Показать скрытый текст Ірина Яковлєва зібрала історії жителів європейських столиць про те, як вони пристосувалися до нової реальності і що радять українцям.
Маленький косметологічний кабінет у східному Берліні і ресторан з мішленівськими зірками в Парижі раптом опинилися в одному човні. Обидва зачинено через пандемію Covid-19. І якщо ресторан може бодай працювати на винос, то всі послуги краси — під забороною.
Його власниця і вона ж єдина працівниця — бразилійка, яка вже 20 років живе і працює в Берліні. Допомогу від держави вона отримає, але пропорційно задекларованим доходам і сплаченим податкам минулих років. Тобто якщо припустити, що замість 10 клієнтів на день за документами приходило 7, то допомога буде досить мізерною. У важкому становищі опинилися і продовжують жити без особливого просвітку мільйони громадян країн, на які в Україні звикли рівнятися і кивати.
Проте в Євросоюзі ситуація не з найкращих. 6 січня в Німеччині продовжили жорсткий локдаун, а в найпроблемніших точках радіус свободи пересування обмежують 15 кілометрами. У Лондоні, який вибув з ЄС, людям знову не можна виходити на вулицю без вагомої причини. Все залишається закритим.
Величезна кількість людей втратила роботу, дохід і звичну причину пристойно одягатися і виходити з дому щоранку. Але за цей же час багатьом вдалося переорієнтуватися, знайти нові сенси, професії, хобі. Не всі, але більшість громадян, опинившись під замком починаючи з березня, з коротким перепочинком на літо, вимушено пройшли стадії гніву, торгу і депресії. Поступово приймаючи нову реальність і новий розклад на ринку праці, жінки і чоловіки шукають нові можливості або підтримати свій бізнес, або почати щось зовсім інше, на що через стабільну роботу завжди бракувало часу і сил.
Берлін
Французька брасерія в одному з районів Берліна, Шарлоттенбурзі. Як і всі ресторани і кафе в місті, заклад зачинено з кінця жовтня. Їжу тут як і раніше готують, але тільки на винос. Коли можна буде працювати повноцінно — невідомо. Але на столах стоять тарілки і келихи, на серветках лежить приладдя, ніби ось-ось завітають гості. «Це душа закладу, це те, ким ми є. Ми — ресторан, і тут завжди буде накрито для гостей», — пояснює шеф-кухар і власник француз Реджис Ламазер. Але на ліриці далеко не заїдеш. Ще навесні, під час першого локдауну Ламазер почав пропонувати на винос усі пункти меню у вакуумній упаковці. «Страви можна розігріти вдома цього ж вечора або зберігати 4−5 днів. Це як їжа з преміум-супермаркету».
Закладу — сім років, він виживає тільки завдяки постійним клієнтам, нові під час карантину не з’являються. Від колишнього доходу, каже шеф, залишилася чверть. Держава допомагає, виплачуючи, наприклад, допомогу тим працівникам, які в ресторані зараз не потрібні. У вимушену відпустку Ламазер відправив більш як половину персоналу.
Ресторатор порівнює себе і колег із солдатами, застиглими в очікуванні. «Життя — це битва. Я вважаю, українці це розуміють. Потрібно бути сильними і не дозволяти собі впадати у відчай, шукати можливості», — радить Ламазер. Він приходить у ресторан щодня, одягнений для зустрічі з гостями і в бадьорому настрої. «Одного разу все повернеться, ми знову будемо літати і жити нормальним життям. А поки що безглуздо скаржитися, треба працювати. І бути тут для наших клієнтів, щоб вони могли насолоджуватися смачною їжею, нехай поки й у себе вдома».
Париж
Взяти піцу із собою, замовити додому пасту або курку карі з індійського ресторанчика за рогом. В Європі це і до локдауну було досить звичним. Але є ресторани, куди приходять за fine dining — вишуканою кухнею і такою ж подачею. Бронювати столик у таких закладах потрібно за кілька місяців, а то й за рік, залежно від кількості мішленівських зірок. Але правила для всіх однакові, і на дверях ресторанів із зірками тепер теж розміщено меню на винос. Донедавна це було б нечуваним, але в новому світі — це нова норма.
