Любимые стихи

[ARKADIA]

Я не знаю, Земля кружится или нет,
Это зависит, уложится ли в строчку слово.
Я не знаю, были ли мои бабушкой и дедом
Обезьяны, т к я не знаю, хочется ли мне сладкого или кислого.
Но я знаю, что я хочу кипеть и хочу, чтобы солнце
И жилу моей руки соединила обшая дрожь.
Но я хочу, чтобы луч звезды целовал луч моего глаза,
Как олень оленя (о, их прекрасные глаза!).
Но я хочу, чтобы, когда я трепещу, общий трепет приобшился вселенной.
И я хочу верить, что есть что-то, что остается,
Когда косу любимой девушки заменить, напр, временем.
Я хочу вынести за скобки общего множителя, соединяющего меня, Солнце, небо, жемчужную пыль.
Велимир Хлебников 1909 г.

[cote d'Ivoire]

Ребята, нас вновь обманули,
опять не туда завели.
Мы только всей грудью вздохнули,
да выдохнуть вновь не смогли.

Мы только всей грудью вздохнули
и по сердцу выбрали путь,
и спины едва разогнули,
да надо их снова согнуть.

Ребята, нас предали снова,
и дело как будто к зиме,
и правды короткое слово
летает, как голубь во тьме.


Булат Oкуджава

[Парусник]

***

Всех породило яйцо,
Мы вышли из его пелёнок –
Кто с человеческим лицом,
А кто-то с клювом, как цыплёнок.
Так начинался маскарад,
Как ловко кто-то всё придумал!
И на скорлупочный наряд
Надел и маски, и костюмы.
Кто первым был, в конце концов,
Яйцо иль курица, – неважно,
И хрупким было то яйцо,
И курица была отважной.
И гладок был яйца овал
И силуэт безукоризнен,
О, смертников великий бал!
Под каждой маской – тайна жизни.

Валентин ГАФТ

[Шарки]

ГОРИЗОНТАЛЬ

Феликс Зигельбаум

На кладбище, где все равны, –
От седины и до грудных –
И только ноты тишины:
Ни Бога нет, ни сатаны…

На кладбище, где все равны:
Дворцы и тощие «холмы»,
«Жестянка» и сплошной гранит,
В чём проще – вечно спит пиит!

Над ним не крест и не звезда,
А туч-вагонов поезда
И солнца огненный вокзал,
И неба голубой оскал.

Но больше этого всего –
В покойном томике его,
Где пассажиры и перрон,
Где тень – с гусиное перо,

Как призрак нищенки-души,
Летит на жалости гроши
Алмазные – что свет живой,
Что именуемо душой…

[Сапна]

Высокий дождь – от неба до земли –
Стоял в окне, стараясь объясниться.
Была весна. Подснежники цвели.
Была весна –
и он не мог не литься!

Он землю с небом связывать привык,
Он всё вмещал – людей, дома и зелень,
Он знал свой первый и последний миг
И понимал свои простые цели.

Всё лишнее он зачеркнуть спешил,
Лишь главного желая в день весенний:
Он землю влагой досыта поил,
Даря себя для будущих свершений.

Он знал, что по себе оставит след,
Но не хотел ни славы, ни богатства…
И всё, что мне мутило белый свет,
Вдруг показалось просто святотатством:

Сомнения, земных забот печаль,
И горечь знанья, и незнанья горечь…
Но было жаль,
но было очень жаль,
Что мне с его прозрачностью не спорить…

А он весь день стоял в моём окне
И, помогая развернуться листьям,
Не мог понять, что недоступно мне
Его космическое бескорыстье!..
1957

Елизавета Стюарт

[Козадереза]

Как люблю я, вечные боги,
прекрасный мир!
Как люблю я солнце, тростники
и блеск зеленоватого моря
сквозь тонкие ветви акаций!
Как люблю я книги (моих друзей),
тишину одинокого жилища,
и вид из окна
на дальние дынные огороды!
Как люблю пестроту толпы на площади,
крики, пенье и солнце,
веселый смех мальчиков, играющих в мяч!
Возвращенье домой
после веселых прогулок,
поздно вечером,
при первых звездах,
мимо уже освещенных гостиниц
с уже далеким другом!
Как люблю я, вечные боги,
светлую печаль,
любовь до завтра,
смерть без сожаления о жизни,
где все мило,
которую люблю я, клянусь Дионисом,
всею силою сердца
и милой плоти!

