Поэтический конкурс к 200-летию со дня рождения Т.Г.Шевченко "Украина и украинцы"

[poetdushi]

О них
---

Друзей моих от бегства не спасти…
Я не виню вас, может вы и правы.
Вам пожелаю доброго пути,
Коль за собой сожгли все переправы.


Но, что ни день, я больше сам на сам.
Настолько сам, что слова молвить не с кем.
Себя препоручая небесам,
Живу, как тот, что в озере Лохнесском.


Живу, как тот. Но долго ль сможет жить
Среди благонадёжия причуда?
Ей, где ты, жид? Вот деньги, милый жид.
Ну, что ты медлишь? Предавай, Иуда…[COLOR="Silver"]

---------- Сообщение добавлено 07.12.2013 в 09:21 ----------

Моим ученикам
---

Не прячь глаза, потупя в землю взгляд,
Мой первенец, мой ученик, Иуда.
Твой выбор сделан… Нет пути назад.
Прощенье - блеф. Напрасно ждёшь ты чуда.

Ты лучшим был. Ты от моих щедрот
Брал, что хотел, что сердцу было любо.
Теперь распят я. Полюбуйся, вот,
Укором дышат сомкнутые губы.

Живи сто лет... живи, живи, живи,
От глаз людских души упрятав пятна.
А я закат и краешек зари
Чуть обагрю и … не вернусь обратно.

[Intellekt-forum]

Вітаю з днем Святої Катерини - покровительки творчих людей!
Бажаю натхнення і творчих успіхів!

Всім відомі картини
Білокур Катерини.
На них красиві квіти
Та гарні натюрморти
Завжди цвіли ті квіти
Пишалнся красою.
Зберегли вправні руки
Красу ту молодою.
Сердцем красу писала,
Родни не створила
Тай пічь не колупала
У Канів поспішила
Як сватів заслав жених
Із сусіднього села.
Не бува доріг легких
На чернечу гору шла.
Босі ноги ранили,
Ті колючі камінці
Текли рікою сльози,
На Шевченка могилі.
Сильний дух треба мати,
Щоб людям дарувати
Серця свого краплини-
Квіти,що стали дітьми.
За вітром летять роки
Іній скроні посріблив.
Світ побачив картини.
Пікасо щиро хвалив.
Час нам не зупинити,
Квіти знову розцвілн.
Краса загоїть рани.
Діти швидко підросли.
Хочу всім росказати,
Через віки звучати
Квіти то наші діти
Мусимо їх плекати!

[poetdushi]

Пылающий жираф - по картине С. Дали
---

Африку вынашивая месяц,
Бормочу, шатаясь по Одессе:
« Повитуха мозговых извилин,
Помоги мне, плазму эту вылей.
Насмотрелся, как горели дети,
Главный ненаказанный свидетель».

Солнце, чтоб сберечь немного силы,
Жирафёнку, наклонясь, твердило:
Строчки, как молитву из корана,
Турок прошептал мне утром рано.
« Если я гореть не буду,
Если ты гореть не будешь,
Если он гореть не будет,
Кто тогда согреет мир?»

А жираф был юный, лет пятнадцать,
Где ему-то разума набраться.
Он поверил, дорогой мой Хикмет,
Что зажжёт других, а сам погибнет.
Обливая тело керосином,
Корчился, как жертва Хиросимы.

Пересилив боль, сжав крик зубами,
Над землёю подымая пламя,
Шёл жираф по Африке зажжённый.
Шёл один, а значит - прокажённый.
Мученик, непонятый другими,
По пескам, качаясь, пилигримил.

Знал – искра нужна, а пламя будет !
Только хворост растащили… люди.
И глаза слезя свои пустые,
Догорать побрёл он вглубь пустыни…

Ветер пепла горсть над миром носит,
А в Одессе догорает осень.
Серый дождь, сыреющие ветки,
Провода, дорога, домик ветхий…
Захожу, стряхнув комочки грязи.
От жирафа больше будет разве?

[Intellekt-forum]

Уважаемые участники конкурса и гости темы !!! Общественная организация Интеллектуальный форум поздравляет Вас и Ваши семьи с наступающим Новым Годом!!! Пусть приходящий год принесет Вам здоровье, благополучие, успех во всех Ваших начинаниях, богатство, любовь и вообще все, что Вы себе пожелаете!!! Пусть все трудности и невзгоды останутся в уходящем году, а новый год на 365 дней будет наполнен творческими успехами !

[Са ра]

Приморский бульвар

Бульвар Приморский в лунном свете,
В июньский предрассветный час.
Морской, любезный теплый ветер,
И неба обозримый глаз.

Всего лишь тысяча шагов.
Настрой щемящей прошлой славы,
И Пушкина нас манит зов
В любви прочитанные главы.

Твой вечный свет, надежды гений,
Спасет блуждающих сынов,
Когда от суетных решений,
Когда от праздности оков.

Шаги, шаги воспоминаний…
Рубцы неопытных терзаний
Тревожат пыль душевных сил.
Кто безответно не любил?...