«Вічно скаржитися — частина французької культури. Дуже багато людей переживають сильний стрес, весь час на негативі, протести не припиняються», — каже 26-річна Дженні, персональний тренер з фітнесу. У 2020 році вона закінчила стажування в одному з преміум фітнес-клубів Парижа, і мала почати працювати. Великою мірою у Дженні були всі підстави долучитися до французів, які на щось нарікають. Оскільки до локдауну дівчина не мала постійної роботи і доходу, то й на допомогу від держави претендувати вона не могла. «Я збагнула, що треба рухатися, шукати рішення, а не чекати кращих часів. Ця нова реальність з нами надовго». Дженні запустила свій інстаграм-канал з тренуваннями, спочатку безкоштовними. За півтора місяця кількість підписників зросла до двох тисяч, і тренер-початківець запустила платні заняття: «З'являються нові клієнти. Є й такі, хто займається індивідуально по шість разів на тиждень! Я працюю без вихідних, проводжу мінімум чотири прямих ефіри на тиждень».
Дженні зізнається, що її історія — одна з небагатьох успішних. Її приятелі, чий бізнес неможливо перевести в онлайн-формат, втрачають і доходи й оптимізм. Багато людей, за її словами, ще досі чекають обіцяної фінансової підтримки від держави. І у Франції, і в Німеччині виплати часто затримуються в бюрократичному павутинні. Але і те, що надходить на рахунок, не поверне колишніх доходів і можливостей. «Я вважаю, на нас чекає багато протестів і фінансових труднощів, багато хто постраждає від депресії. Всім раджу діяти і, звісно, займатися спортом!».
Лондон
Тетяна вже більш ніж 14 років живе в Лондоні, але до березня 2020 року для неї було удачею провести в уже рідному місті бодай два вікенди на місяць. Дві менеджерські позиції в міжнародній компанії вимагали постійних відряджень. Компанія займалася організацією масових заходів: конференцій великих компаній, презентацій нових авто, косметики або банківських продуктів. Заходи, яким у новій реальності місця немає. Загалом у різних філіях роботу втратили майже півтори тисячі осіб. П’ятнадцять Тетяні довелося звільнити самій, дистанційно. Після місяців відсутності вона повернулася в офіс, забрала засохлий горщик із квітами і закрила його, мінімум на кілька років, а може, і назавжди. «Спочатку був шок, дуже гірко і прикро. Розумієш, що твоєї вини немає, ти нічого поганого не зробив, але все раптом розвалилося». За її словами, оскільки компанія не показала доходу за місяці карантину, держава не включила її в оновлений перелік бізнесів, яким належить підтримка. «Торік наша індустрія принесла бюджету майже 90 мільярдів фунтів. Тепер ми не потрібні».
Аналізуючи державну підтримку людям і компаніям, які постраждали через пандемію, деякі експерти радять не зберігати штучно ті професії, які не виживуть у новій реальності. В одному з листопадових випусків британського тижневика The Economist вийшла публікація «Зомбіфікація Британії». Автор критикував підхід, за яким допомогу виплачують усім підряд, порівнюючи його, наприклад, із підтримкою фахівців з ремонту факсів. «…Є ймовірність, що уряд затримує відновлення економіки, заважаючи переміщенню співробітників із вмираючих галузей у ті, що розвиваються».
Коротше кажучи, експерти радять якнайшвидше відштовхнутися від дна і плисти вгору. Досвід Тетяни і її колег показує, що схеми допомоги вже не такі щедрі. Що, можливо, добре для довгострокового одужання економіки, але погано для мільйонів людей, яким потрібно жити і працювати тут і зараз.
Подолавши гіркоту й образу і нагулявшись як ніколи багато лондонськими парками, Тетяна збирається опановувати нову професію, шукати нові можливості. Каже, що в її оточенні багато хто почав робити те, на що раніше бракувало часу. Організаторка корпоративних заходів, котра втратила роботу, стала практикуючим психологом. Колишня провідна консультантка у компанії алкогольного бренду почала писати картини, які раптом стали популярними і продаються через Instagram. Власники мереж ресторанів знаходять креативні підходи до організації доставки, хтось грає на біржі. «Коли у тебе стабільна робота, ти не будеш ризикувати і повертатися до давно відкладених мрій. А зараз що втрачати? Тому люди ризикують. Я вважаю, багато людей почнуть робити те, що завжди хотіли, але побоювалися».
Социальные закладки