...чому одного дня я пізно прийшов додому... (саспенс-новела)

Жив собі в Україні чоловік. Був праведним, порядним, чесним, богобоязливим; всім допомагав, нікого не лишав у біді; хто звертався до нього, завжди міг розраховувати на безкорисливу поміч. І, як годиться, після смерті така світла душа потрапила до раю, де зустрілась із Всевишнім.

- Бачив Я усі твої діяння, - мовив Бог до неї, - за них віддячу тобі добре. Ти повернешся на Землю виконувать нове Моє завдання. Лиш найкращі повертаються назад – ти опинивсь у їхньому числі. Дозволь зробити ще один подарунок – право вибору. Ось вона, Земля, - вказав дужою, всемогутньою рукою на блакитну кулю. – Вибирай, де хочеш народитись.

Сіла душа на хмаринку, поглянула на творіння Господнє та й замислилася. Творець підсів до неї та спитав:

- Що, не придумаєш ніяк, де б краще народитись? Може, знову в Україні?

- Ні. Годі з мене. Вдосталь натерпівсь я злигоднів. Усе життя прожив у бідності, думаючи не про себе, а про інших. Усім робив добро, нехтуючи собою. Бідував, голодував. Не хочу, щоб усе повторилося знову. Краще в Монако. Там тепло, грошей вистачає. Хоч попробую, як то – жити на широку ногу?

- Вибачай. Монако – замала країна. Всіх, кого міг, Я туди вже влаштував. Вакансій не лишилося.

- Тоді в Америку, - замріяно всміхнулася душа. - Буду ковбоєм, гасатиму на конях, носитиму круті джинси, стрілятиму з пістолетів, їстиму гамбургери...

- Що я чую?! – здивувався Прабатько. - Невже це слова полум’яного патріота, яким ти був за життя? Чого відхрещуєшся від своєї Батьківщини, від культури української, яку так ніжно плекав?

- Бути патріотом України – то невдячна справа, все одно що бути камікадзе. Проклята земля.

- Чому проклята? – заперечив Першотворець. - Родючі ґрунти, талановите населення зі світлими головами та золотими руками.

- І ганебна доля. Татаро-монголи спустошували цю землю, її захоплювали то поляки, то литовці, то росіяни. Ми натерпілися війн, голодоморів, злигоднів, Сталінських репресій, а тепер і цей Чорнобиль... У кожного народу на небосхилі є своя зірка, й українська зоря згасає.

- Ти покликаний її запалити, переломити становище, підняти з попелу українську державність, її мову, культуру. А в Америці все добре, там відроджувати нема чого, ти проживеш там марне, бездіяльне життя. Чи цього ти хочеш? Я зробив для тебе виняток – дав право вибору. Але маючи права, ти повинен знати свої обов’язки, й бачачи, що твій вибір завідомо хибний, Я не можу не втрутитися.

- Ну гаразд. Тоді пошли мене в Зімбабве, в Африку. Там дійсно є що піднімати з попелу.

- Але ж у Зімбабве голод, люди мруть від укусів змій та комах, від різних тропічних хвороб. Там у диких племенах нелюдські закони. Знаючи тебе, кажу з певністю – ти не виживеш у тій країні. Ну то що? Вирішуй.

Душа почесала потилицю, махнула рукою та й сказала:

- Еххх, так і бути! Посилай мене в Україну...

Київ; 5 грудня 2003

[SIZE="5"]Розповідь про те, чому одного дня я пізно прийшов додому, а міг і взагалі не прийти[/SIZE]

На Руському базарі я купував журнал. Я був постійним покупцем у одного чоловіка. Заходив до нього рідко, бо грошей мав мало, але коли накопичувалось трохи, не минав – неодмінно брав у нього пресу.
- Ну як справи? – питаю в нього, щоб тільки не мовчати.
- Як купуєш – добре, не купуєш – погано.
- Ну, дякую.
- Читай, на здоров’я, - сказав він мені.
Перекинувшись іще парою фраз, відходжу від лотка. Оглянувшись і на прощання помахавши рукою, йду поміж торговими рядами навпростець, минаючи розкладки з дешевим турецьким взуттям.
Спонтанно поглянувши вбік, я піймав погляд якогось огрядного смаглявого чоловіка. Він чомусь на мене набридливо й безцеремонно втикав. Мені хотілось зупинитись і спитати: „Вам від мене щось треба?”
Пройшовши метрів десять і не побачивши його біля себе, я заспокоївся: мабуть, дивився на мене просто так. Закинувши свого фіолетового рюкзака на спину, я розкрив журнал і став читати його на ходу.
Раптом переді мною виросла широка постать того ж самого чоловіка. Він точно мав до мене якусь справу.
- Братішка, поможи. У мене машина розбилась, я сам не тутешній. Позич шість тисяч.
- Шість? – спитав я. Дивно, звідки взялася ця цифра. Не п’ятірка, не червонець. А точно шість. Мабуть, не вистачало щось купити.
- Позич. У мене машина розбилася.
Озираюсь і не бачу розбитої тачки. Парить мені мізки. Треба дати грошей, аби відчепився. Вручивши йому журнал, я дістав свій рюкзак, витягнув звідти шкіряний гаманець Pierre Cardin і глянув, які там були купюри.
- Хлопче, як тебе звуть?
- Вова. А Вас?
- Мурад. Ти росіянин?
Я подумав, що недобре було приховувати своє справжнє ім’я. Туркмени так не роблять. Не знаю чому, але вони при першій же зустрічі охоче розповідають про себе – де живуть, де вчаться чи працюють. Комусь із них не подобається це робити – такі говорять поменше.
- Ні. Українець.
- О-о-о! Хохол! Ми з хохлами дружні. Я там вчився.
- Справді? Де?
- У Мінську. Я їв українські...
- Мінськ у Білорусі.
Він трохи запнувся, проте зумів зберегти приємний вираз обличчя й дружній блиск чесних очей, які притягували до себе.
- Так, але там зі мною вчилося багато хохлів, - без запинки протарабанив. – А я дуже люблю, коли по-хохольськи балакають...
Падло заговорює мені зуби. Треба кінчати розмову якомога швидше.
- У мене нема п’ятірок. Є тільки десятки, - кажу йому, перебираючи банкноти.
- То давай десятку.
Його настирливість трохи збентежила мене, вбивши навіть ту крихту альтруїзму, яку я проявив. Не витягнувши жодної купюри, я сховав гаманця у портфель і, закривши його, завдав собі на плече, попросивши чоловіка віддати мені журнал.
Смаглявим обличчям пробіглося ледь вловиме розчарування: ну аякже, наглий хлопець носить при собі чималі бабки, а жлобиться ними ділитися!
- Я просто бідний студент. Мені потрібні гроші. Я не маю можливості їх просто так роздавати.
- То давай розміняємо. Хай буде п’ять тисяч. Отут близенько розміняємо.
- Ви відбираєте в мене час. Мені треба йти.
- Ти щойно хотів дати мені гроші, - з докором промовив він – б’ючи на жалість абощо.
- Я не хотів, - кажу. - Я зробив Вам велику ласку, зупинившись побалакати з Вами.
- Нэ нада мнэ дэлат адалженія! – прорвало у нього з якимось азербайджанським акцентом (щойно ж говорив нормально!), хіба що вони вставляють у російський текст свої вигуки типу „вах” чи „ара”. Азер сказав би так: „Ара, нэ нада мнэ дэлат адалженія, да?!”
- Ви ж якраз про це мене просите!
- Давай розміняємо. Це тільки хвилинка. Виручи, друже.
- Не маю часу.
- Це одна секунда. Осьо, близько.
Мить подумавши, я погодився. Ми підійшли до рибного магазинчика. Там один столик був з терезами надворі, і в бачку біля нього у воді замочувалась свіжерізана риба. Той чоловік попросив розміняти десять тисяч манат.
Витягаю з гаманця й даю продавщиці десятку, вона мені вручила дві п’ятірки, одну з яких я передав йому.
- Ну все, до побачення, - спішно промовив я, забираючи в нього свій журнал і йдучи далі.
- Почекай. Ти де живеш? – спитав він квапливо, явно видаючи своє бажання затримати мене.
- Яка різниця?
- Якщо ти на таксі, я можу тебе відвезти сам. Зекономиш ці самі п’ять тисяч.
- У Вас же розбита машина, Ви самі сказали.
Він не знайшов, що відповісти.
- Я пішки. Тут недалеко.
- То давай я тебе проводжу. Чекай, зажди.
Він підійшов до одного бежевого Москвича, в якому сидів іще якийсь туркмен і, сказавши йому по-російськи: „буду через пару минут” і щось на якомусь діалекті туркменської, догнав мене.
Я не біг звідти, просто швидко відійшов. Для мого віку тікати, піджавши хвоста, зовсім несолідно. Тим не менш, він не хотів відразу кінчати розмову.
- Ти де живеш?
- А що?
- Просто питаю. Де ти живеш?
- Недалеко.
- Я можу запросити тебе до себе додому. Ковбаски поїмо. Побачиш, як туркмени живуть.
- Я тут вісім місяців. За цей час я вже бачив, як живуть туркмени.
Він хотів щось сходу відповісти, але забув подумати, що. У нього з рота виходило мичання, серед якого я розчув слова „та що ти міг бачити?!”
- Ви куди йдете? – питаю. Видно, у нього не було більш термінового та важливого заняття, ніж проводжати мене додому.
- Слухай, з тобою важко розмовляти, - поскаржився він, глянувши на мене добрими-добрими, чесними-чесними й зворушливо ображеними очима.
- Просто я спішу. В мене розмовляти немає часу. Іншого разу – будь-ласка.
- Добре. Скажи, де ти живеш, і я на машині підвезу тобі ковбасу, горілку. Скажи мені, де ти живеш, я тобі напишу свою адресу.