Смотрю назад, мой жаден взгляд,
Как-будто, все иначе видит.
Всей глубины едва осилит,
Внимая таинства парад.

Все – фон моих желанных чувств,
Волнений, бурь, успокоенья.
Цинизма зуд, души моленье,
Триумф играющих искусств.

Жизнь - это тысяча шагов,
Больших, скупых, отважных, робких.
Пустых, занятных, праздных, емких.
Жизнь – это тысяча стихов,
Простых, душевных, жарких, громких…

И снова предрассветный час,
Бульвар прекрасен в лунном свете,
Он вечен, праздничен и светел,
Он полон чар, игры и снов.
Со мной играет жизни ветер,
И у меня, в священном месте,
Есть снова тысяча шагов.

[Intellekt-forum]

Цветут софоры вдоль дороги ,
Где мой лежит сегодня путь.
Туда , где частые тревоги
Не смогут помешать уснуть …

Туда , где птицы лёгким пеньем
Расскажут , что настал рассвет ,
И солнца новое рожденье ,
И сладких трав степной букет …

Я покидаю шумный город
Без сожаления , без слёз …
И тех , кто мне безумно дорог
Я оставляю в шуме гроз.

Мой дом

Где-то там , за далью высокой ,
где равниною дремлет земля ,
тенью слабой и одинокой
есть мой дом , где не будет меня .

Окруженный кустами жасмина
и с ползущим плющом по стене ,
он с надеждой глядит на равнины
и , вздыхая , скучает по мне …

Распахнёт свои ставни под вечер ,
чтоб слышней была трель соловья .
Но гуляет по комнатам ветер ,
тишина ходит вместо меня .

Где-то там , за пустошью вереска ,
где медовая всходит заря ,
весь окутан туманною нежностью ,
есть мой дом , где не будет меня …

[Са ра]

Одесский холодец

Гастрономический мудрец,
Ты прав, одесский холодец,
Непревзойден в кухонном мире.
Отдав долги коварной лире,
Любой сознательный пиит,
Его отведав, ублажит,
Свои взыскательные чувства…
Освобожденное искусство
От вязких голода вериг
Поэта возблагодарит
Строкой, сравненьем, восклицаньем,
И юной девы обожаньем,
Огнем зардевшихся ланит,
Толпы зевак мгновенной славой,
И царского триумфом бала!
Попробуй холодца, пиит!

[Елена Скоборева]

Елена Скоборева

Моей Одессе

Я люблю этот город, как праздник,
С бесконечностью ярких огней,
Где на улице клоун-проказник
Развлекает зевак и детей.

Где подковы стучат по брусчатке,
Запряжённых в карету коней
На бульваре, где дышится сладко
По весне средь цветущих аллей.

Где улыбками светятся лица
И так ласков у моря прибой,
Белой чайкой душа закружится,
Обретая простора покой.

С этим городом крепко связаны
Мы на долгие годы всерьёз.
Одесситкой однажды названа,
Я люблю этот город до слёз.

[poetdushi]

Страну мою на вертеле Днепра
-----

Страну мою на вертеле Днепра
Воткнул Господь в огонь междоусобный.
И тьма за тьмой по улицам текла,
Всю злобу единя на месте лобном.

Клубилась, матерела, зрела тьма,
Бесчинствовала, как в девятом круге.
Но ночь прошла…
И с паперти утра
Убрали тьмы никчемные потуги.

[Intellekt-forum]

Молода парижанка

Країно ж моя, казкова, чарівна,
На кого ти схожа в розрізі часу?
Сувора чорнявка чи білява, покірна?
Одежа бідненька чи першого класу?
Ти маєш, здається, очі блакитні,
Як море і небо, чи річка швидка.
Струнка в тебе талія, руки тендітні.
Говориш ти ніжно, як вітер легка.
На думку якраз прийшло мені днями,
Як згадую мову чудову твою -
Молода парижанка сидить вечорами
І пише вірші про країну свою.
То бачила, мабуть, тебе, моя мила.
Все збіглося швидко в одну лише мить.
Маєш, напевно, французькі ти крила,
Та душа українська за правду болить!

[Са ра]

ЛИМЕРИКИ
*
Полюбил один гость из Калькутты
борщ, галушки и с вишней вертуты.
А людей у них там!..
Вот бы в Индию нам
продавать это всё за валюту!
*
Пожилой бизнесмен из Тайваня
пристрастился лежать на диване.
Он с него не вставал –
постоянно лежал
то с Наташей, то с Валей, то с Аней.
*
Альпинистка одна из Непала
по Потёмкинской часто гуляла.
Чтоб уснуть – перед сном
вверх и вниз с рюкзаком…
И с трудом, но к утру засыпала.
*
А студент Политеха из Ганы
на десятой Большого Фонтана
целый день загорал
и в больницу попал –
перегрелся, как это ни странно.
*
А какой-то поэт из Америки,
много лет сочинявший лимерики,
ну, совсем исписался
и с катушек сорвался –
полетел за сюжетами в Жмеринку.

