Показать скрытый текст Після трьох місяців, відколи в Україні зафіксовано перший випадок коронавірусної хвороби, рано втрачати пильність
«Коли жила в Донецьку, то бачила наслідки ударів "Граду", чула постріли, небезпека від вірусу — геть невидима», — говорять касирка одного з великих супермаркетів під Києвом. Вона на хвильку зупинила касовий апарат, щоб за новими правилами безпеки продезінфікувати стрічку, на яку викладають товари. Буквально за мить її обурено починає підганяти покупець. Сусідня каса вільна, але чоловік не хоче пройти два метри в бік.
Відкриття метро, торговельних центрів, а скоро ще й ресторанів відбувається на тлі рекордної для України кількості діагностованих на коронавірусну хворобу за добу — 588 нових випадків 4 червня.
Повідомлення про поступове послаблення карантину в Італії чи Іспанії - країнах, з однією з найбільших кількістю смертей від COVID-19 у Європі, ніби підштовхувало зняти обмеження в Україні. Утім, бракувало уточнення, що те, що у цих європейських країнах називалося послабленням — як от дозвіл відвідувати рідних чи ресторанам продавати їжу на виніс, — в Україні й так не було заборонено. Український карантин точно не був найжорсткішим, а за три місяці до вірусу призвичаїлися, а отже стали менше боятися.
Геть інакше все виглядало в березні. Коли через пандемію COVID-19 в Україні оголосили надзвичайний стан, здавалося, що головне зняти паніку, тоді як заклик «сидіть вдома» не заспокоював: пасивність часто породжує відчуття безсилості. Разом з колегами з Лабораторії журналістики суспільного інтересу ми об'єдналися з медійниками й соціологами з України та Британії, зокрема програми Арена Лондонської школи економіки, співдиректором якої є журналіст Пітер Померанцев, Харківського інституту соціальних досліджень та Львівського медіафоруму, щоб з’ясувати, а які саме журналістські матеріали можуть перетворити страх на солідарність. Ми вирішили перевірити реакцію аудиторії на них, і на основі фактів розробити рекомендації для медіа й тих, хто комунікує про перебіг пандемії в Україні.
Провівши структуровані глибинні інтерв'ю (методологія розроблена українськими й британськими експертами) ми дізналися, що загалом рівень тривоги респондентів — невисокий. Коронавірус — криза у низці криз (згадувалася у контексті Чорнобильської трагедії, 1990-х, економічної кризи 2008-го), а найбільші страхи стосувалися економічних наслідків. Панічні настрої відсутні не завдяки діям влади, а досвіду українців адаптуватися до різного роду проблем. Опитування проводилися в другій половині квітня. Тоді низький рівень тривожності видавався хорошою новиною. До того ж більшість зі співрозмовників прагматично поставилися до обмеження свобод, відгукнулися на необхідність дотримуватись обмежень. Були причини говорити, що важливо не залякувати людей, але є ризик порушити крихкий баланс і спровокувати нехтування правилами безпеки в умовах послаблення карантину. Це і спостерігаємо зараз.
Але як повернути пильність, коли карантин набрид?
Відповіді опитуваних вказували — втома від інформації про коронавірус була вже після першого місяця обмежень. Надмірна кількість повідомлень навпаки змушувала деяких людей перестати споживати новини про коронавірус і навіть надихатися теоріями про те, що пандемія — вигадка.
Але важливою знахідкою дослідження було те, що люди чітко відрізняють «інформаційний шум» і корисну інформацію, на яку запит лишався високим. Попри перенасичення люди конкретно пояснювали: їм бракує даних про плани керівництва регіонів, наявність тестів. У рекомендаціях ми радили дозувати інформацію: не переобтяжувати аудиторію зайвими згадками про COVID-19. (Скажімо, заради клікабельності медіа часом зайвий раз додають слово «коронавірус» в заголовок). Дослідження показало недовіру до влади й статистики («влада або перебільшує або применшує кількість випадків»).
Водночас люди хочуть на власні очі побачити умови роботи медиків. Саме кадри з лікарень дають краще розуміння про контроль над ситуацією, аніж навала яскравої інфографіки про кількість масок чи апаратів ШВЛ. І у запитах йдеться не про будь-яку лікарню, а медзаклад у власному місті.
Тож річ не в тому, щоб скасувати карантинні телемарафони чи онлайн-трансляції, але шукати короткі дозовані форми подачі інформації: не більш як кілька разів на день і у зручних форматах. Люди прискіпливі і хочуть «зручності» у споживанні - скажімо, згадувалося вікно, що спливає на екрані смартфона. До речі, саме достовірної онлайн-інформації особливо старшому поколінню, — усі респонденти похилого віку користувалися інтернетом, однак менш критично ставилися до джерел і зрештою виявилися більш обізнаними щодо конспірологічних теорії.
Гачком, який чіпляв аудиторію є цікава пізнавальна інформація наукового характеру, скажімо про нові технології. На противагу матеріалам про мільярдну підтримку економік ЄС, яка може створити враження, що тільки гроші є спасінням і викликати відчуття безнадійності через брак ресурсів в Україні, корисними є історії про приклади виживання в умовах інших криз, або ж в державах з подібним до України фінансовим потенціалом.
Глибинне дослідження не варто масштабувати. А отримані результати не можна сприймати, як тенденції, які представляють думку всіх українців. Утім застосована методологія наводить не статистику, а дає змогу ліпше зрозуміти мотиви.
На початку літа здається, що від коронавірусу втомилися і самі журналісти й комунікаційники. Тримати в фокусі одну й ту тему вкрай складно.
Але способи є, особливо, коли і далі бракує корисної прикладної інформації і не тільки про відновлення транспорту чи відкриття кордонів.
Матеріали про виживання бізнесу змістили акценти. Сьогодні менш популярно писати про вакцини, перебіг лікування. Бракує історій про те, а за яких саме обставин заражаються ті, кого діагностують сьогодні? Якщо в березні причиною були контакти з тими, хто привіз вірус з-за кордону, то де інфікуються зараз? Чи дезінфікують громадський транспорт? Чи безпечними є інші лікарні? А яка ситуація на підприємствах? Чи розуміють люди зараз, як і де можна зробити тестування поблизу своїх домівок? Чи дійсно діти в садках хворіють менше?
Щоб і далі розповідати про пандемію COVID-19 річ, варто розібратися з власною аудиторією: чого бракує їй і в який спосіб люди готові і далі чути повідомлення про коронавірус. Для тих, хто хоче зануритися, більше у дослідженні.
Кінець карантину — не кінець хвороби. Згадуючи касирку, що перебралася з Донецька і якій ще не один місяць доведеться по 10 годин не знімати маску та дезинфікувати стрічку для товарів, так само згадую, наскільки уважно ми стежили за кожним повідомленням з лінії фронту. Згодом втомилися. І ми — журналісти, і суспільство. Та війна продовжується.
Після трьох місяців, відколи в Україні зафіксовано перший випадок коронавірусної хвороби, можна сказати, що рано втрачати пильність, особливо, коли ми вже доклали зусиль, щоб зупинити пандемію.
Тема: 
Коронавирус. Новый вирус из Китая *
Ответить с цитированием
Сообщение от Vestna
Социальные закладки