Адаптований текст "Слова о полку Ігоревім"
Не ліпо ли ни бяшет, братіє, начати старими словеси трудних повістій о полку Ігореві, Ігоря Святославлича? Начати же ся той пісни по билинам сего времени, а не по замишленію Бояню. Боян бо віщий, аще кому хотяше піснь творити, то растікашется мислію по древу, сірим волком по земли, шизим орлом под облаки. Помняшеть бо, рече, первих времен усобиці — тогда пущашєть 10 соколов на стадо лебедей: коториї дотечаше, та преди піснь пояше старому Ярославу; Храброму Мстиславу, іже заріза Редедю перед полки касожьскими, красному Романови Святославличю. Боян же, братіє, не 10 соколов на стадо лебедей пущаше, но своя віщіа персти на живая струни воскладаше, они же сами князем славу рокотаху.
Почнем же, братіє, повість сію от стараго Владимера до нинішняго Ігоря, іже істягну ум кріпостію своєю і поостри сердца своєго мужеством; наполнився ратнаго духа, наведе своя храбрия полки на землю Половецкую за землю Руськую.
О Бояне, соловію старого времени! Аби ти сіа полки ущекотал, скача, славію, по мислену древу, летая умом под облаки, свивая, слави обаполи сего времени, рища в тропу Трояню чрес поля на гори!
Піти било піснь Ігореви, того [Олга] внуку: "Не буря соколи занесе чрез поля широкая — галици стади біжать к Дону великому". Чи ли воспіти било, віщей Бояне, Велесов внуче: "Комони ржуть за Сулою — звенить слава в Києві; труби трубять в Новіграді — стоять стязи в Путивлі".
Ігор ждет мила брата Всеволода. І рече єму буй-тур Всеволод: "Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Оба єсві Святославличя! Сідлай, брате, свої борзиї комоні, а мої ті готові, осідлані у Курська напереді. А мої ті куряни — свідоми кметі: под трубами повиті, под шеломи возлеліяні, конець копія воскормлені, путі їм відомі, яруги їм знаємі, луці у них напряжені, тули створені, саблі ізострені; самі скачють, аки сіриї волці в полі, іщучи себі ч[ес]ті, а князю слави".
Тогда Ігорь возрі на світлоє солнце і виді от него тьмою вся своя воя прикрити. І рече Ігорь к дружині своей: "Братіє і дружино! Луце ж би потяту бити, неже полонену бити. А всядем, братіє, на свої борзия комоні, да позрим синего Дону!"
Спала князю ум похоти — і жалость ему знаменіє заступи іскусити Дону великаго. "Хощу бо, — рече, — копіє приломити конець поля Половецкого; c вами, русици, хощу главу свою приложити, а любо іспити шеломом Дону!"
Тогда вступи Ігорь князь в злат стремень і поїха по чистому полю. Солнце єму тьмою путь заступаше; нощь, стонущи ему грозою, птичь убуди; свист звірин воста близ: див кличеть верху древа — велить послушати землі незнаємі: Волзі, і Поморію, і Посулію, і Сурожу, і Корсуню, і тебі, тьмутороканський болван!
А половці неготовами дорогами побігоша к Дону великому; кричат теліги полунощи, рци, лебеди роспужени. Ігорь к Дону вої ведеть!
Уже бо біди єго пасеть птиць по дубію, волци грозу восрожать по яругам, орли клекотом на кости звіри зовуть, лисиці брешуть на черления щити. О Руськая земле, — уже за шеломянем єси!
Долго ночь меркнеть... Заря-світ запала. Мгла поля покрила. Щекот славій успе. Говор галичь убудися. Русичі великая поля черленими щити прегородиша, іщучи себі ч[ес]ти, а князю слави.
C заранія в пяток потопташа погания полки половецкия і рассушась стрілами по полю, помчаша красния дівки половецкия, а с ними злато, і паволоки, і драгия оксамити. Оретомами і япончицами, і кожухи начашя мости мостити по болотом і грязивим містом, — і всякими узорочьї половецкими. Черлен стяг, біла хорюгов, черлена чолка, сребрено стружіє — храброму Святославличю.
Дремлеть в полі Ольгово хороброє гніздо. Далече залетіло! Не било оно Обиді порождено, ни соколу, ни кречету, ни тебі, чорний ворон, поганий половчине!
Гзак біжить сірим волком, Кончак єму слід править к Дону великому.
Другого дни вельми рано кровавия зорі світ повідають, чорния тучя c моря ідуть, хотять прикрити 4 солнца, а в них трепещуть синії молнії. Бити грому великому! Ітти дождю стрілами c Дону великого! Ту ся копієм приламати, ту ся саблям потручяти о шеломи половецкия, на ріці на Каялі, у Дону великого! О Руськая земле, уже за шеломянем єси!
Се вітри, Стрибожі внуці, віють c моря стрілами на храбрия полки Ігореви. Земля тутнеть. Ріки мутно текуть. Поросі поля прикривають. Стязі глаголють: половці ідуть от Дона, і от моря, і от всіх стран руськия полки оступиша. Діти бісові кликом поля прегородиша, а храбрії русиці преградиша черленими щити.
