Українська поезія

[~Amalia~]

Монолог Гамлета

Питання в тому: бути чи не бути,
Чи у думках шляхетніше страждати,
Каміння й стріли долі навісної
В собі тримати, чи, піднявши руки,
Спинити море труднощів. Заснути
І сном мерців сказати: ми скінчили
Боління серця і мирські турботи,
Що їх спадкує тіло. Це – потреба
Здійснити бажане – померти, ні, заснути.
Заснути і, можливо, бачить сни.
Але ж які вони по смерті будуть,
Коли, струсивши пил земний з чобіт,
Одержимо жаданий відпочинок?
Що створює трагедію з життя,
Хто стерпить штурхани і кпини часу,
І панську кривду, і героя зверхність,
І муки ненависного кохання,
Зневагу прав, законів уникання,
Презирство клерків, глузування черні,
Коли спокою можна досягнути,
Зблиснувши лезом? Хто терпіти буде
Тягар свого солоного життя,
Коли б не страх, а що там після смерті?
Країна невідома – та межа,
Із-за якої вороття немає.
Це змушує терпіти біди наші,
Замість летіти до незнаних меж.
Тож з нас сумління робить боягузів,
А справжній колір вироку такий,
Що хворобливість – млявих дум відбиток,
А вчинки – вияв миті нетривкої.
І значить все на світі – лиш омана,
Що губить назву дії... Ти тепер,
Офеліє, квіт ніжний, німфо, знаю,
Мене в своїх молитвах пам’ятаєш.

Вільям Шекспір
Переклад О. Тільної

[Осавул]

М.Старицький.
Жити чи не жити - Ось що стало руба. Що шляхетніш,
Чи приймати і каміння, й стріли Од лихої, навісної долі,
Чи повстати на те море туги Й тим повстанням все скінчити разом?
Вмерти - сном заснути, і більш нічого,
І сказати, що той сон одразу
Нам урве всі душевні болі,
Силу мук, що спали в нашій плоті, - То такий кінець усім бажаний,
Що його повинні ми жадати,
Вмерти - як заснути... Може, снити?
Ось в чім клопіт!
Бо які сни можуть Завітати у спанні тим мертвім,
Коли ми слабке це тіло скинем?
Ось що мусить зупинити руку.
Так. Ця думка, ця непевність тільки Нам і чинить довговічним горе.
Адже справді, хто б схотів терпіти Цього світу утиски й зневаги,
Дужих кривди, гордих мук образи,
В погордованім коханні муки,
Влад свавільства, суддів наших кривди Та наруги, що найкращим людям Чинять ті недолюдки негідні, - Хто схотів би, коли б знав напевно,
Що ножем цим їх позбутись можна?
Хто б схотів весь вік в ярмі ходити,
Навіть тяжко під ярмом злиденним,
Якби страх чогось іще по смерті,
Невідомість тамтої країни,
Звідкіля ніхто ще не вертався,
Не збивали боязкої волі?
І радніші ми терпіть тут лихо,
Ніж порватися до країв незнаних.
Так одваги прирожденна барва Полотніє від блідої думки;
Так завзяті й запальні заміри З свого шляху вмить звертають набік І втрачають самих вчинків ймення Перед тою гадкою. Цсс!.. тихо!..
Ось краса Офелія. О зірко,
В молитвах своїх згадай за мене
Л.Гребінка.
Чи бути, чи не бути - ось питання.
Що благородніше? Коритись долі І біль від гострих стріл її терпіти,
А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,
Покласти край йому? Заснути, вмерти - І все. І знати: вічний сон врятує,
Із серця війме біль, позбавить плоті,
А заразом страждань. Чи не жаданий Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбудемось земних суєт?
Ось в чім вагань причина. Через це Живуть напасті наші стільки літ.
Бо хто б терпів бичі й наруги часу,
Гніт можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту любов, несправедливість,
Властей сваволю, тяганину суду,
З чесноти скромної безчесний глум,
Коли б він простим лезом міг собі,
Здобути вічний спокій? Хто стогнав би Під тягарем життя і піт свій лив,
Коли б не страх попасти після смерті В той край незнаний, звідки ще ніхто Не повертався? Страх цей нас безволить,
І в звичних бідах ми волієм жити,
Ніж линути до не відомих нам.
Та розум полохливими нас робить,
Яскраві барви нашої відваги Від роздумів втрачають колір свій,
А наміри високі, ледь зродившись,
Вмирають, ще не втілившись у дію.
Але тихіш! Орфелія! Згадай Мої гріхи в своїй молитві, німфо
П. Куліш
Чи бути, чи не бути, от питання!
Що благородніше в душі: терпіти
Пращі і стріли злющої фортуни,
Чи збунтуватися против моря туч
І бунтуванням їм кінець зробити?
Умерти, се заснути, більш нічого,
І сном своїм сказати: ми кінчаєм
Всі муки серця й тисячу природніх
Тортур, що ми внаслідували тілом.
Сього кінця жадати нам - побожно.
Умерти, се заснуть; заснуть! А
може,
Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.
У сні чи в смерті що то буде
снитись,
Як струснемо земні тривоги з себе?
От що нас зупиняє. От увага,
Що робить довгими нещастя жизні.
Бо хто б схотів весь вік терпіти мук
І насміхи, гніт сильних і знущання
Гордині, біль одіпхнутого серця
Загарливість закону, підлість
суддів
І ту зневагу, що заслуга мовчки
Приймає від нікчемних,
Коли б міг сам, одним штихом
кинджала
Від усього цього спастися? Хто би
Ніс той тягар, стогнав і прів під
тиском
Життя, якби не страх чогось по
смерті?
Якби не той нещасний край, з
котрого
Ще не вертав ніхто, мутив нам
волю?
То й радше зносим біди ті, що маєм
Аніж тікать до інших, нам
незнаних.
От так-то совість трусами нас
робить,
І так природний рум’янець відваги
Вкриваєсь блідним покостом
задуми,
І замисли могутні та важкі
Від погляду сего звертають набік
І тратять назву діл. Та годі! Бач,
Офелія вродлива! Німфо, пом’яни
В твоїх молитвах всі гріхи мої.

