Українська поезія

[Romko]

Микола РУДЕНКО


Що ж далі? Задубіння жил,
Подагра, пам’яті судома.
Від того, чим ти досі жив,
Тобі лишилась тільки втома.

Навчись дивитися на світ,
Мов він тобі вже не належить.
І що змінити в ньому слід —
Уже від тебе не залежить.

Живи, як той, що вже помер —
Не на землі, а на орбіті.
Байдужно споглядай тепер,
Що діється в земному світі.

А не зумієш, і вночі
Душа від горя заніміє —
Перетерпи, перемовчи:
Це те, чого й сам Бог не вміє.

[Romko]

Микола РУДЕНКО


Помру — і нерозгаданим лишиться,
Чого приходив я у світ земний.
Уже на інших людях окошиться
Загадок і запитань рій сумний.

Тополя над криницею ростиме,
Акації цвістимуть на горбах.
Веснянкувата дівчина нестиме
Смак першого цілунку на губах.

Хтось клятву під калиною забуде —
Його на інші коси повело.
І все так само попід сонцем буде,
Як за моєї юності було.

Де ж буду я? Невже лиш раз на вічність
Життя даровано душі моїй?..
Нехай загине сіра пересічність —
Я кволу ницість викличу на бій.

І спину не згинаючи в покорі
(Не вийде з мене тихого раба),
Спрямую душу на далекі зорі,
Бо я і Всесвіт — це одна судьба.

Цвітінню лип вклоняючись, мов чуду,
До сосен дослухаючись в бору,
Я не малим в житті щасливий буду —
У власні груди небо заберу.

[Romko]

ДЕПРЕСІЯ

Критична точка. Мінімум. За нею –
Вже зона неможливості життя.
Як вибратись із пропасті цієї,
Щоб не зірватись далі – в небуття?

Що діється зі мною, я не знаю.
Навколо всі далекі і чужі.
Живу і одночасно помираю.
Депресія. Клінічна смерть душі.

І сниться злет, а далі – невагомість,
Піднесення, падіння, забуття...
І вже мені дарує підсвідомість
Солодкі й неповторні відчуття.

Приємну легкість в тілі відчуваю,
Межа позаду – вже кудись лечу.
Та що це? Далі й далі я від раю!
Не хочу! Прокидаюсь і кричу.

То був лиш сон. І що ж тепер натомість?
Я знов ніхто, додаток лиш чи тінь.
Тепер уже реальна невагомість.
І... Господи, прости мені...

[Romko]

Тетяна Фролова

Жінка, тиха й покірна, живе на землі,
Мовчки зносить усе, що на неї звалилось.
Не зриваються з уст нарікання-жалі,
Тільки часом сльоза... От... І знову скотилась
Чоловік загуляв... Захворіло дитя...
На роботі не ладиться... І без зарплати...
Все звичайне таке, те буденне життя...
Та для чого, скажіть ви, до бід нам звикати?
Їй би сукню вдягнути й коштовностей блиск -
І піти на концерт, чи в театр, чи по місту,
Та все ніяк і ніколи. Може колись...
Ще життя подарує ту мить урочисту.
Все у клопотах вічних, в роботі вона...
Все пекла б, і варила б, і прала б, і шила...
Розігнися, оглянься... Надворі весна!
Подивилась байдуже - і знову схилилась.
Чоловік прийде п’яний ще може й наб’є...
А на завтра у школу, на батьківські збори...
От і все воно, щастя жіноче твоє.
А в пригаслих очах - ні жалю, ні докору...
Глянь у дзеркало, люба! Тебе хоч малюй!
І на конкурс красунь чи на трон, в королеви!
Аж тепер посміхнулась!... І болісний сум
На щоках проступив крізь рум’янець рожевий...
Ні, не вчили її гордо нести свій стан
І самій милуватись своєю ходою.
Тільки вчили її, як рабинею стать
І тягнути ярмо, і пливти за водою...
Здобули незалежність у ріднім краю
І будуємо вже європейську державу.
Розкріпачмо ж нарешті ще й жінку свою
І воздаймо належну їй шану і славу.