Я зупинився, підійшов до столика біля магазину, поставив на нього портфель, витягнув звідти зошит.
- Що ти робиш?
- Записуйте мені Вашу адресу, - кажу, аби тільки відчепився швидше.
- Не тут. Ходімо далі.
- Давайте.
- Ні, ходім далі.
Слово за слово, він умовив мене пройтися далі, не зупинятися на людному місці. Та вговорити мене розказати йому свою адресу ніяк не міг, а те, як він про неї допитувався, було вельми підозрілим. Єдиною моєю відмовкою було: „Я сам до Вас як-небудь прийду”.
Бачачи, що така розмова ні до чого не доведе, він погодився лишити мені свою адресу. Коли я йому дав зошита й сказав писати прямо на обкладинці, він кілька разів перепитав „Прямо тут писати?”
Подумавши трохи, він поцікавився:
- Знаєш Томатний мікрорайон?
- Ні, - сказав я, дивуючись, чи є такий в Ашгабаті. – Але скажу таксисту – він мене відвезе.
- Добре, - подумавши трохи, він почав писати. На кожному слові зупинявся й міркував – вигадував, видно, а фантазія, як у багатьох туркменів, бідна. Тепер я сильно сумнівався, що така адреса існує. „Томатний мікрорайон” – звучить як „Огіркова вулиця” з казочки про Незнайку.
Нарешті він дописав і повернув мені зошита.
- Давай, покажи, де твій дім, я заїду, ковбаси привезу...
- Ні. У мене вдома будуть незадоволені, - відбріхуюсь: ну не казати ж йому, що хата зараз пуста!
- А-а. Ну тоді добре. Як же ми зустрінемось?
- Я сам прийду. Обіцяю.
- Давай прямо зараз?
- Зараз я зайнятий.
- Так зайнятий, що не поїси з другом? Ну, як хочеш. Дякую за гроші. Ще зустрінемся, bolýarmy¹, братішка?
Огидний жирний кретин нарешті відійшов від мене, ми попрощалися. Він рушив в інший бік по пустому тротуарові, я перейшов через дорогу, кваплячись додому. Вже радів, що так добре вдалось його здихатися, коли глядь за плече – іде за мною! І дзибає на мене своїми нахабними баньками, думає, ніби я не бачу.
Виявивши, що я його помітив, Мурад наздогнав мене, мовлячи:
- Гроші я віддав.
Він що, думаю, псих? Навіщо він це бовкнув? На дорозі ж нікого не було, кому то він встиг за секунду віддати гроші й примчатися до мене?
Ну нічого, I keep calm². Може, ще відчепиться.
Йдемо по вулиці. Бачу металеву палицю. Зараз, думаю, влупашу йому нею межи очі, розчерепешу довбешку та й побіжу звідти. Палицю зі своїми відбитками на місці не кидатиму, вимию на бігу її кінець в арику, прибіжу додому з нею, там вже спокійно обітру її, щоби зовсім вивести відбитки.
- Скільки тобі років?
Я здивувався, вперше бачачи туркмена, котрий питав не якого я року, а скільки мені. Це у нього від хвилювання здвиг по фазі? Чи просто дійсно нетутешній?
- Вісімнадцять, - кажу.
- А-а, ну аякже.
Він трохи не договорив. Очевидно, його здивувало незвичне сполучення темної щетини на моїх неголених щоках і шкільного ранця, який я носив до того ж не на одному, а на двох плечах.
- Чого ти так довго думав? Забув, скільки тобі років?
Якось я віджартувався, зараз і не пригадаю як, пам’ятаю тільки, що дуже тупо.
- Знаєш, ти дуже схожий на латиша чи литовця. Коли я тебе побачив, то подумав спершу, ніби ти десь ізвідти.
Ні, друже, амнезією я не страждаю, пам’ять мене не підводить: ти у першу ж хвилину розмови назвав мене росіянином.
- Ви бачили коли-небудь прибалта?
- Ти дуже схожий на латиша чи литовця.
- Вони блондини.
- А ти хіба не блондин?
- Я темно-русявий, - кажу йому. Між тим, в останній його фразі не було нічого дивного. Туркмени мені часто заявляли, типу я блондин. Проти їхнього чорного волосся навіть шатени здаються світлими.
- Ходімо туди, - пропонував він звернути вглиб скверика, подалі від дороги. Я відразу погодився, щоб розрядити обстановку між нами, забравши зайву настороженість.
Коли ми трохи відійшли, він відразу сів на лавочці, настійливо запрошуючи мене посидіти поруч. Я став упиратися – мовляв, мені треба йти, дуже спішу...
- Давай хвилинку посидьмо... – просив він, але я залізно стояв на своєму.

Мурад мусив поступитися мені – встав, кривлячись, мов середа на п’ятницю: „Ноги болять...”, у що можна було б повірити, якби він не підвівся так бадьоро й не пішов так швидко. Але потім сповільнив темп: скверик скоро закінчився, а товстому йолопові досі ніяк не вдавалося мене посадити й утримати біля себе, я виривався, мов заєць від вовка.
Він просто в аварійному порядку силкувався забалакати мене (це виглядало, як комедія):
- Ти де навчаєшся?
- А що?
- Де ти навчаєшся?
Я подивився на його сорочку. З довгими рукавами, без майки під сподом. Зазвичай туркмени, коли жарко, носять теніски, вдягаючи майку під спід. І знов не розберу – він тутешній чи ні, так вигадливо сплелися в ньому риси... Довгі рукава – щось там ховає? Придивляюся до них, намагаючись вловити силует схованого під одягом... навіть не знаю чого... дубинки якоїсь, мабуть. Але у рукавах він нічого не мав – крізь прозору тканину виднілась лише його смаглява шкіра.
- В Апреалі *.
- О-о! Молодець. То ти в посольстві живеш? – невідомо чому спитав він. Просто ми йшли в бік посольства, лишилось метрів двісті-триста.
- А що?
Окидаю оком його брюки. Кишені пусті, контури ніг проглядалися без якихось сторонніх деталей: під брюками нічого не ховав. Та й будучи в літніх туфлях з дірочками, він не міг заникати ножика за халяву. З усього видно: на щастя, чолов’яга беззбройний. Чи надто покладався на силу своїх рук?
- Ти живеш у посольстві? Я просто так питаю.
Мовчу.
- Ти з посольства?
Мовчу.
- Слухай, неввічливо так мовчати. Коли я тебе питаю, маєш відповісти. Ти мене боїшся, чи що? Я просто питаю, чи ти живеш у посольстві. Я – твій друг.
- Знайомство так не починається.
Він ударив себе в боки з виразним невдоволенням:
- Бе! Ну, я вже не знаю, як з тобою бути! Чого ти не хочеш зі мною розмовляти?
Мовчу.
Ми зупинилися. Весь цей час він повз, мов черепаха (сквер уже скінчився, а мене треба було затримати!), я ж ішов за метр попереду, недвозначно підкреслюючи своє відверте небажання вести розмову.
- Ким працюють твої батьки у посольстві? – спитав він.
Мовчу.
- Вам держава оплачує квартиру?
Мовчу.
- Чому в тебе мішки під очима? Мало спиш?
- Так.
- Уроки?
- Так. Не маю часу, йду вчити уроки. А Ви в мене час відбираєте.
- З тобою важко говорити, - сказав він ображено, намагаючись викликати в мене провину за мій тон.
- Ніхто тебе не заставляє говорити зі мною!
В принципі, на Сході люди дуже поважають старших, і коли молодий старшому грубить, із ним розмова коротка. Хоч на день людина за тебе старша – ти повинен до неї звертатись на „Ви”, хоч на хвилину один брат іншого старший, він може вилаяти його, читати моралі й т.ін.
А ця п’явка мене не полишала. Негайно кінчати розмову з ним!
- Горілку п’єш?
- Ну, іноді, - я відповів би набагато емоційніше та жвавіше, якби мене питав старий знайомий, пропонуючи бухнути разом.
Він аж підстрибнув на радощах, почувши це: на спеці мене розвезе, я стану зговірливим...
- То давай підемо в парк, я тебе вгощу.
- За які гроші? Єдину п’ятірку, що я тобі дав, ти вже комусь вручив.
- Мене у парку добре знають.
- Ти ж казав, що не місцевий, - укотре зловив я його.
- Підем, вип’ємо горілки. Я тебе вгощу як друга. Як брата.
- Ми бачимося вперше, при найпершій зустрічі ти мене вгощаєш? По-моєму, це не просто так.
- Ти мене боїшся?
- Я спішу, - стою на своєму.
- Двадцять хвилин. Тільки сядемо, вип’ємо – і можеш іти.
- Мені треба бути тверезим сьогодні.
Він здався:
- Ну, не знаю, як з тобою говорити, - сплеснув у боки, всією позою та мімікою старанно виражаючи розчарування. - Ти мене боїшся?
Здається, що він причепився до мене, побачивши у моєму гаманці немало грошей. Не хотів мужичок обмежуватися п’ятіркою. Збираючи докупи всю свою витримку, аби голос був рівним, кажу:
- Я дам тобі ще десятку за умови, що більше тебе не побачу.
- Ти боїшся, що я тебе хочу пограбувати?

