Политика и поэзия

[Пух]

Поховайте на Говерлі мене у барлогу,

Поруч мене покладіть Луценка й Балогу.

Хай співають наді мною жалісно «Гринджоли»,

Прощавай баба Параска і кохані бджоли.

На труну намотайте з помаранча банта

Хай країна пам’ятає про свого гаранта.

А за те, що теревенив штири роки мульку,

На смереці Ви повісьте біля мене Юльку.

Хай вона на тій смереці років два ся гойда,

Щоби люди пам’ятали «Оце була хвойда!»

Язиком своїм молола, наче автоматом

Ще й мене, як мала настрій часом звала «татом».

А за те, що довели ми усе до розрухи,

Буду я лежать в барлозі, Юльку з’їдять мухи.

А щоб були шахраї Донбасу довольні,

Януковича за ноги, хай кинуть до штольні.

І хай виріжуть з вугілля тяжкого брикета,

І придавлять за одно ще й Ахмета.

Ще найдіть в якімсь селі Ви старого воза,

І за дишло прив’яжіть старого Мороза.

Хай старий собі гуляє без всякого сраму,

За одно нехай розкаже про нову програму.

Ще послухайте сьогодні Ви свого гаранта,

Ви зірвіть із Симоненка червоного банта.

Бо за ним якщо іти «Труден путь и дорог»,

Він такий є комуніст – як я гінеколог.

Дам ще Вам я перед смертю такую пораду,

Запустіть токсичні гази у Верховну Раду.

Щоб усі на віки вічні покидьки заглохли,

На тих кріслах прокляті, щоб усі подохли!

Важкий був старий рік, той був не втішний,

Простіть люди, Ви мене, все таки я грішний.

Ще Вам дам таку пораду, але не вагайтесь,

Обявіть війну Ви німцям і зразу здавайтесь,

Хай беруть всіх нас в полон і ведуть в Європу,

Ми самі туди не втрапим і підемо в жопу

[Romko]

Сергей Косинов

Моя страна – кусок ржаного хлеба
Прогорклого и чёрствого, увы…
На грабли наступающая слепо
Она не поднимает головы…

Моя страна – узоры вышиванки,
Изъеденные молью золотой.
Снаружи – всё красиво, но изнанка
Стабильна лишь своею нищетой.

Моя страна – уставшие соборы
И бьющие в набат колокола.
Молвою соловьиной, но недоброй
Возносится ей слава и хвала.

Моя страна – разрушенная сцена…
Играя сраматическую роль,
Она в себя не верит совершенно,
И в этом колорит её… и боль…

Моя страна – барвинок да калина…
В душе её царит неурожай.
Окраина вселенной – Украина –
В том месте, где задумывался рай…

[cote d'Ivoire]

...Страшно подумать, какие весны мы умудрились бы произвесть — все они были бы судьбоносны и продолжались бы лет по шесть. Вроде бы ясно уже, что хватит: вымерзли нивы, гниет зерно, лыжи достали, санки не катят, дверь завалило, вставать темно. Мы деловито за стол садимся для резолюции «Не пора ль?!» — но не умеем достичь единства, должен ли все же уйти февраль. Вроде бы должен, твердим за водкой. Он отмороженный. Он дрянной. Он промежуточный. Он короткий. Он не справляется со страной. Все подморожено, все зажато, он беспредельщик и аморал. Вы выбирали его, ребята? Я его лично не выбирал. Кто сомневается, тот собака, не диссидент и не джентльмен. Так что он должен уйти. Однако — кто, объясните, придет взамен? Надо сперва шевелить мозгами, вдуматься, сформировать словарь… Это на Западе март в разгаре. К нам же, возможно, придет январь. Словно жена при постылом муже, мы опасаемся все сломать. Ткнешься налево — и будет хуже, ткнешься направо — едрена мать! Социум вытоптан и расколот. Замер испуганно ход планет. Вроде бы лучше тепло, чем холод. Но ведь придется сажать… о нет! Вроде зима и сама не рада, вроде и чувствует, что кранты… «Выйдем на улицы!» — «Нет, не надо. Все-таки холодно и менты».
— Выйдем двадцатого! Хватит жаться! Выйдем, ведя стариков и чад, требовать оттепель!
— Страшно, братцы. Вдруг отопление отключат?
— Что ты здесь делаешь? Вас не звали. Здесь демонстрирует средний класс.
— Я бы за оттепель, но не с вами.
— Я не за оттепель, но за вас.

