Одесса: 22°С (вода 19°С)
Киев: 11°С
Львов: 17°С

Тема: Іван Франко – номінант на Нобелівську премію

Ответить в теме
Показано с 1 по 5 из 5
  1. Вверх #1
    Постоялец форума
    Сообщений
    1,820
    Репутация
    239
    Записей в дневнике
    2

    По умолчанию Іван Франко – номінант на Нобелівську премію

    Богдан ПРОЦИШИН



    ІВАН ФРАНКО. ЛЮДИНА

    Іван Якович Франко — письменник (поет, прозаїк, драматург, літературний критик, перекладач, видавець), публіцист, учитель молодих письменників і, звичайно, революціонер-демократ, один із засновників соціалістичного руху в Галичині (про те, що на порозі ХХ століття він не тільки пориває із соціалізмом, але й ґрунтовно розкритиковує соціалістичні ідеї про диктатуру пролетаріату, про однопартійну владу, про критику К. Маркса, звичайно, замовчувалося і замовчується досі). Ці хрестоматійні істини відомі вже навіть учням середньої школи.

    “Лиш боротись — значить жить”, — ці Франкові слова якнайкраще характеризують його життєве кредо. Та ще “на шляху поступу ми лиш каменярі”, та ще “ми ступаєм до бою нового”, та ще, звичайно, “не пора москалеві, ляхові служить.., нам пора для України жить”. Таким знають його ті, хто хоч щось про нього знає. Він, справді, був таким: борцем за національну і соціальну справедливість, каменярем “на шляху поступу”, його справедливо називали в Галичині Вчителем народу. Він, справді, був людиною великою розумом, титанічною працею, безмежною любов’ю до українського народу і вірою в те, що той народ невдовзі займе належне йому місце “у народів вольних колі”. Але ж попри все це він же був людиною, людиною серед людей, людиною з певним характером, звичками, захопленнями, людиною, яка мусила заробляти на хліб насущний для своєї сім’ї… Він був людиною.
    “Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачерчена борода. Рудувате волосся непокірно пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить”, — так описав його М. Коцюбинський у рефераті, прочитаному 1908 року в чернігівській “Просвіті”. Майже таким бачимо його й на портреті роботи Івана Труша: рудувате волосся, рудувате обличчя (мав рудуваті плями і на руках), спокійний погляд трохи хворовитих очей, вишита сорочка. Щоб якось згладити рудуватість Франка, Трушеві довелося навіть тло зробити з рудуватими плямами. “Сильний мужчина” — то тільки на перший погляд, бо насправді був хворовитим. Про це сам писав: “Мій батько … віддав мене, слабовиту й до селянської праці нездатну дитину, до школи”. Зір мав теж слабкий: характерне обрамлення очей майже на всіх портретах — доказ цього, особливо у старшому й похилому віці (збереглося кілька десятків світлин і прижиттєвих портретів). Через хворобу очей у 1879 році був звільнений від військової служби (крім політичної неблагонадійності). Усі, хто в спогадах описує зовнішність Франка, неодмінно говорять про скромний одяг і незмінну вишиту сорочку, хоча на деяких фото він у “панській сорочці з краваткою”.
    Маломовний, навіть мовчазний у побуті, він, “коли заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, як у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об камінь і сипле іскри” (М. Коцюбинський).
    Те вміння зачаровувати словом, мов магнітом, притягало до нього галицьку молодь, він завжди був душею товариства, навіть молодші викладачі Дрогобицької гімназії брали його на “відпочинкові прогулянки” за місто, до лісу, на річку, не звертаючи уваги на деяку “невихованість”, мужикуватість молодого Франка (невихованістю вважали в ньому недотримання офіційного вонтону, на що галицька інтелігенція дуже звертала увагу). К. Попович згадує, що він не любив “… стрічатись з якимись гостями … , перед якими, як він казав, “не хоче парадувати”, Франко, незважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні правила товариської пристойності, схоплював свій крислатий капелюх і … пішки стрибав до Львова … , зовсім не дбаючи, яке враження залишить така незвичайна поведінка…” Справді, він не завжди рахувався з тодішніми нормами поведінки, моралізаторством, особливо тоді, коли вважав їх витвором гнилого міщанства. Міг без попереднього повідомлення прийти в гості, міг відвідати одиноку сільську вчительку (Климентину Попович), про яку потім у селі могли бозна-що говорити, міг разом із дружиною ловити руками рибу, а потім через ціле містечко йти напівмокрим і босим (це шокувало навіть добрих знайомих). І попри все це був у центрі уваги майже всякого товариства, хоч не був поступливим, податливим. Якраз майже навпаки: часто був майже безкомпромісним, особливо коли йшлося про громадські справи, літературу, політику. Це було в нього змалку й залишилося на все життя. Конфліктів не уникав. Так, ще в гімназіяльній письмовій роботі заперечив слова А. Міцкевича про те, що “важче добре прожити день, ніж написати книгу”. Мав неприємності, був оскаржений перед директором за “профонування до Міцкевича”, багато років по тому напише статтю про Міцкевича “Поет зради”, за що буде виключений із польських часописів, де мав єдиний вагомий заробіток, хоч називав ці роки праці в “Кур’єрі Львівськім” “десятилітньою панщиною”.
