Розпалювання національної ворожнечі в Одесі. Кому це вигідно.
В Російській Федерації та «зоні її культурного впливу» – Південній та Східній Україні нині популярною є теза про те, що український націоналізм тотожний фашизмові (а обидва вони, як не абсурдно це звучить для будь-кого, хто хоч трохи знайомий із історією політичних ідеологій, – нацизмові), що він є надзвичайно шкідливим, небезпечним, антилюдським і злочинним політичним явищем. Причому «агресивними» та «фашистськими» зображуються не лише ОУН та УПА, а й сучасні національно-патріотичні українські партії та організації.
Незважаючи на ще сталінський характер цього радянського міфу, згадана ідея, частково модернізована, дедалі більше популяризується серед мас. В радянських науково-ідеологічних трактатах діяльність українських націоналістів апріорі вважалася злочинною, ворожою до радянської влади, тому об’єктивних досліджень практично не проводили, ховаючи в спецфондах несумісні з міфологією режиму факти й матеріали. Українським і західноєвропейським науковим дослідженням про діяльність українських націоналістів у Росії не вірять. Тому, не заглиблюючись у надзвичайно складну для істориків тему кількаденної співпраці ОУН з нацистами, діяльності «Нахтігаля» і «Роланда», спецгруп НКВС «стрибків», які, тероризуючи людей, перевдягались у форму УПА, спробуємо зрозуміти, чому український націоналізм, без наявності чітких і загальновизнаних наукових, а не ідеологічних, доказів, вважається злочинним політичним рухом. Не будемо стверджувати, що націоналізм є позитивним явищем, а просто порівняємо ставлення російських ЗМІ до українського і російського націоналізмів і побачимо цілу низку подвійних стандартів, навішених ярликів, суміш фанатизму з фашизмом, маніпуляції свідомістю, словом, усі ті елементи ідеологічної пропаганди, що їх радять усі політтехнологи і спеціалісти з впливів на підсвідомість. А ці спеціалісти, зокрема Г. Лебон, Ж. Доменака і Ж. Сегела, свого часу радили для збільшення впливу певної ідеї застосовувати правила бінарних опозицій (добрі «ми» – погані «вони»), правила спрощення, перебільшення і спотворення, залякування і правило повторення, які в комплексі дозволяють сформувати потрібним чином політичні ідеали, вподобання та переконання людей.
Жахлива людиноненависницька діяльність українського націоналізму практично щодня висвітлюється в ЗМІ Росії та проросійських виданнях в Україні. Наших співвітчизників систематично зомбують відверто брехливою пропагандою про злочини українських націоналістів, не клопочучись навіть розмежувати поняття «націоналізм», «фашизм» та «націонал-соціалізм». Противники українського націоналізму навіть пішли досить виваженим і далекоглядним шляхом, розкручуючи давню тезу про шкідливість та егоїстичність не лише українського, а й будь-якого іншого націоналізму, як вираження егоїстичних інтересів одного народу на шкоду іншим.
Але, критикуючи український націоналізм і звинувачуючи його у всіх смертних гріхах і бідах, чомусь скромно мовчать про російський націоналізм, його активну пропагандистську кампанію в Україні, результати його діяльності тут за 300 років, його шкідливий, як і «всіх інших націоналізмів», вплив. Хоча, можливо, хтось скаже, що нічого не чув від проросійських ЗМІ про російський націоналізм в Україні, тоді давайте спробуємо його розпізнати.
Трактування чужої історії відповідно до своїх інтересів, навішування ярликів і обливання брудом національних героїв, які справедливо воювали в минулому проти окупантів, поширення ідеї втрати державного суверенітету шляхом приєднання до Росії сусідніх держав, необмежені права російської мови на неросійських територіях та багато інших подібних концепцій, що активно поширюють сьогодні в Україні, є автентичним російським націоналізмом агресивного характеру, або, як об’єктивно стверджують багато науковців, російським шовінізмом і фашизмом.
Чомусь культурна, освітня, літературна чи спортивна діяльність патріотичних українських організацій в Україні вважається фашизмом, а агресивна активність російських і проросійських націоналістичних організацій в Україні, зокрема знищення державних символів України на Говерлі, напади на українських моряків під час парадів та на українських військових під час міжнародних навчань, розпалювання національної ворожнечі і пропаганда сепаратизму не вважається фашизмом. Якщо хтось говорить про права українців в Україні чи Росії, той націоналіст і фашист, а якщо хтось говорить про права і домінування росіян в Україні, той ліберал і демократ. Таким чином наше суспільство намагаються переконати, що український націоналізм – це погано, а російський шовінізм – це добре. Московські православні церковники у своїх виданнях неодноразово заявляли, що націоналізм є чи не найбільшим злом у світі та ворогом православ’я, і багато з них навіть не усвідомлюють, що є адептами російського фашизму.
Згідно з такою логікою українські націоналісти є злочинцями, тому що боролися за волю і саме існування свого народу на території України, а російські націоналісти є благородними православними і слов’янськими патріотами, тому що поневолювали і нищили десятки націй, народів та етносів, здійснювали наймасштабніші етнічні чистки, етноциди й геноциди в Прибалтиці і в Криму, на Кавказі і в Сибіру.
Тому, можливо, не варто приділяти багато уваги науковим дискусіям, спрямованим на захист прав українців на своїй землі, зокрема нашого національного патріотизму, а звернути увагу на те, шкідливу роль російського націоналізму, пропагованого в пресі, нагадати громадськості про його злочини – тоді розповіді про «жорстоких» бандерівців і «унсовців» здаватимуться більш зрозумілими, тверезим; таким чином, відкриється їхній міфологічний характер. Усе пізнається в порівнянні.
