Шлях до перемоги чи шлях до поразки

[Микола Дніпрянський]

Вже шість місяців триває війна. На лінії фронту шість місяців наші воїни героїчно б’ються, захищаючи країну. Цей виграний ними час керівництву країни необхідно було використати для мобілізації всіх ресурсів країни на відсіч агресору. Бо повинно бути зрозуміло кожному: в сучасних умовах, щоб здобути переможний результат у реальній війні, воювати мусить не тільки армія, але й повністю вся країна.
Але виграний час був згаяний. Якщо вірити міністрові оборони України, то в лавах озброєних формувань України налічується вже майже мільйон бійців. Та віддачі від цієї сили на фронті аж ніяк не помітно. Втім, ті, хто в тилу перейменовують вулиці, ламають пам’ятники, спалюють книжки, а ще дають поради, як правильно викликати військовозобов’язаних до військомату, мабуть вважають, що все йде добре.
Однак ніяк не можна сказати, що все добре йде в економіці, що вона на сьогодні спроможна бути надійним підгрунтям нашої перемоги. І до початку прямої агресії Росії її ефективність, зокрема і військово-промислового комплексу, була дуже низькою, і при тому значна частина бюрократичного апарату країни займалася лише імітацією діяльності. А всі недоліки в роботі загальнодержавної економіки покривалися за рахунок інфляції. З початком активної фази війни, схоже, «друкарський станок» вже став основним інструментом для вирішення усіх проблем країни.
Існуючий дефіцит бюджету демонструє стійку неспроможність уряду збалансувати бюджетні прибутки і видатки. На жаль для уряду стала непід’ємною задача оптимізувати видатки, виходячи з здорового глузду та наявної реальності, а не побажань «груп впливу», які звикли годуватися з бюджету. Погано стало і з прибутками, і не тільки з об’єктивних причин. Чого тільки було варте по своїй безграмотності скасування мит та податку на додану вартість для імпорту на початку війни.
І агітацією за свої програми «дерегуляції» уряд фактично визнає, що (можливо, внаслідок некомпетентності) сам не може визначати напрямки, куди мусять направлятися ресурси для виграшу війни. Природній результат такої «дерегуляції» - тільки зниження ефективності економіки та наростання явищ анархії в умовах зловживань «підприємців», які працюють насамперед «на свою кишеню».
Не можна обійти увагою і питання переміщення військовозобов’язаних під час війни. Недолуге розпорядження Головнокомандуючого збройних сил про необхідність дозволу керівництва військомату на виїзд в іншу область осіб, що стоять на військовому обліку, було скасовано. Але від цього не зникла потреба в регулюванні цього питання, особливо в частині виїзду за кордон. Бо не існує загальнодержавного юридичного акту, який прямо забороняє військовозобов’язаним відїзжати за кордон. На практиці прикордонники чоловіків призивного віку, керуючись внутрішніми документами, на кордоні завертають. Але, якщо прикордонники випустять за кордон якогось військовозобов’язаного (за гроші чи «по блату»), то ніякого покарання за це не понесуть. Звідси виникають сумніви: чи не тому в цьому питанні відсутня проста, відкрита і зрозуміла регуляція, що таким чином Міністерство внутрішніх справ України може в певних інтересах експлуатувати відповідну корупційну схему?
Незрозуміло також, чому військовозобов’язані з моменту виїзду за кордон вважаються звільненими від обов’язку захищати Батьківщину, а, відповідно, не повинні ставати на військовий облік в найближчому консульстві (якщо перебувають за кордоном більше 30 днів) і на відповідну вимогу повернутися в Україну для захисту країни. Ходять чутки (сподіваємся: неправдиві), що й діти призивного віку деяких високопосадовців знаходяться за кордоном. І тому все це вимагає прийняття юридичного акту, який би впорядкував би відповідальність за ухилення від військового обліку осіб, що знаходяться не за місцем своєї постійної реєстрації, порядок короткотермінового виїзду за кордон для військовозобов’язаних, порядок обліку чоловіків призивного віку, що знаходяться за кордоном, порядок їх призову до лав збройних сил та серйозні покарання за серйозні порушення обліку, а тим більш за свідоме ухилення від мобілізації.
На жаль, ситуація в Україні вже нагадує ту ситуацію, у якій опинилася Російська імперія під час Першої світової війни. Тоді теж були наявні з одного боку героїзм великої кількості солдатів та офіцерів, з іншого - відсутність реальних успіхів на фронті, розвал економіки в тилу при сподіванні, що економіка якось налагодиться сама, надії на союзників, ну і віра: «царь знает, что делает!».
Правда віра тоді з часом скінчилася. І в 1916 р. депутат Державної Думи Росії Павло Мілюков у своїй думській промові, оцінюючи стан керування країною, запитав: що це, дурість чи зрада? Сучасники не змогли відповісти на це запитання. Пізніше історики прийшли до висновку, що все ж таки – дурість. Встає таке запитання і сьогодні перед нами (ще одну версію, що українській верхівці все одно: буде програна війна чи виграна, головне – заробляти гроші, ми поки розглядати не будемо).
Тоді вже в 1917 р. правлячу верхівку почали рішуче змінювати, та від приходу до влади повністю некомпетентних осіб військові справи тільки погіршилися, фронт розвалився, і війна була програна. Але є і інший досвід. У 1792 р. Франція розпочала війну з Австрією і одночасно - знищення своєї еліти. І, як не дивно, винищивши свій правлячий клас, перемогла у війні, що й зафіксували Кампо-Форміський мирний договір 1797 р., Люневільськиий мирний договір 1801 р. і Ам’єнський мир 1802 р. (Але вже потім Франція не змогла зупинитися, розпочинаючи війни одну за одною, об’єднала проти себе всю Європу, та врешті зазнала повної поразки у 1815 р.).
На сьогодні стратегія Росії зрозуміла: затягування часу в сподіванні, що світ де-факто зміриться з тим, що Росія захопила і контролює частину території України. А чи є націлена на перемогу стратегія у України?
І чи можуть взагалі створити стратегію перемоги міністри і депутати, для яких, наприклад, є неприйнятною сама думка про можливість денонсування Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про заохочення та взаємний захист інвестицій, чи Договору про дружбу, добросусідство і співробітництво між Україною і Республікою Білорусь, чи Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах? А ідея позбавлення Кіркорова звання народного артиста України викликає шок у всієї правлячої верхівки. В той же час Верховний Головнокомандуючий знаходить час, щоб звернутися «до Прем’єр-міністра України з проханням розглянути порушене в електронній петиції питання» про легалізацію одностатевих шлюбів.
Президент визначив в якості контрольної дати для оцінки успішності українського контрнаступу 11 вересня. Проведення військової операції з розрахунком вкластися під певну дату може призвести і до невдачи. Однак суспільство ніяк не може і невизначений час задовільнятися лише порожніми пропагандистськими обіцянками. Країна платить на цій війні досить високу ціну (як суспільним багатством, так і кров’ю своїх громадян), і не може платити її нескінченно. Нашій країні у цій війні потрібна тільки перемога, і не колись в недосяжному світлому майбутньому, а вже і зараз.
І або високопосадовці України мусять забезпечити потрібний для країни результат, або повинні піти.