Михаил Кузьмин

[Маринка.87]

В ЖИЗНИ ВСЁ ОЧЕНЬ ПРОСТО...

~

Усложняем простое,

Ищем смысл, где не нужно,

Шепчем всё беспокойней:

"Только б не было хуже..."

Что-то вечно решаем,

Достаём по дешёвке,

Вычитаем, слагаем,

Примеряем обновки,

Упоительно спорим

О нелепостях разных,

О пустых разговорах

В телешоу дурацких,

Возмущаемся, ропщем,

Обижаем соседей,

А ведь в жизни всё проще

И гораздо душевней...

Только нужно заметить

Солнце с первого взгляда,

Тишину на рассвете,

Волшебство листопада,

В небе звёздную россыпь,

Шёпот трав говорливых...

В жизни всё очень просто,

И безумно красиво.



~

© Copyright: Сергей Доскач, 2020

[Вениамин Зорин]

Олексій Бик ./
Олекса Бик /
Olexa Byk. /



* * *

Ця злива, ці янголи каменем кануть згори -
на місто, якому лишилося жити до ранку,
де осінь трясе дукачами,* неначе циганка,
і крають свідомість холодні північні вітри.

Згори і позбудься того, що на світі трима,
того що до тебе ніколи не мало стосунку –
життя довжиною в одну чорно-білу парсунку,**
завжди наодинці з собою або усіма.

Нема і не буде цієї нічної пори
цієї нічної пори і тебе поза нею...
І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї,
як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори."


--------------------------------------------------------
* Дукач - це прикраса у вигляді великої медалеподібної
монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями.

** Парсунка - то портрет (перекручене
латинське слово "persona" — особа) .

Ось пісня на ці слова
у виконанні автора:

https://youtu.be/dr-ZnxfhqlY?t=138

---------- Сообщение добавлено 14.06.2020 в 15:14 ----------

* * *

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.


* * *

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів, що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.


* * *

Не навчившись до часу
Іти в безкінечну дорогу
(Через ріки - уплав,
Перед тим попаливши мости),
Я зійду на узбіччя,
І значить - не буде нічого,
Далі йтимеш без мене,
А без мене тобі не дійти.

Тільки солі від сліз
Будуть довго лягати на вії,
Будуть ночі безсонні
І подумки будуть листи...
Я піду в інший бік,
Бо інакше не вмів і не вмію,
А ітиму без тебе.
А без тебе мені - не дійти.


* * *

Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось -
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.

Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.

Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені - любов,
У легенях - придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся - і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.


* * *

Я ітиму на подих, на твій, від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду -
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв'яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово "дорога", -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам'ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.


* * *

Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,
І сонце покотилося за обрій...
Скажи "прощай", допий своє вино...
Найперший сніг постукав у вікно.

Півчутний клац - і полум'я горить,
Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
Я не умів і досі не умію
Поцінувати цю останню мить...
Півчутний клац - і полум'я горить.

А вікна посміхаються услід,
Приблудний пес шаліє від морозу,
У прісний світ - свої солоні сльози,
І босими ногами - через лід,
А вікна посміхаються услід...

Усе -на потім, може, буде час,
Моя самотність - милість і прокляття...
Іду собі, палю свої багаття.
А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
...Усе на потім, може, буде час.


* * *

...А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.

За звичкою рахую кожен рік,
Пишу до ранку кострубаті вірші,
Я маю все, я маю навіть більше -
Іще одну цигарку і сірник.

Я не стріляю щастя на льоту,
Саджу його за стіл почесним гостем,
Ми п'єм за тих, хто зараз на погості,
За ніч, холодну осінь і сльоту.

В кишеню дує вітер з голови,
Лягає карта кулею навиліт...
Живу, допоки бачу нові цілі,
А потім не питай і не зови.

Громадить небо хмари на дроти,
Від холоду тремтить на підвіконні,
У строфи шаленіючі й безсонні
В пустому намаганні перейти,

А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.


* * *

Я ненавиджу Вас
Через те, що без Вас - ні на крок,
Я ненавиджу Вас
Через те, що не можу забути,
Ви мій Бог,
Ви печаль,
Ви натиснутий раптом курок,
З Ваших вуст я уперше
Напився гіркої отрути.