И это ещё не все переводы! )))

[Мэри_Поппинс]

***

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі, чи може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все що я люблю.
І може, це і є моя найвища сутність.

[~Amalia~]

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

[Осавул]

А минуле розстане з кригою?
Чи снігами зійде на голову?
Я так довго була безкрилою...
Я так довго вмирала з голоду...

А минуле хоч трішечки тоне?
То від кисню, що в нім безтямить.
Я в тобі наймІцнішим бетоном...
Аж по горло...По вічну пам'ять?

Ти минуле? Та ти ж так близько.
Чи надовго... та скільки ще....

Бо любов почнеться з колиски,
А скінчиться, як сонце зайде...

Юлія Ганненко

[~Amalia~]

Не знаю, як це почалось.
Прийшов, намовив мені хтось?
Чи серце схаменулось: - "Мало!"?
Чи щастя весен заблукало?

Навкруг долини зацвіли,
джерела срібло розлили,
і палац став зі знаком лева,
на пальці - перстень королеви.

Упав самоцвіт на чоло -
життя стобарвність і тепло.
- Все, що корону прикрашало,
обрана, посідай настало! -

Невже? Невже? І, сурмлячи,
це прогриміли сурмачі.
Перстами радости і віри
я боязко торкаю ліру.

Оксана Лятуринська

[Осавул]

І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.

Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
і кличуть нас до себе назавжди.

Ті погуки — блаженні й больові.
Щось вічне зацвітає у крові
і стугонить навально, мов кіннота.
Сліди згорають легко, мов папір,
коли нагряне день, але повір,
що ми без них — немов свіча без ґнота.

Юрій Андрухович

[~Amalia~]

Ви знаєте, як липа шелестить
у месячні весняні ночі?
"Кохана спить, кохана спить,
піди збуди, цілуй їй очи.
Кохана спить..."
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? -
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій" - десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Павло Тичина

[Осавул]

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає.
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
тебе я люблю. I люблю Україну -
Вона, як і ти, була в мене одна.


Оксана Максимишин

[Yelya]

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.

І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..

Симоненко Василь

[~Amalia~]

Блукаю вдень то в луках, то в гаю,
Як дерево, вдихаю запах літа,
На падолі джерельну воду п'ю,
А на межі схиляю колос жита,

І так живу, як придолинний цвіт, -
Без розмислу, без дум і неспокою.
Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.

Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
І з темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси.

* * *

У завулку вузькому
Тонко мгліє туман;
Тінь високого дому
Полонила майдан.

Наближає смеркання,
Мовкне вітер-казкар...
Холодок зов'явання
Обиймає бульвар.

Сяє захід святочний,
Мов цвіте оболонь;
У кав'ярні молодний
Розпустився вогонь.

Ніжним полум'ям канна
Серед скверу горить.
Мить життя несказанна
Невідчутно летить.

[Kassssperrr]

Мне очень нравится Жадан, Издрык, Бим, Ро, Коржик

[Осавул]

Мне очень нравится Жадан, Издрык, Бим, Ро, Коржик

Оце?

Я колись повернуся з війни,
зовсім іншу побачу країну,
моя мамо, мене обійми,
я живий повернувсь, не загинув.

А країна вже зовсім не та,
яку мріяли ми на Майдані,
не такая була в нас мета,
не для цього ми рвали кайдани.

Ситі морди дорвались до влади,
набивають кармани свої,
про Європу співають рулади,
а на сході тривають бої.

Я знайомим, що іноді стріну,
як спитає: "За що воював?"
відповім — "За свою Україну,
поки ти на дивані лежав".


