Війна. Потреба у реорганізації

[Микола Дніпрянський]

Війна йде вже більше року, і всі ми тим чи іншим чином до неї вже призвичаїлися. Так призвичаїлися, що Президент вже неодноразово дорікає за те, що ті, хто приїжджають в тил з передової бачать, що для багатьох війна вже десь на периферії життя. Але незрозуміло кому ж він дорікає за те, що саме він неспроможний перебудувати життя країни на воєнний лад, щоб вся країна працювала в інтересах перемоги. В реальності ж і сьогодні значна частина державного апарату не тільки не працює на перемогу у війні, але й свої обов’язки мирного часу виконують у режимі саботажу, так як звикли це робити і до війни.
І це дуже неприємно, бо слід розуміти, що в Російської Федерації ресурсів для війни більше ніж в України, і для успіху у війні з нею всім в Україні, хто працює на перемогу, слід робити це значно розумніше та якісніше. Та все ж таки Росія свою перевагу в ресурсах реалізувати ніяк не може, і це свідчить про гнилість російського режиму, в якому будь-яку корисну дію звикли підмінювати імітацією діяльності та відвертою дурістю.
Але якщо російський режим такий гнилий, то чому ж Україна не може дотепер нанести йому рішучої поразки? На жаль, скоріше за все, через те, Україна теж дуже сильна наповнена гниллю, так само як і Росія. І чи може бути інакше, коли державна політика і в Україні (як і в Росії) спрямована головним чином на обслуговування інтересів олігархії.
Хоча було б дивним сподіватися на інше, коли в вищому законодавчому органі країни представлені або партії, які прямо представляють інтереси олігархів (ЄС, ОПЗЖ), або партії найманців олігархів (СН, Голос, Батьківщина). Так само, як після побудови в Україні системи олігархічного капіталізму президентами ставали або олігархи (Порошенко), або їх найманці (Ющенко,Янукович,Зеленский).
І, коли в Росії, і в Україні влада знаходиться у олігархів і їх найманців, то всі зусилля держави спрямовані на побудову суспільства, яке існує тільки для збільшення прибутків олігархії, і дуже схожого на те, що було описане у казці Дж.Родарі «Пригоди Чиполліно». При цьому слід відзначити, що в Росії досягли значно більших успіхів в побудові такого суспільства, бо будували його більш наполегливо та рішуче..
І вже зараз повністю зрозуміло, що українській олігархії все одно як розвиваються події на фронті, головне – отримувати свої прибутки.
Поки існував на Правобережжі біля Херсону плацдарм з окупаційними військами і владні структури, і ЗМІ тиснули на військове керівництво, вимагаючи його ліквідації, скоріше за все вважаючи, що його існування заважало експорту зерна. І переймалися недарма: за деякими оцінками за допомогою експорту зерна з України виведено капіталу до 20 млрд.$. А зараз весняно-літній наступ, який нам обіцяла влада, повністю провалений, і це не дуже когось у владі турбує.
Навпаки в інформаційний простір вкидуються ідеї про відмову від Криму і Донбасу, про «заморожування» бойових дій на існуючій лінії фронту, про демобілізацію армії.
А про проблеми, пов’язані з корупцією краще помовчати (https://gazeta.ua/articles/politics/...gi-zmi/1161009).
Через півтора року війни все ж у частини суспільства з’явилося розуміння, що є потреба у переведенні країни на військові рейки (https://censor.net/ua/blogs/3455031/danilov_reyiki), у контролі зовнішньої торгівлі (https://biz.censor.net/columns/34578...siya_ekonomiky). Але з’являється воно не у владних кабінетах. Там переймаються іншими проблемами (https://censor.net/ua/blogs/3418636/shmigal_vdkrito_fnansuvatime_ahmetova) ну й ще, як порадувати тилових ідіотів перейменуваннями вулиць та інших топонімів.
І воліють не реагувати адекватним чином на будь-які негаразди чи злочини, як то:
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/05/4/7400547/
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/05/25/7403738/
https://www.epravda.com.ua/publications/2023/06/26/701553/
ну й такі як вбивство Киреєва (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A...B2%D0%B8%D1%87), «криваве шикування» 128-ї бригади, забавки помічників командуючого з гранатами, бійки між військовиками ЗСУ та СБУ.
Ну і «маємо те, що маємо»: неспроможність збалансувати видатки бюджету шляхом відмови від усіх непотрібних на час війни витрат (включаючи на роздутий бюрократичний апарат) і направлення коштів на потреби війни, неспроможність максимально ефективно конвертовувати наявні кошти в утримання армії та насичення її сучасною зброєю, неспроможність перевіряти результативність роботи військових високопосадовців і, як наслідок, відсутність реальних результатів на фронті.
Ми свого часу висловили позицію, що високопосадовці України мусять забезпечити потрібний для країни результат у війні, або повинні піти
(https://forumodua.com/showthread.php?t=3312771&).
А хто ж в Україні відповідає за результат війни? Це:
Президент України, Верховний Головнокомандувач Зеленський Володимир Олександрович;
Прем'єр-міністр України Шмигаль Денис Анатолійович;
Міністр оборони Умєров Рустем Енверович;
Головнокомандувач Збройних сил України генерал Залужний Валерій Федорович.
Всі разом.
І вже зрозуміло за результатами останнього річного проміжку, що війну вони виграти не можуть. І було б у них хоч трохи сумління, вони б самі визнали свої невдачі та пішли б з посад (краще б ще до кінця року), але не хочуть, бо посади для них є гарними годівничками.
У нашому суспільстві, правда, ознакою прогресивних трендів є також звинувачувати у всьому Єрмака, Татарова і Шурму. Однак слід розуміти, що вони призначені на посади особисто Президентом і знаходяться на посадах поки виконують волю Президента та в будь-який момент, коли так вирішить Президент, можуть своїх посад позбутися, як це відбулося з Богданом (зараз багато хто і не згадає, хто це був такий).
І як тоді бути?
Агенти олігархії вже пропонують нам зіграти у гру «Зеленський або Залужний» (запасними можуть бути Буданов, Притула, Арестович, або ще хтось, чий імідж готові роздути олігархічні ЗМІ). І бажаючі у таку гру зіграти вже наявні. Хоч більшість гравців з пересічних громадян у попередні ігри - «Ющенко або Янукович», «Порошенко або Зеленський» - залишилися у дуже великому програші.
Якби у нас була б тоталітарна система, то ті, хто більш серйозно налаштовані на виграш війни, таких невдалих керівників, які тільки й можуть, що чіплятися за гарні посади, просто б вбили.
Але ж у нас демократія.
Та демократія передбачає, що мандат на керування (а також і на представництво інтересів народу) обмежений у часі і вимагає періодичного перезатвердження. І найпершим з діючої влади закінчується мандат у Президента Зеленського.
Були вже в історії випадки, коли вибори в країнах безсумнівно функціонуючої демократії все ж відкладалися, як у Великій Британії під час 1-ї та 2-ї Світових воєн і у Франції під час 1-ї Світової війни, до досягнення перемоги. Але й відсутність виборів не завадила цим країнам провести заміну керівників на тих, хто зуміли привести свої країни до перемоги, на Ллойд-Джорджа, на Черчілля, на Клемансо.
Звичайно, ми пам’ятаємо про норму Конституції:

“Стаття 108. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.”

Але під час війни загальнодержавні вибори неможливо провести, принаймні провести так, щоб у суспільства не залишилося враження, що вони повністю сфальсифіковані.
Та якісь рішення по змінах в органах влади все ж знайти потрібно. І в суспільстві вже ця тема обговорюється (наприклад, ось тут в коментарях https://censor.net/ua/blogs/3449686/pro_vibori_ne_tlki ).
Висловимо і ми свою точку зору. Найкраще було б, якби Зеленський (за власним бажанням чи рішенням Верховної Ради) був би звільнений з посади Президента. І був би обраний Голова Верховної Ради, який би за сумісництвом став би виконуючим обов’язки Президента (найкраще на один рік). Обраним може бути і той же Стефанчук, хоч є дуже вагомі сумніви в його інтелектуальному рівні і спроможності виконувати обов’язки Президента. Та й взагалі рівень депутатів діючої Верховної Ради дуже і дуже низький. Щоб його хоч трохи підняти та розширити коло претендентів на посаду Верховного Головнокомандуючого можна було б поновити дію Закону «Про вибори народних депутатів України» у редакції, що діяла на 21 липня 2019 р. І у відповідності до нього провести нові вибори (перевибори) у 3-4 мажоритарних виборчих округах, які розташовані подалі від лінії фронту, скасувавши на їх території на час виборів воєнний стан.
Але, шоб щось подібне могло б реалізуватися, на додачу до формальної демократії потрібно ще й громадянське суспільство. Таке, яке зможе сказати своїм високопосадовцям - Зеленським, Шмигалям та іншим - «Ви неспроможні виграти війну. Неспроможні перебудувати життя країни на воєнний лад. Неспроможні в умовах війни забезпечувати роботу економіки та фінансову стабільність. То й йдіть.». Але це мабуть не для України. Тут головне вірити, що в правлячій еліті України дуже мало зрадників, шахраїв та ідіотів. Головне – вірити…
І тоді, якщо нічого не зміниться, то з 21 травня 2024 р. щодо існування отриманого шляхом демократичної процедури мандата від народу владою на керування, а відповідно і щодо наявності в Україні демократії будуть дуже великі сумніви. З усіма наслідками, що з цього випливають…