- Та ти що? де? в Ашхабаді? хто це тебе тут?
- В Україні.
Його обличчя набуло до комічності гіперболізованого виразу співчуття. Кепський актор: явно переграє. Як казав Станіславський, не вірю!
- У нас такого нема. Тут зовсім немає злочинності. Якщо тебе хтось захоче образити – позви мене, я розберуся.
Знайшовся мені захисник! Із таким же цинізмом, після постійних вимог віддати Крим і конфлікту з Тузлою, Путін клятвено завіряв, буцім Росія готова захистити Україну від будь-чиїх територіальних посягань...
- Зараз же ти можеш за себе постояти? – він підкреслив своє питливе „можеш”.
- Авжеж, - сказав я нетвердо, і моя непевність його підстьобнула, мов батіг коня.
- Як це трапилось? Розкажи, - відчайдушно сподівався він продовжити розмову.
Я всучив йому свою руку для дружнього потиску. Він з ображеним виглядом дивився на мене.
- Зараз не маю часу.
- Ти ж не думаєш, ніби я хочу тобі заподіяти зле? Аби хотів, я б відразу тебе повалив, а не теревенив би з тобою так довго. Ти ж тоне-енький, слабе-енький, а я відчутно сильні-іший.
- Зле робиться по-різному, - промовив я, усе ще тримаючи руку простягнутою. Він кивком голови погодився зі мною, неохоче потискаючи її. - Ти не міг зробити це на людному базарі, тож відвів мене подалі від народу, щоб ніхто не бачив. Давай отут розпрощаємся, поки ми не зайшли занадто далеко, добре?
Тепер він мовчав.
- Bolýa¹, Мурад?
Я розвернувся й пішов до дороги, намагаючись не оглядатися. Ставши на узбіччі, я мусив чекати, доки потік машин порідшає, давши мені змогу перебігти дорогу. На тому боці буду у відносній безпеці. А опинившись у посольстві, зітхну полегшено...
Ні, оце навряд чи! Він знав, що я звідти (адже я цього не заперечував), отже мені доведеться постійно мучити свого водія, бо пішки надалі стрьомно буде ходити: Мурад вислідить мене і зловить. Посольство дасть за мене хороший викуп. Чорт!
Хай там як, я був радий зустрічі з ним. Кожна людина, з якою ми бачимся, може нас багато чому навчити – треба лиш бути уважним. Зовсім випадково мені стало в падло йти на останню пару, тож я її пропасував. Зовсім випадково мене підібрав один таксист і в мене ненароком вирвалось „Руський базар”, хоч я туди і не збирався їхати й лиш на півдорозі подумав: „Ну, нехай. Може, куплю збірник альбомів Prodigy, Rammstein чи Ozzy Osbourne на MP3” (перепрошую за невмисну рекламу).
У двох музичних магазинах підряд мені сказали, що якраз того дня жодного з цих дисків не було! Нічого не лишалось, як піти з горя купити журнальчик, а за розмовою з продавцем я досить надовго затримався. У результаті такого довгого ланцюжка випадковостей я потрапив Мурадові на очі...
Доля вперто нас наздоганяє, від неї не втечеш. Того дня моєю долею був Мурад.
Коли я опинився на узбіччі - нетерпляче ставши обініж на бордюр і балансуючи на ньому, - мене ніщо не хвилювало, крім потоку машин, який не давав перейти дорогу. Не могли наїздитися за весь день, треба їм шмигати переді мною лише зараз!
Мимовільним рухом, навіть не задумуючись, я оглянувся. Той вилупок навшпиньки підкрадався до мене ззаду! Коли наші погляди зустрілися, він після секунди ніякового виразу на обличчі знову привітно всміхнувся.
Машини вже проїхали, я міг перебігати дорогу. Тікати від нього? Драпати - несолідно для вісімнадцяти років. Якби мені було вісім, я би так зробив, та я виріс із того віку, коли про самоповагу не думаєш (бо навіть не знаєш, що воно таке).
Я обернувся й неквапливо підійшов до нього.
- Пішли в парк, вип’ємо разом, - знову повторив він.
- Давай краще посидимо на лавочці, - кажу, порівнявшись із чоловіком.
Ми пішли до найближчої лавочки, сіли. Розмову продовжив Мурад:
- Кажеш, тебе перестрівали на вулиці? – спитав зі співчутливим виглядом.
- Не один раз і не два. Хто до мене тільки не приставав – і круті хлопці, і бомжі.
- Там, звідки ти, їх багато?
- Там усяких людей багато. Доброзичливих і ні.
Я гортав журнал, щоб розмова здавалася більш невимушеною. Він теж туди заглядав, коли не дивився в мої очі та не зиркав кудись у бік дороги, ніби чогось вичікуючи.

- Якось нас із друзями (нас було дев’ятеро) перестріли прямо посеред вулиці троє крутих хлопців і почали розпитувати, куди ми йдемо та чи маємо гроші при собі. Ми сказали, буцім грошей не маємо. Проте серед нас був один лошок, Вітя. Щось його смикнуло за язика бовкнути, що ми йдемо в кіно. Зістав факти: хлопці гуртом ідуть в кіно без грошей!
Мурад похитав головою.
- Вони так кожному з нас і сказали: „Тобі не жаль буде дати стільки-то гривень, тобі – стільки-то”. Й зі страху ми мусили їм віддати, скільки вони хотіли. А закінчивши „збір пожертвувань неймущим”, вони наполягли, щоби ми потиснули руки – тіпа розходимося друзями. Ми потиснули їм руки, а Вітя ще й сказав: „Зустрінемося за кухликом пива”. Нормально? Лоха обдерли, а він подякував і ще пообіцяв вгостити пивом. Після того, коли ми з цим ідіотом прощалися, щоразу жартома казали: „Зустрінемось за кухликом пива”.
- Ёлки зелёные...
- Та я анітрохи не жалію, що так вийшло. То був урок для мене. Наступного разу, коли я йшов з другом, нас перестріло четверо пацанів і стали втирати: „Дайте десяточку на таксі. Нас зазвичай підвозить машина, але зараз...” Їх четверо, нас двоє, але ми їх спокійно послали на три букви, і на цьому розмова закінчилася. Знаєш, яких помилок вони припустилися?
- М-м? – спитав він безсловесно.
- Сказали, що їх підвозить машина. Хотіли показати себе крутими. Але круті хлопці хіба проситимуть червончик на таксі, коли таксист в Україні за чотирьох бере такі гроші, що страшно сказати!
- Чому? Там ціни на бензин зовсім інші?
- Н-ну! Тут за долар продають 55 літрів, бензин дешевший за воду. Там купиш хіба що три літри за два бакси.
Мурад пхикнув, мотнувши головою:
- Там, видно, стараються зекономити пальне всіма засобами, їдуть накатом, зрізають вугли... – почав він заговорювати мені зуби, але я мусив перебити:
- Знаєш, у чому твоя помилка?
Товстун здивовано дивився на мене.
- Ти шукав жертву посеред базару. Й тобі довелося вести мене з людного місця сюди. Шукай там, де людей поменше.
- Я... не збирався... чого ти так думаєш...
- Одного разу, коли я мав довге волосся, до мене на вулиці пізно вночі на безлюдному місці підійшов якийсь прищавий дебіл, обняв за плече і спитав: „Тобі подобається голубе кохання?” Я втік. Ти навіть не уявляєш, як я тікав з того місця.
- Бачу, до тебе не один раз підходили? – знову поцікавивсь він, не знайшовши кращого питання. Було чітко видно: Мурад будь-що старався затягнути розмову, все більш нервово поглядаючи на дорогу.
- Далеко не один, - повторив я, не зводячи з нього очей, стараючись помітити найменший відтінок його настрою та реакцію на кожну мою фразу. - І до всіх моїх знайомих принаймні рази три за все життя підходили якісь підозрілі типи...
- Але ти й твої друзі лишилися живими. Чого ти думаєш, ніби тебе мають неодмінно вбивати?
- Будь-яка людина може виявитись небезпечною. Навіть дівчина.
Він питально поглянув на мене, відірвавшись від журналу, куди, розслабившись, зазирнув (до того заглядав туди тільки мигцем). Його знітив несподіваний поворот теми нашої розмови.
- Не дивуйся. Одна дівчина викрала хлопця й, перев’язавши йому мотузкою члена, щоб викликати ерекцію, зґвалтувала, після чого вбила: надто голосно кричав від того, що член роздуває, мов повітряну кулю...
Мурад присвиснув.
- А тепер скажи мені, як ти працюєш і що ти планував зробити зі мною.
Збентежений, збитий з ніг такою постановкою питання, він бурмотів щось, заперечуючи свої наміри.
- Я міг би стати твоїм партнером, - додав я, й йому взагалі відібрало мову. Мене це так потішало!
- Ти... – почав він, ледь отямившись.
- Ондó твій товариш котить, - сміюсь, угледівши бежевого Москвича, що повільно їхав метрів за сто від нас по узбіччю, намагаючись не привертати уваги. Я помахав у його бік рукою, і машина зупинилась. Водій був, м’яко кажучи, здивованим.
- Що ти робиш? – спитав Мурад.
Я став підзивати його жестом до себе, усміхаючись, і попросив Мурада зробити те ж саме. Він також замахав рукою.
Машина знову рушила.
- Ти думаєш, ніби після всіх цих випадків я так просто ходжу по вулиці сам? беззахисний? – питаю, все ще посміхаючись.
Не повертаючи голову, я відчував, з яким очманінням він на мене подивився.
- У мене в рукаві є ножик, - проваджу далі спокійним, упевненим тоном. - Не в кишені, не в портфелі. Мені не треба діставати його звідкись. Варто трусонути рукою - і він у долоні.
Машина, під’їхавши навпроти нас ізліва, розвернулася й зупинилася біля бордюру передком у напрямку, звідки приїхала.
Я поглянув на Мурада:
- Зви його! – і помахав рукою, щоб його худорлявий друзяка виходив. Той вийшов, відімкнув багажник, але чомусь, подумавши, не став його відкривати. Рушив до нас.
- Як його звуть?
- Аман.
- Мураде, слухай сюди, – кажу швидко, поки худорляк підходив. – Ти точно вирішив продовжити діло чи відпустиш мене? Дуже, дуже раджу залишити мене у спокої. Востаннє прошу: давай розійдемося друзями.
Він нічого не міг відповісти, лиш сидів непорушно, тупо глипаючи на мене.
- Ти відступаєш чи йдемо до кінця? Давай, вирішуй.