Яр-туре Всеволоде!
Стоїши на бороні, прищеши на вої стрілами, гремлеши о шеломи мечі харалужними. Камо тур поскочяше, своїм златим шеломом посвічивая, тамо лежать погания голови половецкия. Поскепани саблями каленими шеломи оварьския от тебе, яр-туре Всеволоде! Кая рани, дорога братіє, забив чти і живота, і града Чернигова отня злата стола, і своя милия хоти, красния Глібовни свичая і обичая!
Били вічи Трояни, минула літа Ярославля; били полци Олгови, Ольга Святославлича. Той бо Олег мечем крамолу ковашс і стріли по земли сіяше. Ступаєть в злат стремень в граді Тьмуторокані, — той же звон слиша давний великий Ярославль, син Всеволод, а Владимир по вся утра уши закладаше в Чернигові.
Бориса же Вячеславлича слава на суд приведе і на Канину зелену паполому постла за обиду Олгову, храбра і млада князя. C тоя же Канини Святополк полелія отца своего междю угорськими іноходьци ко Святій Софії, к Кієву.
Тогда при Олзі Гориславличі сіяшеться і растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука, в княжих крамолах віці человіком скратишась. Тогда по Руськой земли рітко ратаєві кикахуть, но часто врани граяхуть, трупіа себі діляче, а галиці свою річь говоряхуть, хотять полетіти на уїдіє...
То било в ти рати і в ти полки, а сицеї рати — не слишано! C зараніа до вечера, c вечера до світа летять стріли каления, гримлють саблі о шеломи, трещать копіа харалужния в полі незнаємі, среди землі половецкиї. Черна земля под копити костьми била посіяна, а кровію польяна: тугою взидоша по Руськой земли...
Что ми шумить, что ми звенить далече рано пред зорями? Ігорь полки заворочаєть: жаль бо ему мила брата Всеволода.
Бишася день, бишася другий; третяго дни к полуднію падоша стязі Ігореви. Ту ся брата разлучиста на брезі бистрої Каяли, ту кроваваго вина не доста; ту пир докончаша храбриї русичі: свати попоїша, а самі полегоша за землю Руськую. Ничить трава жалощами, а древо c тугою к земли преклонилось.
Уже бо, братіє, невеселая година востала, уже пустими силу прикрила. Востала обида в силах Дажьбожа внука, вступила Дівою на землю Трояню, восплескала лебединими крили ни синім морі у Дону; плещучи, упуди жирная времена.
Усобица князем на погания погибе[ль], рекоста бо брат брату: "Се моє, а то моє же". І начяша князі про малоє — "се великоє" молвити. а сами на себе крамолу ковати. А поганії c всіх стран прихождаху c побідами на землю Руськую.
О, далече зайде сокол, птиць бья, — к морю! А Ігорева храброго полку не кресити; за ним кликну Карна і Жля, поскочи по Руськой земли, смагу людем мичючи в пламяні розі.
Жени руськия восплакашась, аркучи: "Уже нам своїх милих лад ни мислію смислити, ни думою сдумати, ни очима споглядати, а злата і сребра ни мало того потрепати".
А востона бо, братіє, Кієв тугою, а Чернигов напастьми. Тоска разліяся по Руськой земли, печаль жирна тече среді земли Руськиї... А князі сами на себе крамолу коваху, а поганії, сами побідами нарищуще на Руськую землю, ємляху дань по білі от двора.
Тії бо два храбрая Святославлича, Ігорь і Всеволод, уже лжу убудиста, которою то бяше успил отець їх Святослав Грозний Великий Кієвський грозою; бяшеть притрепал своїми сильними полки і харалужними мечи, наступи на землю Половецкую, притопта холми і яруги, взмути ріки і озери, іссуши потоки і болота. А поганого Кобяка із луку моря, от желізних великих полков половецких, яко вихр, виторже. І падеся Кобяк в граді Кієві, в гридниці Святославли.
Ту німці і венедиці, ту греці і морава поють славу Святославлю, кають князя Ігоря, іже погрузи жир во дні Каяли, ріки половецкия, — руськаго злата насипаша. Ту Ігорь князь висіді із сідла злата, а в сідло кощієво. Униша бо градом забрали, а веселіє пониче.
А Святослав мутен сон виді в Києві на горах. "Синочь c вечера одівахуть мя, — рече, — черною паполомою на кровати тисові, черпахуть ми синєє вино c трудом смішено, сипахуть ми тощими тули поганих толковин великий женьчуг на лоно і ніговахуть мя. Уже доски без кніса в моєм теремі златоверсім. Всю нощь c вечера бусови врани возграяху у Плісньска на болони біша дебри кисани, і несошася к синему морю".
І рекоша бояре князю: "Уже, княже, туга ум полонила; се бо два сокола слетіста c отня стола злата поіскати града Тьмутороканя, а любо іспити шеломом Дону. Уже соколома крильца припішали поганих саблями, а самою опуташа в путини желізни. Темно бо бі во 3 день: два солнца померкоста, оба багряная столпа погасоста і c нима молодая місяца, Владимир і Святослав, тьмою ся поволокоста, і в морі погрузиста, і великоє буйство подаста хинови.
