СІЧНЕВІ МІФИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Сергій Іщенко, “Ліва опозиція”,
Ідеологія будь-якого буржуазного націоналізму, в тому числі й українського, ґрунтується на міфологічних уявленнях. Типовий націоналіст понад усе полюбляє копирсатися в історії, але власне історичні факти його насправді цікавлять в останню чергу. Набагато важливішою є міфологічна інтерпретація цих фактів. Таким чином, для націоналіста важить не УПА, але міф про УПА, не голодомор, але міф про голодомор, і далі за списком. Як і годиться у справжньому міфі, тут повинні бути обов’язкові воїни світла й хтонічні темні сили, ідеалізовані герої та гіпертрофовані злодії, і, зрештою, архетипічний набір подвигів та пристрастей. Як колись міфологія первісного суспільства вибудовувалася за календарем сільськогосподарських робіт, так і теперішні націоналісти мають свій “священний рік”, свої святці й свої календарні свята, до яких приурочуються ритуальні масові заходи. Для українського націоналізму особливо багатим на приводи для міфотворчості виявився січень 1918 року. Спробуємо препарувати деякі з січневих міфів і розібратися, а що ж там було насправді.
[B][COLOR="red"]Міф перший.[/COLOR][/B] Радянський уряд Росії з першого дня свого існування намагався повалити Центральну Раду й загарбати Україну, а місцеві більшовики відігравали роль його «п’ятої колони». Факти, як відомо, річ вперта, а вони свідчать зовсім про інше. А саме про те, що Рада народних комісарів протягом певного часу намагалася встановити рівноправні і дружні відносини з Центральною Радою. Докази? Будь-ласка! Більшовицький уряд не тільки жодним чином не заважав формуванню українських полків у Петрограді, Москві та інших російських містах, але й відправляв їх на батьківщину, беручи урочисту обіцянку не діяти всупереч інтересам трудового народу. Було прийнято рішення про передання історичних реліквій, що зберігалися у російських музеях, українському народові, представників Центральної Ради запрошено до участі у мирних переговорах з Німеччиною тощо. В такому ж дусі діяли й українські більшовики. Як видно з резолюцій їхніх фракцій у Радах Києва, Харкова і Одеси, вони підтримали проголошення Української Народної Республіки (УНР), більш того, готові були визнати Центральну Раду крайовим органом влади за умови визнання нею повноважень місцевих Рад. Все це не надто схоже на ворожі дії, чи не так?
А от Центральна Рада, натомість, вже за декілька днів після перемоги перевороту у столиці заявила, що «буде рішуче боротися зі всілякими спробами підтримувати петроградське повстання». Згодом її керівництво зверталося до контрреволюційних сил всієї Росії з пропозицією згуртуватися проти більшовиків і згодом утворити федерацію. Таку саму політику Центральна Рада проводила всередині України. Відверто ворожим було її ставлення до робітничої та селянської самоорганізації – Рад, Червоної Гвардії, революційних профспілок тощо. Тривало систематичне насильство й репресії. Зокрема, безпосереднім поштовхом до повстання на київському «Арсеналі» послугувало звіряче вбивство військовими Центральної Ради популярного більшовицького лідера Леоніда Пятакова. Зрештою, наприкінці 1917 – на початку 1918 років навколо Центральної Ради згуртувалися всі сили старого світу: буржуазія, поміщики, чиновники й офіцери незалежно від національності. Перед загрозою революції українську Раду підтримали навіть ті, хто ще декілька місяців тому взагалі відмовляв українцям у праві називатися окремим народом. Така політика викликала щире здивування у більшовиків, які бачили в українському національно-визвольному русі союзників. Більшовик Володимир Ауссем згадував, як один з партійних лідерів, Григорій Зинов’єв, будучи у Києві, «був надзвичайно здивований, дізнавшись про ворожу лінію Ц. Р. стосовно Рад, й зізнався, що в Пітері більшовики цілком щиро заявляли на мітингах, що Рада, ця справжня представниця українських робітників і селян, всіляко підтримує Радянську республіку в її боротьбі з контрреволюцією».
Відверто недружні дії Центральної Ради змусили Раду народних комісарів висунути їй ультиматум. У націоналістичній історіографії цей факт подається як буцімто неспростовне свідчення антиукраїнської політики Радянського уряду Росії. Спробуємо розібратися, що ж то був за документ. Причиною появи ультиматуму було те, що Центральна Рада пропускала через територію України контрреволюційні частини, які їхали на Дон допомагати отаману Каледіну боротися з більшовиками в ім’я «єдиної та неділимої Росії», в той же час роззброюючи революційних солдатів і червоногвардійців. Зазначивши, що «Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу визнається нами, Радою народних комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно», лідери Радянської Росії Ленін і Троцький вимагали припинити ворожі дії. А як ще мали поводитися більшовики зі стороною, яка фактично сама втягнулася у війну проти них?
[B][B][COLOR="red"]Міф другий.[/COLOR][/B][/B] Встановлення Радянської влади в Україні було російською окупацією. Ну, тут все зрозуміло. На цьому міфі, власне й ґрунтується вся націоналістична історична міфологія. Адже історичний процес для націоналістів – це боротьба між націями, відповідно, будь-який ворог сприймається саме як національний противник. Класове протистояння підмінюється національним. Не експлуататори проти експлуатованих, але “наші” проти “чужих”. Як і попередній, цей міф розсипається у першому ж зіткненні з реальністю. Тодішній голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко відзначає, що ані Центральна Рада, ані харківський більшовицький уряд (Народний секретаріат) не мали великих дисциплінованих військових частин. Ніякої переваги у військовому плані червоні над своїм противником не мали. Перевага їхня, за словами Винниченка, полягала в іншому. В тому, «що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їх бік; що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська голота явно була большевицька; що словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас».