Я люблю ворогів
За їх ненависть не для слівця,
Я люблю ворогів
Через те, що вони не залишать, -
Ви підете за мить,
А вони доведуть до кінця
І якщо обірвусь -
Все, що я не устигну - допишуть

Я ненавиджу Вас,
Хоч і знаю, що Вам все одно,
А залишити Вас -
Надто просто, щоб потім забути...
Я - усього лиш тінь,
Я - лиш кадр із німого кіно,
Я - сполоханий звір,
Що напився гіркої отрути.


* * *

Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце - позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком, останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі - ні сну навкруги.


* * *

Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.

На кожного із нас - своя тюрма,
Свої Іуди і свої Пілати...
Людина від народження німа,
Я хочу розучитися мовчати!

Перегризу ланців тугу петлю,
Із вуст своїх зірву мовчання пута,
Я ні об чім нікого не молю,
Мене вже не зламати. Не зігнути!

Звихнусь, завию вовком, закричу,
Ковтну повітря і зіпнусь на ноги,
Навік зречуся болю і плачу
На перехрестях нової дороги,

Я вийду за околиці світів
Одним-один, хитаючись з утоми,
Я ні об чім нікого не просив,
Тим більше не проситиму потому...

Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.


* * *

Я Вас придумав так, як захотів...
Німа самотність гупала у скроні,
Стискалися у відчаї долоні,
Гойдалися околиці світів...

І сипалися зорі на чоло,
Реальність переходила в оману...
Я не настав...Я так і не настану,
Бо Вас нема й ніколи не було.

Я Вас собі придумав просто так...
Кому яке тепер до того діло?
Я Вас люблю. А Ви мене - любили.
Я Вас - до смерті, Ви мене - ніяк.


* * *

Я нічого,
Нічого,
Нічого у Вас не прошу,
Ви потрібні мені,
Як потрібен
Вітрилові вітер,
З Вами я -
Вже не я,
А без Вас -
Починаю сивіти,
Тільки серце,
Як камінь
У лівій кишені ношу.

Я давно вже нічого,
Нічого не знаю про сон,
Це вже більш, ніж любов,
Ви - моя найшкідливіша
Звичка:
Завжди хочеш іще,
Хоч заповнена вщерть
Попільничка...
...Залишаю печаль,
Як останній
Для себе
Патрон.


* * *

Ой не плачте - я іще живий,
Не вдавайте болю і скорботи,
Я іще дійду до повороту
На дорозі втрат і безнадій.

Я не хочу милості від вас,
І не хочу вашого спасіння,
Поповзу - зубами за каміння,
Новий крок долаючи щораз.

Не лякайте карами мене,
Бо мене тепер не налякати -
Я вже знаю все, що маю знати
Про священне, вічне і земне.

Не таю злоби і не кляну,
Може, час і люди нас розсудять...
Я прийму усе, що тільки буде -
Й цю дорогу, довгу і брудну.

...На дорозі втрат і безнадій
Я іще дійду до повороту,
Не вдавайте болю і скорботи,
Ой не плачте - я іще живий.


* * *

І знову ніч. Неспокій та печаль
Удвох собі мандрують битим шляхом,
Квилить осіннє небо сірим птахом,
Простягши до землі дощу вуаль.

Холодна пам'ять впала на чоло,
Щемливить очі болем потаємним,
В моїй кімнаті - порожньо і темно,
І щастя ніби зовсім не було.

...І ніби зовсім не було мене.
Спинити все. До ранку не дожити.
...Дерева піднімають мокрі віти...
Запівніч вітер стихне. Дощ мине.


* * *

Я так боюсь відчинених дверей...
Я так боюсь дивитися у очі...
Я так боюсь не пережити ночі
І загубити віру у людей.

Я так боюсь не пам'ятати снів,
Боюсь, коли життя не має змісту
І на папері порожньо і чисто...
Я так боюсь, що я
недолюбив.


* * *

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає.
У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори.
Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая.
Я римую тебе, як римують вітрила вітри.

Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші,
обмерзаю від слів і не можу намацати дна.
Ніч напише мене, та безсоння усе перепише –
я його полюблю, бо у нього твої імена.

Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль,
бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем.
Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи,
до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем.

Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни,
я шалений літак, що не вийде з цього віражу…
І безсоння моє як сторінку мене перегорне.
…Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу.


