Українська поезія

[robie]

ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями
лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лява, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.

(«Книга лева», 1936)
Богдан-Ігор Антонич

[robie]

Юрій АНДРУХОВИЧ


В реторті вариться коктейль

В реторті вариться коктейль -
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, --
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!)
Я -- Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!
Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять
в розпечених побитих тиглях,
і в суміші отій киплять
сполуки спогадів застиглих.
Коли по буднях ти пройдеш, --
чи ж обійдешся без подряпин?
Коли в букетах подаєш
надії від сльоти продряглі,
та от впадеш з високих веж
(oh, yes, my baby!),
побачиш -- на землі живеш,
а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,
смарагдами всі сльзи стануть,
коли цілунки проженуть
слова олжі -- поза устами.
І павутинки наших душ
знайдуть свою першооснову,
немов пелюстки наших руж --
розкриються цнотливо знову:
"Це ти?" -- "Це я, твій сум і щем..."
(oh, yes, my baby!) --
я загорну тебе плащем,
немов на небі...


(Перед нами суцвіття схиляються в ти-
ші, то які ж вони в небі, коли й тут най-
ясніші?..)

З.Ы. Мне очень понравилось... Да у Андруховича все просто супер...

[muha]

Олена Теліга
ЗАСУДЖЕНИМ

/Біласові й Данилишинові/

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

[Benzin]

Олег ОЛЬЖИЧ
ПІХОТИНЕЦЬ
Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

[Benzin]

Іван Багряний
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м'язах,
В трісках...
І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —
Шкіриться жаско, смердить земля.

Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м'ясом і динамітом...
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Де матері, а де діти!?

В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.

Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? —
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста...

Гей, ти ж, Земля моя золота!

Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил
Й перемішали
З костями онуків?!

Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти — лежать соколи...
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.

Гей, і були люди — горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.

О ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!

Не тужить дівчина, не плаче сестра,
І рук не ламає матуся стара, —
Одплакали доста — не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також...

Гей, ти. Земле моя!
За що ж!?

За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя! —

Хто ж розсудить!? Який судія!?

Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде...

Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.'
Хай стрілка до риски йде, —

Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці страшній
Жаске й невблаганне — «СТІЙ!!!»

Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить...
Вже вітер жалобу відбув, і встає,
І хмару несе, як знамено своє.

Вже вітер шумитиь і полин гуде...
...Хтось там понурний, мов тінь, іде, —
Ступає задумливий і мовчазний
В кереї своїй бойовій.

І кінь десь, засідланий, кований вже,
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира...
То не тінь — то страшна мара.

Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляй-Поле — проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, —
Грізний,
страшний отаман.

Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він —
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
...Прапрадід був,
Прадід...
І син...

Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! -
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.

Три черепи повні сирої землі...

Секунди біжать у їдучій імлі —
Стрілка іде до своєї мети...
Та ніщо не виповнює пустоти.

Марево блідне, хистке, як омана, —
Фата-моргана, фата-моргана.

Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже...
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає роду того!

Мов немає вже гордих,
лиш ниці й покірні, —
Нікчемні пророки, і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики... — лише вони —
Продані, зраджені і невірні.

Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.

О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —
Благословенний на меч і бої!?!.
Вибухають воплем, вибухають криком, —
Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,
Й невідомщені малята твої!

Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи...

О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
Меч Правосуддя! Кара Господня! —
Де ж Ти —
Меснику всенародний!?!

Безжалісний, і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!

Неповинная кров — клятьба Твоя.
Ти — єдиний з усіх Судія.

Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...

Іде по кістках він.
Іде...
Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). —
Ходою тяжкою іде, мов чужий,

Вдивляється мовчки до серця свого, —
Дивиться вглиб — і не бачить його, —
В муках, в вогні обернулось в такий
Камінь
Обсмалений і тяжкий.

Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима...
— Нема!.. Ще орлят нема...

Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.

Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка До риски своєї іде...

Він пестить ефес і жде:

...Вам мало на світі сиріт і калік?!?
Гряде ж
М І Й !
Р І К !!

І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
І — лявіна потече, —
Невблаганна. Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.

І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
І встануть каліки... І встануть сліпі...
І кинуться юні... Мужні... Старі...
І сестри зґвалтовані, і матері...

І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій...

Прокотиться смерч.
Й не поможе ні «Боже мій!»,
І не врятує «Пробі» повалених ниць...
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.

Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать Суд.
І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках.
І вітер над ними, як щит, приб'є —
Як Меч Правосуддя — ім'я Твоє.

Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми — Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь —
Офіруваних
В ім'я поколінь.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, —
Такого
Нема судії!

А якщо десь є — убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім'я —
Єдиний, найбільший з усіх Судія!

Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
Вічний
В с е р ц я х п о к о л і н ь !

Січень, 1944 р. Тернопіль.

[Акулина]

Спасибо за тему. Читать поэзию на украинском языке - огромное удовольствие. Особая мелодика. Мне, как россиянке, язык почти понятен. Отдельные слова смотрела в переводчике. А вот писать и говорить не могу.

[Norman]

Акуліна, дуже приємно що серед росіян є люди які хочуть зрозуміти Україну, нашу культуру, поезію. Якщо б таких росіян як Ви було б більше, ми могли б справді говорити про братерство двох народів. Можливо такий час ще попереду.

