Одесса: 2°С (вода 8°С)
Киев: 0°С
Львов: -2°С

Тема: «Причаровані голосом»

Ответить в теме
Показано с 1 по 12 из 12
  1. Вверх #1

    По умолчанию «Причаровані голосом»

    всім привіт

    хочу щоб зацінили ви мою розповідь та трохи покритикували...

    П.С.прошу вибачення за помилки...



    «Причаровані голосом»

    [FONT="Comic Sans MS"]- Алло!
    -…
    - Алло! Ви мене чуєте? Можна Юру до слухавки покликати?
    - Так, я Вас слухаю - ніжним, як шовк голосом відповіла дівчина - а-а-а в нас не має ніякого Юри, він тут не проживає…
    - вибачте мене - трохи розгублено, із не менш приємний голосом відповів юнак - напевне не туди потрапив, ще раз прошу вибачення у Вас…
    - та нічого страшного, буває таке, особливо із нашим зв’язком - промовила дівчина та поклала слухавку.
    - але ж постривайте, як Вас…Не договоривши, юнак почув у відповідь тільки короткі гудки по той бік лінії. Ще кілька секунд юнак держав слухавку біля вуха, та немовби хотів у не приємному сигналі коротких гудків розчути бодай на мить такий приємний голос дівчини, і з рештою повісив слухавку. А на рахунок Юри, то він аж забув про нього. Юра - це друг дитинства Олексія. Ще друг любив глузувати, по-дружньому, з Олексія, типу, «дивись Олексію, дивись а то дівки так і клеяться до тебе, поділився хоча б із однією…».
    Олексій, як ви вже зрозуміли звали юнака, який набирав ніби номер до свого друга, а потрапив на небесно-дивовижний голос дівчини, та напевно й закохався в голос той.

    Всі ми сучасні люди, а відповідно і користуємося всіма сучасними речами – зокрема і телефонами, як і стільниковими, так і звичайними. Не раз в нас таке бувало, що саме на нашому домашньому телефоні, коли ми дзвонили до когось, то траплялося таке, що набираємо номер вірно, але підіймає по інший бік слухавки зовсім чужа, не знайома по голосу людина, де пізніше виявляється, що зовсім не той номер, по якому дзвонили. Саме цікаве це те, що трапляються різні ситуації, інколи смішні, інколи ми розгублені, інколи просто кидаємо слухавки, деколи можемо почути зовсім не приємні речі, а чи хтось із Вас таким способом знайомився із людиною? Чи пробував хтось із Вас потім зустрітися із цією людиною в реальному житті та вперше побачити ту людину? І хтозна, чи можна це називати випадковістю чи навпаки долею? Не знаю як у Вас, але у Олексія той дзвоник перевернув пізніше все його життя…

    - Олексію? Олексію, йди сюди - промовила мама - йди сюди скоріше, до тебе сусід прийшов - Юра, знову вкрасти тебе хоче на півдня та на півночі, не люблю його за це, а так, хлопець те що треба, була б молодшою я…

    - мамо! - Перервав Олексій - чи можна ж так? Це ж мій найкращий друг, і ти же знаєш ставлення Юри батьків до тебе - прошептав тихіше.

    - та все нормально - перебив Юру Олексія - я ж люблю твою матір, вона для мене дуже дорога, і я завжди буду радий допомогти в любу секунду. Ви же знаєте, що ви найкраща жінка в світі!

    Трохи почервоніла мама Олексія, але все одно була якоюсь сумною, та трохи посміхнулася, але ту посмішку все одно перекривав її сум.

    - Ну добре, йду я, буду як завжди, тому йди спати, щоб не чекала мене. Я все там на кухні зробив, посуд помив та поприбирав трохи. Ну все, я побіг…зачинив за собою двері.

    - щасливо тобі - вже за зачиненими дверима відповіла тихо та чомусь так сумно мама Олексія.

    Хлопці зібралися як завжди на вечірню прогулянку, вже була 22 на дворі. Хлопці спочатку трохи блукали вулицями міста, прогулювалися, та таким чином йшли до місця зустрічі зі своїми друзями. Місто було настільки велике, що навіть корінні жителі інколи боялися його ж самого, бо в цій величі будувалося власне життя, де люди бачилися тільки в двох ролях – всміхнені та сумні. А вулиці навіть вночі були повні людей. А ці вогники. Які сіяли довкола, по всьому місту, ну як же не любити це місто? Хлопці мали змогу за цей час поділитися одне із одним, розповісти щось цікаве, і гуляли вони не часто, тому що працювали кожного дня на автосервісі, а так, як сьогодні була субота, то вони мали змогу трохи розвіятися від буднів, а по неділях вони проводили час тільки разом, але в різних місцях, де веселилися, знайомилися із дівчатами, інколи ходили на рибалку, але саме цікаве, що завжди так сильно сміялися, що то дійсно були посмішки від душі. Їм було дійсно добре разом. Друзі на все життя та через нього. Хоча в них була одна тема дуже болісна – це їхнє минуле життя – дитинство. Якщо хтось їх запитував, то вони просто намагалися уникати цієї розмови, або різко хтось із них починав розповідати якісь кумедні історії чи анекдоти, відвертали увагу на щось інше…