М. Коржик

[Монна]

Наша кожна закоханість кожна тісніша та ближча
смертоносною голкою вишито флер цей і дим
поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя
і тремти як художник і плач як убивця над ним

це пора репетицій дерева виходять на сцену
кров старого актора стіка листопад листопад
о наївний глядачу ти віриш ця смерть достеменна
смерть завжди достеменна тебе научає театр

і на сад що тепер помира і воскресне весною
на зів'ялі оголені плечі старої гори
і на рідне обличчя що збліднуло перед тобою
накладає мистецтво широкий підкреслений грим

це пора репетицій вже текстом великої драми
перетруджено губи ремарки горять із пітьми
хай не будуть проклятими ролі що обрано нами
ми як пізні дерева готові уже до зими

Наталка Білоцерківець

[~Amalia~]

Вітер з України

Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз -
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист -
як чортове насіння...

Або: упнеться в грузлую ріллю,
піддасть вагонам волі -
аж нагинаються тополі!..

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
нема бунтарства в нас: людина з глини -
Регоче вітер з України,
вітер з України!

Крізь шкельця Захід, мов з-за грат:
то похід звіра? звіра чи людини? -
Регоче вітер з України,
вітер з України!

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він корчувату голову з Дніпра:
не ждіть, пани, добра:
даремна гра!

Ах,
нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.

[Вениамин Зорин]

Дублюю вірші з іншої теми
(бо саме тут їм місце):
-------------------------



Олексій Бик ./
Олекса Бик /
Olexa Byk. /



* * *

Ця злива, ці янголи каменем кануть згори -
на місто, якому лишилося жити до ранку,
де осінь трясе дукачами,* неначе циганка,
і крають свідомість холодні північні вітри.

Згори і позбудься того, що на світі трима,
того що до тебе ніколи не мало стосунку –
життя довжиною в одну чорно-білу парсунку,**
завжди наодинці з собою або усіма.

Нема і не буде цієї нічної пори
цієї нічної пори і тебе поза нею...
І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї,
як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори.


--------------------------------------------------------
* Дукач - це прикраса у вигляді великої медалеподібної
монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями.

** Парсунка - то портрет (перекручене
латинське слово "persona" — особа) .

---------- Сообщение добавлено 14.06.2020 в 15:14 ----------



* * *

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.



* * *

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів, що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.



* * *

Не навчившись до часу
Іти в безкінечну дорогу
(Через ріки - уплав,
Перед тим попаливши мости),
Я зійду на узбіччя,
І значить - не буде нічого,
Далі йтимеш без мене,
А без мене тобі не дійти.

Тільки солі від сліз
Будуть довго лягати на вії,
Будуть ночі безсонні
І подумки будуть листи...
Я піду в інший бік,
Бо інакше не вмів і не вмію,
А ітиму без тебе.
А без тебе мені - не дійти.



* * *

Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось -
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.

Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.

Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені - любов,
У легенях - придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся - і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.



* * *

Я ітиму на подих, на твій, від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду -
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв'яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово "дорога", -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам'ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.



* * *

Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,
І сонце покотилося за обрій...
Скажи "прощай", допий своє вино...
Найперший сніг постукав у вікно.

Півчутний клац - і полум'я горить,
Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
Я не умів і досі не умію
Поцінувати цю останню мить...
Півчутний клац - і полум'я горить.

А вікна посміхаються услід,
Приблудний пес шаліє від морозу,
У прісний світ - свої солоні сльози,
І босими ногами - через лід,
А вікна посміхаються услід...

Усе -на потім, може, буде час,
Моя самотність - милість і прокляття...
Іду собі, палю свої багаття.
А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
...Усе на потім, може, буде час.



* * *

...А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.

За звичкою рахую кожен рік,
Пишу до ранку кострубаті вірші,
Я маю все, я маю навіть більше -
Іще одну цигарку і сірник.

Я не стріляю щастя на льоту,
Саджу його за стіл почесним гостем,
Ми п'єм за тих, хто зараз на погості,
За ніч, холодну осінь і сльоту.

В кишеню дує вітер з голови,
Лягає карта кулею навиліт...
Живу, допоки бачу нові цілі,
А потім не питай і не зови.

Громадить небо хмари на дроти,
Від холоду тремтить на підвіконні,
У строфи шаленіючі й безсонні
В пустому намаганні перейти,

А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.



* * *

Я ненавиджу Вас
Через те, що без Вас - ні на крок,
Я ненавиджу Вас
Через те, що не можу забути,
Ви мій Бог,
Ви печаль,
Ви натиснутий раптом курок,
З Ваших вуст я уперше
Напився гіркої отрути.

Я люблю ворогів
За їх ненависть не для слівця,
Я люблю ворогів
Через те, що вони не залишать, -
Ви підете за мить,
А вони доведуть до кінця
І якщо обірвусь -
Все, що я не устигну - допишуть

Я ненавиджу Вас,
Хоч і знаю, що Вам все одно,
А залишити Вас -
Надто просто, щоб потім забути...
Я - усього лиш тінь,
Я - лиш кадр із німого кіно,
Я - сполоханий звір,
Що напився гіркої отрути.