Коли Аман підійшов до нас, я широко по-дружньому всміхнувся й запросив його сісти, назвавши по імені та чемно привітавшись. Вони з Мурадом переглянулись. Той не знав, що я задумав – аби знав, то б не сидів склавши руки.
Аман сів справа від мене, невдоволений, що товариш виказав мені його ім’я, і гадаючи – про що таке ми говорили? Я був на лавочці посередині, між двома мужиками, мало не фізично відчуваючи, як їхні серця б’ються все сильніше, а думки синхронізуються. Напруження росло: здавалося, скоро між нами проскочить блискавка! Людей навколо мало; от-от ці два маніяки зігнуть мене, заткнуть рота й відведуть до своєї машини. Або вирублять.
- То як, - питаю, – ви дійсно можете мене повезти на верблюжу ферму? Мурад казав, нас туди пропустять.
Аман поглянув на свого спільника: „Що ти йому наплів?”
- Правильно, Мурад? – питаю, зазираючи в очі.
- Аякже, - буркнув він непевно.
Я по-дитячому всміхнувся до Амана:
- То поїхали. Мені не терпиться подивитися на справжніх верблюдів.
Вони двоє сиділи, мов прибиті.
- Їдемо, Мурад? Вирішуй, - кажу, пильнуючи його реакцію.
Йому нелегко було зважитись. Події розвивалися надто швидко. Аман не розумів, що з його другом...
Аби не затягувати процес, я першим встав.
- Давайте, - мовлю, й ми пішли до їхньої машини. Їм не довелось мене в’язати чи просто застосовувати силу: я сам, добровільно, підійшов до Москвича та й спокійненько собі сів на заднє сидіння – і Аманові лишалося відгадувати причину моєї поведінки: можливо, то Мурад зумів мене так переконати, або ж напарник товстуна пропустив щось цікаве!
- Що там у багажнику? – питаю худого туркмена. – Ви хотіли дістати звідти щось.
- А?.. То... я так. Зара’ закрию, - і, не сівши у водійське крісло, пішов закривати багажник, після чого повернувся, аби сісти за кермо.
Жиряга хотів вкластися біля мене ззаду, та я відмовився:
- Хай Мурад поведе. Мураде, поведеш? Ти казав, що краще знаєш дорогу. Правда, Мурад? – дивлюся на нього.
Вони з Аманом переглянулись, і товстий, повагавшись, сів на місце водія. Аман хотів сісти спереду, та я сказав, що хай іде до мене, я покажу йому свій журнал. І диво – він сів ззаду справа, поруч зі мною!
Машина рушила – вистава почалась!
Зауважте, я розповідаю від першої особи. Коли у фільмах чи книжках мовиться від першої особи – значить, оповідник виживе, яким би напруженим сюжет не був. Це дещо заспокоює глядача/читача за умови, якщо той не відпускає від себе думку „Це всього лише фільм/книга, вигадка”.
Я теж лишився живий і цілий, про що зазначив у назві розповіді. Головне – моя історія не вигадана. Тож хай читач похвилюється трохи. Я ж не винен, що оповідання виходить таким цікавим.
Їдемо.
Аман на задньому разом зі мною, Мурад за кермом. Даю сусідові погортати мій журнал, його увага перемикається в зручне для мене русло.
Проїжджаємо біля мента. Він не звернув на нас жодної уваги, хоч я вичікуючи свердлив його поглядом. Ну добренько, почекаємо ще на допомогу ззовні.
- Куди їдемо? – питаю грайливим тоном.
- Спершу до нашого друга.
- Навіщо? Давайте відразу на ферму за містом. Бо мені треба засвітла вертатись додому.
Вони укотре переглянулись. Сказати точно, обидва подивились у салонне дзеркало заднього виду на відображення своїх чорних очей, які на зблідлих, проте ще достатньо смаглявих пиках виділялися диким виразом. Їх спантеличили останні слова, чи вони думали, куди краще поїхати?..
- Ну, я прошу... – знову мусив їх підганяти.
- Добре. Їдемо за місто, - згодивсь Аман. Мурад не заперечував.
- Це правда, що верблюди плюються? – питаю, щоб заговорити їм зуби.
- Може, вони і тебе обхаркають, не радий будеш, - засміявся Аман, прокидаючись від миттєвого ступору. Інший сидів мовчки.
Я спробував зайняти їхню увагу журналом, аби самому краще подумати, що ж робити зараз. Я безперестанку балакав, поки ми лавірували вулицями Ашгабату, рухаючись до кордону міста.
Моєю перемогою було те, що коли ми, від’їхавши досить далеко від будинків, перетнули межу міста, опинившись в Ахалському велаяті, я був усе ще живим і неушкодженим.
Їдемо широкою, рівною та майже пустою трасою.
Ті двоє почали говорити на якомусь діалекті, і я став гадати, звідки вони. В Чарджоу своя мова, несхожа на туркменську, а я, між тим, упізнаю деякі слова – отже, навряд чи чарджоуський. У Дашогузі кажуть швидко, ковтаючи звуки, а ці двоє вимовляли навіть чіткіше, ніж прості туркмени – не дашогузький. В Мари трохи інша фонетика. У Красноводську... до речі, то, мабуть, балканська говірка, тим паче, за сидінням я помітив балканську тах’ю (тюбетейку) – така своєрідна: сама чорна ззовні та зсередини, а зверху зелені й рожеві цяточки, наче зерня.
Головне – про що йшла мова. Розібравши деякі слова, я буквально мало не всрався: вони відкритим текстом прямо переді мною обговорювали, що зі мною зроблять! Їхні варіанти розправи над бідним нещасним хлопцем були просто-таки садистськими!
- Men türkmençe gepleýärin³, - кажу, сам не знаю чому.
Вони замовкли, витріщивши очі – один прямо на мене, другий – у салонне дзеркало.

Я простягнув руку до Амана, що досі гортав мій журнал. Він боязко одсахнувся.
- Чого? – сміюся, стараючись ізліпити на обличчі невинний вираз. Яке все ж таки корисне вміння – корчити з себе дурника! – Як Вам подобається Toyota Aygo? На те, щоб розробити її та ще дві машини-близнята, концерни Peugeot-Citroёn і Toyota витратили півтора мільярди євро!
Він дозволив мені показати йому у журналі пальцем. Я злегка трусонув рукою, що опинилась прямо біля його незахищеної шиї. Він при всьому бажанні не зможе відіпхнути мою руку.
Варто було натиснути на кнопку – і з мого кулака виросло іржаве лезо й миттю розпороло йому горло... Вихопивши з правої руки ножа лівицею, я не нагнув – кинув ще живого Амана вперед, аби кров не сильно обляпала сидіння, а ніж приставив до шиї Мурада. Той просто нічого не встиг зробити: він не дивився у дзеркало заднього виду, що я зробив з його товаришем, тому розібрався в ситуації запізно. Я не дав йому ніяк зреагувати.
Тепер мені нίчого було боятися: ми виїхали за межі міста, ментів навкруг не видно, на нашому шляху вони взагалі не повинні були трапитись.
Я відпустив мертве тіло, знову переклавши ніж у праву руку. Аман іще сіпався, та я, начитаний, знав, що тут хвилюватися не варто.
- Звертай на ґрунтову дорогу, - наказую Мурадові.
Він просто не посмів не підкоритися.
- Тільки не треба різких рухів. У мене реакція добра, - лякаю його ще більше, і бачу - виходить: у нього мало не підстрибувала від нервів ліва нога, а по обличчю котилися крупні краплі поту.
- Давай я тебе відпущу, - благав він, і в голосі чувся істеричний надрив, який так не личив його крупній мужній постаті. – Давай, ще не пізно.
- Якраз-таки пізно. Не пізно було, коли ти мене водив по парку, вмовляючи поговорити з тобою довше. Я двісті разів пропонував розійтися мирно - ти не хотів. Тоді ми могли домовитись, тепер – ніяк.
- Ти не зможеш мене вбити...
- Чого це? Зарізав одного – заріжу й другого. Чим ти від нього відрізняєшся? Ти що, якийсь особливий?
- У мене є діти...
- А в мене – батьки. Вони плакали б із моєї смерті не менше, ніж діти з твоєї.
- Мої жінка, діти... – співав він стару пісню.
- А де обручка? – помітив я, що на лапах у нього немає кілець. - Йдучи на діло, ти її знімаєш із пальця? Не роби з мене дурника. Дурень тут ти. Чим ти думав і про що?! Як ти дозволив сопляку командувати тобою?! Я один розпорядився, щоб ви закрили багажник, ти сів за кермо й відвіз мене не до вашого друга, а зовсім в інше місце. Я помикав двома бугаями, я вас обох через х... кинув. Ти взагалі нормальна людина? Я ще не бачив такого ідіота. На що ти сподівався? Є в тебе клепка чи ні!
- Відпусти мене... – заскиглив він, мало не плачучи.
- Я вбив людину. Ти єдиний свідок. Що б ти сам зробив на мому місці?
- Відпустив би тебе.
- Можливо. Але я не дебіл, на відміну від тебе. Тепер мовчи. Ще одне слово – і я заріжу тебе прямо на ходу.
Він пригнічено мовчав, охоплений розпачливими думами. Я відчував себе приборкувачем слона: він з легкістю міг би мене розчавити, але чомусь підкорився! Такий бугай засцяв переді мною!
На шляху нам не зустрілося жодного мента. Темнолиций Мурад, мабуть, заклинав, щоб нас хтось зупинив, але вищі сили того дня були не на його боці.
Коли ми, з’їхавши з дороги, рушили по пустелі поміж чагарниками, я почекав, доки не почнуться піски, і поки ми (пристойно від’їхавши від траси) ще були на більш-менш твердому ґрунті, наказав зупинити машину.

