Історія УкраЇни

[sashav]

Пропоную, в цій темі викладати цікаві факти нашої історії, щоб не забувалось, а можливо комусь і пригадалось.

Ну ось наприклад:

У Парубія дід воював в Українській Галицькій армії. Дядки Парубія воювали в УПА. Всю сім'ю Парубія вислали у Сибір, але вони повернулися. Мати Парубія, зайшовши в рідне село, на радощах цілувала українську землю.
А ким був дід Зеленського? Семен Ізраїльович був великим мєнтовським начальником в Кривому Розі. Герой героїчного розстрілу ментами криворізького Майдану у 1963 році. Українці стихійно зібралися проти побиття ментами солдата при затриманні. Їх розстріляли і розігнали. Саме в цей час Семен Ізраїльович отримує нагороду і підвищення до полковника.
Парубій ще до падіння СССР молодим хлопцем відсидів у камері за антирадянську діяльність.
Молодий хлопець Зеленський обіцяв Путіну стати перед ним на коліна.
Парубій - злочинна влада.
Зеленський - молодая кровь, такой как і ми.
Диви не переплутай.

[Riziy]

2002. українці голосують за єду



2003. Російсько-українська "війна" у Керченській затоці

[Riziy]

  Показать скрытый текст

2004 рік - вибори, революція та замахи на майбутніх президентів України.

  Показать скрытый текст

На черзі рік 2005: Ющенко - президент, Тимошенко - прем'єр, але це ненадовго.

  Показать скрытый текст

2006. Повернення Януковича і мер-космонавт

  Показать скрытый текст

На черзі - 2007. Президент Ющенко призначив перевибори і таки переміг Януковича. але чи надовго?

[Riziy]

  Показать скрытый текст

2008. російсько-грузинська війна та світова криза

  Показать скрытый текст

2009. російсько-українська газова війна

  Показать скрытый текст

2010. Янукович-президент

  Показать скрытый текст

2011: рік, коли Янукович кинув за грати Тимошенко і продовжував метатися між сходом та заходом

[sashav]

Історія України, це історія боротьби з козломордими!

[sashav]

В одинадцятому столітті Київ був найбільшою столицею в Європі.
Місто було у 10 разів більшим за Париж та у 50 разів більшим за Лондон.

А мацкви взагалі не було

[Mangust]

Казахський психолог Гульнара Акбарова про колонізацію та русифікацію ссср



Це питання стосується також і України, та не тільки. Цей жахливий урок історії потрібно пам'ятати

[Riziy]

Спокійно і послідовно про російсько-українську війну, від Віталія Дрібниця викладача історії

[Riziy]

«Какая разніца» | Документальний цикл «Остання війна» | Епізод другий, частина перша

[sashav]

[sashav]

[sashav]

12 грудня 1890 року у селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, голова проводу ОУН із 1938-го.

Командував сотнею Легіону Українських січових стрільців у 1914-1916 роках на австрійсько-російському фронті. Учасник боїв на Маківці і Лисоні. Пройшов через російський полон, де познайомився з Євгеном Коновальцем. Один із організаторів Куреня січових стрільців у 1918-му, який згодом став полком, а далі – дивізією й корпусом.

В одному з його наказів того часу значилося: «Рішуче переслідувати тих провокаторів, які розсіюють чутки про можливість єврейських погромів або агітують за них, і віддавати під військово-політичний суд як злочинців супроти Української Народної Республіки». Начальник штабу Дієвої Армії УНР у 1919-му.

Один із тих, хто не втратив віру в Українську державу після поразки УНР. Став співзасновником УВО (Української військової організації), крайовим комендантом. Провів 4 роки у польській в’язниці. Взяв участь у створенні ОУН. У 1938-му, після загибелі Євгена Коновальця, очолив Провід українських націоналістів.

Під час радянсько-німецької війни перебував у Берліні, покладав певні надії на співпрацю з Гітлером задля створення українських збройних формувань, однак швидко розчарувався у німецькій політиці щодо України. Організував засилання у великі міста України «похідних груп» для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Це викликало невдоволення гітлерівців. Від початку 1942-го утримувався під домашнім арештом, а з лютого 1944-го – у концтаборі Заксенгаузен.

У післявоєнний період всі сили присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. У 1947-му обраний довічним головою ОУН. У 1957-му виступив із програмою створення Світового конгресу українців, яка була реалізована вже після його смерті.