* * *

Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце - позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком, останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі - ні сну навкруги.



* * *

Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.

На кожного із нас - своя тюрма,
Свої Іуди і свої Пілати...
Людина від народження німа,
Я хочу розучитися мовчати!

Перегризу ланців тугу петлю,
Із вуст своїх зірву мовчання пута,
Я ні об чім нікого не молю,
Мене вже не зламати. Не зігнути!

Звихнусь, завию вовком, закричу,
Ковтну повітря і зіпнусь на ноги,
Навік зречуся болю і плачу
На перехрестях нової дороги,

Я вийду за околиці світів
Одним-один, хитаючись з утоми,
Я ні об чім нікого не просив,
Тим більше не проситиму потому...

Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.



* * *

Я Вас придумав так, як захотів...
Німа самотність гупала у скроні,
Стискалися у відчаї долоні,
Гойдалися околиці світів...

І сипалися зорі на чоло,
Реальність переходила в оману...
Я не настав...Я так і не настану,
Бо Вас нема й ніколи не було.

Я Вас собі придумав просто так...
Кому яке тепер до того діло?
Я Вас люблю. А Ви мене - любили.
Я Вас - до смерті, Ви мене - ніяк.



* * *

Я нічого,
Нічого,
Нічого у Вас не прошу,
Ви потрібні мені,
Як потрібен
Вітрилові вітер,
З Вами я -
Вже не я,
А без Вас -
Починаю сивіти,
Тільки серце,
Як камінь
У лівій кишені ношу.

Я давно вже нічого,
Нічого не знаю про сон,
Це вже більш, ніж любов,
Ви - моя найшкідливіша
Звичка:
Завжди хочеш іще,
Хоч заповнена вщерть
Попільничка...
...Залишаю печаль,
Як останній
Для себе
Патрон.



* * *

Ой не плачте - я іще живий,
Не вдавайте болю і скорботи,
Я іще дійду до повороту
На дорозі втрат і безнадій.

Я не хочу милості від вас,
І не хочу вашого спасіння,
Поповзу - зубами за каміння,
Новий крок долаючи щораз.

Не лякайте карами мене,
Бо мене тепер не налякати -
Я вже знаю все, що маю знати
Про священне, вічне і земне.

Не таю злоби і не кляну,
Може, час і люди нас розсудять...
Я прийму усе, що тільки буде -
Й цю дорогу, довгу і брудну.

...На дорозі втрат і безнадій
Я іще дійду до повороту,
Не вдавайте болю і скорботи,
Ой не плачте - я іще живий.



* * *

І знову ніч. Неспокій та печаль
Удвох собі мандрують битим шляхом,
Квилить осіннє небо сірим птахом,
Простягши до землі дощу вуаль.

Холодна пам'ять впала на чоло,
Щемливить очі болем потаємним,
В моїй кімнаті - порожньо і темно,
І щастя ніби зовсім не було.

...І ніби зовсім не було мене.
Спинити все. До ранку не дожити.
...Дерева піднімають мокрі віти...
Запівніч вітер стихне. Дощ мине.



* * *

Я так боюсь відчинених дверей...
Я так боюсь дивитися у очі...
Я так боюсь не пережити ночі
І загубити віру у людей.

Я так боюсь не пам'ятати снів,
Боюсь, коли життя не має змісту
І на папері порожньо і чисто...
Я так боюсь, що я
недолюбив.



* * *

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає.
У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори.
Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая.
Я римую тебе, як римують вітрила вітри.

Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші,
обмерзаю від слів і не можу намацати дна.
Ніч напише мене, та безсоння усе перепише –
я його полюблю, бо у нього твої імена.

Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль,
бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем.
Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи,
до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем.

Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни,
я шалений літак, що не вийде з цього віражу…
І безсоння моє як сторінку мене перегорне.
…Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу.



* * *

...І день зависає, як плівка, заслухана вщент,
вона прокидається, довго лежить нерухомо,
тривожно вдихаючи запах ранкового дому,
і слухає, слухає той героїновий щем,
який розриває свідомість і душу жере,
скалічена пам'ять заходиться приступом сміху,
і їй видається, що в неї поїхала стріха,
від того, що нова дорога її не бере,
від того, що цілою вічністю видався день,
а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку,
ціною і наслідком кожного хибного вчинку,
і що телефони усі її анітелень.

Дотліє цигарка, а може дотліє вона
в панічнім безумстві, яке без початку і краю,
яке безнадійно й надійно її доганяє
крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна,
крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул,
прострелене зорями, наче мішені у тирі –
немає нічого за стінами три на чотири,
і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул,
що сковують рухи, немов гамівні сорочки,
вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу…
Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу,
та знає напевно про те, що усе навпаки.