Перегрітий двигун був радий відпочити. Ох і нелегко ж Москвичику в тропічному кліматі! Коли жарко, часто доводиться бачити АЗЛК-412 з перегрітими двигунами на узбіччі шосе. Стоять і ловлять піднятим капотом вітер, немов повітрозабірником.
Мурад теж перегрівся: сильно спітнів, його руки мимовільно трусилися. Видно було, що напружене очікування розв’язки нашого конфлікту, наростаючи дорогою сюди, перейняло усі його думки, коли машина зупинилась і стало ясно: ми приїхали. Що ж далі? Невідомість гнітила.
- Повільно відчини дверцята. Тільки не балуйся, - сказав я, притуливши лезо до його шиї трохи щільніше (не без ризику відразу прикінчити його).
Мурад прочинив дверцята.
- Руки на кермо! – кричу йому на вухо, проте він не міг собі дозволити сіпнутись від страху.
Його руки опинилися на рульовому колесі, й воно засіпалося вправо-вліво, аж так вони трусилися. Лівицею я відштовхнув дверцята, щоб вони розчинилися навстіж і зафіксувались у такому положенні.
Перерізати йому сухожилля на руках і ногах, відтяти язика й лишити тут? Його крики можуть почути навіть за кілометр. Вітер свище, та все одно доки Мурад не охрипне, він з годинку погорлапанить. Та й небезпечно так випендрюватись: я за нього слабший.
Рвучким рухом перерізавши йому горло, турляю важке заплиле жиром тіло надвір. Жодна крапля крові не потрапила в машину, все виплеснулося назовні.
Він спершу впав, потім піднявся, відійшов від авто на кілька метрів і повалився остаточно, щоб уже ніколи не встати...
...У багажнику я знайшов прямо-таки джентльменський набір: коротка ручна лопата, мотузок, пластиковий мішок на зразок сміттєвого, жгути і чашу для зцідження крові. Все завбачено, як годиться, комільфо.
Відкривши капот, я наклав на бензонасос ганчірку, змочену чаєм із термосу, що був між сидіннями. Капот так і лишив відкритим, щоб мотор продуло, інакше не заведеться.
До речі, мінералки чи просто води для миття рук у машині не було, тільки чай – місцеві особливості: люди в тропічних широтах не дуже п’ють мінералки влітку, бо від неї може стати тільки гірше. Коли настає така жарота, що баштан гниє прямо на полі, людина може засохнути, мов тараня. Треба думати, що п’єш.
Чаєм довелося відмивати Аманову кров з підлоги та переднього сидіння. Економити чай, терти майже насухо. І поки я цим займався, багато про що передумав.
Не розумію, чому заборонене вільне носіння вогнепальної зброї. Чому не кожному дається право нею володіти, а між тим кожен може мати водійські права й володіти автом; машина – штука набагато небезпечніша за рушницю...
Якщо я захочу вбити людину, то я це зроблю і без пістолета чи вінтаря. Я прикінчив двох здорових мужиків кишеньковим ножиком, який навіть карний кодекс не розглядає у якості холодної зброї: лезо значно коротше законних 90 мм.
Кожен, хто має руки й ноги, може стати вбивцею. Головне – аби він не недооцінював свою жертву. Не всяка чорна машина – бумер, не всякий 18-річний – дистрофанушка. Іноді жертва й хижак міняються місцями. Серед тварин це неможливо, адже між ними не такі складні стосунки, як між людьми.
...Трупи я зарив у пісок.
Я поспішив виїхати з того місця, аби хтось мене не побачив. А то в пустелі яких тільки людей не зустрінеш; в одному будь певен: ти в каракумах далеко не сам... На Москвичеві я погнався по шосе. На контрольному пункті менти й не просили мене показати документи, лиш оглянули, що везу в багажнику, й воно не викликало жодних підозр.
Зупинивши перший-ліпший Жигуль із ахалськими номерами, я розпитав у водія, де найближчий аул. Там за дві години знайшов покупців на Москвича. Ціна у півтисячі доларів влаштовувала всіх, але тільки один мав гроші при собі, йому й дістався ридван.
За моїм проханням він мене відвіз на дорогу, де я зловив попутку й так доїхав до столиці.
Додому повернувся, коли вже сутеніло, о пів на дев’яту вечора. Та краще пізно, ніж ніколи.

29 травня 2005

¹ - туркм. ладно.
² - англ. я зберігаю спокій.
³ - туркм. я балакаю туркменською.
* - Апреал – так у народі прозвали інститут ім.Азаді. Це викривлена вимова його колишньої назви – АПИРЯЛ (Ашхабадский педагогический институт русского языка и литературы).

Ідея саспенс-новели «…чому я пізно прийшов додому…» така: яким би крутим яйце не було, завжди знайдеться крутіше; яким небезпечним би не був хтось, нехай він сам не розслабляється, адже може натрапити на людину, небезпечнішу за нього (причому це буде той, за кого він би й не подумав).
В плані виконання цей твір несе в собі архетип качелі (мається на увазі не гойдалка, а качелі у вигляді дровеняки): дія в ньому повільно, але незворотньо переливається з одного становища в інше, немов качелі, вищий кінець яких повільно опускається донизу, щоб у кінці руху впасти не на землю, а на живе тіло – спершу розвиток подій іде в один бік, потім (коли головний герой балансує на бордюрі – це ключовий момент) качелі врівноважуються, дровеняка ніби виходить на горизонтальне положення, в якому на мить застигає, але зрештою опускається (починаючи з моменту, коли троє встали з лавочки й пішли до Москвича) і як логічне завершення пройденого шляху – дамоклів меч (себто іржавий кишеньковий ножик), немов прив’язаний до того кінця качелі, ріже.
Ось таким був задум – навіяти читачам відчуття невідворотності й думку, що якраз так і має бути, жорстокий фатум справедливий.

Я літаю. Наче у снах, тільки я дійсно літаю.

Питаєте, коли почав? Я свій дар давно помітив. Одного разу, коли мені було чотири роки, я захотів у повітря. Взяв якусь порвану картонку й прямо в хаті розігнався з нею, мов з крилом, – і дивна річ... полетів! Сам для себе неждано опинився під стелею.

У віці шести років моїм стартовим майданчиком була шафа... поки я її не перекинув під час невдалої спроби. Тоді мені заборонили й думати про польоти. „Це не для тебе! Всі, хто літають, або здвинуті по фазі, або скоро кінчають життя самогубством, бо хочуть надто багато, чого життя не може їм дати”.

Аби довести всім, що я дійсно можу, я виліз на дах будинку – хотів розганятися звідти. Втім, було таки височенько, і я зрозумів: мені ще рано. Не варто спішити поперед батька в пекло, встигнеться, не все зразу.

Що робити далі? Відточувати майстерність і набиратися сил.

Батьки весь час бачили, як я тренуюся. „Це може бути тільки хобі, літання – не заробіток на життя”. Але ж це те, що в мене виходить найкраще!

„Вчися, забудь про польоти. Це відбирає силу...” І я вчився... з трієчки на четвірочку, щоб решту енергії присвячувати літанню.

В нас у школі часто влаштовували конкурси, хто далі пролетить. По правді кажучи, перемагав я, попираючи вчительських любимчиків. А ті старі ідіотки підтримували їх руками, інколи підсовували для них фінішну лінію, щоб вони хоч би носочок поставили за нею. І вони вигравали. Або якщо моя перевага була надто помітною, щоб ігнорувати її, вчителі казали: „Перемогла дружба” або „Проіґравших нєт. Усє наґраждаются!”

Саме тоді, я побачив, що мені літання приносить задоволення, а моїм однокласникам воно дається великим напруженням, та й в них мало що виходить. Але так козиряться: „Я пролетів стільки-то метрів...” Саме бачачи такі пусті вихваляння й понти, я вповні збагнув, якою нахабною буває бездарність.

Вони заздрили мені, хоч старалися цього не показувати й вперто талдичили, ніби насправді то [I]я[/I] їм заздрю.

...Наприкінці шкільних років я дуже продвинувся в мому ділі, став робити справжні, недитячі успіхи. Тоді я вдруге виліз на дах будинку, однак знову зрозумів, що рано ще пробувати свої сили у великому небі.

Моєю розвагою після уроків стало розганятись на горбках і невисокому камінні й стрибати... я не відразу опускався на землю, з кожним разом усе пізніше, пролітаючи все далі.

Скоро стало зовсім важко суміщати польоти і школу, я багато прогулював, але рідні стіни (школи) мені допомагали довчатись. Я витерпів до кінця, й тепер у моєму розпорядженні були канікули. Майже цілен день вільний.

Ходжу на кар’єр, стрибаю з одної гірки на іншу, наче тирольці, тільки вони це робили з жердиною, як Бубка, а я без будь-якої допомоги. У лісі перестрибую з дерева на дерево, мов білка-летяга. Без крил. Вага зменшується, піді мною виникає ніби повітряна подушка, що не дає мені впасти.