А як могло бути інакше, якщо Центральна Рада так і не виконала жодного зобов’язання, прийнятого перед трудовою більшістю українського народу? Селяни так і не отримали обіцяної землі, більш того, подекуди на захист поміщицьких маєтків відправлялися війська. Оскільки солдати, самі вчорашні селяни, не надто охоче йшли придушувати селянські виступи й охороняти панське майно, для цих цілей використовувалися донські козаки (наприклад, на Вінниччині та Київщині) й сформовані з куркулів загони «вільного козацтва». Аналогічною була політика Центральної Ради і в робітничому питанні, обіцянки 8-годинного робочого дня й робітничого контролю так і залишилися на папері.
Зрештою, оцінка націоналістами Народного секретаріату як маріонетки Москви, також виглядає притягнутою за вуха. Відома ціла низка фактів, які переконливо свідчать, що харківський уряд захищав суверенітет Радянської України, в тому числі й від самовільного втручання в її внутрішні справи окремих російських червоних командирів. Характерно, що Ленін, як голова уряду Радянської Росії, у цих конфліктах завжди підтримував саме українське керівництво. Таким чином, військові дії, які розгорнулися між Центральною Радою та більшовиками, були аж ніяк не російською окупацією України, як стверджують офіціозні історики, але конфліктом між двома українськими урядами – дрібнобуржуазним та пролетарським. Дійсно, українським більшовикам допомагали російські революційні загони, але перебільшувати їхнє значення не слід. У більшості українських міст Радянська влада була встановлена не ними, але повсталими робітниками й червоногвардійцями.
[B][COLOR="red"]Міф третій. [/COLOR][/B]“Ліваки” й “ліберасти” Грушевський і Винниченко розпустили українську армію, і захищати неньку від московських банд було нікому, окрім юних ідеалістів. Отож, під Крутами жменька необстріляних студентів і гімназистів-патріотів героїчно протистояла величезним, озброєним до зубів, ордам більшовицьких окупантів. А робітники, що в цей час повстали проти Центральної Ради на київському «Арсеналі», – це зрадники і знаряддя антиукраїнських сил. Насправді українську армію ніхто не розпускав. У січні 1918 року Центральна Рада мала 20-тисячне військо, 12 тисяч вояків було зосереджено у столиці. Червоні війська, що рухалися на Київ, налічували близько 8,5 – 9 тисяч бійців. Таким чином, сили були майже рівні, більш того формальна перевага була на боці Центральної Ради. Чому ж треба було висилати проти наступаючого противника студентів та школярів? Щоби дати відповідь на це запитання, варто згадати ще одну подію, що трапилася того самого дня, 29 січня 1918 року, у Києві – робітниче повстання на заводі «Арсенал». За версією націоналістів, саме тоді, коли юні патріоти-державники гинули під Крутами, підбурювані підступними більшовиками робітники підняли повстання проти української держави. Перші – герої, які боролися й вмирали за національні інтереси, а другі – зрадники, які повелися на нав’язану ворогами брехню. Красиво, але неправда. Головною причиною виступу арсенальців стала антиробітнича політика Центральної Ради, а приводом – вбивство авторитетного діяча робітничого руху Леоніда Пятакова. Його викрали й катували за прямим наказом людей з Генерального секретаріату, а потім у живого вирізали шаблею серце. Дізнавшись про таку нелюдську розправу, робітники «Арсеналу» оголосили страйк, який швидко переріс у загальний, а потім – у збройне повстання. Характерно, що виступ був стихійною ініціативою робітників – міські комітети більшовиків і лівих есерів не тільки не організовували його, але й на певному етапі намагалися відмовити арсенальців.
Більшість українських полків відмовилися проливати кров за Центральну Раду, оголосивши нейтралітет. Бійці полків імені Сагайдачного та Шевченка, а також Богданівського куреню перейшли на бік повсталого пролетаріату. На придушення повстання було кинуто «січових стрільців» – галичан, колишніх військовополонених солдат австро-угорської армії. Більше 1500 чоловік були повішені, розстріляні, заколоті багнетами. Вбивали жінок і дітей повсталих. Виступ київських робітників був потоплений у крові. Знаючи усе це, неважко зрозуміти, чому Центральна Рада виставила на вірну загибель підлітків. Вивести з міста свої полки вона не могла, оскільки не довіряла їм – солдати не хотіли воювати проти більшовиків, кинути у бій «січових стрільців» – теж не могла, бо в такому разі вона б залишилася сам на сам з повсталим народом. Що ж до київських студентів, то їхня доля дійсно трагічна. Обмануті націоналістичною демагогією Центральної Ради, вони не мали жодних шансів вижити. Тим більше, як відзначав український історик Дмитро Дорошенко (до речі – правий, монархіст і, відповідно, переконаний антикомуніст), офіцери, які командували ними, грали в карти й пиячили у своєму вагоні, коли червоні підступали до Крутів. «Побачивши це, офіцери гукнули машиністу, щоби він рухав до Києва, і втекли, навіть не попередивши своїх солдатів».
***
Як бачимо, об’єктивний аналіз подій січня 1918 року у Києві каменю на камені не залишає від націоналістичної міфології, й переконливо доводить: немає боротьби між націями, є боротьба між класами. Масами рухають не ірраціональні пориви, але конкретний соціальний інтерес. І це справедливо як для 1918 року, так і для 2012…
[url]http://gaslo.info/?p=691[/url]