    Мати Юри вбили коли йому було 10. Батько через 2 роки зіграв весілля, де одружився на Роксолані, яка відносилася до Юриного батька дуже зневажливо, якого звуть до речі – Михайлом, а малого Юру в холодну зиму змушувала йти за різними дрібничками, які й не були потрібні Роксолані. Цими дрібницями були різні ласощі, де дитя йшло купувати кожного понеділка, середи та п’ятниці, тому що саме в ці дні кондитерська фабрика їх випікала, а пані Роксолана завжди любила свіжого, вона сиділа та їла, а дитині жодного разу не запропонувала тих ласощів. І так цілий рік, аж поки Юрі не виповнилося 15. Сам Михайло працював на автомобільній фабриці. Ще малий Юрко пам’ятав, що батько водив його до себе на роботу, та показував що й до чого, й казав, що він тут буде колись теж працювати, а пізніше, коли Юра повертався від тата, то всім про це розповідав із такою насолодою та завжди були такі розплющені в нього великі очі, що неможливо було відвернути погляду від дитини.
    Сама ж Роксолана, як ви вже розумієте, нічим не займалася, вона могла цілими днями пролежати, їй було навіть ліньки встати та принести собі попити. Єдиний день середа, це коли вона не була вдома десь приблизно 4 години, йшла у тренажерний зал , де доглядала своє 33 річне тіло.
    Щодо Олексія, то він жив теж без батька. Батько його не помер, але як для Олексія, він не існував. Батько – Олександр був п’яницею, в дитинстві дуже бив мати та самого ж Олексія. Одного вечора, коли батько прийшов дуже п’яний та взявся вже в котре до биття матері, Олексію вже було 13, то він вже у звичного для нього кутка в кімнаті, не витримав, та із заплаканими очима, взяв ніж, та кинув в батька. Ніж потрапив в руку. Олександр витягнув ножа, кинув до землі, та подивився на Олексія дуже злісно, але нічого йому не зробив, розвернувся й пішов геть. Після того вечора він батька вже не бачив. Подейкували що він перестав пити, та знайшов роботу якусь. Але Олексію вже було все одно, тим паче якщо залишилася мати одна хвора.
    Матір Олексія – звуть її Анастасія. Вона була хвора, в неї був рак грудей. Рак розвинувся від її ж чоловіка, від сильних його ударів. Лікарі давали не більше 5 років, але вже йшов 6. після численних операцій та спогадів про минуле жінка вже майже здалася, єдине що тримало її, це син та його посмішка. Була зовсім нещасною та в очах її завжди був смуток. Посміхалася тільки тоді, коли Олексій повертався до дому, і обов’язково щось приносив їй. При наймі свою посмішку кожного разу дарував їй. З рештою батьки Юри не любили за це Стасю, тому що знали, що вона хвора, й скоро помре, а допомагати в похоронах не хотіли. Дивно, чи не так? Але люди різні в цьому світі.

    Щодо Юри та Олексія, то їм вже було по 21. правда Олексій був меншим на одну годину. Народилися вони в один й той самий день. Щодо їх минулого життя, то ви вже самі побачили та могли уявити картину. А як вони познайомилися одне із одним? То раніше просто їхні батьки дружили сім’ями, вони тільки пам’ятають, що вони одне в одного із самого дитинства. Але щоб вам не здавалося все настільки сірим та одноманітним, слід сказати, що ці юнаки, із самого дитинства відчули що таке дружба. Як то воно є, бути другом, як то є, коли ставати пліч о пліч та захищати одне одного. Як то воно було, коли ділилися одне із одним абсолютно про все, одне із одним, вони були не просто друзями дитинства, вони були більше, вони були справжніми, не фальшивими. В них була одна мрія на двох - хто перший одружиться, то обов’язково дозволить поцілувати в день весілля наречену в тендітне ліве плече. Вони й самі не знали, навіщо то їм таке, але то була їхня мрія на двох, одна мрія – яка жила із ними від самого дитинства, яка не мала сенсу для інших, але мала сенс для них.