Я хотів би погуляти хоч би рік, і за цей час або навчитись літати по-справжньому, або знайти собі заробіток, але такий, щоб не відбирав багато сил. Проте батьки твердили: „Інститут, інститут... Без диплому ти ніхто, недоучка...” А з дипломом? Усі знають, які липові оцінки бувають; тим більше, при прийомі на роботу дивляться не на диплом, а на здібності! Що, є роботодавцю різниця, маю я диплом чи ні?! Від цього йому не стане ні жарко, ні холодно. Його цікавить, чи зможу я якісно виконувати роботу, яку він мені доручить.

Я один, родичів багато. Обсіли мене з усіх сторін, тиснуть... Добре вже, піду навчатися. „Всі твої друзі вступили, повинен і ти!!!!” Чого це я повинен? Кому це я повинен? Не забувайте, я маю одну перевагу над усіма друзями.

Дехто на цьому заробляє: „Мені помагає літати цей еліксир! Купуйте!” Хтось, до пуття не вміючи сам, вчить дітей, і на цьому має гроші. Я ніколи не збирався робити так. Я літаю заради процесу... і результату, мабуть: приємно ж, оглядаючись назад, бачити, скільки подолав, не ступивши на землю.

...Дорога до інституту була малолюдною, йшла на південь у степи, де дерева росли рідко, а колючі будяки – часто. Серед неозорої площі, зайнятої піском та ріденькими бур’янцями, стояла двоповерхова будівля інституту, біля неї красувався доглянутий асфальтований майданчик з алейками.

Проте туди треба дістатися. Дорога – двобічне шестиметрове шосе між лісосмугами, розлогими й пишними на початку і зовсім ріденькими й сухими в кінці. І народу тоді лишається менше... Хто дорогу не осилить, хай повертається додому.

Багаті таточки відвозили своїх дітей на машині, ті синульки й дочки навіть одного разу не ступили по асфальту. Таких було відсотків п’ять, решта мусили йти пішки.

Когось відштовхували на узбіччя, де серед трави й гілля йому було важко не те що продовжувати шлях, а вибратися відти.

Хтось мав слабкі ноги чи надто важкий ранець-наплічник. Ну, вибачайте, ніхто вам рубцаки не понесе, волочіть їх самі.

А ще п’ять відсотків не просто йшли чи бігли, а летіли. Хто міг. Включаючи мене.

Дуже добре пам’ятаю запах смоли і як вона прилипає до капців, що мусиш відчищати об траву, і з кожним кілометром твої ноги все важчі, а трава все жовтіша...

Розбігаюсь і лечу. Торкаюся землі лиш одноніж, аби з новою енергією відштовхнутися. Дехто заздрить, хтось пробує затягти мене на землю, але руки не дістають. Навіщо? Чому вони дивляться на когось, якщо тут кожен за себе? А на невдатних вони й не дивляться: зійшов з дистанції – і слава Богу, помагати не будемо.

Хтось, бачачи мене, теж пробує піднятись у повітря, але... відвертий провал. А ті, кому це більш-менш вдається, намагаються обігнати мене, заявляючи свої амбіції. Одна дівчина обігнала – я їй не заздрю, тільки радий за неї. Решта літунів зі шкіри пнуться-п’ячаться, тільки б догнати мене. Це стало для них ділом честі, гордості, амбіцій. Що ж, з одного боку, приємно-таки бути еталоном, коли на тебе рівняються – це зветься [I]визнання[/I]!

На підході до інституту лишилася чверть тих, хто починав шлях. 5% багаті, 5% „крилаті” і 15% витривалі й цілеспрямовані. Ось хто буде вчитися.

В перший день усе було новим. І будівля здавалася нерідною, чужою... Ми жили на деревах. Там їх було дуже мало, але ті, що виросли, височіли над усією піщаною долиною, наче вежі. Вони були трохи переповнені, проте це не назавжди: когось виженуть, і його гілка звільниться... Загалом гарне місце.

Перші місяці навчання показали мені, що то воно таке.

Ледве міг дочекатися перерви – вилітав у коридор, аби над головами всіх зависнути під стелею. Спізнювався на заняття, потім, коли вони мені зовсім остогидли, став прогулювати. Але не для гулянь і відпочинку, як декотрі, а щоб займатися ділом.

Дівчина, яка обігнала мене тоді, по дорозі сюди, стала справжньою зіркою в інституті – їй вдавалося суміщати польоти з навчанням, одне не шкодило іншому. Вважала літання своїм хобі, не ставилась до нього так серйозно, як я. Не розумію її. Таким людям дістається шана у студентському суспільстві, а з мене сміються, бо надто я віддаю себе цьому ділу.

Навколо голий степ. Де мені тренуватися? Доводиться стрибати з гілки дерева, де живу. Струшую листя комусь на голову, незадоволені... А якщо попрошу в коменданта переселити нижче, втрачу набутий рівень.

Бачив одну картину під назвою „Ікар”. Море, на березі люди працюють, заклопотані. І в куточку з води стирчать поламані крила і ноги – то Ікар, розбившись о гладь, потонув. Ніхто не звертає на нього увагу, нікому він не потрібен, у них своє життя, у нього своє божевілля.

Нікому не потрібне моє літання, тільки мені. Для себе.

Якось я так залітався по коридору, що не помітив, як почався новий урок. Підпливаю до розкладу занять, читаю: аудиторія №40. А де це? Весь час прогулюючи заняття, я забув, де вона. Кажуть, у підвалі – жодного разу не торкнувшись ногами сходинок, м’яко спустився в підвал, зайшов до класу й сів на вільне місце.

- Де був?
- Літав.
Сміх.

Коли всі притихли, пара продовжилась, але ті дебіли все ще глипали на мене через плече. Не можу дочекатися перерви, дочасно виходжу з аудиторії й бачу на стіні виступи, наче для альпіністів. Тримаюся за них руками, ноги відриваються від землі. Але тяжко. Коли поганий настрій, не літається. Потрібне натхнення, самооцінка та повна впевненість, що ти займаєшся правильним ділом.

Вони з мене сміялися: „Це ж несерйозне заняття. Ми теж цим займались, але кинули. Будь серйознішим, подумай про своє навчання...” Просто заздрили мені. Хотіли, щоб я кинув своє діло й атрофувався. Нізащо!

Один хлопець із моєї групи теж щось там пробує, проте в нього, м’яко кажучи, не виходить. Важко уявити, до чого доходило його чванство. Козириться перед всіма, випендрюється й дозволяє собі пускати перед дівчатами насмішки наді мною: „Я не розглядаю його як конкурента, бо він мені не суперник ні в чому”...

Більше не можу терпіти їхнього сміху. Я повинен довести всім, що... довести всім і собі самому.

Третій раз я виліз на дах – тепер це була крівля двоповерхового інституту. Піді мною вже не земля – асфальт, і всі студенти зібралися, дивляться на мене. Два рази утримався - на третій стрибну. Недарма ж я тренувався стільки.

Якщо не вийде, це буде мій провал і визнання моїх мрій пустими. Якщо вийде, то буде моєю новою висотою і тріумфом над їхніми насмішками.

Розбіжусь і полечу. Як Нео. Пролечу над їхніми пустими головами й приземлюся на пісок, що розкинувся за хвойними алейками.

Розганяюсь... Дах закінчується, під ногами нічого нема – все, я сам відсік собі дорогу назад. З цієї миті тільки вперед – заявив про свої амбіції, тепер не зупиниш і не повернешся.

Натовп не зловить і не проковтне мене. Я на рівень вище них. Планка піднята – не можу проявити слабину й опуститися нижче, бо натовп заклює.

Поки є сили, лечу.

20 серпня 2005

Рано вранці, коли сутінки були густими, я вийшов із дому, і поки дійшов до перехрестя біля малого базару, вони ще не встигли розсіятись.

Базар був пустий – будній же день! – і рідко яка машина проїжджала по пильній дорозі, від асфальтового покриття якої лишилась тільки згадка у вигляді кількох „пеньочків”, які всі об’їжджали – асфальт уже давно розбився, оголивши нижчі шари покриття, котрі теж довго не проіснували: щебінь із дороги „вимели” тутешні хлопці, вітер наніс на його місце пилюку, наче її не вистачало. Тепер кожна машина, їдучи по дорозі, тільки піднімала пилюку. Важко було тим, чия хата стояла близько до цеї кошмарної купи дрібного піску: у вітряний день його завівало на подвір’я; а базар, біля якого дорога йшла дотично, довелось розібрати й перемістити подалі (аби не псувало товари), ті лотки, що лишились, у сукупності назвали малим базаром, товарний день тут був тільки в неділю (на великому – тричі на тиждень), тоді дорогу перекривали, щоб ніяке падло не попсувало їм товар, хоч часто цим падлом ставав вітер, від якого захищалися білими полотнищами, розставленими обабіч дороги.

Мало хто любив те місце.

Тим не менш, воно лишалось багато в чому осередком цивілізації в малому селі: там стояв досі єдиний таксофон, який навіть хотіли стерегти (бо в разі чого на другий не буде грошей, як немає грошей на ремонт дороги й відновлення покриття), але селяни просто домовилися берегти його, бо кожному, до чийого дому не проведений телефон, зв’язок із більш вдалими родичами (які полишили село) усе-таки потрібен.

Наприклад, мені. Я повідриваю руки якомусь бандюзі-мембраннику, як побачу, що він з простого хуліганства розкурочить апарат. Не тому, що він заради пустих виграшок шкодить всьому селу, а тому, що шкодить мені. Я не в своє діло ніколи не лізу й нікого не чіпаю, але якщо хтось буде псувати моє життя – я зіпсую йому пику. Хоч сам по собі я людина не конфліктна.