Що літо – останнє із тих, що іще не збулись,
у синьому вирі птахи перекреслюють простір
безодні очей, що впритул неминучі, як постріл -
у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись.
Зносити об землю залізні свої постоли,
триматись за світ до судоми, аж пальці німіють…
Ця міра усього – усього лише безнадія,
в якій не буває спасенних, моли, не моли.
Це мара, омана, а може – утома утом,
самотність тримає за серце, за горло тримає…
Триває життя, у якому нікого немає,
яке не збулося, як осені жовтий фантом,
бо літо гадає навиворіт їй по руці,
бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла…

Вона розуміє, що часу лишилося мало,
що пізно спинятися майже при самім кінці,
і те, що політ на пробитім навиліт крилі
давно затягнувся, немов нетривожена рана…

…Вона прокидається рано - так пізно і рано –
щоб встигнути ще постояти на грішній землі.

https://www.youtube.com/watch?v=h_ODYnV33D8



* * *

Є ще один гарний вірш,
але це вже для 18+ ,
(там є матюки).

---------------------------------------------------------------------------------------



Олекса Бик - Вогонь запеклих не пече (Пісні, народжені в АТО)

-------------------




Олексій Бик

* * *

Коли закінчиться війна
І всі повернуться додому,
Коли зі стін аеродрому
Зітруться їхні імена,
Коли відродиться земля,
Перетравивши кулі й міни,
Ти мовчки плюнеш на руїни
Колись могутнього Кремля.

.
---------- Сообщение добавлено ----------




Олексій Бик

* * *

...Ішли сніги. Імперія конала.
А ти сидів у неї в головах.
Тебе перемололи біль і страх
минулого, яке давно настало -
один із відчайдушних сіромах,
забутих чи незнаних для загалу,
залишених здихати у котлах.

Смеркалося. Історія народу,
мов бидло під ударом палюги,
звертала на протоптані круги
у боротьбі за втрачену свободу.
Ті ж самі споконвічні вороги,
ті ж самі вовкулаки і заброди,
що ріжуть без жалю і до ноги.

Герої передсмертного фольклору,
чорнильниці кривавого листа -
історія завжди така проста,
її сторінки пише непокора,
її перевіряє висота,
з якої відкриваються простори
і види на зруйновані міста.

Ішли сніги і гаснули об тебе,
не досягнувши мерзлої землі.
У голові лунали скрипалі,
і ти курив без крайньої потреби.
Усі ходили втомлені і злі,
а скорбний капелан служив молебень,
по вінця у зимі і у золі.

Змирившися з одвічною війною,
ти сам перетворився на набій.
Життя не заважає при ходьбі
і у походах завжди із тобою.
Ти дух залізняків і гамалій,
і твоя доля буде непростою
у вирі поворотів і подій.

Ішли сніги. За ними йшли шалені,
тілами розтопивши льодовик.
І по мосту з полеглої людви
останні пронесуть свої знамена.
А ти уже боям утратив лік
і викашляв майбутнє, як легені,
і виконав усе, що передрік.

Здихав гулаг. Агонія тривала.
Смерділо м’ясом, порохом і злом.
Цивілізація сповзала у розлом
якогось потойбічного провалу.
І агнець був призначений козлом.
І це минуле знову не настало,
як не настане й завтра, загалом.

І білий світ, біліший від паперу
і кожної кривавої зими,
ще до світанку сходив на дими
зруйнованих і спалених імперій.
...І ранок, переповнений людьми,
підсаджував бійців на БТРи.
Ішли сніги. Ішли за ними ми.




.

(далі буде)

[Вениамин Зорин]

(продовження)

-------------------




Олексій Бик

* * *

Година двадцять до зими,
ще не мете і не хурделить,
і час, неначе парабелум,
побіля скроні не гримить,
по білій світу сивині
ще не чорніють наші вбиті,
але сліди цієї миті
уже прокладені в мені.

Мій час потоками сплива,
лежить полеглим на узбіччі.
...Коли зима мене покличе -
мене писатимуть слова.

---------- Сообщение добавлено 15.06.2020 в 04:53 ----------





Олексій Бик

* * *

(вона - йому):


Скажи мені слово, бо я забуваю слова,
бо я забуваю про те, що усе забуваю,
бо я відчуваю, що з цього безмежного раю
я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.

Це літо між нами стоятиме, як вартовий,
триматиме свічку, як першої шлюбної ночі,
і я вже нічого на світі так палко не хочу,
як бути з тобою – нехай ти насправді не мій,

нехай ти насправді не міра, а тільки симптом,
або навіть менше за всі найдрібніші симптоми,
я більше не можу сама залишатися вдома,
бо вже у собі відчуваю якийсь перелом,

бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю,
за те, що я так відчуваю і так поспішаю
до синього неба, до осені, до небокраю,
бо легше любити, аніж говорити «люблю».

Це літо як вибух - калічить і множить на нуль,
а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш,
бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю,
і не ухилятися від пролітаючих куль.