[Intellekt-forum]

Україно, знову плачеш?
Ненько, моя мила!
Все тому, що лихо бачиш,
Ти - осиротіла.

Україно, моя, нене,
Стоптана ляхами.
Як же ти живеш без мене?
Прірва поміж нами...

Землі розкрадають твої,
Продають богатим.
Невмируща, люба, моя.
Україно - мати.

[Анна Старко]

Карпаты (украинский мотив)

Вот и осень. Желтые деревья.
Лес затих, не слышно ничего…
Ходят в селах разные поверья,
Ну а мне – отрадно и легко.

Пахнет елкой, и хрустят орехи.
Вид чудесный – падает листок.
Заяц носит серые доспехи,
И поет домашний водосток.

Дождь идет – и капли отбивают
Каждый слог нескладного стиха.
А в Карпатах ветры запевают,
Ночь к ветрам по-прежнему глуха…

Рыжий кот мурлычет на коленях,
Молоко парное на столе.
Белый ангел в деревянных сенях
Что-то шепчет, шепчет обо мне.

Вспомню нас – потухшая лампада
Начинает ласково гореть…
Кроме Вас – мне никого не надо.
Приходите рядом посидеть.

***

Коли настане час,
Настане перший час –
Я потайки залишу,
Залишу – тільки Вас.

Коли настане час,
Настане другий час –
Я потайки забуду,
Забуду – тільки Вас.

Коли настане час,
Настане третій час –
Я потайки загину,
Загину – тільки в Вас.

27 жовтня 2013
Київ

***
Манто
Ти жіночна і русява,
Наче Сонце, як Сафо.
Ти є бажана поява,
Ти – як орден Карафо.

Я – звичайний воїн світу,
Що боровся за життя.
По зірках та алфавіту
Визначаю почуття.

Ми зустрінемось, напевно,
Ми побачимось удвох.
Чорноока ти царівно,
Як у стилі двох епох.

Та почнеться листування
І прогулянки в метро.
Всі мережеві бажання
Я сховаю у манто.

***

Так було
Коли настане час – ти зникнеш назавжди,
Тоді дощем проллються закреслені слова.
Так було і колись. Залишиться тепер.
Так ми колись любили. І тільки нас нема.

Коли настане час – захочеться співати
Про той незнаний світ, де вірші та казки…
Так було і колись. Не треба сумувати.
Так ми колись зустрілись – самотні та близькі.

Коли настане час – залишаться на згадку
Чудові імена незайманих джерел.
Так було і колись. При іншому порядку.
Так ми колись любили
І любимо тепер.

***
Кобилянська (Olga)

Ти йдеш угору, потім знову – вниз,
Ти пишеш лист до Лесі Українки.
Блакитна квітка – це ознака жінки
(Шалена пристрасть своєрідних рис).

Ти чуєш біль. Усе твоє життя –
Вагон метро на станції «Хрещатик».
Як вуличний засніжений ліхтарик,
Ти буковинське чистеє дитя.

Настане час – до нас, сюди прийдеш,
У чорних горах заспіває сойка…
Як відображення усіх казкових гейш –
Моя «Земля». Моя «Царівна».
Olga.

Листопад 2013

***

Bugatti

Трембіта гримає, неначе дикий звір,
Бриньчить гітара, наче синя річка –
То Кобилянська спалений папір
Кидає в сніг – і далі їде бричка.

Шепоче ніжно поетичний ліс,
Катає море невеличкі хвилі,
То Кобилянській Хтось листа приніс,
А ті листи – самотні та безсилі.

Тремтіли губи, йшов холодний сніг,
Стояли янголи – спокійні та крилаті.
А Кобилянська їде на Bugatti
До тих чудових, недосяжних втіх.

[Intellekt-forum]

ПУШКИНСКАЯ ОСЕНЬ В ОДЕССЕ – 2009

Украйна глухо волновалась.
Что в этот раз произошло?
Долги сберкасса отдавала,
иль доллар снова понесло?
Иль новая цена на газ
нас обожгла в который раз?

Как сносит крышу у Зевеса,
в году недель пять-шесть Одесса
в грязи и сырости, в дожде…
Но что я всё о ерунде?
В Одессе вновь, как год назад,
поэтов предстоит парад!

О, сколько нас, поэтов разных!
С короткой стрижкой и вихрастых,
а у кого-то светит плешь…
И удивляешься итогу:
стихом не заработать много,
а нас – ну хоть ушами ешь!..

***

Шаланды, полные кефали,
бычки... Но есть один пробел:
не все мы устриц здесь видали,
и далеко не каждый ел.

Жалеть об этом есть причина,
пишу о них не просто так:
они – полезный всем мужчинам,
мощнейший афродизиак.

И если б устрицы водились
у наших славных берегов,
эх, сколько бы ещё родилось
врачей, поэтов, дураков…

[Афиногена]

Кобзарю

Плывут над землёю закаты,
мы снова встречаем зарю.
Сегодня великая дата -
двести лет Кобзарю.

Тарас Григорьевич, примите
дань уваженья от поэтов,
на край родной с небес взгляните,
благословив его при этом.

