Поспіх - взагалі хвороба нашого часу. Я маю на увазі не лише патологічну квапливість людей, а й сам час. Люди занесли в нього вірус поспішности, і він тепер спливає з набагато більшою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ятнадцятому сторіччі. Це вже доведено наукою.
- Так, я читала про це.
- Тож Леонід Борисович лікує цього пацієнта колотерапією. Він звелів йому ходити не доріжками, а довкола клумби, по колу, щоб той нарешті зрозумів, що повсякчас ступає у свої сліди і поспішати немає куди. Однак бідолаха і там не вгамовується. Він постійно обмірює клумбу скла даним метром і підраховує, скільки вже пройшов і скільки ще залишилося…
- А що, є якась визначена відстань, скільки йому треба пройти? - здивовано спитала я.
- Кожному з нас відведена певна відстань, - глибоко думно зітхнула Варвара.
- Отут, у клініці?
- В житті, - знов по філософському зітхнула Варвара, і те зітхання було промовистішим за її пояснення.
Социальные закладки