Українська поезія

[-Ariadna-]

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.

[Paveldz]

Якщо в когось є бажання, можу опублікувати ваші творіння на сайті. Якщо комусь це буде цікаво)

[~Amalia~]

Маленьке щастя

Вже натомивсь його шукати,
Душа поникла, ледь жива,
Упав, немов серпом підтятий,
Достиглий колос у жнива.

Воно було, здається, поряд,
Серед розмаю квітів, трав.
Та блимали холодні зорі,
І насміхалися: "Впіймав?"

І знов я брів вечірнім полем,
Шукаючи її сліди,
Стерня у босі ноги коле,
А щось підказує: "іди!"

Таке трапляється не часто,
Життя лиш раз цей шанс дає.
Я йшов - і раптом бачу - щастя!!!
Маленьке, сіре... та моє...

Роман Мазій

* * * * * *

Квітка, що ногою
Стоптана в пилу;
Гук, що вмер луною,
Пронизавши млу;

Огник серед поля,
Що блиснув і згас, -
Се - та світла доля,
Що втекла від нас.

Павло Грабовський

[Olivi@]

ШВАЧКА

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки.
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя вередливе, зманіжене,
Вишвирне геть на сміття.

Де воно знатиме, що то за доленька —
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика.

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ (1894)

[Осавул]

Хрещатик. День. Старий, мов казка, Київ.
Стара кав’ярня. Поблизу – метро.
Старий П’єро п’є каву з Арлекіно –
Таким же сивим, як старий П’єро.

Вони удвох п’ють чорну каву мовчки.
Що говорити? – Сказано усе.
А хвора совість очі свої вовчі
Розплющує і спогадом гризе.

Були у Коломбіни довгі вії,
Та швидко згасла зірка шапіто.
Цнотливу юність у старій повії,
Крім нас з тобою, не впізна ніхто.

Все сказано! Скінчилась пісня, баста!
Театр згорів… Пий каву і мовчи.
Кохання? – Дика вигадка фантаста…
Пий каву – зранку, в полудень, вночі!

А навкруги – юрби театр ляльковий.
Сліпа любов в полоні нас трима.
Ще люблять нас дівчата чорноброві…
Та Коломбіни серед них нема!

Ю.Рибчинський.

---------- Сообщение добавлено 17.10.2017 в 19:57 ----------

Я не обираю батьків, батьківщину, буття,
Орієнтацію, стать і сумління. Біблійна вівця
Не обирає собаку, ні вовка, ані пастушка…
Здібностей не обираю, смаків і доби
Де народитися – до революції? Після війни?
Вроджених якостей не вибираю, спадкових хвороб,
Ні вчених, що череп мій років за тисячу смикнуть
Чи через п’ятсот.
Здатність до вибору не вибираю і волі свободу.
Це нам нав’язує Бог і кожному творить породу.
І здатність збагнути, що вибору мало на всіх,
Святість дається згори, але я можу вибрати гріх –
Сходити на вибори і депутату додати процента.
Ще смерть можу вибрати і президента.

Дмитро Корчинський.

[~Amalia~]

Я люблю життя, як вдалий жарт, як сентенцiю, як красивий удар. Я помиратиму з цікавістю до процесу.

Церкви́ - бабка́м, а ви
Моліться на дорогах
Так: я вірую в дорогу.
Хай будуть втрати позаду́,
А здобич попере́ду.
Я вірую в усе, що попере́ду.
Я вірую, що вже не поверну,
Що, вiдлежу́ся трохи на узбіччі
I зализавши рани поповзу
До обрію. Коли дорога впреться в обрій,
Полізу в небо, бо давно
Мене приваблювали хмари.
Нехай не будуть більше нари
Ні загратоване вікно.
Зiрки́ примушу перемогу провістити,
Під прикриттям птахів кордони перетну,
Спокусі спокою птахів не спокусити,
Я вірую у зброю та війну.
Я обійду по хмарах скрізь
I падаючи з неба крізь
Холодну вранішню вологу
Хай голову розі́б'ю об дорогу.

Я вірю, що життя іще полюбить мене. А тоді, я не роздратую смерть страхом.

Дмитро Корчинський

[Осавул]

Вже не сивію.
Ще живу
Під майбутніми небесами.
Думав долю знайти нову?
Все так само.

