І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Хрещатик. День. Старий, мов казка, Київ.
Стара кав’ярня. Поблизу – метро.
Старий П’єро п’є каву з Арлекіно –
Таким же сивим, як старий П’єро.
Вони удвох п’ють чорну каву мовчки.
Що говорити? – Сказано усе.
А хвора совість очі свої вовчі
Розплющує і спогадом гризе.
Були у Коломбіни довгі вії,
Та швидко згасла зірка шапіто.
Цнотливу юність у старій повії,
Крім нас з тобою, не впізна ніхто.
Все сказано! Скінчилась пісня, баста!
Театр згорів… Пий каву і мовчи.
Кохання? – Дика вигадка фантаста…
Пий каву – зранку, в полудень, вночі!
А навкруги – юрби театр ляльковий.
Сліпа любов в полоні нас трима.
Ще люблять нас дівчата чорноброві…
Та Коломбіни серед них нема!
Ю.Рибчинський.
---------- Сообщение добавлено 17.10.2017 в 19:57 ----------
Я не обираю батьків, батьківщину, буття,
Орієнтацію, стать і сумління. Біблійна вівця
Не обирає собаку, ні вовка, ані пастушка…
Здібностей не обираю, смаків і доби
Де народитися – до революції? Після війни?
Вроджених якостей не вибираю, спадкових хвороб,
Ні вчених, що череп мій років за тисячу смикнуть
Чи через п’ятсот.
Здатність до вибору не вибираю і волі свободу.
Це нам нав’язує Бог і кожному творить породу.
І здатність збагнути, що вибору мало на всіх,
Святість дається згори, але я можу вибрати гріх –
Сходити на вибори і депутату додати процента.
Ще смерть можу вибрати і президента.
Дмитро Корчинський.
ЦІННОСТІ ЧУЖИХ СВІТІВ ПОТРІБНІ НАМ ЛИШЕ ЯК ТРОФЕЇ. ІКОНИ МИ НАМАЛЮЄМО САМІ.
Я люблю життя, як вдалий жарт, як сентенцiю, як красивий удар. Я помиратиму з цікавістю до процесу.
Церкви́ - бабка́м, а ви
Моліться на дорогах
Так: я вірую в дорогу.
Хай будуть втрати позаду́,
А здобич попере́ду.
Я вірую в усе, що попере́ду.
Я вірую, що вже не поверну,
Що, вiдлежу́ся трохи на узбіччі
I зализавши рани поповзу
До обрію. Коли дорога впреться в обрій,
Полізу в небо, бо давно
Мене приваблювали хмари.
Нехай не будуть більше нари
Ні загратоване вікно.
Зiрки́ примушу перемогу провістити,
Під прикриттям птахів кордони перетну,
Спокусі спокою птахів не спокусити,
Я вірую у зброю та війну.
Я обійду по хмарах скрізь
I падаючи з неба крізь
Холодну вранішню вологу
Хай голову розі́б'ю об дорогу.
Я вірю, що життя іще полюбить мене. А тоді, я не роздратую смерть страхом.
Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп'яті край села.
Віктор Женченко. Колись співав чудову пісню: "Сніг на зеленому листі".
Показать скрытый текст
Сніг на зеленому листі
Вигладаю тебе ще з весняних доріг,
Обминаю у мріях стежини тернисті.
Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг,
Ранній сніг на зеленому листі. Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг,
Ранній сніг на зеленому листі.
Чи дорогу тобі може хтось перебіг,
Чи тебе забарили вітри норовисті,
Що так рано в саду раптом сніг, раптом сніг,
Сніг, як сміх, на зеленому листі. Що так рано в саду раптом сніг, раптом сніг,
Сніг, як сміх, на зеленому листі.
Коли десь, моє щастя, ти збилося з ніг,
То поклич - і до серця мого нахилися, -
І розтане той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Сніг, як сум, на зеленому листі. І розтане той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Сніг, як сум, на зеленому листі.
Я виходити буду щодня на поріг,
Сподіватися буду, що прийдеш колись ти,
Бо для мене той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Пізній цвіт на зеленому листі. Бо для мене той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Пізній цвіт на зеленому листі.