В природе то лето, то осень,
зима и - весна ей навстречу,
мы смотрим в небесную просинь
и просим, затеплив свечи:

о, Боже, храни Украину,
дай силы и дай ей ума,
храни словно дочь, словно сына,
народу дай счастья сполна.

Об этом Шевченко мечтал,
об этом писались поэмы.
Простому народу он их посвящал,
не власть предержащим, не для богемы.

О Боже, храни Украину,
от злобы, от распрей храни,
храни словно дочь, словно сына,
надежду на мир подари.

---------- Сообщение добавлено 31.01.2014 в 08:34 ----------

Украина моя милая

Украина моя милая,
край лугов и светлых рек,
повенчало небо синее
нас с тобой, страна, навек.

Приросла я сердцем к родине,
где шалфей и зверобой,
где калина и смородина,
пенье птиц наперебой.

Где бегут тропинки строчками
посреди высоких трав,
где -расшитыми сорочками
все полянки средь дубрав.

Поседевший подорожник
и родной калины цвет,
вас покинуть невозможно,
жить без вас мне смысла нет.

---------- Сообщение добавлено 31.01.2014 в 08:39 ----------

Украинская песня

Украинская звонкая песня
вдаль летит над простором полей
и в предутреннем свете и блеске
вторит ей над рекой соловей.

Эта песня такая простая,
но наслушаться я не могу,
эта песня - из отчего края -
про калину на белом снегу.

Подпевает ей быстрая речка
и чуть слышно звенит бересклет.
так и жить бы, и слушать бы вечно,
не считая ни вёсен, ни лет...

[Intellekt-forum]

ИЗ ДНЕВНИКА
ЗАЯДЛОГО ТЕЛЕЗРИТЕЛЯ

Сижу у моря на досуге,
смотрю на волны в день прекрасный.
А всё-таки в моём «самсунге»
все краски ярче и контрастней!

В АРКАДИИ

Беру шашлык и «Цинандали».
Напротив – море, корабли,
за ними в дымке край земли…
Шашлык не жёсткий, сдачу дали.

СТАРЫЙ ЗНАКОМЫЙ

Мы с ним всю жизнь живём в Одессе,
в один ходили детский сад…
Его всегда я встретить рад –
теперь мы с ним в одном собесе.

[Са ра]

200-річчю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка присвячується.

Мій сон

Там, де завжди буде літо,
Вічний день панує,
Серед інших стоїть хатка,
Мальвами квітує.
Інші квіти теж усюди
Проростають дивом
Без дощу та без добрива
Лиш під Слова впливом.
І хатинку ту низеньку
Люд не обминає
Ще б пак! Диво,знову диво!
Музика лунає!
Звідусіль вона лунає
Та ніхто не грає..
Прислухайтесь до малюнків!
Їх душа співає!
А картини є повсюди
Їх митець малює,
Зранку на ґанку сидячи,
Спокій тут царює…

Раптом спокій той порушив
Стукіт у дверцята
«Відчиняю»- ґазда каже
Увійшов до хати
Янгол світлий, синьоокий
У яскравім вбранні
«Самуїле! Будь здоровий!
Ти все у блужданні?»
-«І тобі добридень, пане,
Вибач, не заходив…
На Землі є справ багато
Не було й нагоди…»
-«А тепера є?»-питає
«Як же ж! Пам`ятаю!
Се ж сьогодні вже дев`яте?
Дай-но привітаю!»
Обнялися тай до столу,
Випити кагору
«Скільки вже мені минуло?»
«Двісті вже! Без спору
Вік твій, батьку, вже поважний
Треба святкувати.
Але ти якийсь похмурий…
Маєш, що сказати?»
-«Ох, мій друже, Самуїле,
Що тобі сказати…
Знаєш, нам туди не можна
Навіть зазирати!
Людство тільки деградує,
Вчинки їх жахливі,
«Краще вам не бачить,-кажуть-,
Будете щасливі.
Маєте ви добру вдачу-
У раю не плачуть…»
В тебе є там справ багато,
Всіх митців рятунок,
Розкажи про Батьківщину,
Зроби подарунок…»
-«Незалежна»- слово теє
Луной рознеслося…
У співцеву томну душу
Радістю влилося!
Розігнало сумні думи
В світлім серці його
«Самуїле, друже любий,
Як чекав я цього!»
-«Знаю, батьку, добре знаю,-
Мовив янгол стиха,-
Але мають і сьогодні
Українці…»
«Лихо?»- перебив його господар
-«Скоро сам побачиш.
Але знай, тоді цей спокій
Ти, напевно, втратиш…»
-«Спокою не мав ніколи,
Думи всі про неньку
Залюбки я зазирнув би
У краї рідненькі…
Але як?Туди не можна
Ти це добре знаєш!»
-«Варахиїле, виходь вже
Ти чого чекаєш?»
-«Варахиїл, Божий вістник?…»
І не встиг сказати
Як іще один архангел
Встав у центрі хати
Біле світло осліпило
Очі кобзареві..
«Як це так?Чи се можливо?»
-«Помолись творцеві,-
Наче громом пролунало,-
Ти благословенний
І сьогодні, в день недільний
В день, коли рожденний
Був ти двісті років тому,
Маєш дар від Бога.
І чекає вже на тебе
В людський світ дорога.
До смеркання повертайся
І не забарися
Ось така є Божа воля
З нею ти змирися.
Самуїл з тобою піде
По земній підлозі
Поспішайте ж! Часу обмаль!
Хай щастить в дорозі!»
Так сказав він та навколо
Все заворушилось
Стіни, меблі та малюнки
Срібним сяйвом вкрились
Схопило співця те сяйво
Як птаха піднесло
І одразу все минуле
У душі воскресло.
Бачить: вже нема нічого
Все навколо зникло
Сяйво навіть у повітря
Навкруги проникло
«Летимо!»- почув він голос
Справді, полетіли…
«Господи, я сам побачу
Як катів зуміли
Подолати українці
Як вхопили волю
Як самі тепера можуть
Будувати долю
Як живуть у Незалежній…
Міг я сподіватись?
Щоб отак, на власні очі
Всім цим милуватись…
Де ж ти, де ж ми, Самуїле,
Летимо хутчіше!
Бачу! Бачу вже крізь сяйво!
Бачу найсвятіше!
Батьківщини рідні степи,
Ось і ти, могутній
Повноводний Богатире,
Спогад незабутній!
Ось і берег серцю любий
Ось гора зелена…
Ось ти де, моя Вітчизна
Всесвіт і Вселенна!