[Romko]

Найгірше - це своя орда...
Свої безрідні яничари,
Потворство,заздрості і чвари...
І вся Вкраїна молода,немов невістка у жидах.
Найважче - вольності даються...
Всіх обпліткують...переб’ються...
З чужим сміттям у власну хату...
І,нумо язики чесати
Ділити власну каламуть...
Жиди ж бо красти не дадуть...
У кого красти?
Та - у себе ж..
Хрестами поділили небо
Хто в православні,хто куди...
Де Бог?
Привласнили жиди...
Отож - підкинуть голу кістку
І на невістку...на невістку..
і знов...дівує Україна...

Олександр Смик.

[Romko]

Вбийте мене..
Не Вітчизну,лишень...
Чується й досі ще голос Рейтана
Спалена сонцем,омита дощем
Вічно сльозами просолена рана
Скажеш.. держава..і знов заболить..
Вічно у покритках,вічно пропаща...
чом серед нас,на Майдані стоїть
Тіло посічене..з хащів Таращі?
інше..отруєне знов промовля
Гору взяли ми разом над брехнею!
Та від брехні божеволію я
Всі - на майдан..але кожен з своєю
Всі - за ідею,і всі не беруть...
Майже святі і у всіх чисті руки..
Всі сповідаються голосом Крут..
І кожен раз закликають до Злуки...
Хто ж багатіє?
А хто ж продає?
Ті,хто себе вже підстрелили двічі?
Чом це тому,знов і знову встає
Обезголовлене відчаєм віче?
Очі сенатори зичать в Сірка.
Їм я дивитися в очі не стану...
Хай буде правда до болю гірка.
Але навчімося честі в Рейтана...

Олександр Смик.

[Romko]

Немає праведних...
В пошані..тільки сильні.
А сильні проштовхалися в святі...
Будують церкви..нищать божевільні,
Над банями є бані золоті.

Щоб магдалени каялись підпило,
Щоб добре обмивалися гріхи
Щоб грався янгол в позапліччі лівім
Щоб потойбіччя не здавалося лихим..

Вже доньки і сини в іконостасах,
І пес цепний застиг за алтарем
Це їх життя
Це їхня церква власна
Де кожен Квазімодо - дзвонарем...

І пухкають салюти в піднебесся,
гуляють іменинники святі
покаятись..і кимось..та воскресне
Не зараз так у іншому житті...

Приносять на тарелі Іоанна
На холодець знайшлася голова
І знову..пар..і знову...лемент п’яний
І в нагороду...знову булава...

Олександр Смик

[Romko]

Це моя,оголошена мною священна війна
А у ній не здаються без бою
Це,коли Батьківщина тобі чужина
Це той час,коли зраджує тінь за тобою..
Там,де тонко..від відчаю рвуться серця
І міста вибухають на спалених мапах
Де міняються дати кінця..без кінця...
А Христові доводиться в хатах іконами плакать...
От так і живемо,з калиною і тереном
Слабких ми не любимо..сильних ми не терпимо...
З калиною і тереном так і живемо.
Це моя,оголошена мною священна війна
Хто в ній ворог,хто друг - не приходиш до тями
Коли люблять усі..а рятує одна,
А дороги до правди стають манівцями
Отак і живемо..з калиною і тереном
Сильних ми не любимо,а слабких не терпимо
З калиною і тереном,так і живемо...

Олександр Смик

[Romko]

Ти переміг
І валишся із ніг
Твої слова,мабуть дійшли до Бога
У тіло впився скорпіонів оберіг
І шльондрою гуляє перемога...

Твій меч від крові не блищить на сонці
Склювали небо чорнії круки
Немає друзів,тільки охоронці,
Яким ти справно платиш мідяки

Ти переміг.
На скронях перший сніг
під нігтями земля
На серці - пастка пусток..
Загасли вогнища,не гріє твій ночліг
І згусток пам’яті... неначе крові згусток

Ти переміг...
Невже це твій Едем?
Хрестами всіяні усі твої дороги
невже сліпі,хто за тобою йде?
Невже такі слова дійшли до Бога?

Ти переміг
І валишся із ніг
Твої слова,мабуть дійшли до Бога
У тіло впився скорпіонів оберіг
І шльондрою гуляє перемога...