Iз збірки "Тривога":
Як важко підніматися з колін
Як важко підніматися з колін!
Ще важче - рабство з пам'яті зітерти...
Цей страх,
ця ницість,
як собаки злі,
готові й душу на шматки роздерти,
а треба - встати!
Важко встаємо...
Ця клята нерішучість - остогидла!
Чого ждемо?
Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?!
На ноги!
Всі!
Прийшов наш БЛАГОВІСТ!
Такого шансу - більш не буде. Зроду.
ЯКИЙ КРАСИВИЙ ТИ НА ПОВЕН ЗРІСТ,
мій зболений,
принижений НАРОДЕ!
З 00:18:
Последний раз редактировалось ~Amalia~; 18.10.2017 в 21:27.
"Скажи мені іще щось українською.
Прошепочи..." Крізь мороки розлук
Тебе згадаю. Думкою розбризкаю
На аркушах уста й сплетіння рук.
"Чому не арамейською, англійською,
Чому не хінді, чеською, ідиш?"
"Прошепочи мені щось українською..."
"Тебе кохаю... Чом же ти мовчиш?
Я знаю - ти далеко..." "Щось
придумаєм.
Переживемо. Тільки не мовчи!
Бо я про тебе щохвилини думаю..."
"І ти мені, хоч в сні, прошепочи..."
За вуаллю дощу
поховалися лики церков.
У повітрі повисло
непрошене тихе «Чекатиму».
Допиває земля
винограду розбавлену кров,
І калюжі загачено
яблунь
плодами
щокатими.
Саме зараз, у жовтні, кортітиме жити і йти
У такі не близькі – та, напевно, потрібні – світи…
О кленові багаття!
Я – ваш. Розумієте? Ваш.
Через вас і у небо холодне
тепліше дивитись.
Ще повернеться літо.
Ще буде блискучий реванш.
Ще згадає щасливі роки
почорніла вдовиця;
Під новий календар приміряючи зігнутий цвях,
Саме в нього, у жовтня, проситиме світла і свят…
*******************************
Не забрати з собою у вічність
Ні коханок, ні стомлених коней...
Товариство обмежиться звичним:
„Нерозумний, ну що ж ти накоїв!”
І квапливо очистять від пилу
Пожовтілий усміхнений знімок.
А душа буде жадібно пити
Сум ікон, припорошених снігом
О. Бобошко
Последний раз редактировалось Осавул; 22.10.2017 в 20:59.
ЦІННОСТІ ЧУЖИХ СВІТІВ ПОТРІБНІ НАМ ЛИШЕ ЯК ТРОФЕЇ. ІКОНИ МИ НАМАЛЮЄМО САМІ.
Вище греблі чи за порогами –
Хресний шлях у кожного свій.
Осінь. Час наректи пророками
Тих, що підуть у кращий світ,
Не спромігшись бути лояльними
До багнетів та батогів...
І калин роздавлені ягоди
Закривавлять ранковий гімн...
О. Бобошко
ЦІННОСТІ ЧУЖИХ СВІТІВ ПОТРІБНІ НАМ ЛИШЕ ЯК ТРОФЕЇ. ІКОНИ МИ НАМАЛЮЄМО САМІ.
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в’яне, нудить світом,
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люде не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!
Розлетілись літа
Розлетілись літа полохливі, стривожені коні.
Я не встигла й збагнути коли вже й розстанув їх слід.
Тануть юності дні, білим снігом присипало скроні,
І давно уже зрілість про свій сповістила прихід.
Як з осіннього клена, летять днів пожовклі листочки,
Застелило шляхи килимком із років що пройшли.
Йдуть по юним стежкам вже сини тепер наші і дочки,
Ти від них лише доля холодні вітри відверни.
Розлетілись літа полохливі, стривожені коні.
Озирнутись не встигла як вже і розстанув їх слід
Я прошу лише, Господи, хай твої Отче долоні,
Захистять моїх діток від смутку гіркого і бід.
Наталка Долинська
ЦІННОСТІ ЧУЖИХ СВІТІВ ПОТРІБНІ НАМ ЛИШЕ ЯК ТРОФЕЇ. ІКОНИ МИ НАМАЛЮЄМО САМІ.
Социальные закладки