І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам,
шепоче слова про любов у самісіньке вухо,
збиваючи з ритму цього безкінечного руху
по лінії літа, яке вже належить не нам,

яке зупинитись ніколи ніхто не просив,
якому лишилося менше, ніж зовсім нічого,
а вранці між нами навиліт проляже дорога –
зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.
.

---------- Сообщение добавлено 15.06.2020 в 05:23 ----------




Олексій Бик


* * *

...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить,
бо марно казати про те, чого, може, не буде
єдиного разу на всі безкінечні усюди,
де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить,

в яку поміж нами могло усе бути не так,
як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи,
де світ заблукав у одвічному бігу по колу
в гонитві за тою, яка радше символ чи знак

утрати, утоми, умови моєї журби,
в якій загубилось усе, що казав Заратустра –
в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер,
уламки якого присвячені вічно тобі.

Римується літо словами, яких не було,
яких не буває і бути не може між нами,
рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми,
і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.

Це літо закреслить слова, перепише й зітре,
як я переписую ці сторінки не про тебе
на відстані, довшій за лінію синього неба,
в якій поміж нами нема ані «ні», ні «але»,

бо кожен осколок цього безкінечного дня –
як вибух гранати, яка не жаліла нікого,
як ця безнадійна, а, може, надійна тривога
того, що одвіку й довіку тебе доганя...
.

---------- Сообщение добавлено 15.06.2020 в 18:23 ----------



А усе, про що ішлося в дитячих казках - виявилось правдою.
І жили усі щасливо, принаймні, до ста... Кожен в самоті.
І якщо тебе зненацька підкошує страх і ніщо не радує -
це тобою досі марять далекі міста, але все не ті.

Але ще вечірнє сонце сідає за ліс у твоїй історії,
із якої вже не вийти - принаймні, живим - ніби з берегів.
І неначе слід чужих випадкових коліс, світ себе повторює
і чекає, щоб і ти себе разом із ним вкотре повторив.

І планета налипа на підошви твої, як слова на музику,
і стрибає твоє серце, неначе з моста у гірський потік.
А якщо ти не повернеш себе із боїв - всі твої союзники
далі житимуть щасливо, принаймні, до ста - кожен в самоті...


Відео авторського виконання цієї пісні на Майдані:

https://www.facebook.com/oleg.veremeenko/videos/10156358749315586/

https://www.facebook.com/veniamin777zorin/posts/1517735338561001


[/QUOTE]

---------- Сообщение добавлено 13.11.2021 в 03:19 ----------

Володимир Верховень

ХРЕСТ ІВАНА МАЗЕПИ

(уривки)

* * *

(Полтава, 1709 р.)

Узавтра - битва!.. Спи, Полтаво,
допоки владарює ніч...
Дубовий стіл, широка лава,
божниця в авреолі свіч.
І він,
старий,
в сорочці білій,
мов перед смертю... Сам не свій!
Передчуття його гнітили.
І чорний взір - на рукаві...

Все відійшло - пусте, мізерне.
І навіть - Мотря! Навіть та,
котра життя своє химерне
оправила в його [літа]
Невже - кінець?.. Важка дорога.
коли спинитись де нема.
І лиш тривога! Лиш тривога
самотню душу перейма...

Що буде потім? Ні шелесне -
у відповідь отерпла тиш.
Чи пропаде, а чи воскресне -
як під колесами спориш?..
Перед іконою спинився.
І довго-довго шепотів
щось.
Клявся? Каявся? Молився?
Суворо слухали святі.
...

Йому ввижалися церкви,
які піднімуться во славу.
Буть незалежним від Москви
не з ласки царської - по праву!
Цього кортіло стільки літ...
Та, видно, доля невмолима.
Спочатку виб'є квіт і плід,
а потім зарида
над ними!

Чи зарида?... На що Богдан
тримався кріпко за клейноди.
А що здобув? На смерть каптан
собі - і цілому народу...

Тож віра й тане, мов свіча.
не опікаючи нікого.
Одні - по тюрмах,
ті - мовчать,
а треті - пропивають Бога!
Вже ні містечка, ні села -
полита кровію руїна...

Зоря над церквою зійшла.
Світає... З Богом, Україно!


* * *






Олександра Ковальова

НЕБЕСНА НИВА УКРАЇНИ

Світлій пам'яті Матері

(уривки)

* * *

...В небесній Україні
Тихо й щемко.
Там Мати вже посіяла пшеницю
І всі, кого не стало в тридцять третім,
Виполюють щирицю і осот ...

Я вже давно тут, на землі, не бачу
Таких очей - без клямок і засовів.
Візьміть мене в свою небесну ланку
На ті дзвінкі, та розлогі ниви,
Де горнеться зернина до зернини
І де такі прихильні - ніч до ранку,
А полудень до вечора... Візьміть!

