маю вас...
Хоч за вікном осінній час
я гріюсь біля вас...

[Бєня]

Кохання у нас не буде
І сексу не буде у нас
Бо я тащуся від року
А ти любиш drum'n'bass.
От так і сім’я не склалась...
А все через те, що в наш час
Єднає людей не панк
А виключно drum'n'bass
Не можемо бути разом
Залізь ти хоч в унітаз
Не буду у брачну ніч я
Пертись під drum'n'bass
От сядь ти тепер і подумай
В житті своєму хоч раз
Чи варта я тої жертви
Забити на drum'n'bass

[Бєня]

Єдине, що ти дарував мені завжди-безсоння
Знову сльози, знову кава. Сиджу на підвіконні
Дивлюсь, як зорі розкидало так рідко на небі
Хочу кохати тебе далі. Але знаю – не треба
Думки і досі ті ж самі, досі ти найкращий
Летять дні, летять ночі. Та вже не спільні, не наші
Та неважливо, що є зараз, важливо те, що бУло
Ти все покинув, все закреслив. А от я не забула
Шалено не вистачає тої ласки, мовчання
Нехай брехні, але солодкої, про вічне кохання
Нехай не будемо разом, гірка правда сьогодення
Ти був, як світ серед ночі, як загадкове натхнення
Благаю, не кажи їй слів, які для нас придумав
Коли згадаю тебе, душа тліє від суму
Не варто тобі знати про всі страждання і горе
Спасибі, що дозволив бути поряд з тобою

[Бєня]

Ти мене просто дістала,
І в душах наших музика різна
Тобі у житті всього мало
Тому і дивлюся так грізно.
Я, мов орел пишнокрилий,
Літав я під зоряним небом,
Та небо те хмари закрили -
Під ним-бо вгледів я тебе.
Життя моє кращим зробила:
Подарувала кохання,
Та любов мою просто вбила
Ти своїм жорстоким зізнанням.
Сказала мені:"Я не буду
Коритись твоїм побажанням,
Мені соромно: що скажуть люди?
І не буде між нами кохання!
Твоя мова зараз не модна,
А я розмовляю другою...
Хоч прохай мене, як завгодно -
Не пІду я із тобою"
Ти ненавидиш мову мою,
А я іншої знать не бажаю.
Так і знай - я на тебе плюю!
І тебе більше не привітаю.
Ти обрізала крила мої,
І змінила на ніч ти світання.
Крикну я у жахливому сні
"До побачення!" і "Да свіданья!"
Не схотіла підтримать мене
Прорубала у серці ти рану,
Та я знаю - цей біль промине,
Може - пізно, а, може, і рано!

[lens]

Бєня, якщо можна - вказуйте автора... А в першому вірші краще було б не "брачну ніч", а все ж таки "шлюбну"...

[Бєня]

Мене вже дістала політика срана,
Кумарить вона мене пізно і рано!
Усі одне кажуть: "Ідіть лише з нами -
Ми зробимо вас, ніби в Римі, богами!"
Одне тягне в схід, інше - на захід.
Чи думав хоч хтось з вас послати їх нафіг?
Бо жодна із партій, яка "для народу"
В держави щось зп****** не втратить нагоду.
Не вірте! Бо різне: слова, *****, і справи!
Бо чешуть вони язиком для забави!
Ба ні - щоб жилося падлюкам цим краще -
Життя нам вони не покращать нізащо!

[Бєня]

Бєня, якщо можна - вказуйте автора... А в першому вірші краще було б не "брачну ніч", а все ж таки "шлюбну"...

Прізвищ авторів не знаю, лише ніки. Вірші з форуму однієї громадської організації ))

[Бєня]

Темно…Сумно...
Холодно і страшно...
Лиш дощ по вікнах тихо пише
Про те, чим дійсно вона дише.


Не знала…Думала…змогла…
Лиш відчувала – не жила…
Кохала мовчки – довести боялась
Покінчити з життям навіть намагалась…


Тиша…Вітер…Дощ…Прощання...
Тіло страх пронизує – знущання…
Вони зустрілись…Вона мовчала…
Він пішов…ще холодніше стало…


Буря…Шторм...Останній погляд…
Він пішов, його немає поряд…
А він так сильно хотів повернутись:
Її обійняти, знов до вуст доторкнутись...