«…немає найменших підстав сумніватися, що настане час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться на порох, а на її руїнах поряд з іншими вільними народами постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого незалежній державі», – пророче писав Андрій Мельник.

�� Помер 1 листопада 1964-го в Клерво (Люксембург), похований на міському цвинтарі Боневуа у Люксембурзі.

Іменем Андрія Мельника були названі вулиці у декількох містах України, зокрема у Дрогобичі, Івано-Франківську, Львові, Рівному, Білій Церкві та Черкасах. Також Андрію Мельнику споруджено пам’ятники у рідному селі Воля Якубова Дрогобицького району Львівщини та у м. Івано-Франківськ.

У відділі історії музею «Дрогобиччина» створено «Меморіальну кімнату Андрія Мельника», яка присвячена життю та діяльності Голови Проводу (від особистих речей до тематичної літератури).

Дев'ятого квітня 2015 року, Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті" в якому визнала учасників УВО, ОУН, та багатьох інших формувань, борцями за незалежність України.

[sashav]

👑 Ярослав Мудрый по завещанию разделил государство между сыновьями

📌 Изяслав получил Киев, Туров, Новгород и Псков;

📌 Святослав – Чернигов, Муром, Тмутаракань;

📌 Всеволод – Переяслав и Ростов;

📌 Игорь – Владимир-Волынский;

📌 Вячеслав – Смоленск.

1057 год. На Москву никого не назначили. Потому что ее просто еще не было.

[sashav]

Виконання телеграми Косіора щодо прибуття "переселенців" з росії у хати українців, які померли внаслідок організованого совєцькими окупантами Голодомору.
Переселенців забезпечували їжею та одразу вводилася російська мова в школах для їхніх дітей.
��З протоколу засідання бюро Ізюмського районного комітету КП(б) України від 3.01.1934.

��ДАХО. ф.П-59, оп.1, спр.27, арк.1

[sashav]

6 січня 1938 року народився видатний український письменник і правозахисник Василь Стус, людина, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю боротьби та духовного життя доби.

За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської окупаційної влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури ХХ століття, відновленні української державності та національної ідеї важко переоцінити.

Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що край його почує.

За коротке життя поет, член Української Гельсінкської Групи, Василь Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську та надруковано на Заході.

12 січня 1972 заарештований московсько-радянським окупаційним режимом разом з іншими українськими літераторами-правозахисниками: І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін.

7 вересня 1972 московсько-радянський режим засудив Стуса до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання. 1972–1977 відбував покарання у московсько-радянських концтаборах у Мордовії. Від 1977 – на засланні в селищі ім. Матросова Магаданської області.

Виступив із заявою "Я обвинувачую" (1975), уперше зрікся московсько-радянського громадянства.

На засланні продовжував поетичну творчість, у травні–червні 1976 у Стуса вилучено переклади з Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінга, Ш. Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах.

1977 у видавництві "Сучасність" вийшла збірка "Свіча в свічаді". 1978 Стуса прийнято до PEN-клубу.

У серпні 1979 повернувся до Києва.

На початку жовтня 1979 вступив до Української Гельсінської групи.
З 7 жовтня 1979 за Стусом встановлено адміністративний нагляд московсько-радянськими окупантами.

14 травня 1980 заарештований вдруге. Під час процесу відмовився від призначеного йому "адвоката" Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Наприкінці вересня 1980 Стуса засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання.

З листопада 1980 відбував покарання в московсько-радянському концтаборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області РРФСР.

��Навесні 1981 р. востаннє бачився з рідними. 1982–1983 провів рік у камері-одиночці. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 Стус помер у карцері.

19 листопада 1989 прах Стуса перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі.

Іменем Стуса названо Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство "Меморіал". Видання творів Стуса стало можливим лише на початку 1990-х років. Збірка поезій "Дорога болю" удостоєна Національної премії УРСР ім. Т. Шевченка за 1991. Останню книгу поета – "Птах душі", що містила 300 неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів – так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. Приблизно половина творчого архіву Стуса нині зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (налічується близько 1,5 тисячі одиниць зберігання), інша – в архіві родини.
У 2005 році Стусу присвоєно звання Героя України.