  2. Вверх #2
    Эксперт крышесносности

    Аватар для Мэри_Поппинс
    Пол
    Женский
    Адрес
    ЮАР
    Сообщений
    158,651
    Репутация
    226459
    Записей в дневнике
    5
    Цитата Сообщение от JOi

    П.С.прошу вибачення за помилки...
    Ага, с тобой всё ясно: Oldman(а) боишься )))?

    ШУТКА !
    Смирилась с тем, что жизнь прекрасна. )))

  3. Вверх #3
    Хлопці прогулюючись вулицями міста, дійшли до місця прибуття.
    Отже хлопці зустрілися із знайомими, яких було ще троє.
    Стас – юнак при грошах, де має власний бізнес, познайомився з Юром та Олексієм на автосервісі. Ті чинили йому машину, яку той розбив на минулій неділі. Вже пройшло від того часу 3 місяці. Та також ще були друг й подруга Стаса – Вова й Віка. Вова – то був брат Стаса, правда двоюрідний, який працював же в Стаса на його ж роботі. Вікторія – мила дівчина, блондинка з голуби очима, привабливою зовнішністю. Вона думала прибрати до своїх рук Стаса, але той навіть і не думав про таке та не дозволяв їй це робити. Просто витрачав на неї малі суми грошей, та отримав примітивне задоволення. В Стаса було багато дівчат, бо були в нього гроші та й зовні завжди виглядав охайно, тому обирав майже кого хотів, але так і не була жодна йому до смаку, іншими словами, насолоджувався тим, що має. Одним словом, цих людей менше хвилювало життя буденне, вони хотіли розважатися та витрачати гроші, яких мали повні кишені, жити для себе.

    - привіт - промовив спершу Олексій, та за ним кивнув головою та потиснув руки юнакам Юра.

    - доброго вечора. А ми вже думали ви не прийдете, думали що не потрібні вам вже ці гроші, - відповів трохи насміхаючись, але вже добре підвипивший Вова.

    -тихо, гроші всім потрібні, окрім мене, я їх витрачаю так само, як і легко заробляю, - відповів радісно Стас, та при цьому Віка обняла Стаса ще сильніше й викинула недопалок цигарки на землю
    .
    - ну добре, нам потрібно йти, то як домовлялися, без змін? Ти позичаєш мені гроші, а я тобі віддам до кінця року - сказав впевнено Олексій.

    -а якщо й не віддасть Олексій, то я за нього віддам, обіцяю – приєднався до Олексієвих слів Юра.

    -а чого це ти маєш віддавати за нього гроші? Пацан бере, пацан і віддасть нам гроші, і без посередників всіляких - сказав трохи сердито Вова, допиваючи пиво.

    - та все, нормально, не лізь Вово в розмову! Я хлопцям довіряю, і думаю до кінця року гроші отримую назад - відповів Стас, передаючи мішечок із грошима Олексію - але ти скажи мені ще таку річ - різко забрав руку Стас - навіщо тобі ці гроші, це ж все ж таки гроші, як не як, якою б сума не була, але гроші, то навіщо вони тобі?

    - для матері. В мене матір хвора, хочу її лікувати…то ти даси мені гроші?
    -так, дам, бери, але до кінця року я чекаю повернення, і, пам’ятаєш, казав що під відсотки тобі їх даю, так ось, без відсотків бери, яку суму береш, таку і віддаси в кінці року, а поки, нехай щастить вам - пожав руку хлопцеві та розвернулися троє, пішли й сіли в авто та поїхали в напрямок центральної частини міста.

  4. Вверх #4
    Хлопець не здавався до останнього, він хотів допомогти матері, і був дуже радий, що має ще один шанс вилікувати матір. Юнаки взяли собі пиво, та пішли як завжди на своє улюблене місце. Це була стара закинута вишка, яка раніше передавала радіосигнали. На вишці цій була будка, із одним великим вікном, яке виходило в місто. Де можна було розгледіти кожний вогник міста, кожний шум та безкрає небо. Відчути як все довкола живе, відчути себе маленькою пір’їночкою, яка б хотіла просто відірватися від землі та полетіти, та так високо, щоб ніхто не бачив, окрім неї самої, щоб вона бачила все та всіх довкола…
    Хлопці відрили пиво, та почали розмовляти, ділитися одне із одним, що сталося у них нового, та взагалі, думати як жити надалі…

    - ось, ось дивись, ось там - несподівано викрикнув Юрій, показуючи пальцем на небо - ось ще одна, а он там дивись, як багато!