* * *

...І день зависає, як плівка, заслухана вщент,
вона прокидається, довго лежить нерухомо,
тривожно вдихаючи запах ранкового дому,
і слухає, слухає той героїновий щем,
який розриває свідомість і душу жере,
скалічена пам'ять заходиться приступом сміху,
і їй видається, що в неї поїхала стріха,
від того, що нова дорога її не бере,
від того, що цілою вічністю видався день,
а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку,
ціною і наслідком кожного хибного вчинку,
і що телефони усі її анітелень.

Дотліє цигарка, а може дотліє вона
в панічнім безумстві, яке без початку і краю,
яке безнадійно й надійно її доганяє
крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна,
крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул,
прострелене зорями, наче мішені у тирі –
немає нічого за стінами три на чотири,
і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул,
що сковують рухи, немов гамівні сорочки,
вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу…
Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу,
та знає напевно про те, що усе навпаки.

Що літо – останнє із тих, що іще не збулись,
у синьому вирі птахи перекреслюють простір
безодні очей, що впритул неминучі, як постріл -
у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись.
Зносити об землю залізні свої постоли,
триматись за світ до судоми, аж пальці німіють…
Ця міра усього – усього лише безнадія,
в якій не буває спасенних, моли, не моли.
Це мара, омана, а може – утома утом,
самотність тримає за серце, за горло тримає…
Триває життя, у якому нікого немає,
яке не збулося, як осені жовтий фантом,
бо літо гадає навиворіт їй по руці,
бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла…

Вона розуміє, що часу лишилося мало,
що пізно спинятися майже при самім кінці,
і те, що політ на пробитім навиліт крилі
давно затягнувся, немов нетривожена рана…

…Вона прокидається рано - так пізно і рано –
щоб встигнути ще постояти на грішній землі.

https://www.youtube.com/watch?v=h_ODYnV33D8


* * *

Є ще один гарний вірш,
але це вже для 18+ ,
(там є матюки).

---------------------------------------------------------------------------------------



Олекса Бик - Вогонь запеклих не пече (Пісні, народжені в АТО)


(далі буде)
.

[капля1]

Звягинцева Вера Клавдиевна (1894—1972)

ЗВЕЗДА.

В неудаче, в болезни, в горе,
А вернее сказать - всегда!
На огромном земном просторе
Человеку нужна звезда.
Пусть порою за облаками
Еле-еле она видна,
Пусть её не достать руками,
Словно жемчуг с морского дна.
Пусть её не поймаешь в сети , --
От неё бы сгорела сеть, --
Без неё не прожить на свете,
Не прожить и не умереть.
Неизвестно ей, безымянной,
Что я верно её люблю,
Что все горести, все обманы
Под сияньем её стерплю.

Если даже выдумка - это,
Сохрани её, сбереги,
Без её далёкого света
Мне порой не видать ни зги.
Перед тем, как усну в гробу я
Приоткрыть окно попрошу --
Полюбуюсь на голубую
И сама её погашу.

(1952 г.)

[Шарки]

Алена Васильченко


Во мгле отражаются бледной луны силуэты.
Он - тот, чьи слова воскресают в сгоревшей свече.
Найти бы мне этого горе-и-счастье поэта:
холодною ночью - забыться на крепком плече...

У ветхих окон цвет дождинок неистово синий.
Над домом у леса разверглась на небе дыра...
Он болен не мною. Он пьет леденящий Мартини.
Он пишет о "завтра", еще проживая "вчера"...

О северных звездах, которые властвуют в мире;
о белой метели, о лижущем угли огне...
Он курит сигары и ходит по темной квартире.
А я бы хотела - чтоб он написал обо мне...

Бездушно луна опоясала мир перламутром.
И звезды летят, ударяясь о стекла, звеня...
Он пишет о тех, с кем проводит воскресное утро.
Он пишет - о них, к сожаленью, не зная меня...

[Вениамин Зорин]

(продовження)
-------------------




Олексій Бик

* * *

Коли закінчиться війна
І всі повернуться додому,
Коли зі стін аеродрому
Зітруться їхні імена,
Коли відродиться земля,
Перетравивши кулі й міни,
Ти мовчки плюнеш на руїни
Колись могутнього Кремля.

.
---------- Сообщение добавлено ----------




Олексій Бик

* * *

...Ішли сніги. Імперія конала.
А ти сидів у неї в головах.
Тебе перемололи біль і страх
минулого, яке давно настало -
один із відчайдушних сіромах,
забутих чи незнаних для загалу,
залишених здихати у котлах.