Олександр Смик

[Romko]

Вже зносить голову від фалькуватих гімнів
Терпець урвався...довго ж я терпів...
Та як накажете...боротись зі своїми?
Які в лукавстві гірше ворогів...
Хто прокляне..хто змовчить..хто осудить...
Чи дійдуть їх молитви до нікчем?
Тікає люд..і вже немає люду..
Над ким так поглумилися іще?
Свої - своїх...
Чужі давно сміються...
На згарища вертаються жиди..
Ославляться,нап’ються...переб’ються...
І знов на барикади..як завжди...
Тахто тепер захоче України?
Порвали віру,як скажені пси...
Із серця витікає кров калини..
Де ростимо - там мусимо цвісти...

Олександр Смик

[Romko]

Стус

Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. Їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
і пірвано всі приструнки — гудуть.

[Romko]

Стус

Заходить старість крадькома
дверима злигоднів докучних,
і гріх промовити, незручно
сказати, що її нема.
І тяжко мовити: люблю,
і — не по правді — що стужився.
Себе на думці вже ловлю,
що і не жив, а геть нажився.
Докучило. І вже чортма
колись нагріти змерзлі груди.
Як не було — то вже й не буде.
Заходить старість крадькома.

[Romko]

Стус

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

[Benzin]

Іван Багряний
СОБАЧИЙ БЕНКЕТ

Григорієві Косинці та всім героям-воякам Української Народної Республіки — присвячено.

Мов з висвистом набій, в зеніті рвалось сонце
І бризкало вогнем в сколупаний граніт...
Серед гарячих плит
У командира піт
Замерз, як лід, на вилізлому оці.
«Вперед!.. Вперед!..— здавалось, невпопад
Кричав без голосу: — В п е р е д!»
I він кричав не всує:
Там кінь метавсь, як змій, без вершника, без збруї,
Там кінь
На тлі забутих барикад.
«Вперед! Вперед!..»
Метався кінь і ржав.
І бився ляск копит об занімілі мури.
І супилися палаци понурі.
І тіпався в льохах, у підворотнях жах.
Ніде ні пса. Все чисто причаїлось
І, завмираючи, чекало на фінал,—
Вслухалось, як останній Буцефал —
Новітній Буцефал гримів і ржав щосили.
Та, гей, зломили міць, зломили «черні» тій,
Що, захищаючи окровлені знамена,
Устами репаними пристрасно й вогненно
Кричала:
«ВМРЕМ! УМРЕМ ТУТ, БРАТЕ МІЙ!!.»
І — вмерли.
Здолано.
Затихла канонада...
Востаннє просвистівши в стелі голубій,
Над містом розірвавсь набій! —
І гордий кінь
упав
хребтом на барикаду.

Настала тишина, задушлива без міри.
Одні втекли точити тесаки.
А другі десь шикуються в полки,
Щоб із щитом ввійти у місто непокірне.
І відхилялись боязко віконниці, як вії,—
Зирнути нишком...
«Тут — боролось дві стихії».

II

Над димарями сонце капле синім потом...
Над бруком — тиша. Спека. І одчай.
І тільки блиск забутого меча
Ворушить тишу у вечірній позолоті.
Згасає день
Від поту...
На перехресті вулиць — ні душі, ні звука.
Там гордий кінь з роздертим животом
Простяг у небо чорне копито,
Розбите копито,
як мускулясту руку.
І тихо так...
Аж раптом — пес завив!
Підбгавши хвіст, приповз, насмілився завити...
І назбігалось їх! туди, де кров розлито —
На перехрестя вулиць —
безліч псів!!!
О, скільки їх!!. Немов це їх вітчизна.
Ще завидна почався дикий бал.—
Герой —
Урбанізований шакал —
Справляє з реготом, справляє з писком тризну.
Упала й темрява, а ґвалт на сто рулад
Росте... Р о с т е!.. І не покрить його аніяким іржанням.
Гей, коню-коню! — лицарю останній
З розбитих барикад!
Хриплять. Гризуть. Утробу й маслаки
Деруть, мов переможці у бою хоробрім.