    …То падали зорі, зорепад був в небі. Зорі так падали швидко і водночас так повільно, було так красиво…

    - загадуй бажання - трохи сумно, без вогника в очах, та із котримось далеким поглядом на небо сказав Олексій.
    - Та не має в мене бажань, і все одно бажання не збуваються, скільки їх не загадував, то не збуваються і все. Краще ти загадай. Загадав? Ну що, поділися зі мною, розкрий таємницю, що то за бажання? Що загадав?

    - Її… Почути її голос знову…- тихо відповів Олексій, та із таким серйозним обличчям та великими очима, які дивилися на зорепад й маленькою посмішкою додав - та то все не нереально, не збудиться моє бажання!


    - А ну постривай, не второпав я щось, - із здивуванням сказав Юра - не розумію я щось? Ти про що? Про який голос? І хто вона така? Ти познайомився із дівчиною, а я нічого не знаю? А ну розповідай мені, цікаво ж, давай, поділися…

    - Розумієш, в тому справа, що я ні із ким не знайомився, не знаю як її звуть навіть, тільки чув голос кілька секунд, і ці кілька секунд кружляють в моїй голові цілий день. Та не почую я більше її голос, це не реально…


    - А ну постривай! Що не реально? Щось я взагалі заплутався! Ти і сам на себе не схожий. А ну, повільно, давай вдихни спочатку глибокого в себе, заспокойся, подивись на мене…

    - А ну перестань, це не смішно, і забери руки від моєї голови, не крути нею, не хочу дивитися на тебе, бо як подивлюся, то все на світі забуваю.


    - Тю, ну добре, підколов ти мене, але все ж такий, давай, ділися, хто вона така? Що то за голос?
    - Хе, тобі розкажи, й ти захочеш, - посміхаючись відповів Олексій.

    - Ну ж бо, ну поділися зі мною, а то я буду кричати, чуєш мене, буду кричати. Поділися зі мною! По-оді-лися!!! По-о-о-д-і-і-лися-яяя!!! - Все голосніше й голосніше промовляв ці слова Юра.

    - Ну добре, добре, тільки не кричи, а то аж у вухах позакладало все. Сьогодні я до тебе дзвонив на обід…

    - Так ти ж і додзвонився…

    - Тю, твою…ну не перебивай, то пізніше я додзвонився, а ось до того, як я до тебе подзвонив! Я дзвонив ще, тобто дзвонив до тебе, але попав не туди. Коротше, слухай, або не розповім - трохи розлючено відповів Олексій.


    - Ну все, мовчу, мовчу, буду роздумувати над висловом «мовчи як риба», та думати, чи реально то - посміхаючись відповів Юра.

    - Ну так тоді собі роздумуй. Так ось, коли твій номер набрав, пішли як завжди гудки, але підняв слухавку не ти.


    - Як то не я? - здивовано запитав Юра.

    - Так, не ти! Підняла дівчина, і ти б чув її голос - промовляючи слова, юнак аж заплющив очі, та продовжив опис - як вона ніжно промовила мені , та сказала що тут Юра не проживає. В неї такий ангельський голос, я навіть не можу це описати. Це немовби коли, ось до прикладу, падають зорі, то це теж настільки красиво, тільки ми це бачимо, а то потрібно чути…


    - Ну і що далі?

    - Що, що? Нічого, я вибачився, і хотів спитати як її звуть, і не встиг, бо вона повісила слухавку. Дивно, але я не можу забути про її голос, він все кружляє в мині, а коли я про це згадую, я майже тану…


    - Так ти друже я бачу закохався в голос!

    - Тю, та яке там, закохався, просто голос сподобався, і взагалі, це моє бажання таке, б почути її ще голос, бодай раз в житті, один єдиний раз…

  5. Вверх #5
    На цьому хлопці майже закінчили свою розмову. Пізніше ще сміялися із нових анекдотів, розповідали одне одному все аж до дрібниць. Згадували день, клялися, що їхня мрія колись здійсниться, тільки потрібно комусь оженитися першому, та й загалом, балакали про різне, а майже в кінці просто сиділи, та мовчки дивилися на небо. Олексій дивився та згадував голос незнайомки. А Юра в свою чергу роздумував якийсь хитрий план щодо знайомств із дівчатами, він вірив, що то не хлопці розуміють дівчат, а дівчата хлопців…