Смеркалося. Історія народу,
мов бидло під ударом палюги,
звертала на протоптані круги
у боротьбі за втрачену свободу.
Ті ж самі споконвічні вороги,
ті ж самі вовкулаки і заброди,
що ріжуть без жалю і до ноги.

Герої передсмертного фольклору,
чорнильниці кривавого листа -
історія завжди така проста,
її сторінки пише непокора,
її перевіряє висота,
з якої відкриваються простори
і види на зруйновані міста.

Ішли сніги і гаснули об тебе,
не досягнувши мерзлої землі.
У голові лунали скрипалі,
і ти курив без крайньої потреби.
Усі ходили втомлені і злі,
а скорбний капелан служив молебень,
по вінця у зимі і у золі.

Змирившися з одвічною війною,
ти сам перетворився на набій.
Життя не заважає при ходьбі
і у походах завжди із тобою.
Ти дух залізняків і гамалій,
і твоя доля буде непростою
у вирі поворотів і подій.

Ішли сніги. За ними йшли шалені,
тілами розтопивши льодовик.
І по мосту з полеглої людви
останні пронесуть свої знамена.
А ти уже боям утратив лік
і викашляв майбутнє, як легені,
і виконав усе, що передрік.

Здихав гулаг. Агонія тривала.
Смерділо м’ясом, порохом і злом.
Цивілізація сповзала у розлом
якогось потойбічного провалу.
І агнець був призначений козлом.
І це минуле знову не настало,
як не настане й завтра, загалом.

І білий світ, біліший від паперу
і кожної кривавої зими,
ще до світанку сходив на дими
зруйнованих і спалених імперій.
...І ранок, переповнений людьми,
підсаджував бійців на БТРи.
Ішли сніги. Ішли за ними ми.




.

(далі буде)

[Шарки]

Звёздная река

Татьяна Алёшина

Я не знаю, кто Землей вертит,
Мое дело — сочинять сказки,
Разноцветные искать краски.
Если можете, вы им верьте,

Потому что этот мир — зыбкий,
Потому что наша жизнь — море,
Что возникла из глубин горя
По веленью золотой рыбки.

Потому что все мы лишь дети,
Не по росту нам судьба взрослых,
Что досталась от времен прошлых
И поймала нас в свои сети.

Мы бы вырваться из них рады,
Чтоб вернуться к своему детству,
Но, лишенные пути к бегству,
Устремляем к небесам взгляды.

О,
Звёздная река,
Кто
по тебе плывет?
Кто
смотрит сквозь века
Вглубь
серебристых вод?
О,
Звёздная река...

Мое дело — сочинять сказки
О загадочной ночной птице,
Что меняла каждый миг лица
И не знала от людей ласки,

И летала от земли к небу,
Между солнцем и луной билась.
И кому-то по ночам снилась
Одинокая ее небыль.

Но однажды при лучах света
За распахнутою сном дверью
Обнаружились ее перья
Небывалого для птиц цвета.

Говорят, что если взять в руки
Эти перья и взмахнуть дважды,
То услышит наяву каждый
Нисходящие с небес звуки...

О,
Звёздная река,
Кто
по тебе плывет?
Кто
смотрит сквозь века
Вглубь
серебристых вод?
О,
Звёздная река...

[Вениамин Зорин]

(продовження)
-------------------




Олексій Бик

* * *

Година двадцять до зими,
ще не мете і не хурделить,
і час, неначе парабелум,
побіля скроні не гримить,
по білій світу сивині
ще не чорніють наші вбиті,
але сліди цієї миті
уже прокладені в мені.

Мій час потоками сплива,
лежить полеглим на узбіччі.
...Коли зима мене покличе -
мене писатимуть слова.

---------- Сообщение добавлено 15.06.2020 в 04:53 ----------





Олексій Бик

* * *

(вона - йому):


Скажи мені слово, бо я забуваю слова,
бо я забуваю про те, що усе забуваю,
бо я відчуваю, що з цього безмежного раю
я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.

Це літо між нами стоятиме, як вартовий,
триматиме свічку, як першої шлюбної ночі,
і я вже нічого на світі так палко не хочу,
як бути з тобою – нехай ти насправді не мій,

нехай ти насправді не міра, а тільки симптом,
або навіть менше за всі найдрібніші симптоми,
я більше не можу сама залишатися вдома,
бо вже у собі відчуваю якийсь перелом,

бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю,
за те, що я так відчуваю і так поспішаю
до синього неба, до осені, до небокраю,
бо легше любити, аніж говорити «люблю».