    Часом такі конфлікти приводили до розриву з людьми, з якими письменник мав тісні зв’язки впродовж десятиліть: різко розірвав із М. Драгомановим за його космополітизм і негативне ставлення до українського визвольного руху, через Драгоманова стався розрив і з М. Павликом; дійшло до різкої суперечки із В. Щуратом, який похвалив Франка за модерні поезії збірки “Зів’яле листя”, вживши європейську назву модерної лірики — декадентство, за те слово поет вибухнув знаменитим віршем-відповіддю “Декадент”; в останні роки життя “чорна кішка перебігла дорогу” між ним і Б. Лепким.
    Та попри цю “колючість” його дуже любили, можливо, якраз вона і нестандартність притягала до нього молодь, якій завжди властиво заперечувати усталені істини. Особливо ж подобався він жіноцтву, якому набридли “крохмалені ковніри” галицьких вихованих панків. Скільки їх, емансипованих галичанок, закохувалось у того “рижуватого” невисокого мужчину. “Душу мою він полонив своєю поемою (“Мойсей”)”, — писав М. Коцюбинський.
    “Викормлений мужицьким хлібом”, Франко був надзвичайно працьовитий: п’ятдесятитомне видання творів аж ніяк не охоплює всієї його спадщини. І він сам, і мемуаристи згадують, що читав і писав до першої чи другої години ночі, рано вставав, знову “запрягаючись” до праці. Хоча полем основної його праці була література, не менше політика, а основним заробітком — журналістська та видавнича діяльність. Після відвідин Франка в Криворівні Леся Українка довго плакала: письменник тоді не творив, як сподівалася Леся Українка, а “правив коректуру” до газети. Не могла ж вона знати, що творитиме він тоді, коли “ніч темна людей всіх потомлених скрила”. Для праці на літературній ниві потрібна була книжка, хоча для Франка книжка була не просто потребою, — вона була одним із захоплень, якому не зраджував аж до смерті. Ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії зібрав чималу бібліотеку, а в зрілому віці мав чи не найкращу власну бібліотеку у Львові.
    Він умів зачаровувати словом, але і слово зачаровувало його: переглядав бібліотеки всіх своїх знайомих, розшукував стародруки у старих церковних книгозбірнях. Пригадують такий, майже анекдотичний, випадок із його життя: в день одруження, уже перед самим виходом до церкви, виявилося — немає молодого! Його знайшли — в бібліотеці, у позиченому фраці, зі шлюбним букетом на лівім боці він переписував якусь цитату із цікавої книжки.
    У кабінеті Франка (тепер меморіальному музеї письменника у Львові) на стіні велика кольорова таблиця — визначник риб у водоймищах Європи. Це ще одна з пристрастей письменника з дитячих літ, коли малий Мирон (так називала вдома його мати) в невеличкому потоці біля Нагуєвич ловив руками рибу. Так, і в дорослому, і в зрілому віці любив рибилити Франко, зрідка користуючись вудочками чи сітями. Цим захопленням “заразив” він і дружину Ольгу, вони вдвох, коли вдавалося вирватися на природу, дружно займалися риболовлею, викликаючи захоплення малюків і осуд галицьких “рафінованих” пань і панянок. Коли хвороба покрутила йому руки, то найбільше жалівся поет на те, що не може займатися рибальством (писали ж за нього ті, кому він надиктовував текст).
    Не палив, не пив, хоч і писав, що “з п’ющими під стіл не виливаю”, він просто не водив компанії з “п’ющими”.
    Не мав гарного голосу, хоча співав, із його наспіву записано чимало народних пісень. Народну музику любив, а твори галицьких композиторів вважав занадто “німецькими чи церковними” (між іншим, так само про галицьких композиторів відгукнеться і М. Лисенко). Франко ж наспівував деякі мелодії, а потім, як згадує В. Щурат, підбирав слова першого рядка свого вірша, далі — другого, далі — цілої строфи. Наспівував або насвистував, ходячи. Якщо так підбирав слова віршів, то міг не помітити знайомих на вулиці, а в кімнаті обов’язково ходив, мабуть, визначаючи кроками ритм вірша.
    Не був завсідником кав’ярень, хоча заходив туди часто: в кутку за столиком при горнятку кави (“філіжанці” по-галицькому) нашвидкуруч записував строфи нових поезій, тільки що складені на львівських тротуарах, у кав’ярнях можна було переглянути дві-три нові газети: газета у кав’ярні тих часів — то стара добра традиція Львова.
    Був людиною свого часу, випереджаючи його на століття, був європейцем і галичанином, був учителем народу. І, найперше, — був людиною.