Так написано на роду,
Що стоїть у повітрі, —
Булавою товкти біду
У макітрі.

П.Гірник

[Olivi@]

Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп'яті край села.

Василь Стус

[~Amalia~]

Віктор Женченко. Колись співав чудову пісню: "Сніг на зеленому листі".

  Показать скрытый текст

Сніг на зеленому листі

Вигладаю тебе ще з весняних доріг,
Обминаю у мріях стежини тернисті.
Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг,
Ранній сніг на зеленому листі.
Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг,
Ранній сніг на зеленому листі.

Чи дорогу тобі може хтось перебіг,
Чи тебе забарили вітри норовисті,
Що так рано в саду раптом сніг, раптом сніг,
Сніг, як сміх, на зеленому листі.
Що так рано в саду раптом сніг, раптом сніг,
Сніг, як сміх, на зеленому листі.

Коли десь, моє щастя, ти збилося з ніг,
То поклич - і до серця мого нахилися, -
І розтане той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Сніг, як сум, на зеленому листі.
І розтане той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Сніг, як сум, на зеленому листі.

Я виходити буду щодня на поріг,
Сподіватися буду, що прийдеш колись ти,
Бо для мене той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Пізній цвіт на зеленому листі.
Бо для мене той сніг - ранній сніг, ранній сніг,
Пізній цвіт на зеленому листі.

Iз збірки "Тривога":

Як важко підніматися з колін

Як важко підніматися з колін!
Ще важче - рабство з пам'яті зітерти...
Цей страх,
ця ницість,
як собаки злі,
готові й душу на шматки роздерти,
а треба - встати!
Важко встаємо...
Ця клята нерішучість - остогидла!
Чого ждемо?
Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?!
На ноги!
Всі!
Прийшов наш БЛАГОВІСТ!
Такого шансу - більш не буде. Зроду.
ЯКИЙ КРАСИВИЙ ТИ НА ПОВЕН ЗРІСТ,
мій зболений,
принижений НАРОДЕ!

З 00:18:

[Осавул]

Покохав, як була ти чужа,
Розлюбив, коли стала моєю.
Що лишилось? На вістрі ножа
Почуттів, що змінились зорею.

Ти домашня квітчина, а я
Із грозою зв’язав свою долю;
Присвятила квартирі життя,
Ну а я присвятю своє полю.

Ти до стелі, а я до зірок —
Ми здіймаємо руки обоє,
Та чому ж пам’ятаю твій крок,
Що відбився у серці луною?

Іван Кушнір

[~Amalia~]

"Скажи мені іще щось українською.
Прошепочи..." Крізь мороки розлук
Тебе згадаю. Думкою розбризкаю
На аркушах уста й сплетіння рук.
"Чому не арамейською, англійською,
Чому не хінді, чеською, ідиш?"
"Прошепочи мені щось українською..."
"Тебе кохаю... Чом же ти мовчиш?
Я знаю - ти далеко..." "Щось
придумаєм.
Переживемо. Тільки не мовчи!
Бо я про тебе щохвилини думаю..."
"І ти мені, хоч в сні, прошепочи..."

Катерина Сіріньок

[Осавул]

За вуаллю дощу
поховалися лики церков.
У повітрі повисло
непрошене тихе «Чекатиму».
Допиває земля
винограду розбавлену кров,
І калюжі загачено
яблунь
плодами
щокатими.
Саме зараз, у жовтні, кортітиме жити і йти
У такі не близькі – та, напевно, потрібні – світи…

О кленові багаття!
Я – ваш. Розумієте? Ваш.
Через вас і у небо холодне
тепліше дивитись.
Ще повернеться літо.
Ще буде блискучий реванш.
Ще згадає щасливі роки
почорніла вдовиця;
Під новий календар приміряючи зігнутий цвях,
Саме в нього, у жовтня, проситиме світла і свят…
*******************************

Не забрати з собою у вічність
Ні коханок, ні стомлених коней...
Товариство обмежиться звичним:
„Нерозумний, ну що ж ти накоїв!”
І квапливо очистять від пилу
Пожовтілий усміхнений знімок.
А душа буде жадібно пити
Сум ікон, припорошених снігом

О. Бобошко

[~Amalia~]

Мені щемить на серці — мчать літа,
І з кожним днем все швидше,
швидше, швидше,

Душа тривожним сумом оброста,
Кохання мрія безголосо кличе.