Це літо як вибух - калічить і множить на нуль,
а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш,
бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю,
і не ухилятися від пролітаючих куль.

І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам,
шепоче слова про любов у самісіньке вухо,
збиваючи з ритму цього безкінечного руху
по лінії літа, яке вже належить не нам,

яке зупинитись ніколи ніхто не просив,
якому лишилося менше, ніж зовсім нічого,
а вранці між нами навиліт проляже дорога –
зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.
.

---------- Сообщение добавлено 15.06.2020 в 05:23 ----------




Олексій Бик


* * *

...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить,
бо марно казати про те, чого, може, не буде
єдиного разу на всі безкінечні усюди,
де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить,

в яку поміж нами могло усе бути не так,
як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи,
де світ заблукав у одвічному бігу по колу
в гонитві за тою, яка радше символ чи знак

утрати, утоми, умови моєї журби,
в якій загубилось усе, що казав Заратустра –
в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер,
уламки якого присвячені вічно тобі.

Римується літо словами, яких не було,
яких не буває і бути не може між нами,
рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми,
і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.

Це літо закреслить слова, перепише й зітре,
як я переписую ці сторінки не про тебе
на відстані, довшій за лінію синього неба,
в якій поміж нами нема ані «ні», ні «але»,

бо кожен осколок цього безкінечного дня –
як вибух гранати, яка не жаліла нікого,
як ця безнадійна, а, може, надійна тривога
того, що одвіку й довіку тебе доганя...
.

---------- Сообщение добавлено 15.06.2020 в 18:23 ----------



А усе, про що ішлося в дитячих казках - виявилось правдою.
І жили усі щасливо, принаймні, до ста... Кожен в самоті.
І якщо тебе зненацька підкошує страх і ніщо не радує -
це тобою досі марять далекі міста, але все не ті.

Але ще вечірнє сонце сідає за ліс у твоїй історії,
із якої вже не вийти - принаймні, живим - ніби з берегів.
І неначе слід чужих випадкових коліс, світ себе повторює
і чекає, щоб і ти себе разом із ним вкотре повторив.

І планета налипа на підошви твої, як слова на музику,
і стрибає твоє серце, неначе з моста у гірський потік.
А якщо ти не повернеш себе із боїв - всі твої союзники
далі житимуть щасливо, принаймні, до ста - кожен в самоті...


Відео авторського виконання цієї пісні на Майдані:

https://www.facebook.com/oleg.veremeenko/videos/10156358749315586/

[Шарки]

Главацкий Сергей

Начнем с того

Начнём с того, что Осень – будет,
И будут – лунные удары,
И принца Золушка забудет,
И смоет призраков отары

В саванну пегое цунами,
Мы завальсируем, как цапли,
Нас забросает пыль – камнями,
Но их подточат с неба капли,

И чресла осени остынут,
И будет душным с ней соседство,
И неродившемуся сыну
Оставит Золушка наследство

Из сизых призраков эпохи,
Ютящихся по рубиконам,
Неоперившиеся вздохи
И выдохи сродни драконам…

Начнём с того, что Осень – будет,
Смерть оросит наш можжевельник,
И мы останемся – без судеб,
Как будто выйдя из котельной.

[IreneF]

В чем отказала я тебе,
скажи?
Ты целовать просил —
я целовала.
Ты лгать просил,—
как помнишь, и во лжи
ни разу я тебе не отказала.
Всегда была такая, как хотел:
хотел — смеялась,
а хотел — молчала...
Но гибкости душевной есть предел,
и есть конец
у каждого начала.
Меня одну во всех грехах виня,
все обсудив
и все обдумав трезво,
желаешь ты, чтоб не было меня...
Не беспокойся —
я уже исчезла.

Вероника Тушнова

[ARKADIA]

И восходит в свой номер на борт по трапу
постоялец, несущий в кармане граппу,
совершенный никто, человек в плаще,
потерявший память, отчизну, сына;
по горбу его плачет в лесах осина,
если кто-то плачет о нем вообще.

Бродский

[Шарки]

Алена Васильченко


Что тебе нужно, Элли? -
Дорогу из кирпича?
В городе - сплошь метели.
Птицы - и те молчат...
Воет зима протяжно.
Трудно шагать по льду.