Співають гімн бучний... Той гімн сяга під обрій
І сяють морди, мов скривавлені стяжки.
Скривавлені такі...
Вищить...
Р о с т е...
Шумить собачий пир!
Даремно хоче встать, не дати на поталу
Коня любимого — нащадка Буцефала —
Не дать!
Не дать на цей собачий пир!!!
Й не може встати
мертвий
командир

Київ, 1928

[NinaRichi]

Пісня про матір *


Автор: Олійник Борис

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

- Куди ж це Ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж Ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, дітки... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без Вас ми?... Та що ж ви намислили, мамо?
- А хто ж нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
— Лишайтесь щасливі... - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

[Romko]

Григорій Чубай

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
І знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

[Romko]

Григорій Чубай

Вони ще слухають... Акторе, говори!
Вони ще слухають — Ти щось хотів сказати.
Твоє лице для них — це тільки грим.
І сніг отой для них всього лиш вата.

Тож говори... Годинники — тік-так —
монолог часу впевнено повторюють.
Хвилина — і закінчиться спектакль.
Тоді уже всьому кінець, акторе.

Тоді, зборовши біль і переляк,
окинеш поглядом сумним порожню залу
й себе втішатимеш, що це лише антракт
і що хвилин ще вдосталь до фіналу.

Що глядачі повернуться ось-ось,
скуривши у фойє по сигареті,
і ти покажеш все, що не вдалось
тобі ні в першій дії, ні у третій.

Ти їх примусиш плакати... Отак!
Пожнеш овації гучні, сильніші грому...
Але давно закінчився спектакль,
і глядачі давко пішли... додому.

[Руфь]

Постила когда-то эти стихотворения в теме "Любимые стихи"
Считаю уместным повторить тут.

... Ти робиш нині САМ свою історію,
Народе мій...
Віки, віки
Вона знущалась з тебе -
Хазяїна плодючої землі.
За батоги у тебе вимагали ... "хлєба" ...
Пани і підпанки, царі і королі.

Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі
І стогоном гатив хахлацькі сни. -
І кров'ю харкали ген-ген за синім Збручем
Твої сини.

А тут - в московський гній
Родючий край поринув,
Ховавши пісню в темріву дібров, -

І колисав повію Катерину
Старий Дніпро...

(с) Леонид Чернов.

...Пролог, не епілог...
(с) Франко

Так, ми пролог!
У вас -
І королі, і шибениці, і церкви, і картини...
А ми -
Лиш проба першої людини,
Нас тільки вчора зліплено з землі.

Ми ще ніколи не були собою!
Не підіймали стяга по морях,
Ні по чужих невиданих краях,
Де квіти квітнуть барвою новою..

Ми - без'язикі, безіменні ми -
Німа вода холодного свічада,
Слизький туман... Ми - привидів громада,
Що непомітно ходить між людьми.

Народи й царства!
Днів і поколінь моря дзвінкі!
Дивуйтесь немогутнім.
У давнім ваше! Наше - у майбутнім!
Для вас - земля, а наша...

Далечінь...

(с) Максим Рильський

У меня от этих строчек просто волосы на голове дыбом встают... попыталась передать интонацию форматированием

[Руфь]

- Нехай буде воля твоя,
Часе мій, на землі натомленій цій!

Комашинка маленька я на твоїй байдужій руці…

Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі – тихі поля…

Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!

Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!

Гей, ти, муко моя свята, –
Часе кривавий!

Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Що повстали в безсмертнім миті
Всім
Їм
– Осанна!

[Руфь]

Зробіть мені квиток партійний!
Навдовжки — кілометр!
Навширшки — кілометр!
І напишіть червоним на вогні:
Це — Стріха Едвард —
Рядовий Загонів геніяльних
Геній!

Напишіть:
Він сліз не має, цей Едвард,
А кров — барилами,
Пожежами — вогонь
У собі носить.

Напишіть:
Письменство він врятує
Від Хвильових,
Тичин
І Рильських,
Політику — від Чемберленів
Поезію — від солов'їв...

Напишіть.
Він там співа — де бій,
Сміється там — де жах,
Сумує там — де європейки,
Радіє там — де Шкурупій,
Регоче, разом із Семенком.

І напишіть:
Умре він радо
За владу рад Всесвітю.

І смерть І сміх…

Так напишіть
Червоним на вогні
Партвивіски-квитка

Й поставте на майдані —

Усім на радість.