Время бы вишням уже и дыням — мы же по-прежнему длим расчет: «Ветра бы свежего!» — «Нет, простынем». «Ливня бы теплого!» — «Протечет». Так бы тянулось оно годами. В Штатах качали бы головой. Всюду — в Берлине и Амстердаме — от потепленья стоял бы вой; мир утвердился бы в новом виде, дружно купаясь в волнах тепла, льды бы растаяли в Антарктиде, и Атлантида бы вновь всплыла, стала бы вишня цвести в саванне, белыми ветками шевеля… Мы бы, как прежде, голосовали в замкнутом круге, внутри нуля.
— Оттепель лучше зимы?
— Да вроде… Но, понимаете, грязь, дерьмо!

Как хорошо, что пока в природе многое делается само.

Дмитрий Быков
15.03.2010

[Кот Да Винчи]

Знаете ли вы
украинскую ночь?
Нет,
вы не знаете украинской ночи!


Здесь
небо
от дыма
становится черно,
и герб
звездой пятиконечной вточен.
Где горилкой,
удалью
и кровью
Запорожская
бурлила Сечь,
проводов уздой
смирив Днепровье,
Днепр
заставят

на турбины течь.
И Днипро
по проволокам-усам
электричеством
течет по корпусам.
Небось, рафинада
и Гоголю надо!

-----

Мы знаем,
курит ли,
пьет ли Чаплин;
мы знаем
Италии безрукие руины;

мы знаем,
как Дугласа
галстух краплен...
А что мы знаем
о лице Украины?
Знаний груз
у русского
тощ -
тем, кто рядом,
почета мало.
Знают вот
украинский борщ,
знают вот
украинское сало.
И с культуры
поснимали пенку:
кроме
двух
прославленных Тарасов -
Бульбы
и известного Шевченка, -
ничего не выжмешь,
сколько ни старайся.
А если прижмут -
зардеется розой
и выдвинет
аргумент новый:
возьмет и расскажет
пару курьезов -
анекдотов
украинской мовы.
Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знаменах -
лексиконах алых,
эта мова
величава и проста:
"Чуешь, сурмы заграли,
час расплаты настав..."
Разве может быть
затрепанней

да тише
слова
поистасканного
"Слышишь"?!
Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, -
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово "чуешь".

-----

Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи.


Маяковский. Долг Украине.

[cote d'Ivoire]

Пасха. Поминовение в московском метро

В столице на Неве
предание старо:
"По этой стороне
бомбят - ходить опасно".
Не лучше ли в Москве
с утра уснуть в метро.
И умереть во сне -
что может быть прекрасней?

Печаль поют цветы.
Кто вечен, тот и свят.
На Пасху образа -
вдоль подземелья ада.
Утешься тем, что ты
был все же не распят,
а значит воскресать
тебе уже не надо.

А поезда текут -
туда-сюда-туда,
щепотками собрав
кресты на переходах,
покуда высший зуд
и вечная беда
дырявой тогой прав
рядится в доброхота.

[cote d'Ivoire]

Дробится рваный цоколь монумента,
Взвывает сталь отбойных молотков.
Крутой раствор особого цемента
Рассчитан был на тысячи веков.

Пришло так быстро время пересчета,
И так нагляден нынешний урок:
Чрезмерная о вечности забота -
Она, по справедливости, не впрок.

Но как сцепились намертво каменья,
Разъять их силой - выдать семь потов.
Чрезмерная забота о забвенье
Немалых тоже требует трудов.

Все, что на свете сделано руками,
Рукам под силу обратить на слом.
Но дело в том,
Что сам собою камень -
Он не бывает ни добром, ни злом.

Твардовский

[audit_n]

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.





***




Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.





Ліна КОСТЕНКО

[Romko]

Ліна Костенко

І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм, я в ньому не існую!
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви!

***

Прогавили, прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а, втім, чого ж без бою:
бються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонія і танці,
і єдність змій з Лаокооном!

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу! Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать!
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але убік безодні.

Компроміси, компромати,
компрадори і примати.
Скільки сили треба мати,
щоб усе це витримати?!

Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.

***

Ну, от і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли бендюжники від слова
і потопили мову в матюках.

Але давайте, що-небудь те, чого хоче душа:


Починають зорі пригасати…
В памяті сутуляться хрести…
Альбіної, велетні, сарасвати,
поможіть цей сум перебрести.

Надходить ніч, думки у неї хмарні…
Бринить дорога на одній струні…
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь у далині…

І творять графіку химерну
в польотах бриюче низьких
останні музи постмодерну –
ворони звалищ приміських.


На жаль… Ті музи, на жаль… От… Що б вам ще прочитати?..


Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького! Аби!»
На цю біду немає лікаря…
Не дай Бог, бути лідером юрби!

Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то «проти»,
то шахраї, то патріоти.

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б»ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки безголів»я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!


Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою! Дякую.




( Із виступу на ювілейному вечері)
Щоб не плакать, я сміялась!

І ще тут...можна послухати...

[stalip]

КРАХ
Забит последний гвоздь в карьеру-
Корона снята – ты никто.