Підходжу до „осередку цивілізації”, прибитого на стовпі до паркана, вставляю картку (купив на пошті), набираю номер. Я знаходжуся навпроти базару (через ґрунтову дорогу, яка метрів за 50 перехрещується з тою, про котру я так добре розповів), він з правого боку.

Поки говорю, прямо перед очима на екранчику висвітлюються цифри – час розмови – не можу передати, як вони дратують! Хочеться побалакати по-людськи, а тут під носом цей чортів автомат мені весь час нагадує, що мушу закруглятися. Так і хочеться його розбити – мабуть, не мені одному, одначе тим якраз таксофон і цінний, що попри все люди знаходять в собі сили не нервувати, аби зберегти єдину нитку, яка зв’язує їх із родичами.

Мені вже діє на нерви. Ці цифри так мене дратують, що я просто не можу бачити їх. Відвертаюся, вільним вухом чуючи дівочі голоси. По узбіччю ґрунтовки біля мене проходять дві кокетливо вдягнуті дівчини з іншого краю села – одна висока, друга менша, але така ж худа дримба, як і та – наче вішалки.

В принципі, ранок здає свої позиції дню, люди вже потроху виходять надвір, проте цим двом явно нема чого робити, вони вийшли не по справах, а просто погуляти, „совершить променад”, і саме цією легкістю й невимушеністю привернули мою увагу. На них дивитись набагато приємніше, ніж на проклятущі цифри.

Тут коло мене проходить якийсь високий патлатий хлопець у чорній куртці, йдучи прямо за ними. Було помітно, що він йде не просто в той же бік, а до дівчат – якась цілеспрямованість відчувалася в його ході. А хто він взагалі такий? Наше село невелике, кожного волею-неволею якщо не знаєш, то регулярно бачиш і мусиш вітатись, а тут якийсь зайда...

Я помітив: біля кам’яної подоби бордюру скраю дороги стояв 20-літровий бутель від води, втім, повний якихось помиїв – через те його ніхто собі не брав. Той хлопець підняв його (з такою легкістю, наче завжди носив), підбіг до дівчат... розмахнувся!... менша повернула голову до нього, та не встигла попередити вищу – він з розмаху гупнув її бутелем по черепку, „щогла” впала на землю, наче скошена бадилинка. Кинувши бутель на неї, парубок почав битися з малою, нижчою від нього на голову.

Все це мовчки, без слів (тільки мала дівчина кричала) – і все це на моїх очах, прямо за тридцять метрів від мене.

- Ало? Ало, що таке! – чую в трубці, однак не те, що не помічаю, а ледве розбираю слова: вся увага прикута до сцени, яка розгорталася зовсім поруч. Стою, наче вкопаний, ще більше шокований за ту дилду, котра лежала на землі, оглушена двома ударами, й не розуміла, що навколо неї коїться. Тільки менша дівчина мало не на рівні боролася з тим хлопцем – він її ніяк не міг побороти (то він сильний чи слабкий?) – і кричала.

Навколо вже ходили люди, але чогось вони її не захищали (хлопець не напав би, якби не був впевнений, що так і вийде), ніхто не підійшов помогти дівчатам, усі перехожі робили вигляд, ніби нічого не помічали. Всі ж тут один одного знають, невже вони хочуть, щоб їхні сім’ї почали ворогувати?

А я чого стовбичу, мов приклеєний, і мовчки дивлюся, нічого не роблячи?

- Ало! ти чуєш? – питали в трубці, та я її кинув і рушив вперед. Мої ноги самі пішли, хоч я-то зовсім не хотів зіткнутися з тим коньченим. У моїй свідомості боролися два чоловічки – ледачий і проворний: перший вмовляв не лізти не в своє діло, бо це в мене принцип такий, та й сам я, повторюю, людина не конфліктна; другий виступав у ролі совісті – я ж тільки-но так браво обіцяв собі покарати мембранника, якщо його знайду, а тепер переді мною чи не гірший випадок, а я стою без діла!

Ноги жили своїм життям, окремо від голови. Я підійшов до нього, коли він вже перемагав меншу дівчину (а більша й досі не могла зіп’ястися на ноги), поставив хлопцеві підніжку (він відпустив малу, щоб битися тепер зі мною) і турнув його. Він впав поруч із „щоглою”.

Не встиг підвестися, як я взяв камінь і замахнувся на нахабу. Він повернув до мене обличчя – і я тим каменем розбив йому носа. Потім узяв бутель і бахнув його по голові, що він знову, ледве встиг устати, заплутався в своїх ногах і впав на землю.

Менша дівчина забрала високу й побігла з нею, маніяк прямо переді мною випростався в повний зріст, і тоді мені стало страшно, я побіг за дівчатами, не оглядаючись. Ми заскочили в Ладу, яка проїжджала запиленою дорогою, й погналися. Озираюсь на перехрестя – очманілого вже нема, утік! Добре, що не причепився до машини, як у фільмах „Термінатор” роботи люблять вилазити на авто й трощити його, коли там їдуть головні герої.

Висока лежала на сидінні без тями.
- Що він од вас хотів? – питаю притомну, відхекавшись.
- А мені відки знати? Перший раз його бачу!
- Невже посеред вулиці, на виду у людей він напав просто так?
- Ну, може, він зовсім якийсь прибацаний. Не знаю, що йому зашибло... Мало який заскок у хлопця!
Я зауважив так, як зазвичай казали старі бабки в бесіді на подвір’ї:

- Бач, тепер і в ліс спокійно не можна вийти, бо там маніяк – чи зґвалтує, чи уб’є. Ніколи раніше батьки так не боялися за своїх дітей. Раніше вірили, що в полі є духи, в лісі лісовик і чугайстер, але все одно відпускали чад і в чисте поле погуляти, і в лісочку грибів позбирати. Водилися вовки, та ніхто їх дуже не боявся, все одно дітей самих пускали в ліс. А тепер і купкою людям стрьомно ходити: вовки вимерли, в наші роки з’явились маніяки.

- Пришиблений страшніше за звіра – той без причини не нападе, - хитала головою дівчина, а водій все цокав язиком, зирячи на непритомну у салонне дзеркальце.

Ми приїхали до них додому. Нести високу не довелось – вона, уже отямившись, пішла сама, - та я б і не зміг: руки чогось трусилися, не можна було їх угамувати. Запрошували мене на чай, та я скоро попрощався: якесь хвилювання сповнювало мене, здавалося, що історія з маніяком не закінчена.

Цілу ніч я не міг спати. Все крутився, ніяк місця собі не знаходив.

Вранці наступного дня мені захотілось самому прийти на місце вчорашньої драми й розслідувати той випадок, надто він видався несподіваним і неясним.

Навідуюсь туди, коли ще сутеніло, надіючись знайти якісь сліди, якщо їх не вимело за день. Підходжу до таксофону – а там з пазу стирчить моя картка. Ніхто її чи не помітив, чи просто не брав собі. Або, може, люди по тих місцях не ходили: і до цього вони хіба що в неділю приходили на малий базар (небажаючі товктися на великому), а тепер узагалі оминали те недобре місце: звістка про напад маніяка рознеслася селом миттєво, ніхто не хотів стати наступною жертвою. То чого я сюди прийшов – шукати біди на свою голову, наче мало мені?

Дивлюсь – а бутель стоїть на тому ж місці, як учора, той самий бутель із помиями. Зірвавши кришку, я перекинув його набік, помиї стали виливатися. Раптом відчуваю чийсь погляд на собі – то маніяк! Він ішов на мене! З того ж боку, звідки вчора прийшов!

Я підняв бутель, облив божевільного тим, що в ньому лишилось, і побіг, а він мені навздогін кидав каміння, воно фурчало мені то біля правого вуха, то біля лівого. Раз чи два каміння мене вдарило по лопатках, але я біг так перелякано, що не відчував болю.

Не оглядаючись (іще біжить за мною, чи ні?), я зашмигнув до одного покинутого дому - колишньої їдальні, з заднього ходу якої вискочив прямо в невелике соняшникове поле біля дому цигана. І коли я, схований посеред рослинності, міг дозволити собі зупинитися й огледітись, моя голова запрацювала: чорт! – я не на своїй території, я на землі цигана, він подумає, що на його полі ворюга! Лишатися тут не можна, треба швидше покидати приватну територію, доки мене не помітив хазяїн. Та й не лише він.

Прокрадаюся між стебел, стараюся не ворушити соняхи, щоб божевільний мене не відшукав. Поруч був циганський дім, драбина вела на відкрите горище - як мені хотілося туди залізти, проте зараз пізно, якщо полізу по драбині, маніяк мене побачить і спіймає!

Я зашився й тихо сиджу, прислухаюся. Серце гупає так, неначе я ще біжу. І ноги хочуть бігти, сиджу, обхопивши їх руками, ніби стримую. От би хватило витримки, от би пересидіти й, уже відчувши себе в безпеці, спокійно вибратися звідси! Всього лиш пересидіти...

Зненацька маніяк схопив мене ззаду й так стис, немов збирався роздушити мою грудну клітину, і скільки я не пручався, він не пускав (ти диви, хороняка таки дужий!), я вже боявся, що не виберуся з його хватки. Але він іще не висох, його руки, мокрі від помиїв, були надто слизькими, він мене не втримав, наче рибалка рибу, яка, вирвавшись із рук, пірнула від нього назад до свого ставка – я втік по тих же соняшниках.