Буває, серед тисячі очей
Побачу раптом наче рідні очі.
Я простягнути руку й серце хочу,
Розкрити душу, що жива іще.

В ній стільки мрій, бажання і тепла,
В ній стільки ласки зібрано за роки,
В часи зневіри віру зберегла
У почуття прекрасні і високі.

Як це сказати? Зупинити як
Тих, хто в самотність впевнено крокує?
Душі бажаній як подати знак,
Що нам обом тепла сердець бракує?

Ніяк не скажеш, хоч і не німий.
Ніхто чужого слухати не хоче.
Усі чужі. Тому душа щемить,
І в самоті живі згасають очі.

Віталій Іващенко

[Осавул]

Вище греблі чи за порогами –
Хресний шлях у кожного свій.
Осінь. Час наректи пророками
Тих, що підуть у кращий світ,
Не спромігшись бути лояльними
До багнетів та батогів...
І калин роздавлені ягоди
Закривавлять ранковий гімн...

О. Бобошко

[~Amalia~]

Половина саду квітне,
Половина в’яне.
Серед яблунь стану квітнем,
Огорни, тумане.

Може, вийде опівночі,
Де колись ходила, -
Чорні брови, карі очі, -
Не забута, мила.

Може, стане, ніжно гляне:
- Я твоя, єдина. -
Половина саду в’яне,
Квітне половина.

Микола Луків

[Осавул]

Колись давно тобою марив,
та розлюбилися чомусь
твоїх очей тумани карі
і охололии попіл уст…

А в згадці, радістю повитій,
ота любов чомусь свята,
й горять під попелом щомиті
твої калинові уста.

А з того карого туману,
мов яре сонце, постає
моя любов — моє страждання
і самозречення моє…

Є.Гуцало

[~Amalia~]

ДУМКА

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в’яне, нудить світом,
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люде не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!

Тарас Шевченко

[Осавул]

Гірчить духмяне злато - чорна кава.
Густий напій гурманів - не для всіх.
Ти - вліво повернеш, а я - направо,
Як тільки переступимо поріг...

Ти любиш листопад, яскраву осінь.
Мені жадана сонячна весна.
Твоя душа текіли з лаймом просить,
Моя душа - червоного вина..

Париж тобі подай, мені - Варшаву,
Ти потяг обираєш, я - літак.
Ненавидиш духмяну чорну каву,
Гірчить тобі це золото на смак.

А я твій чай зелений зневажаю.
Не має він ніякого смаку.
Я завтра до Варшави відлітаю!
Ти їдь у свій Париж, та хоч в Баку!

... А, хочеш, ми поїдемо до Праги?
А, може, у Берлін, чи в Амстердам?
Люблю тебе і всі твої "зигзаги",
І я тебе нікому не віддам!

Пробач! Я так сумую за тобою!
Дзвоню тобі, щоб чути кожен час...
Та й ти на мене дивишся з любов'ю...
Вона, таки, вузлом зв'язала нас.

Для тебе заплітаю у віночок
Душі своєї лагідні слова...
Тебе цілую, подумки, щоночі,
Любов моя, зараза рокова...

Олена Марс

[~Amalia~]

Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи: я тебе люблю.

Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі?
Шлях далекий і важкий лежить.

За кормою закипає піна,
Хмариться на обрії блакить.
Будь за мене впевнена й спокійна,
Хай тебе майбутнє не страшить.

Побажай удачі кораблю
І люби, як я тебе люблю.

Микола Луків

[Осавул]

Розлетілись літа
Розлетілись літа полохливі, стривожені коні.
Я не встигла й збагнути коли вже й розстанув їх слід.
Тануть юності дні, білим снігом присипало скроні,
І давно уже зрілість про свій сповістила прихід.

Як з осіннього клена, летять днів пожовклі листочки,
Застелило шляхи килимком із років що пройшли.
Йдуть по юним стежкам вже сини тепер наші і дочки,
Ти від них лише доля холодні вітри відверни.

Розлетілись літа полохливі, стривожені коні.
Озирнутись не встигла як вже і розстанув їх слід
Я прошу лише, Господи, хай твої Отче долоні,
Захистять моїх діток від смутку гіркого і бід.

Наталка Долинська