Ковчег построен – отплывай,
По паре тварей забирай,
Ведь наплодить ты их успела
За два пришествия свои:

С дипломом, без и просто педы,
«Охотники» и драчуны.
И этим сбродом ты рулила.
Двух Президентов забери.

Ковчег большой, да места мало,
Ведь ты привыкла шиковать,
Просить ,проматывать кредиты,.
А проще – просто воровать.

Проверь по списку всех, кто в лодке,
Начни с элиты – подписантов ПДЧ.

Все трое в лодке оказались,
Но вот дела – один жилет,
А вас ведь трое, но не беда -
ругаться вам не привыкать!

Проверен список – все на месте,
Ведь опыт был своих считать.
Сбежал лишь первый Президент –
Закрыть хатынку,щоб не вкралы.

Неужто ты не поняла?
Он не партнёр тебе по духу,
Не ты нужна была, а хаос,
Что ты так мудро развела.
.
Боится он возмездия за Флот, развал Союза,
А в бардаке ему ведь легче затеряться.
Причина здесь совсем проста – ты не нужна,
Теперь ты сброшена, низвержена с поста.

И не ищи его – пускай бежит.
Освободилось место –
Свой гардероб с собой возьми,
Сердечки тоже собери,
Не пригодятся уж они.

Попробуй парус разыскать,
Чем в Раде стулья прикрывала,
Верни ключи от щитовой
И в дальний путь, но только без оглядки.

Одесса помнит обещанья:
- и закатать в асфальт,
- и сбросить в море.
Она гостеприимна всем, но только не тебе,
Твоей команде швартовый здесь не подадут,
Семь футов под килём тебе в один конец!

А в отношении к тебе – вини себя.
Как ты могла :
-разрушить всё, что было создано,
- «детей войны» поставить на колени,
-открыто поддержать фашизм?

В какую школу ты ходила?
И есть ли сердце у тебя? А впрочем, нет.
Его ты разорвала на миллионы лоскутков.

Мы не простим тебе :
-развал в стране,
-«детей войны», стоящих на коленях,
-заботу о фашистах, в ущерб всем нам,
-и подписи твоей под ПДЧ.

* * *
И правильно, что Третьего взяла с собой -
Не суждено ему заполучить хатынку в
Конче-Заспе:- грядут другие времена.
И вместо бонуса – вручат повестку в Суд,

За дважды клятву Президента,
Измену Родине и всё, что натворил.
Клятвопреступник бывший наш Гарант,
А ведь рулил пять лет, ломал, что мог,
Успел в агонии раздать награды, звания и ордена.

и послесловие тебе:
А в отношении Решения КС суда
Могу напомнить: любая палка в два конца.
И пусть не лает твоя команда на Луну,
Ведь принцип "что посеешь - то пожнёшь"
Ещё никем не отменён,
Сушите лучше сухари, "мадам".

Одесса Станислав Феденко.

[Ur]

Cтук в виски -
Пьяные нервы,
Кругом враги,
Война - стерва,
Прицел берёт
Силуэт из снега,
Отдача бьёт -
Нет человека...

И так много раз.
Глаза от дыма
Текут слезами
Пороховыми,
Развалины серые -
Как черепа глазницами,
Отовсюду пялятся
Окнами-бойницами;

...Эх, спел бы мне соловушка,
...Что в краю родном,
...Как играет небо в речке серебром,
...Про березки белые и крутой обрыв,
...Про спокойный шелест на полях льняных..

...Нет...Рвут тишину траков звуки,
А птицы не поют под такую музыку,
Флягу-собаку - возьму за горло,
Умереть страшно, а жить - больно...

[Pablo Escobar]

Сегодня праздник у ребят,
Ликует пионерия.
Сегодня в гости к ним пришел
Лаврентий Палыч Берия!

[St-Andre]

Часто доводит до слёз ромкина лирика. Вот и сейчас не могу удержаться, чтобы не перевести эту эклогу :

"І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм, я в ньому не існую!
Така до слави приналежність!
Кака свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви!"

И вновь сидят при власти одесную.
Грянул неоцинизм, но я его миную !
Вот к славе прилежность !
Какай, свобода, и писай !
Украшай незалежность,
А усами шевелить во сне будет лысый,
И катить Украину в прорыв.

[Romko]

Часто доводит до слёз ромкина лирика. Вот и сейчас не могу удержаться, чтобы не перевести эту эклогу :

И вновь сидят при власти одесную.
Грянул неоцинизм, но я его миную !
Вот к славе прилежность !
Какай, свобода, и писай !
Украшай незалежность,
А усами шевелить во сне будет лысый,
И катить Украину в прорыв.

Не показуйте настільки відверто свою тупість.
І українофобство.
Бридко.
Поезія Ліни Костенко.
Погугліть при нагоді.