Не повернувся…
Думав, що вона не кохає,
Бо кохання двічі в одне русло не повертає….


Буря…Шторм...Вона обернулась..
І з жахом думка:
Це сон?я досі не прокинулась?
Та ні, таке життя….вона його не повернула…
Бо її гордість - це отрута, вона ж кохання й отруїла….

[Бєня]

Пофігіст

Цей день – та їх мільйони!
Той погляд – тисячі таких!
Ти йдеш, не бачачи нікого,
Ти йдеш із поглядом прямим.


Тобі всерівно, хто поруч з тобою,
Що буде завтра і чому все саме так.
Ніколи ти не жертвуєш собою,
Не думаєш, що щось не так.


Байдужість – то твоя причина,
Самозакоханість і надто реалізм.
Не можеш зрозуміти : ти – людина!
Ти маєш почуття – не пофігізм!

[Бєня]

Чорні губи, червоні очі,
Ця дівчина знає, чого хоче.
Руде волосся, сережка нижче губи
Впевнено йде до своєї мети.
На перший погляд, вона – жахлива
Але в середині така незрадлива.
Зовнішній вигляд – одна сторона
В душі ж зовсім інша людина вона:
Весела і юна, щаслива, смішна
А ззовні ніби подерта струна.

[Romko]

Душа обісрана мовчить.
Чому?! А ви ж бо, педарюки кляті
Не здогадалися, чому?!
Та ж повен рот її гівном!
Який псалом, яка осанна,
Які ще радощі земні
Знайдуть її в отім багні
Брунатнім?! Часом знатнім
ЇЇ окрилять, піднесуть?!
Стомився. Хоч на мить заснуть.

А ти, доношений козаче,
У тата й маму крюк свинячий,
Чи не набовтався в сечі?
Лежиш на крижаній печі
Та й мариш любим псевдобратом,
Твоєї сраки вірним катом,
Чекаєш на тепло, пердло?

Стомився... хоч на мить заснуть.
Забути все. На мить забуть.
Душа обісрана мовчить.
Пускає бульки
В Космос
Андрій Середа
P.S.Із пісні слів не викинеш

[yaga]

Андрій Середа
P.S.Із пісні слів не викинеш

Эти слова очень характеризуют А. Середу, а так же его поклонников.

[muha]

Эти слова очень характеризуют А. Середу, а так же его поклонников.

Що, впізнала себе?

[Alex_M]

Максим Рильський

Любов чи ні — не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна.

Колись було — чи снилось…
Забулось — чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське добро і зло.

У тьмі сіріють віти.
Ні руху, ні людей…
Одно лиш є на світі:
Огонь твоїх очей.

[Alex_M]

Сміявся до сліз Цей вірш треба надрукувати та розвісити всюди у громадському транспорті:
ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ

ЗАЛІЗНИЙ ХАРАКТЕР

— Нам, мужчинам, дорікають: їздячи трамваєм,
Ми, мовляв, жінкам ніколи місць не уступаєм,
Бо, мовляв, ще є мужчини некультурні й грубі.
В цьому треба розібратись, громадяни любі.
Якось їхав я трамваєм, а уздовж проходу
Натопталось душ п'ятнадцять женського народу.
Треба місцем поступитись. А кому охота?
Ти стоятимеш, а сяде тютя жовторота.
Я до публіки й звернувся: "Женщини і дами!
Хто найстарша і найтовща буде тут між вами?"
Всі мовчать, як без'язикі, мов заклало вуха.
Я й кивнув одній бабусі: "Йди сідай, старуха!"
А вона попалась, видно, із єхідних штучок.
"Та сиди вже там, — говорить, — теж мені онучок".
Я до іншої звертаюсь благородно й чітко:
"Ви, по-моєму, найтовща. Йдіть сідайте, тітко".
А вона стоїть, як скеля, наче й не до неї.
Не оцінює культури й чемності моєї.
Я до третьої заходжу з іншого вже краю.
"Вам, мамашо, скільки років стукнуло?" — питаю.
А вона скривилась гірко і сказала строго:
"То тебе об стінку лобом стукнули малого!"
Як почув таку я фразу, сів на місце зразу.
Більше женщинам я місця не давав ні разу.
І мене тепер не стягне найсильніший трактор.
Ми, мужчини, теж умієм показать характер.