А в нас і досі голодно.
Полова
Не йде у колос,
Як її не хвалять,
Хоча вже всіх привчили,
Що для вжитку
Кориснішого харчу не бува ..
Як добре,
Що ми всі були малими
І бачили, як золота стежина
Десь обрій перекреслює і кличе
у ясну тишу
Вище сліз і хмар.
...

Прощатися почнеш, - як заболить
Земна краса, нетлінна і в юдолі.
Ці пишні квіти, що спокійно долі
Кладуть голівки й сяють з-під копит.
Відважна брунька березневим ранком
Так дзвінко вибухне на цілий світ,
Що як ти не пильнуй, - все буде раптом,
І ти обірвеш струни, а нових
Не просто напитати в онімілім,
Отерплім світі, тільки ти питай!
Хоч очі повиколюють, - дивися!
Хоч крила поодрубують, - літай!

...

----------------------------------------------
Взято з часопису "Визвольний Шлях",
№5, травень 1993р, сторінки 561, 563.




Музика: Є.Станкович
Слова: Д.Павличко

Дивитись і слухатит тут:



Голодомор 1932-1933 рік -
українська пісня-реквієм

* * *

...Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом
наші серця [чола й уста],
І росою вмиватиме очі.

...



Дмитро Павличко – «Мати»


хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх ххххххххх




Сергій Осока

* * *

Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.
Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.


--------------------------------
В.З:
"...й МЕНЕ нема, якщо ти не зі мною"?..


хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх ххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх





22 травня 1971 року, в місті Києві,
в день вшанування пам'яті Кобзаря,
біля пам'ятника Тарасу Шевченку

Анатолій Лупиніс
прочитав свій вірш
"Покритка",

за що і отримав від тодішньої влади
дванадцять років позбавлення волі
(по 15 діб тюрми за кожне слово).



* * *

Тарасе, батьку, підійми чоло!..
Поглянь на свою милу Україну!
Немало зим і весен відгуло,
і пил покрив прабатьківську руїну,

кривавий пил. Ні-ні, не спали ми:
звивалися потоптані знамена,
хиталися підвалини тюрми,
"Не вмерла ще" — співали ми натхненно,

співали рано... Розірвав той спів
багнет із нами ж викутої криці:
летіли кулі в марноблудство слів,
і жерла нам дивилися в зіниці.



* * *

"Я бачив, як безчестили матір..."

...Мамо,
В лиху годину ти мене родила.
З ганьби та блуду плід свій зачала.
Бодай в утробі ліпше задавила.
Бодай сама ти краще не жила.

Зґвалтована, обдурена, розп’ята,
З відтятим язиком, опльованим чолом,
Лежиш ти в пазурях коханця-ката
І ворона-могильника заклятого
Зовеш, облуднице, улесливо орлом.

Твої сини тебе ж і розпинають
За черствий хліб та кислий пійло-квас,
Нікчемних байстрюків голодні зграї.
Брати мої, про вас то я, про вас!..

Все продали, від всього відреклися.
Чужий жупан. Чужі думки й слова.
Від хитрощів он голови вже лисі,
Й підлота вас, мов саван, обвива.

Ні совісті, ні честі, ані трохи:
Лише живіт, ба баба, та гаман.
Хоча б на мить, хоча би перед здохом,
Спокутуйте підлоту та обман
Хоч словом правди, хоч півсловом щирим,
Бо діти нас і внуки проклянуть,
Коли дізнаються, в який ганебний вирій
Ми торували їм дорогу-путь.

А ти, облуднице, все ніжишся в гаремі...
Твій яничар тебе нагодував,
І навіть хороми тобі відвів окремі,
Щоб люди не подумали, бува,
Що ти невільниця,
Наложниця,
Рабиня.
Він щедрим став,
Вельможний твій босяк,
І навіть з ганчірок червоно-синіх,
Щоб сором скрила, зшив тобі ковпак.
І ти, безстижая, у йому серед люди
Бредеш услід за зайдою-приблудою.

А я, твій син, народжений із блуду,
Прошу тебе,
Молю тебе,
Клену —
Зірви з очей облудливу полуду,
Розбий для тебе зроблену труну!
Стань знову юною,
Невинною стань знову,
Вінком покрий просвітлене чоло,
Поклич — твоє єдине слово! —
Ми встанемо — і що б там не було —
Який би глум терпіть не довелося,
Який би біль не розривав грудей —
Ми за твої, за золотії коси,
За чистую блакить твоїх очей
Підем на бій,
На звитяг,
І на жертви,
По частці кожен віддамо себе,
Бо краще, мамо, нам сьогодні вмерти,
Ніж бачити збезчещену тебе.



-------------------------------------

* * *

Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На грані двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч: Нація - з безликою юрбою,
Навколо - ворогів суцільний живопліт.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена,
Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна.


1990
.
хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх ххххххххххххххххххххх


Ліна Костенко


* * *

На другий день Великого Потопу
ще півні кукурікали. Ще десь
урвала баба у городі кропу,
бо світ ще був затоплений не весь.

