Жаркий північний В'єтнам. Частина 2. Сапа.
Отже, острови бухти Халонг були вже позаду. Вчорашній захід і сьогоднішній світанок залишилися десь там в затоці, щоб радувати своїм виглядом нових туристів, а нас автобус повіз назад в задушливий Ханой. У кишені лежали два квитки на нічний поїзд Ханой - Lào Cai. За тридцять кілометрів від кінцевої станції знаходиться гірське містечко Сапа - наступна мета нашої подорожі. Вокзал Ханоя - це морок і жах. На пероні йшли ремонтні роботи, і ми тяглися з багажем через якісь купи щебеню і стрибали через ями. Повітря, переповнене пилюкою, супроводжувало все це неподобство, прилипаючи до нас в гарячому задушливому повітрі. У валізи залишилися цілими колеса тільки тому, що я його весь цей час тягнув на собі. Знайти свій вагон - це окреме випробування, підвладне небагатьом. Плануючи подорож на в'єтнамському поїзді, ми готувалися до гіршого. На ділі ж виявилося стандартне купе. Чисто. Працює кондиціонер. Попутники - мила літня австралійська пара. Трохи порозмовляли, хто де подорожував, а потім лягли спати. Ось тільки спалося не надто. Поїзд гойдало, трясло і підстрибувало, як ніби він їхав не по рейках, а по грунтовій дорозі з вибоїнами і ямами. Перед відправкою поїзда було вже темно, і ми не розгледіли, яку ж форму мають колеса. Схоже, що явно не круглу))) У поїздів у В'єтнамі є деякі особливості. По-перше, дуже дивні провідники. Не знаю вже, які у них обов'язки, але посеред ночі ми знайшли одного з них в проході вагона поруч з чиїмось купе прямо на підлозі. Він спав))) По-друге, ніхто не знає, коли поїзд прибуде на кінцеву станцію. Ходили чутки про п'яту ранку, літня австралійська пара теж дотримувалася цього часу, в результаті о п'ятій ранку нічого не сталося, крім того, що прокинулася Даша і почала дошкуляти мене питаннями, чому ми все ще їдемо. Відповіді на це питання у мене не було, єдине, що заспокоювало - це знання, що Лао Чай - кінцева станція і далі тільки Китай, куди ми з визначення виїхати не повинні. Австралійська пара і провідник спали без задніх ніг і прокинулися тільки о сьомій ранку, коли поїзд і приїхав до пункту призначення. Чому це сталося саме в сім, нікого, крім нас, мабуть, не цікавило. Лао Чай - звичайна маленьке перевалочне село. В'єтнамські піонери, хто пішки, хто на лісапетах поспішали до школи. А ми шукали серед зустрічаючих організатора трансферу з табличкою «Ігор і Даша». Знайшли )) Подолавши на мікроавтобусі тридцятикілометровий гірський серпантин, на якому Дашу, голодну, мало не вивернуло навиворіт, ми опинилися в Сапі. Маленьке, дуже тихе містечко, яке після Ханоя здавалося нам навіть надто мовчазним. Тільки спів півнів і рідкісні мотобайки порушували його спокій. І ще свіже повітря, яке через відкрите вікно готельного номера наповнювало наше житло озоном.
Нещодавно пройшов дощ.
[IMG]https://image2.turizm.ru/country_gallery/43/4820.jpeg[/IMG]
Після обіду у нас була запланована перша піша екскурсія в сусіднє сільце Кат-Кат, яка сховалася від всього іншого світу в долині серед високих гір. Наш провідник - місцева дівчина в національному одязі, яку ми бачили переважно ззаду, тому що вона показувала дорогу, а ми дивилися на все підряд і періодично відставали, фотографуючи місцеву красу.
[IMG]https://image2.turizm.ru/country_gallery/43/4804.jpeg[/IMG]
Як тільки ми вийшли з села, до нашої дівчини стали немов з-під землі приєднуватися її родичі)) І навіть з немовлям)
[IMG]https://image2.turizm.ru/country_gallery/43/4822.jpeg[/IMG]
Всі вважали своїм обов'язком запитати, звідки ми, хто ми один одному, скільки тут будемо, а потім також по одній кудись зникали. Наша дівчинка-гід і її подруги були одягнені однаково. По одягу, до слова, можна ідентифікувати приналежність до одного з місцевих племен. Кожен регіон має свій автентичний національний костюм. Отже, перший похід почався. Що найбільше вразило, це працьовитість місцевих жителів. Вони примудряються вирощувати рис на схилах гір, споруджуючи спеціальні тераси. При цьому велика частина праці - ручна.
[IMG]https://image2.turizm.ru/country_gallery/43/650-0_lgmf179eddd7-4810.jpeg[/IMG]