Ліна Костенко

КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.

О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.

Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!

При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.

Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.

Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.

Аби який перед собою корч —
півсотні війська полетіло б сторч.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.

І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.

МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.

Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!

Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.

О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.

А як пильніше глянуть навкруги —
все хтось комусь на світі вороги.

Добром ніде на світі не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.

Ніхто ніде наживою не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?

Це їх платня. Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.

То мор, то мур, то голод, то війна.
То з неба грім, то в полі сарана.

То гнів царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.

І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.

Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.

От що в нас є — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.

ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!

З "Берестечка"

[St-Andre]

Всё правильно. Ни комар ни паук носа не подточит.
Но многословно. Вот Вам её хрестоматийный, сокращённый вариант :

"Гиблая пустыня...Топи да болота, Дpаки
Да тpущобы, Глушь и воpовство. Вpаки
Да сpамные нищие в баpаке.

Глупо мордой в грязь дадут
Пьяным да по pоже кнут
Кpовь в навозе среди пут."

Красотища !!!

[Alexey_C]

to St-Andre

Видите ли, это просто пастораль, который нужно воспринимать не так прямолинейно. Возьмём вот этот отрывок:

Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

От него так и веет восхищением перед простотой и природной красотой наблюдаемого автором. И вдохновившись этими ощщущениями и погрузившись в восприятие автора, так и хочется продолжить:

Вона така - і івами плакуча,
несуча курами, колюча будяком
Вона така - комахами кусюча,
славна полтавською ковбаской с часником

Скотиною рогатою - рогата
(ми цим пишаємось - воно ж таке, своє)
Коли свиня проходить коло хати
я відчуваю що рай дійсно є

[Romko]

to St-Andre

Видите ли, это просто пастораль, который нужно воспринимать не так прямолинейно. Возьмём вот этот отрывок:

Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

От него так и веет восхищением перед простотой и природной красотой наблюдаемого автором. И вдохновившись этими ощщущениями и погрузившись в восприятие автора, так и хочется продолжить:

Вона така - і івами плакуча,
несуча курами, колюча будяком
Вона така - комахами кусюча,
славна полтавською ковбаской с часником

Скотиною рогатою - рогата
(ми цим пишаємось - воно ж таке, своє)
Коли свиня проходить коло хати
я відчуваю що рай дійсно є

Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

[Romko]

Коварные чужинцы обременили страну, удесятерив её территорию кривдами-подарками !

І недолюдками,що насміхаються з всього українського,не розуміючи,що самі є мало...недоросами,перекотиполе,без роду-племені...
Коли чую тупе обльовування всього українського...

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж - тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі ото б улучила слова,
що як по змісту, може, й в’януть вуха
а як по формі - серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
На цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр - усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось таке в мені велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось таке в мені болить,
що це і є, напевно, Україна.

[cote d'Ivoire]

Про белого бычка

Мы будем каяться пятнадцать лет подряд
С остервенением. С упорным сладострастьем.
Мы разведем такой чернильный яд
И будем льстить с таким подобострастьем
Державному Хозяину Земли,
Как говорит крылатое реченье,
Что нас самих, распластанных в пыли,
Стошнит и даже вырвет в заключенье...

.. Потом… О, Господи, Ты только вездесущ
И волен надо всем преображеньем!
Но, чую, вновь от беловежских пущ
Пойдет начало с прежним продолженьем.
И вкруг оси опишет новый круг
История, бездарная, как бублик.
И вновь по линии Вапнярка – Кременчуг
Возникнет до семнадцати республик.
И чье-то право обрести в борьбе
Конгресс Труда попробует в Одессе.
Тогда, о, Господи, возьми меня к Себе,
Чтоб мне не быть на трудовом конгрессе!
1920
Дон Аминадо

[Парусник]

Напрасно я лицо свое разбил -
Кругом молчат - и все, и взятки гладки,
Один ору - еще так много сил,
Хоть по утрам не делаю зарядки.

Да я осилить мог бы тонны груза!
Но, видимо, не стоило таскать -
Мою страну, как тот дырявый кузов,
Везет шофер, которому плевать.

C.Довлатов
1976

[Подводный]

Игорь Губерман о политике и политиках

Что царь или вождь-это главный злодей,
Придумали низкие лбы:
Цари погубили не больше людей
Чем разного рода рабы

Хотя политики навряд
Имеют навык театральный
Они так сочно говорят
Как будто секс творят оральный.


В кипящих политических страстях
Мне видится история одна.
Столкнулись на высоких скоростях
И лопнули вразлет мешки говна.

Всюду властвуют вездесущие,
Жарко щерящие пасть
Власть имевшие, власть имущие
И хотящие эту власть.

Вражда племен, держав и наций
Когда исчезнет на земле,
То станут ангелы склоняться
По остывающей золе