Не всіх же Бог, як Ноя, попередив.
Ніхто не мав ковчега про запас.
Тож хтось женився, хтось ходив у хедер.
Хтось бив олію, а хтось кози пас.

Така в людей вже доля чудернацька,
усе часів чекають золотих.
Коли ж накрила хвиля їх зненацька,
ніхто і здивуватися не встиг.



* * *

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.



* * *

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.



* * *

Пекучий день... лісів солодка млява...
смага стежок... сонливиці левад...
Іде гроза, дзвінка і кучерява
садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.
Кардіограма блиснула крива.
Вітри з розгону поламали скрипку
гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,
шаленство злив у білому вогні!
Ну, от і все. Одплачеться природа.
їй стане легше, певно. Як мені.

.



Ліна Костенко

* * *

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.






* * *

Спинюся я, і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.

[Вениамин Зорин]

Ліна Костенко


Маруся Чурай

(уривок)

* * *

…Спливло життя, як листя за водою.
Я пригадала матір молодою.
Вона у мене, як була молодша,
була предивна, як на людський глузд.
Було, сльозами набрякають очі,
вона ж сміється кутиками вуст.
Таке обличчя чи така вже звичка,
а голосочок! – чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка,
вуста сміються, а в очах печаль.
Вона й мені казала:
– Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид...





Полтава. Пам'ятник Марусі Чурай.

Біографія Марусі
(історична довідка):

https://svitppt.com.ua/biografiya/biografiya-marusi-churay.html

Ліна Костенко


* * *

Світає, Господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?


(з роману у віршах "Маруся Чурай")






хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх ххххххххххххххххххххххххххххххх


* * *

Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски
З усього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.



http://varvarivka.blogspot.com/2017/09/blog-post_30.html



Ліна Костенко


".Незнятий кадр
..незіграної ролі."

Іванові Миколайчуку

* * *

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.




https://youtu.be/fPVFOvO4vSg?t=1537

https://youtu.be/fPVFOvO4vSg?t=2017

https://youtu.be/fPVFOvO4vSg?t=2306

[Вениамин Зорин]

Тетяна Яков'юк:

Останнє танго

* * *

Завтра випаде сніг,
Прилетить неохрещений янгол,
Вже поставлено знак
Невідомої злої доби.
Ти запросиш когось -
Це останнє твоє біле танго,
Недовершений щем
Затремтить на вустах, о, якби!

Завтра буде зима -
Посплітаємо руки і долі!
Чи то смерть, чи то сміх -
Розпізнати не зможемо, ні!
Плачеш, янголе мій,
Від нестерпно-жахливого болю!
Чи то очі у тебе,
То очі у тебе сумні...

Завтра буде зима -
Знов частинку мене забирають!
Ти назустріч летиш,
Відчуваючи острах біди...
Там чекає на тебе
Відчинена брама до раю...
Важко, янголе мій,
Прощавай назавжди і прости!





хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх хххххххххххххххххххххххх


Ліна Костенко


* * *

Усе було — і сум, і самота.
І горе втрат, і дружба нефальшива.
А ця любов — як нитка золота,
що й чорні дні життя мого прошила.

Усе було, було й перебуло.
А ця любов — як холодно без неї!
Як поцілунок долі у чоло.
Як вічний стогін пам’яті моєї.





--------------------------------------------------------------------------------------------------------------

* * *

Не знаю, чи побачу Вас чи ні
А може, власне, і не в тому справа
А головне, що десь, вдалечині
Є хтось такий... Як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви - є!
Моя душа й від цього вже світає.

[Lavrim]

Вийду в темний кут я
Тихо заспіваю,
Сонце немов сонях
Тепло огортає
Мою Україну,
Там де б'ється серце,
Добрую родину,
Що в садку сміється.
Славних спогадає
Звичаєм приємним,
Небо засіває
Зіллям незабвенним.
Місяць лине річки -
Там ллє кров козацька,
Матір біля пічки -
Зарида зненацька;
Лети чорний вороне
Та й подай но звістку
Про чумного барона
І не зжури невістку.
Хай той, що у полі
З вітром говорить
Хорошої долі
Вкраїні та й вмолить.
Хай люде проснуться,
Згадають ворожої
Злоби та дикої ніде не схожої
Породи, що лихо, нехай схаменуться!
Бісові діти прогледіли
Божії знаки Тарасові.
Замріяні крові окрасами,
Ох, не вгледіли...
Цей день нам давно заповівши,
На небі так довго чекавши,
Над часом і смертю засівший,
Та досі між нами співавший:
Українці боріться! То слава встає!
То слава великого роду!
Що завше між нами, що жити дає?
То сила палкої свободи!
Бо ж Мила Вкраїна є, бо ж Мила Вкраїна була,
Бо ж якби Земля не жила, а Мила Вкраїна - буде.