Вранці на горі Чернечій
Перший промінь світла
Впав на пам`ятник гранітний,
Й наситив повітря
Свіжістю, що тільки зранку
Припадає нам відчути
З неймовірним тим бажанням
В трави поринути
Там дві постаті стояли
Поруч з п`єдесталом
Дивлячись, як роси грають
З сонцем, мов кристали.
«Бачиш,- янгол заговорив,-
Люди пам`ятають
І своїх синів великих
Україна знає»
А співець стояв завмерши
Не казав нічого…
Сльози радості катались
По обличчю його.
«Нумо, брате, поспішаймо
Сонце зустрічати
Нам туди, де воно сходить
Годі час втрачати!»
-«Постривай»-кобзар нарешті
Тихо обізвався
Він стояв і був щасливий,
Ранком упивався.
«Постривай»-він мовив вдруге
-«Ти скажи, побачить
Люд мене,чи я примара?
Як мій стан означить?»
«Ні, мій друже, ти не мара,-
Самуїл запевнив,-
Але люди…Чи побачать?
То вже й ні,напевно…
Кожен має свої справи
Все бігом, квапливо
Розучилися с цим темпом
Вірити у диво
Не сумуй, одначе, пане
Це ніщо не значить
І нехай тебе побачать
Ті, хто хоче бачить!

Знову промінь, знову сяйво
Знову полетіли
Знову гай та степ широкий
Знизу зашуміли
Зберегла матуся рідна
Ти оті красоти!
Як прекрасна Україна
З птичого польоту!
Ось вже й Псел, а ось – Самара
Дніпр обіймає
А зі Сходу хмара чорна
Грізно підступає…
Миттю темрява накрила
Дивні краєвиди
І гігантська сіра паща
Знову робить видих
Що ж це є? Та не одна вже
Їх геть ціла зграя!
А внизу звичайні люди
В диму потопають…
Якась мить – і вже на землі
Знову опинились
І яскраві ті пейзажі
Наче примарились
-«Що то було, Самуїле?»
-«Зачекай, дивися»
-«Хто ці люди?»
-«Українці -ті, хто не зреклися,
Як і ти, славетний друже,
Це народ звичайний,
І вони для Батьківщини –
Серце життєдайне.
Бо роками працювали
Й працювати будуть
Щоб звеличити країну.
Шахтарі ці люди.»
Підійшов співець поближче
І почув розмову
-«..ось закінчимо цю зміну
Та гайда додому»-
З гірників хтось заговорив
-«Користі з тих зборів?
Що ми там таке побачим
Окрім тих акторів?»
-«Ті актори мають владу,-
Інший обізвався,-
Може й справді допоможуть»
-«Я б не сподівався…»
Та однак пішли до інших
А кобзар – за ними
Біля шахт стояли люди
З думами сумними
В одязі брудному були
Руки - у вугіллі
На обличчях – втома й розпач
Всі вже у безсиллі…
Осторонь були інакші
У костюми вбрані
Посміхаються лукаво
Морди їх рум'яні.
Все про щось розповідають
Як ото збагнути?
А терпіння вже на межі
Діла хочуть люди!
«Та коли вже буде краще?»-
Мовив хтось у злобі
-«У нас срєдняя зарплата
Почті как в Європє»
-«Ех, ходімо звідси,браття
Що від них чекати?
Мають тільки обіцянки.»
-«Годі вже брехати!»
Покачали головами
Та й пішли хто куди
А митцю вже неспокійно
Защеміло в грудях
-«Янголе, ти де?»
-«Я поруч».
-«А ось ті хто люди?»
-«Це, мій друже, енгельгардти»
-«Як це може бути?
Ти ж казав, усі вже вільні»
«Так, але працюють
День і ніч, а ті, в краватках,
Всім тут владарюють
Бачив дим із пащ?
То труби їхнього заводу
Навіть мову вже не знають
Що їм до народу…»
Після слів цих стало важко
У співця на серці
Програють звичайні люди
В цій нерівній герці…
А тим часом все навколо
Знову віддалялось
Вдалині за гори хмари
Похапцем чіплялись
«Це – Карпати. Тож на Захід
Зараз ми прямуєм?
«В Місто Лева нам потрібно
Тут не погостюєм»
«Розумію, часу обмаль
Сонце вже над нами
Але постривай, не бачив
Я цих місць роками»
Уповільнились.
-«От бачиш, ми над Закарпаттям
Як раніш, відомі люди
тут своїм завзяттям
До землі душа їх прагне
Як до сонця квіти
Крізь століття з гір лунає
Чистий звук трембіти.
Ось вони пошани гідні
Це – душа народу
У раю вони здобудуть
Вищу нагороду»