    Богдан ПРОЦИШИН


  2. Вверх #2
    Постоялец форума Аватар для Norman
    Пол
    Мужской
    Адрес
    Деревня Климовка
    Сообщений
    2,257
    Репутация
    247

    По умолчанию Іван Франко – номінант на Нобелівську премію

    Спроби висунення українських літераторів на здобуття престижної нагороди час до часу робили – і завжди безуспішно. На Нобеля висували Володимира Винниченка, Уласа Самчука, Олеся Гончара, Василя Стуса, Ліну Костенко. Осібно стоїть історія з висуненням Івана Франка. За Івана Яковича перед Нобелівським комітетом виступив з клопотанням доктор філософії з Відня професор Йосип Застирець. Зберігся сам текст цього дивовижного клопотання (подаємо скорочено):
    "Високоповажній Королівській Академії, м. Стокгольм.
    Оскільки Український університет ані в Галичині, ані в підросійській Україні (Південна Русь) не відкрито, й досі для старожитнього 35-мільйонного українського народу, незважаючи на вимоги українського народу, якого єднає зі шведами славнозвісний час гетьмана Богдана Хмельницького в середині XVII століття та з тією епохою, коли Карл XII боровся за свободу народів, до цього часу така академічна установа не була відкрита і внаслідок цього до сих пір не існує жодної академічної інституції, яка могла б найбільших і найзаслуженіших людей нації без зволікання представити Високоповажній Королівській Академії на здобуття Нобелівської премії.
    У зв'язку з цим я дозволю собі звернути увагу славетної Академії, що, проживаючи у Львові в жахливих злиднях, найбільший український і водночас слов'янський поет та вчений доктор Іван Франко тримає прапор боротьби за свободу, прогрес та ідеали людства упродовж майже п'ятдесяти років.
    Внаслідок політичних інтриг його не допустили до університетської кафедри. Він працював безперервно в галузі поезії, прози, працював як критик, як історик літератури, як етнограф тощо так тяжко, що втратив зовсім своє здоров'я. Будучи паралізованим на обидві руки, свої поезії, сповнені весни і свободи, він диктував упродовж шести років – ті справжні й висококласні мистецькі скарби поезії свого народу, які дістали загальнонародне визнання як творіння загальнолюдської вартості.
    Він – найбільший національний поет свого народу, тому щодо глибини і повністю розкрив красу мови свого народу, він найбільший поет-титан нації, що перевершив Шевченка.
    Цей найбільший поет і письменник, пісні якого стали національним гімном, цей найбільший Провідник своєї нації, інтернаціональний геній заслуговує на те, щоб славетна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією хоча б у похилому віці, коли поет тяжко хворіє.
    Відзначення доктора Івана Франка Нобелівською премією матиме велике значення не тільки для України, але також для всієї Східної і Центральної Європи.
    Відень, 26 листопада 1915 р. Професор, доктор філософії Йосип Застирець
    Заяву Йосипа Застирця підтримали провідні науковці, але, на жаль, 28 травня 1916 року Івана Франка не стало. А нагорода дісталася шведському поету Вернеру фон Гайденстаму.
    Non pergam ad cetera!

  3. Вверх #3
    Посетитель Аватар для rusty_ronin
    Пол
    Мужской
    Адрес
    Odessa
    Сообщений
    286
    Репутация
    40
    имхо, хватит лелеять позапрошлый век - надо искать новых героев..

  4. Вверх #4
    Постоялец форума Аватар для muha
    Пол
    Мужской
    Сообщений
    1,343
    Репутация
    61
    Цитата Сообщение от rusty_ronin
    имхо, хватит лелеять позапрошлый век - надо искать новых героев..
    Василь Стус, Олесь Гончар та Ліна Костенко - наші сучасники.

  5. Вверх #5
    Не покидает форум Аватар для robie
    Пол
    Мужской
    Адрес
    Одесса
    Сообщений
    6,444
    Репутация
    1221
    Записей в дневнике
    2
    Васиья Стуса не висинули на Нобелівську премію також через передчасну смерть (а можливо і смерть сталася саме через можливість висунення)...


Ответить в теме

Социальные закладки

Социальные закладки

Ваши права

  • Вы не можете создавать новые темы
  • Вы не можете отвечать в темах
  • Вы не можете прикреплять вложения
  • Вы не можете редактировать свои сообщения