Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
| ||
Тема: Українська поезія
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
Павло ГІРНИК
Самотію душею, яка не була молодою,
І заплющую очі, і знов проступають з пітьми
Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою,
І туман, од якого
легенько щемить під грудьми,
Наче знову живу — і не можу облич пригадати,
Наче знову прийшов — і стомився
од вічних оман…
І гукає мене із туману усміхнений тато.
І заплакана мати за батьком гукає в туман.
Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує,
Коли якось вночі назавжди
полетиш навмання?
…І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує.
Пориваюся йти, але мати мене зупиня.
Світе мій чорнобілий, пекучий
і немилосердний,
Як я вірив побожно у слово твоє золоте!
…У криваву ріллю загортаються зорі і зерна,
Вже і поля нема, а каміння росте і росте…
Suum cuique
Марія Бойко
Пробач
Жодного разу за все життя
Я не просив пробачень.
Тільки до Бога я ніс каяття,
Мав невгамовну вдачу.
Я і сьогодні не завинив,
Долю свою не зрадив.
Та інколи досить лиш кілька слів,
Щоб сумувала радість.
Приспів:
Гірке це слово, як полин,
Мені пробач.
Не зупинити часу плин,
Мені пробач.
Я помудрішаю колись,
Всміхнись, не плач.
За те, що пізно я змінивсь
Мені пробач,
Мені пробач,
Мені пробач...
Нас учить завжди розуміння життя –
Наука дається гірко.
Слова, наче стріли, так швидко летять,
Ранять кохану жінку.
Я небо під ноги тобі постелю,
Зірки у вінок з’єднаю,
Ні, доле моя, я тебе не люблю,
А просто без тебе згораю.
Приспів
(співає якісь Степан Гіга)
Пісня одеситкки Ольги Пулатової (екс-Fleur, Оля та Монстр):
Похмура весна
Палкі, сумні.
Не буде, я сподіваюсь, ні
Ще гірш мені.
Весна теж вміє похмурою бути,
Слютна, брудна.
Вона в своїй журбі розкута,
Обмежень нема.
Шалені мокрі птахи
Співають на проводах.
І божевільні такі
Стукоче ритми вода.
Навколо все оживає,
І повертаються сни.
Я свою душу звільняю
Серед хмурної весни.
Ти вже не гострий,
такий собі, вчорашній біль.
В повітрі танеш серед слабких,
Повільних хвиль.
Шепоче радіоприймач
Тихенько мені.
Невдовзі прийдуть приємні й гарячі
Сонячні дні.
Шалені мокрі птахи
Співають на проводах.
І божевільні такі
Стукоче ритми вода.
Навколо все оживає,
І повертаються сни.
Я свою душу звільняю
Серед хмурної весни.
Весна похмура такого болю
Мені завдала
Тепер я вдячна за кожен промінь,
За краплі тепла.
Не забруднила душі,
не зрадила серце своє.
І не втікла і не соромилась
того, ким я є.
Шалені мокрі птахи
Співають на проводах.
І божевільні такі
Стукоче ритми вода.
Навколо все оживає,
І повертаються сни.
Я свою душу звільняю
Серед хмурної весни.
Серед хмурної весни...
Серед хмурної весни...
Пісню можна послухати тут: http://poiskm.ru/?q=%D0%9E%D0%BB%D1%...search&m=index
Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають. (с)
Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.
Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.
Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.
Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.
Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.
Жадан
Іван Франко
Не пора
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
1880
От така {censored}, малята...
А мені ось цей віршик подобається, чудове освідчення в коханні:
Тебе кохаю я шалено,
без тями і без вороття.
Візьму тебе я за дружину,
без тебе вже нема життя!
Даёшѣ Одессе статусѣ - Порто-Франко! )
Павло Гірник
Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.
І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.
Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі... Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
І смерті немає.
Suum cuique
Василь Стус
Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини –
діждати – і вмерти!
І вже – не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце –
ані продихнути –
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі – вщухли,
всі барви – погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривіли
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, - вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти – в безімення!
За пагорбом долі –
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться – вмерти!
зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за грати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих –
Як хочеться вмерти!
Suum cuique
Ліна Костенко
Ґондоли — чорні. Бо в чуму були
човнами смерті, транспортом Харона.
Але вже тільки в пам’яті смоли
лишилась та жалоба похоронна.
Пливеш — пливи. І смійся, і радій.
Усе і всіх віки перетривали.
Життя — це чорний подіум подій,
венеціанські маски й карнавали.
Ти вибрав маску і вона тебе.
Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!
Ґондоли чорні. Небо голубе.
І ґондольєр співає про кохання.
Гори зажурені похилились.
Трави заридали гіркою росою.
Довго на тебе із сумом дивились.
Довго не хотіли розлучатись з тобою.
Куди ідуть твої босі ноги.
Стежинки звилисті їх ще памятають.
Чекають на них тернисті дороги.
Біда і розлука на тебе чекають.
Поженуть, відірвуть із рідного лона.
У голі степи підеш працювати.
А гори не зможеш забути до скону.
Будеш жалкувати про рідні Карпати.
Ліна Костенко
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки
Ліна Костенко
ДРУГА СПРОБА
І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...
«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»
...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!
...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.
Сообщение от Romko
Ну, Ви справжній фанат укрїнської поезії!!! Респект! )))
Ганна Чубач
СВЯТКУЮ ДЕНЬ
Святкую день: веселий і сумний,
Який не є, а я його святкую.
У кожнім ранку стільки новизни,
Що я невдач минулих не рахую.
Хай кожна мить минається, летить…
Але на святі довшають хвилини.
Чим яскравіше день мій відгорить,
Тим більше світла до людей полине.
І вечори святкові не спішать:
Останній промінь спішно не ховають.
Якщо із буднів не зробити свят,
То і найвищі обрії злиняють.
Дуже хороша тема. Дякую!!!
О. Олесь
І ВИ ПОКИНУЛИ
І ви покинули... і ви пішли...
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли...
Цигани ви,
Цигани ви!..
А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав...
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!..
Не варті ви,
Не варті ви...
І часом чує ліс в тиші нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється...
«О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?..»
1908 г
М. Рильський
Докурюйте сигари, допивайте
Лікери й каву. Вдарив сім разів
Годинник месницький. Залізні кроки
Гудуть по сходах, землю потрясають,
І вам од них нікуди не сховатись,
Як не втекти єпископу Гатону
Од темних і розлючених мишей.
Ключі од житниць кидайте на дно
Глухого, пінявого океану,
Востаннє гляньте, рицарі скупі,
На золото у вогких сутеренах,
Уста фарбовані своїх коханок
Цілуйте наостанку. Вже тріщать
Залізні двері, голоси гудуть,
І закривавились високі вікна.
О. Ольжич
МЕЖА
По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.
Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і бєзсилости клітини.
А вправо ступиш - прірва і провал,
І знову сплеск, і в клекотінні виру -
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.
В. Стутс
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
20.1.
Ваши права
Ответить с цитированием
Социальные закладки