Танули сніги останні
З гір спускались ріки
Взимку виспавшись, природа
Відкривала віки
Прокидалась та вдягалась
Зеленню врочисто
Янгол та митець спускались
В дивне Старе Місто…
Вежі, вулиці в бруківці
Аромат з кав`ярень
Як завжди, чарівно всюди
В місті мрій та марень
Трохи переодягнувся
Та в душі - незмінний
Патріот він український,
Лицар той камінний.
Звідусіль лунає мова
Милозвучна, чиста
І львів'яни добрі й щирі
Надзвичайне місто!
Та кобзар похмурий знову
-«Що з тобою, пане?»
-«Я боровсь за єдність, друже
Це було жадане.
Бачиш, Львів – для серця свято.
Але там, на Сході,
Потерпають українці
Майже в безвиході
Як тут можу я радіти?
Чи львів'яни знають,
Що отам такеє лихо?
Їх брати страждають…»
-«Запитаймо» - мовив янгол
Обернувсь – людина
Ніби зовсім не змінився
Але інший став! От диво…
Поряд люди розмовляли
Він до них
-«Даруйте!
Маєм з другом суперечку.
Розсудіть, врятуйте!»
-«Та чого б не розсудити
Говори, шановний.»-
Хтось один з них обізвався
-«Дякую, панове
Од скажіть, для Батьківщини
Чи змогли б ви стати
З донеччанами пліч-о-пліч
правду захищати?»
-«Мабуть так, але бажання
З ними справи мати
В нас немає, бо не хочуть
Волю поважати.
Москалі ті нас продати
Ладні до Росії
Смокчуть кров із України
Кляті багатії»
-«Як це так?! А як же інші?
Є там патріоти!
А ви всіх до оберемка,
Впевнені в правоті!»-
То митець вже заговорив
-«Чий був зараз голос?»
Здивувалися львів'яни
Поблизу – нікого.
Самуїл враз повернувся
І розправив крила;
Засвітився й миттю зник.
-«Що то було, браття?»
-«Диво…»

Хмари Київ накривали
В небі березневім
Скрізь вони, здавалось, були
Та й в душі співцевій.
Він не пам'ятав, не бачив,
Як сюди летіли
Тяжкі думи, жаль і смуток
Ним заволоділи.
Берегиня над Майданом
Гордо височіла
Скрізь снували різні люди,
Вулиці шуміли
Гроші, череди автівок
Суржик замість мови,
Поспіх, сіра діловитість
Та сумні будови…
Все було якесь незвичне,
Голосне, велике…
-«Це все хмари,-чутно голос,-
Київ різноликий
Прожени той смуток, друже
Глянь навколо себе»
Як зітхнув співець глибоко…
Просвітліло небо.
Все незначне враз пропало
А святе лишилось.
Бані церков золотистим
Світлом заіскрились
Батьківщина-мати пильно
Київ захищає
На Софійську площу гетьман
На коні в’їжджає .
Володимир поглядає
На гладінь Дніпрову
І крізь інші мляві звуки
Чути лише мову.
«Не зважай на оболонку,-
Янгол тоді мовив
Місто це на процвітання
Господь благословив»
«Дай же Боже…Бо тут гарно,
Але можна краще.
Головне –не залишати
Все напризволяще.
Берегти столицю треба
Як стареньку мати.
Кожен її син повинен
Їй допомагати»
-«Сонце клониться на захід
Вирушати треба»
Похитавши головою,
Запитав співець: «На небо?»
-«Ні, ще є в нас трохи часу»
-«Та куди ж ми зараз?»
-«Бач, на півдні ми не були.
Так дорога склалась…»
-«На Херсонщину прямуймо?
Чи то в Миколаїв?
-«Україна тут набула
Інших диво-країв.
Чи ту бачити не хочеш
Частку Батьківщини?»
-«Не хотіти я не маю
Жодної причини»
Так куди?
-«На крайній південь
Де під сонцем в горах
Народилося містечко
Обласкане морем
Молоде воно ще зовсім.
Ти старіший, друже
Тому й тихе та спокійне
І красиве дуже»
-«Довіряю, Самуїле,
Я тобі останній
Час у подорожі нашій
Доля хай настане.»
Сяйво звичне вже схопило
Знову їх і знову
Понесло вперед, на південь
В далечінь смеркову…