[sashav]

Ukrainian People Magazine
1 д. ·
Хата, щоб засрати.
пригадую, як у 88-ому на прохання товариша родича з Кракова ми з його племінником, який приїхав для того спеціально, подзвонили у двері однієї камениці на вул. Шевченка у Станіславові.
двері нам відчинила пані з усіма ознаками домогосподарок, як їх подає 95квартал на плюсах - неохайно защеплений халат, бігуді, цигарка, ніхті з облупленим лаком, заспане обличчя.
- чево?
- перепрошую ми з польщі. - промимрив я розгублено, повертаючи обличчя на товариша, - у цій хаті жили дід з бабцею цього пана. він хотів би просто зайти і подивитися, якщо можна?
пані здивовано застигла. з глибини хати почувся чоловічий голос:
- Люся, ім тот шкаф нужен, - за панею з'явився чоловік такого ж невизначеного віку. у трусах і майці. він теж курив.
- а еслі оні атбірать прієхалі? - спитала пані, не оглядаючись, ніби боялася втратити нас з виду.
- Люся, пускай заходят! - він показав рукою на старезний креденець у кінці коридору, - можете смотреть, что там. мі его пачті нє аткрівалі. у нас і складівать туда нечего.
поляк підійшов до креденця, нахилився і відкрив. на полицях лежали стоси альбоми з фотографіями. вкриті грубезним шаром дуже мілкого пилу.
- надо біло давно вібросіть, - пробурмотіла у нас за плечима дама.
- мі по молодості іх нєсколько раз поглязєлі. - закурив чоловік в трусах, - нічего інтіресного. какіє то буржуі. іх дєті. все такіє важніє. прямо мама давагая.
тим часом поляк переглядав альбом. триматися спокійно коштувало йому чималих зусиль.
- родня? - спитався чоловік.
- то мій дід з бабцею.
- буржуі оні у тебя билі. небось по театркам ходілі, кофе лакалі із фарфора, пока все люді работалі. кем работал твой дед?
- дідо працював кондуктором, - поляк перегорнув пару аркушів і показав фото молодої пари, де хлопець був у формі.
- а бабушка?
- з дітьми сиділа.
- ніфіга сєбє, - присвиснув чувак у трусах і майці, - еслі кондукторм, нафіга все єті панті с бабочкамі, костюмчіками і рюшечками на дамочке?
нам дозволили забрати альбоми. зв'язали їх якимись шнурками і йшли під зимним дощем пізньої осені.
поляк несподівано спитав:
- слухай, Олюньку, на якого, курва, біса їм була та хата? аби так засрати?
Автор Олег Ущенко
На фото: м. Калуш. Івано-Франківської обл., 1939.

[sashav]

Ще раз про дідів...
Світла пам’ять.
На цій світлині - табличка з пам'ятного хреста жертвам комуністичного терору біля «Яблунівських Криниць Смерті».
«Яблунівські криниці смерті» – 5 криниць в селищі Яблунів на Івано-Франківщині, в яких було віднайдено останки в'язнів з тюрми Яблунівського НКВД. Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунева і навколишніх сіл, які були запідозрені у співпраці з УПА. Перш, ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертві тіла НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 жертви більшовизму. Серед них було опізано останки Негрича Дмитра, псевдо «Мороз» (1909 – 1945) – сотенного УПА, Кунинича Дмитра, псевдо «Калина» (1912 – 1950) –стрільця сотні Мороза, Симчича Михайла, псевдо «Карпо» (1908 – 1950), Урбановича Михайла, псевдо «Сивий» (1894 – 1949).
В травні 1948 року сюди привезено та вкинуто в криницю полеглих у нерівному бою з енкаведистами поручника УПА, сотенного Юрія Долішняка-«Білого» та його побратимів.
12 серпня 1990 року відбулося урочисте перепоховання жертв комуністичного терору в Яблунові.
На цей запізнілий похорон тоді зійшлися тисячі людей. Біля колишнього НКВД, неподалік місця, на якому через рік було розпочато будівництво Яблунівської церкви (Косівський район), висипано могилу, а на ній у 1993 році споруджено пам’ятник.

[sashav]

28 січня 1992 року, національний синьо-жовтий прапор було затверджено Державним прапором України.

����Державний прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, що уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Його еволюція у своєрідний спосіб відображає багатовікові процеси розвитку, становлення та життєдіяльності державних утворень. Серед прапорів Київської Русі переважним був червоний колір – найбільш зручний для сигналізації під час бою. Але національний (державний) прапор у його сучасному розумінні, можна вважати, з’явився на етапі існування козацької держави. Тоді найвищий щабель в ієрархії посідав загальновійськовий, або гетьманський прапор, що певною мірою відігравав роль та містив ознаки державного. Найвідоміший із відомих гетьманських прапорів пов’язують з ім’ям Богдана Хмельницького (він був білого кольору).

