Осіннє надвечір’я зустріло Таню хмарами, що лягли по небу валками скошеного сіна, натомленим сонцем, яке зупинилося над обрієм, аби ще раз оглянути наслідки своєї денної праці. Червоне обличчя його світилося задоволеним усміхом хлібороба, який хоч і натрудився так, що аж судомить у плечах, і руки болять, і не несуть уже ноги, зате ж і недаром: прийде зима – буде що їсти худобі. І омиті отим добрим тихим світлом, ішли назустріч Тані дядьки і тітки: кивали головами, піднімали шапки, лагідно віталися, а якщо зупинялися перекинутися словом-другим з навчителькою, то говорили непоквапно, повагом, в тон сонцю і вечору.
***
Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху-потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, натовчені трупами, широкі братські могили, политі вапном, і отой стогін до неба, що ним з дня у день, з місяця в місяць спливала українська земля. Забувається настільки, що мільйони людей називатимуть щиро батьком призвідцю страшного голоду того, людину у завжди військовій шинелі, так наче вона, та людина, збиралася весь час воювати з власним народом.
Носитимуть його портрети, славитимуть його у піснях, даватимуть його ім’я своїм синам, і тисячі Йосипків ростимуть та підростатимуть, щоб стати з роками дорослими Йосипами.
А коли він помре, збігатимуться з усіх усюд, роздираючи груди риданням, душитимуться, щоб дістати хоч пелюстку, хоч листочок з вінків, що ними буде завалений його катафалк. Вінками, а не камінням...
А.Дімаров. "І будуть люди".
Социальные закладки