Йшов тоді я сквером тихим
Сонце вже сідало,
А платани шелестячи,
Його проводжали.
Тишу слухати – блаженство
Як нема нікого
Тому з радістю підходив
Я до мовчазного
Пам’ятника, що промінням
Сонячним осяйний
Наостанок дня був. Поруч –
Постать незвичайна.
Підійшов я ближче, бачу:
В шатах кольорових
Хтось стоїть й спостерігає
Захід пурпуровий
Глянув я йому у вічі
Щось таке знайоме
В погляді його майнуло
Якось підсвідомо
Зрозумів я, це – Шевченко
Але неможливо!
Як він тут? Чому на сонце
Дивиться тужливо?
Намагався я збагнути
Все це незбагненне
І стояв, втупивши очі
-«Чи ти бачиш мене?»-
Блискавкою як вразило
-«Бачу,звісно бачу!»
- Посмілішав я, тоді ще
Мовив на додачу
-«Це ж ви той Кобзар славетний
Стільки про якого
У житті писав я творів
Захисник простого
Щастя та всієй країни
Вірили, кобзарю
Ви, що дума наша не загине
Й залишились праві!
Не даремно, не даремно
Зараз – незалежна
Ви прийшли, щоб це побачить?
Щастя це безмежне?»
-«Дивно, хлопче,- відповів він,-
Що усе це знаєш
Щастя я прийшов побачить,
Правильно вважаєш
Але окрім щастя бачив
Я сьогодні лихо
І хоча вже незалежна,
Мирно тут і тихо,
Все одно й пани зостались
І звичайні люди
Патріоти є, та бачиш
Є ще і Іуди
Єдність, де вона поділась?
Ті не знають мову,
Захід й схід – що розділяють
Зарості тернові
Серед всякого нового
Старе забувають
Як раніше, на чужині
Все чогось шукають…
«Нема на світі України…»-
Я тоді сказав
Побачив погляд и частину
Його «Послання…» зачитав
«А інше знаєш?»-він промовив
-« «Сну» початок знаю»
«Плач Ярославни», «Заповіт» ваш
Зараз ще згадаю…
«Мені тринадцятий минало»
І «Кавказ» ще трохи…»
Прочитав я, пригадавши,
З «Гайдамаків» строфи
Радість в якусь мить з’явилась
На його обличчі
Але сонце майже сіло
За гірські узвишші
-«Ти один, хто стільки знає?»
-«Ні, всі мої друзі
Діти, школярі, студенти,
Ті, хто в білій смузі
Життя нашої країни
Народились. Зможуть
Подолати негаразди
Всі вони. І допоможуть
Процвітати Україні
Зараз і надалі
І підкоримо висоти
Разом ми чималі…»
І зітхнув співець щасливо
Вже на повні груди
-«Пам’ятай про все сказане»
-«Звісно. Не забуду»
-відповів я.
«Ось тепера,- це вже він,
Спокійний
буду я за Батьківщину
нашу самостійну»
Тільки-но сказав він цеє
Як світило щезло
За горами непомітно,
Повітря підмерзло
Щось такеє світло-біле
Затьмарило очі
-«Повертаємось, мій друже
Не дарма ж?» -шепоче
Якийсь голос незнайомий
-«Не дарма»- почулось
Вдалині вже, чи то зверху
«Бажане все збулось…»Вітерець подув легенько
Світло все пропало
Ні співця, ні його друга
Вже також не стало
Я стояв, дивився у небо
Слухав каркання ворон
Начебто, було все зараз
Чи то сон був? Знову сон…

[Intellekt-forum]

"Мой край"

Кругом волненья происходят в мире,
А мне до них нет никакого дела.
Меня волнует только Украина:
Душа степей, пшеницы желтой, тело.

Сестрички-ступни прыгают по кочкам,
И руки гнутся к светлым ветвям Ивы.
А в поле звёзды - маковые точки,
Настил зеленый бархатной крапивы.

Но в этом мире больше нету места,
И что могу назвать своим я "домом"?..
Быть украинцем нынче - дело чести.
Кругом одни ослы и пустословы.

Я проведу, в волненье мира, солнце
И жёлтым ветром сдую распрей зиму.
Моя мечта Днепром хрустальным льётся,
Ей вторит сердце о любви единой.

[polynochnujzritel]

ОДЕССКИЕ МОТИВЫ


* * *

ОДЕССА...
Город, в котором сердцу спокойно.
Мысли не разбредаются, а на удивление стройной

мессой.
Влюбилась, как в Человека - я знаю точно:
дОрог! нужен! - скажу - хоть разбуди ночью

внезапно.
Ездишь, скитаешься. А здесь возвращаешь душе уют.
Может когда-то и моим именем улицу назовут ?