І справдились мої страхи: почув крики цигана, який, недовго думаючи, спустив на мене собаку – а патлатого хлопця він ніби й не бачив, той дубяра знову здимів, не став мене доганяти, бо за мною гнався вже чотириногий переслідувач. Від нього, як не дивно, втекти було легше – вилетівши прямо на середину подвір’я, я з розбігу перескочив через металеві ворота й дав драла. То був не паркан, який собака легко перестрибнув би, а ворота висотою 1,80, так що тут я опинився у виграші.

На щастя, хазяїн не відкрив хвіртку, аби пустити собаку доганяти мене далі, він розраховував, що все одно іншого дня надибає мене й влаштує допит – тут же всі в селі один одного знають, куди я втечу?!

Ввечері того ж дня я навідався до дівчат.
- Ми чули, циган злий на тебе. Щось у нього вкрав?
Я мусив розповісти їм, що маніяк досі за мною женеться.
- Треба подзвонити в райцентр у міліцію, бо це не діло, - кажу, розводячи руками.
- Той очманілий розбив таксофона.
- Коли?

- Сьогодні. Люди бачили, як він його розбивав, підбігли до нього, але він знову втік. Тепер хіба що хтось з’їздить до райцентру. Я скажу сусідам (у них є машина), щоб поїхали в міліцію, а ти поки піди десь сховайся, потім, як міліціонери приїдуть, вони тебе захистять.

- Де мені сховатися?

- Не знаю, де, проте зашитись треба добряче: тепер за тобою ганяються троє – маніяк та циган зі своєю собакою, не знаю, хто з них страшніший. Тобі взагалі не слід було чіпати циганів, то страшні люди...

Ёлки-палки – на мене полюють! Наче в бойовику. Перше, що спало на думку - сховатись на авторемонтній станції, де багато закапелків, і мене ніхто не знайде, там є сарай, на вершечку дому в автороті. Відразу, не гаючи часу, я побіг туди околичними шляхами, щоб мене ніхто не запримітив. А вже на місці, прокрадаючись поміж залишеними на ніч пустими автобусами, я шукав очима найзапущеніший сарай, аби там зашитися в найдальший і найтемніший куток. Шукав та все тремтів-боявся, що хтось до мене підкрадеться й зловить, як на соняшниковому полі.

Короткими перебіжками від одного автобуса до другого я просувався до майстерні, яка мені здалася найбільш непримітною з усіх тутешніх домів: дощані стіни з дірочками, замість вікон натягнута на рами поліетиленова плівка – наче похмурий барак. Набравшись хоробрості, вибігаю з-за останнього автобуса й заскакую всередину, швидко орієнтуюся, тихо біжу до схованки, а ноги піді мною наче ватні...

Сховався я. На другому поверсі (таки не помітив ніхто, як я сюди проник!). Темніє. Робітники всі давно розійшлися по хатах, світло вимкнули. Півділа зроблено, лишається сама малість: пережити цю ніч, а коли наступного дня приїде міліція – здатись їй, вона мене захистить. Хай приїжджає до ранку, а то, може, маніяк знову повернеться на місце злочину, вони знайдуть його, як знайшов я.

Сиджу. Холодно і страшно. Другу ніч не сплю – і хочеться заснути, а не можу: нерви перегріті.

Хто страшніший – маніяк, циган чи його пес? Цигани тут один за всіх і всі за одного, їх півсела одна сім’я, і якщо весь цей клан гуртом мене вполює, навряд чи світить мені щось хороше.

Псяра мою шкуру запам’ятав, він знає тепер, що я злодій, якого треба будь-що покусати. Якщо циган його спустить, собака сам знайде мене по запаху й порве. О, запашок від мого одягу такий, що тільки безносий не вчує: я ж і по землі на полі катався, і патлач, облитий помиями, мене замазав, я просто ідеальна приманка для пса. Тільки би циган не пустив його на пошуки!

А маніяк... Він теж мене шукає. Як не крути - і так і так, мені не жити.

Ніби весь світ на мене ополчився, й нікуди дітися! Набиті каменюкою лопатки ниють, не кажучи вже про дискомфорт у ребрах – міцнюще ж гад стиснув! Але це тільки початок; якщо мене знайдуть, мої теперішні травми здадуться дитячою забавкою.

Нічний прохолодний вітер наскрізь продуває моє темне пристанище, а я в одній футболці (зашкарублій від засохлих на ній помиїв), і починаю дрижати від холоду, та все боюся ворухнутися: здається, найменший шурхіт може видати мене.

Звук! Зненацька защеміло у скронях, до голови прилила кров. Звук! Чую, як хтось заходить сюди, тихо крадеться – знизу, на першому поверсі! Ловлю найменший порух, найменшу підказку, яка може пролити більше світла на моє становище.

На жаль, це не нічна тварина типу кота чи їжака – це точно людина (втім, моє щастя, що не пес). Людина... хто ж?! Я прислухаюся, та обережні, поодинокі, приглушені віддаллю звуки майже нічого не кажуть про їхнє джерело. Хіба що видають двоногість: тварина так не ходить точно. Але це так мало, я хочу знати більше про того, хто прийшов! Нехай я його не бачу, нехай майже не чую, та й крім власного смороду мені не чути нічого (зняти футболку? ні, звуком видам себе швидше, ніж запахом)... Не чую, не бачу - можу лише уявляти, хто це прийшов по мою душу. Однак зовсім не хочеться давати волю уяві: вона такі картини намалює, що я з ума зійду.

Я з усіх сил напружив свої відчуття, щоб упіймати будь-який знак, і згодом почав немовби шкірою уловлювати енергетику чоловіка, котрий ішов. Непоясненним чином я відчув його настрій... О, це може бути тільки маніяк, тепер я точно знаю, що це він. А він, мабуть, так само відчуває мене... він прийшов по мене! Хто мені поможе, якщо всі вже сплять?! Куди мені дітися?

Зненацька чую тихий, обережний скрип дверей і нові звуки. Ще хтось другий прийшов, невже маніяк не один?! Намагаюсь заспокоїти себе: це просто наркоман, уколеться й засне, мені нічого не заподіє. Але якщо то просто нарік, чому ж він так тихо прокрадається? Ні, точно ці двоє прийшли до мене. О, як важко у моєму положенні самого себе не лякати! Як мені зберегти розсуд?! Я точно, точно відчуваю, що прийшли по мене.

Я помітив, що у мене тремтять руки, й довелось напружити всю силу волі, аби вгамувати прокляте тремтіння. Боюсь поворухнутися; принишк, наче кіт, який ховається від собаки – нікуди він де дінеться, якщо дерев нема! – собака його все одно унюхає. Чую, чую, хтось тихенько продирається на другий поверх, ходить зовсім близько. Ось він уже підійшов до мене, я не смію поворухнутися, навіть голову підняти, щоб його роздивитися, та й чи побачу в такій темряві. Тихими кроками він обійшов місце моєї схованки і зачаївся позаду. Я гарячково став думати: що ж мій невидимий противник збирається зробити? Якраз тут переді мною відкриваються двері й заскакує циган, осліпивши мене кишеньковим ліхтариком:

- А, он ти де! Що ти робив у мене в соняшниках?! – він, розлючений, хотів мене вже за коси чупрати, як бачить, що я тут не один - за спиною на мене вже заносив руки маніяк; іще б мить…

…Ми з циганом разом побили хлопця. В моїй кишені ще з ранку була телефонна картка, вона надламалася й гострим кінцем надлому я став різати маніякові руки, наче осколком.

Тут звідки не візьмися пес – видно, коли хазяїн пішов з дому, собака увірвався з цепу, вибрався з подвір’я на вулицю й вирішив провести власне розслідування та покарати мене. Він почав мене кусати, його могутні щелепи змикалися на моїх руках, які я підставляв для захисту, мов лещата, а крупні зуби впивалися в плоть, заходячи глибоко, до самих кісток, і він махав головою в боки, як акула, що терзає свою жертву, відриваючи від неї шматки. Я несамовито заверещав, циган відволікся від маніяка до мене.

- Лови ту скотину! – кричу йому, щоб не випускав з поля зору маніяка, бо ми його не зловимо, якщо він знов утече. Головне – не дати йому знову здиміти, бо вже не спіймаємо.

А очманілого вже нема ніде, втік, тільки чутно його біг, що віддалявся.

Хазяїн відвів від мене собаку й пустив за маніяком, той вже надворі догнав його й порвав. Собака був дійсно страшним: поки ми прибігли, встиг відірвати маніякові вуха, губи й носа, попрокушувати руки, вони перетворились на суцільні струмки крові. Добре, що я не попався тому псу надовго.

Маніяка ми прив’язали до дерева, підняли на ноги всю округу і гуртом вчинили над ним, напівмертвим після жахливих укусів, самосуд, наче якісь сектанти на зборищі принесли жертву на алтар, щоб задобрити свого бога... – видно, злого бога, якщо він вимагає таких кривавих жертв. Хтось із селян прихопив вила, інший – граблі, ще хтось узяв сапу, один чолов’яга вибіг з дому із сокирою в руках; все пішло в діло.

Міліція надійшла лише в той час, коли від лінчованого хлопчини лишились ріжки і ніжки, причому в колективному вбивстві брало участь мало не все село – натовп завівся, й зупинити його не змогла би й армада танків. Лише коли все було скінчено, засліплені афектом люди отямилися й зрозуміли, ЩО вони скоїли... А міліція постала перед нелегким рішенням: ну, що робити з селянами? Кругова порука: зачинщика не знайдеш, а у самосуді брали участь десятки людей – що, усіх їх судити й садити? В тюрмі місця не вистачить. Вирішили домовитись про все, що сталося, забути...

9 лютого 2006