Завжди заздрю народам, які мають потужну, успішну монархічну історію, бо страшенно люблю епос із королівськими замками, балами, придворними інтригами, середньовічним етикетом і модою, задоволеннями, розкошами, цнотливою розпустою, салонною музикою…
Моя історія цього мені не ніколи не дасть. Моя історія – історія не замків, а халуп. А халуп я не люблю, ви вже звиняйте. Моя історія – історія «замучених, розбитих, мов паралітиків отих на роздоріжжі». А мені це чуже.
Моя історія – історія безрозбірної, з запахом юнацького максималізму, збройної боротьби, атентатів, замахів, закликів до знищень. А я пацифіст, і УПА мені цікава суто з психологічної точки зору.
Ще зі школи, з традиційної літератури моя історія приходить в образі босоногих селян, прицвяшених бідністю і безпросвітністю. Ну не моя це тема…
...
Ще гірша – вибірковість, згідно з якою так вигідно чути присягу на вірність Україні і не чути присяги на вірність Великому Фюреру абзацом швидше. Нам забороняють рвати з цим минулим. Нас змушують його глорифікувати нарівні з іншими, істинно героїчними, актами. Все в одну кучу, і чим вона більша, тим більша національна гордість. І вчать нас не на прикладах великодушності високої інтелігенції, а на прикладах агресії войовничої пацанви.
Социальные закладки