[Zanna]

Огромная просьба. Если кто-то знает стих(к сожалению не помню автора, по-моему, Олийнык) "Пісня про матір" (ее еще Повалий пела). Такая слезливая песня. Пожалуйста.

[Totenkopf]

ПОPТPЕТ ВОЯКА

У гоpах дощ, мокpіє сельва,
Куpтина кpапель дpапіpує с`єppу
На тлі блідозеленого дpапpі
Зухвале молоде обличчя,
Засмагла шкіpа, іскpи діамантів
Щонайчистішої води.
Це Tercios двадцятого стоpіччя,
а думки ж ті.


ПОЛІССЯ

Поволі вітеp пеpекочує хмаpини,
Поволі кpони сосен нахиля,
Могутній пошум лісової ниви,
Аж ген до Німану колишеться гілля.

Косе пpоміння. Сонце пpи заході,
Немов не було цих двохсот pоків,
І вже не пpіти в новому поході,
І можна вpешті возлюбити воpогів.

Та ні, кінець шляхетному облому,
Внизу двигун вантажки захуpчав.
Час жеpтвувати шляхові стаpому
Ту долю, що колись собі обpав.

О, Пане Боже! В безкінечній ласці
Пpошу у Тебе на незаслужену честь -
Дозволь мені чужинцю і невдасі
Хоч pаз підняти за цю землю меч.

[seafire\]

Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте,
І електричка скрикнула контральто,
Я тихо йду. Так ходять скрипалі,
не сколихнувши музику словами.
Єдина мить - під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!- Акація цвіте.
Як холодно! Душа за вами плаче.
Л. Костенко.

[KGBишник]

краще зїсти кірпічину, ніж вивчать Павла Тичину

[Slav K]

Весняний хіт.

Може й заспіваю яку-небудь пісню
І мені байдуже що вона брудна...
Як відкрию пельку - стане друзям тісно,
Тож гормони грають, тож прийшла весна

Моя люба меле щось незрозуміле,
Я відповідаю : ніч така ясна...
Рук не відірвати від смачного тіла,
Тож гормони грають, тож прийшла весна

Сядем на колеса, задеремо ноги.
Коник ледве скаче, люба геть п"яна.
Ми на дискотеці всім покажем роги,
Бо ж гормони грають, бо ж прийшла весна

В клубі нам лабає копозитор Тинда,
Весело гітари дзеленчить струна.
Розіпьємо літру під колгоспним тином,
Бо ж гормони грають, бо ж прийшла весна

Чому так буває неприємно з ранку..
В голові - гидота, в животі - війна!
Мабуть ми з тобою запорізьські панки,
Бо ж гормони грають, бо ж прийшла весна

Може й заспіваю яку-небудь пісню,
І мені байдуже що вона брудна.
Як відкрию пельку - стане друзям тісно!
Хай гормони грають, як прийшла весна

автор Слава Ку

[Kertis]

Василь СТУС


Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.

[Anima]

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава.—
Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.


Ліна Костенко з "Ой ні, ще рано думати про все..."

[Kertis]

Василь СТУС

Скільки хникають вже коханці,
Скільки пишних говорять фраз,
Скільки грошей потратив на танці,
На цукерки кожен із нас!

Скільки меду у кожнім слові
Наточили ми для дівчат,
Що вони збожеволіть готові
І готові "рятуйте!" кричать.

Щоб любили нас, щоб кохали,
Кожен з шкіри своєї ліз.
Скільки потім за нас пролинали
Милі очі солоних сліз!

Розлилися вони, як море, —
Хто там берег у нім знайшов?
У жіночому лютому горі
Захлинається наша любов.

[Акулина]

Kertis, мне понравилось
Один вопрос. В украинском языке есть слова "люблю" и "кохаю". Это синонимы? Или разница есть?

[Good++++]

Kertis, мне понравилось
Один вопрос. В украинском языке есть слова "люблю" и "кохаю". Это синонимы? Или разница есть?

"Любов" - это общее понятие любви, соответствующее русскому значению этого слова.
"Кохання" - это более личностное в понятии любви, это слово применимо исключительно для обозначении любви человека к человеку.
Примеры: Я люблю свою Батьківщину (Слово "кохаю" в цьому випадку недоречно). Я кохаю свою дружину (В цьому випадку слово "кохаю" можна замінити словом "люблю", але слово "кохаю" більш точніше виражає емоційне ставлення однієї людини до іншої).

[Good++++]

Огромная просьба. Если кто-то знает стих(к сожалению не помню автора, по-моему, Олийнык) "Пісня про матір" (ее еще Повалий пела). Такая слезливая песня. Пожалуйста.

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Слова: Борис Олійник
Музика: Ігор Поклад

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу…

- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

[Kertis]

В.Стус
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце, і простір, і сніг.
І котилося куль - покольотом
моє серце в ведмежий барліг.

[MALISHKA]

В. СОСЮРА
Любіть і боріться за щастя безкрає,
Згоріть без останку за край дорогий,
Блажен, хто горить, бо він попіл лишає,
А хто тільки тліє - один тільки гній.

Борня нам открила шляхи пурпурові,
Садами Вітчизни цвітуть береги.
Горіть і боріться! Без сонця, любові,
У серці й природі лиш тьма навкруги...

Горіть і коріться, любіть Батьківщину
Огні свого серця єднайте в бою.
І вам не узнати ніколи загину -
Безсмертний, хто любить Вітчизну свою!