Що стосується кольорової гами, то стійке поєднання синього і жовтого кольорів (як жовто-синій, так і синьо-жовтий) на національному прапорі фіксуємо із середини ХІХ століття. Під час «весни народів» 1848 року Головна руська рада проголосила загальноукраїнським гербом старовинний герб князів Романовичів, Львівські землі та Руське воєводство – зображали золотого лева, що спирається на скелю, на блакитному тлі. Саме такі зображення мали на своїх прапорах загони Національної гвардії в Яворові та інших містах Галичини. У цей же час згідно з геральдичними звичаями усталилися поєднання жовтої та синьої смуг на прямокутному полотнищі.

1914 року, на відзначенні 100-річчя з дня народження Шевченка поєднання цих кольорів засвідчувало національний характер маніфестацій у багатьох містах України. Утвердження ж синьо-жовтого прапора як державного відбулося із проголошенням Української Народної Республіки (УНР). Потім в історії України був період червоного «серпасто-молоткастого», а за синьо-жовтий саджали до в’язниць.

У новітні часи національний синьо-жовтий прапор уперше офіційно замайорів на ратуші міста Стрий 14 березня 1990 року. У Києві прапор було піднято над міською радою 24 липня 1990 року. (https://telegra.ph/file/9a78ebd069bd7f5009e19.jpg)

23 серпня 1991 року групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного. Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України у 1996 році. День прапора в Україні щорічно відзначається 23 серпня.

[Mangust]

[sashav]

13 березня 1961 року в Києві сталася одна з найбільших техногенних катастроф того часу.
З 8.30 ранку вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Утворився затор, який усе збільшувався. Міліція намагалася роззосередити транспорт і людей, але ситуація вже виходила з-під їхнього контролю.

О 9.20 прорвало дамбу і 14-метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той вибухнув (з нього вдалося врятуватися лише кільком пасажирам). Очевидцям врізалася в пам’ять молода мама, яка на гребені пульпи намагалася втримати малюка — і це при швидкості 5 метрів на секунду. Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися її весілля. Вибухнув газорозподільний пункт. Машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо імені Красіна — дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли їх відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них був живим по 3–10 днів). Радіостанція «Голос Америки», розповідаючи про ці події, назвала Київ «Помпеями ХХ століття».

Загалом під шаром глини, що швидко тверділа, опинилося біля 30 гектарів. Коли за кілька днів розпочалися відновлювальні роботи, екскаваторники відмовлялися працювати: їхні машини раз по раз витягала фрагменти людських тіл — частина їх так і лишилася не ідентифікованою. Відкопали групу з дитячого садочка разом з вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо. Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 145 осіб, хоча за припущеннями київського історика, автора книг «Куренівський апокаліпсис» та «Київський потоп» Олександра Анісімова, число жертв могло бути разів у десять більшим. Стихія знесла 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних споруд, два гуртожитки. Загальна сума збитків становила понад 3,7 мільйонів радянських карбованців. Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 крб. Частина із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах Києва та області, щоб применшити масштаби трагедії.

Довгий час усе, що стосувалося Куренівської трагедії, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після катастрофи міжміський зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не розходилася за межі міста. Пізніше у газеті «Вечірній Київ» з’явилася невеличка замітка про катастрофу.

Між тим, катастрофи можна було уникнути. Ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів до того злощасного дня тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Люди ще в середині лютого почали помічати, що стіни дамби, яка утримувала пульпу, помережені струмочками, що невпинно збільшуються. Кілька років поспіль трамвайне депо ім. Красіна потерпало від підтоплень, про що надсилалися регулярні сигнали до мерії. Коли на початку березня підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, до кабінету Давидова потяглися вервечки «ходоків». Однак на всі тривожні сигнали лунала відповідь, що ситуація під контролем, а пізніше «панікерів» просто виганяли з кабінету, погрожуючи арештами.
Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей з району можливої катастрофи — партійні чиновники заборонили «сіяти паніку» в надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до трагедії. Подейкують, що, коли Давидов почув про «куренівську трагедію» і її наслідки, він посивів за кілька годин, а пізніше помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.