- Элли, тебе не страшно?
- Страшно, но я иду...

Полночь на циферблатах.
Нежный овал лица...
Людям в железных латах
ищет она сердца.
Камни путей окольных...
Руки свело в снегу.

- Элли, тебе не больно?..
- Больно, но я смогу.

Скрипнет почтовый ящик:
"скоро вернусь, друзья!.."
Ведь без сердец стучащих
людям никак нельзя!..
Голос собак бездомных...
Зеркало мерзлых луж...

- Сколько в кварталах темных
бродит железных душ...

Люди не верят в чудо:
давят железом грудь.
Элли больна простудой,
но продолжает путь...
Элли стучится в двери...
Вязнет в снегах полей...

- Если я буду верить -
станет металл теплей?

- Что это, Элли, значит?
Что за сумбур идей?..

...Элли идет - и плачет:
- В людях ищу Людей...

[Маринка.87]

Поговори со мной, пока я жив.
Пока я здесь, возьми меня за руку.
Не слушай пульс, а просто — подержи.
Не обрекай на отчужденья муку.
не убегай, чтоб плакать по углам,
Чтоб выть над ванной, отвернув все краны.
Ведь так не легче. Я бы плакал сам,
Но слёзы только растравляют раны.
Пока ты плачешь, я лежу один
В стерильной и прилизанной постели.
Не беспокойся, действует морфин,
Но знаешь, часто боль живёт не в теле.
Я вижу всё. Я чувствую твой страх-
В словах, г лазах, улыбке напряжённой.
Но ты мне врёшь. Нам угрожает крах-
Я как чужой тебе, как прокажённый.
Ты избегаешь правды, как огня.
Я так измучен сладкими речами…
Ты полагаешь, что щадишь меня,
Ты дверь захлопнув, шепчешься с врачами.
Но, разве правда — признак нелюбви?
Ведь я не выношу ни лжи, ни лести.
Боишься — говори, кричи, реви…
И я боюсь. Давай бояться вместе.
Во сне я видел смерть. В который раз
Она сказала: «Приготовься. Скоро.»
Но я твердил: «Попозже, не сейчас.
Придёшь за мною после разговора.»
Пойми, мне очень страшно уходить,
Пока я эту стену не разрушу.
Прошу тебя, не разучись любить.
Пусть боль тебе дотла не выжжет душу.
Хочу, чтоб утром после похорон
Ты, как всегда, умылась, причесалась.
Чтоб ты не отключала телефон,
Чтоб знала, для чего ты здесь осталась.
Чтоб без меня сумела жить потом
Нормальной жизнью, а не бывшей драмой.
Чтоб у тебя был муж, уютный дом.
Ты станешь замечательною мамой.
И не терзайся, будто предаёшь,
Всё то, что в нашем общем прошлом было.
Мечтал я счастье дать тебе. Ну, что ж —
Мне просто этой жизни не хватило.
Когда я грань миров перешагну
И поражусь, как тот, иной, прекрасен —
Я в нём останусь. Ждать. Тебя одну.
Живи — я очень долго ждать согласен.

В.Пятов.21.10.2011года.

[Шарки]

Сергей Алин

Белые, метели, белые метели, что ж это вы снова что-то завертели,
Что-то раскачали, что-то разбудили, словно где-то тайну тайно раздобыли.

Белые метели, белые метели, растревожить рану как же вы посмели,
Как вы подобрались, как всё разузнали, белые метели, белые печали...

Белые метели, белые метели, мы с тобою, знаешь, что-то проглядели,
Видно, не успели досказать мы что-то, и по белу снегу путь на два расходиться...

Кружит снегом вьюга по дороге белой, далеко подруга, вот какое дело,
Белые метели, белые метели, стелете кому вы белые постели...

[Парусник]

Прощальное стихотворение Эльдара Рязанова.

В старинном парке корпуса больницы,
кирпичные простые корпуса…
Как жаль, что не учился я молиться,
и горько, что не верю в чудеса.

А за окном моей палаты осень,
листве почившей скоро быть в снегу.
Я весь в разброде, не сосредоточен,
принять несправедливость не могу.

Что мне теперь до участи народа,
куда пойдет и чем закончит век?
Как умирает праведно природа,
как худо умирает человек.

Мне здесь дано уйти и раствориться…
Прощайте, запахи и голоса,
цвета и звуки, дорогие лица,
кирпичные простые корпуса…

© Эльдар Рязанов