Да ладно...
Самонадеянно ? кто я такая? - лишь одна из многих,
кого вели и подталкивали сюда дороги,

порою
за шиворот волокли - смотри, здесь твоё место.
Каждой улочкой-жилочкой рада тебе Одесса...

С ТОБОЮ...


* * *


А НОЧЬЮ ГОРОД ВСЁ ЖЕ ПАХНЕТ МОРЕМ...

…А город?.. Как ждала я эту встречу...
Увидеть улицы, дома... Тебя.
Бродила долго. И спустился вечер,
в душе грустинками немножечко скребя.

Поэты дали улицам названья.
Раскинул тень платанов долгий ряд.
С застывшим в камне белым львом свиданье.
И брызги серебра фонтанов веселят.

Особый запах каменных подвалов.
Соборов пышных колокольный звон.
Над лестницей - Потомок Кардинала.
А там, в порту - буксира-труженика стон.

Шары огромные, вратами, Ланжерона.
Маяк-красавец устремился ввысь...
А ночью город всё же пахнет морем...
То бирюзой глубокой волны разлились.


* * *


БЕСКОНЕЧНОСТЬ ЗАПЛАТАННЫХ КРЫШ

Я, как всегда, среди ночи невольно проснусь.
Ты - где-то там, далеко, и будить Тебя жалко...
Словом к Всевышнему я за Тебя помолюсь...
В чашке моей поутру всё крепчает заварка...

Дождь, настучавшись в окно, наконец перестал.
Нет, я не верю ему - он приходит без спросу.
Как же хочу я увидеть знакомый причал,
нитью к которому сердце прочнее, чем тросом.

Солнечный город. А знаешь? - он всё-таки рыж!
Хоть и печальны под осень скамейки Горсада.
Я влюблена в бесконечность заплатанных крыш...
Тёщин в замках, и по спускам бегут водопады...


* * *


ТЁЩИН МОСТ

На мосту чьи-то клятвы любви
Под замочки надёжно упрятаны.
Здесь сердечки друг друга нашли
И остались навеки сосватаны.

А парнишка ускорил процесс
(вот такие законы весенние):
«Я ЛЮБЛЮ!!!» - написал смс.
И оно затерялось во времени…


* * *


ШУТОЧНОЕ

Волны – держат.
Чайка – кличет.
Чемодан давно зовёт.
На Привозе поторгуюсь –
однозначно сёдня прёт!

Дерибасовская – ахнет.
Ришельевская – отпад!
Вот за шо люблю Одессу –
шо мине тут каждый рад!

Ханумы, мадмуазели,
леди, фрау – все за мной!
Одесситам всё подвластно!
Море, море за кормой…


* * *


ВСЁ «ОК»

"Люблю этот город. Посмотришь на автомобильные номера - и верится : именно здесь ВСЁ «ОК»!


Опять смотрю на этот город -
и радуюсь : тут всё ОК !
Ведь он всегда душою молод,
как будто не было дождей

и буреломных ураганов...
Тут налюбуюсь я сполна,
как молоко ночных туманов
морская теребит волна.

Быть может, города иные
кому-то видятся в мечтах.
Но здесь несёт меня машина
с "ОК" на авто-номерах!


* * *

[Intellekt-forum]

ДЫВЛЮСЬ Я НА НЭБО

Смотрю я на небо, и мысль меня гложет:
лететь мне к тебе или поездом всё же?

О СТРАНАХ, ГДЕ Я НЕ БЫЛ

Ну не был я, допустим, на Бали.
И мысль одна над прочими довлеет:
а что б красотки ихние смогли,
чего, быть может, наши не умеют?

ПОМЕЩИК И КРЕПОСТНОЙ

Посмотрим на Одессы карту:
здесь нет проспекта Энгельгардта
и парка Энгельгардта нет,
а вот Шевченко – есть проспект.
И парк Шевченко стар и мал –
все знают: кто здесь не гулял?
Я не однажды назначал
свиданья под его усами –
стоял с надеждой и цветами…

***

В тени украинских черешен
я мог быть запросто повешен,
зарезан, заживо сожжён…
И этот ряд не завершён.

Читаю Господу осанну:
не в пору гетмана Богдана,
Петлюры, Гитлера – а ныне
евреем жить на Украине
мне довелось. И слава Богу –
в Одессе. Хочешь - в синагогу,
а хочешь - в Оперный подайся:
живи и жизнью наслаждайся.

И предлагают магазины
израильские апельсины,
а сын мой от жены украинской
мужает в армии израильской.

***

Ночь становилась всё темнее…
На пляже стало вдруг светло:
ларька пивного чуть левее
тут приземлился НЛО.
В цветастых плавках гуманоид
с разбега – в воду и плывёт.
От наслажденья рожи строит
и тихим голосом поёт
о том, как любит с Альтаира
на Землю, в Южную Пальмиру
слетать у моря отдохнуть.
Забыв постылую карьеру,
командировки на Венеру,
морского воздуха глотнуть
и с пирса «ласточкой» нырнуть!