    Ранок. Недільний ранок. Маленька кімната. Вікно на схід. Кожного ранку сонце своїми ніжними відблисками торкалося обличчя Олексія, і таким чином будило його. Кімната ж Олексія була бідною, але вся обкладена статуеточками різними, подарунки від дівчат. Він сам не знав, чого так подобається дівчатам. Дивно було, тому що килим був якимось зеленим, стіни були трохи голубуватого але дуже ніжного кольору, ліжко його було трохи зламане, але він його відремонтував, зробив ту зламану ніжку, а на підвіконнику була квіточка. Вазончик. Тільки не смійтеся, то був кактус, який якраз розцвів. На протилежній йому стороні, де відповідно було ліжко юнака та поряд з ліжком тумба, а на лівій стіні прибиті охайно полиці, на яких були різні книги. Загалом, кімната нагадувала просторе небо та зелену траву, так і жив Олексій. Ах, до речі, ще було радіо, старе радіо, від дідуся залишилося. На стіні висіло, ніби картина, там ще була намальована майже гола жінка, яка черпала воду з річки.
    Від того вечора, де хлопця спілкувалися між собою пройшло вже 4 місяці. Від того часу де Олексій був причарований голосом незнайомки, про який вже майже забув на сьогоднішній час, а Юрій філософствував над вічними питаннями про жінок та чоловіків. Майже нічого не змінилося від того часу…але то майже.
    За вікном кімнати Олексія було видно цікавий пейзаж, жовте листя, як на землі так і на деревах, стару, вже зовсім не потрібну дитячу карусель, та лавочка, яка була зроблена під деревом. Одним словом – осінь.
    Олексійковій мамі зробили ще одну операцію, з’явилася ще одна надія, ще один шанс на те, що мати буде жити. Її відвезли в лікарню, в столицю - в Київ, пролежала там більше як три місяці. А сьогодні, в цю неділю, саме в цей день вона повертається до дому. Тому Олексій швидко вдягнувся та вибіг в магазин на в проти будинку. Магазином називалася на перший погляд будівля, яка складала враження що то якийсь сарайчик, але як би не вивіска, над великими, металевими дверима, де писало «М А Г А И Н», й то, без однієї літери. Але в цьому, так званому магазині було майже все, починаючи від різних дрібничок та закінчуючи живими квітами. Все було охайно розкладено по поличкам, та скрізь була вказана ціна, правда написана вона була на клаптиках листків від простого зошита. Але хазяйка любила свій магазин, бо яким б не був ззовні, головне що в середині зажди було комфортно.

    - доброго дня! - ніби покрикуючи але таким щасливим голосом привітався юнак із продавцем - мені будь ласка велику коробку цукерок, ось ті квіти, гладіолуси, чи як вони називаються? Не пам’ятаю, але їй це обов’язково сподобається, а також, дайте мені ще ось того янголятка, так, саме цього, статуетка гарна. - це статуетка була першою, котру юнак купив комусь, та не чекав статуетки від когось. Юнак швидко розрахувався та помчав до квартири.
    - Блін, так і знав щось забуду, - в думках промовив Олексій, вже підіймаючись на свій 4 поверх, - ех-х, потрібно повернутися, а то так не годиться.
    -
    Вже добігаючи до магазину, юнак побачив дим на протилежній дорозі та невеличкий натовп людей, до котрого підходили інші люди потроху. То загорівся, вже в котрий раз старий покинутий автомобіль, який стояв на тому місці ще від тоді, від коли Олексій пам’ятає. Його як завжди підпалили сусідські діти, так, для забави, а дорослі тушили як завжди пожежу, і в котре вже просили, щоб металобрухт забрали на сміття звалище, але місцева влада не дуже прислухалася до побажань громадян, і вже звичними словами, відповідала, що обов’язково заберуть, тільки правда трохи пізніше. Тим часом Олексій знову зайшов в магазин.

  6. Вверх #6
    - доброго дня ще раз Вам! Ще голосніше та ще радісніше, із великим очима сказав Олексій продавцю, де той, мовчки, знову ж таки кивнув головою у відповідь, але вже здивовано - Мені будь ласка ще шампанського, найкращого, і, пляшка щоб була не брудною. Юнак розрахувався за шампанське і ще хуткіше, ніж першого разу побіг до квартири.

    Юнак взяв стіл, та поставив по середині малої кухні, де і так, ледь-ледь можна було розвернутися. Застелив його білою скатертиною, хоча вже вона й не була такою білою, бо була дуже старою, яка трохи втратила своє забарвлення. По центрі стола поклав вазу із водою - подарунок матері від батька Олексія на їхню першу річницю життя після весілля, поставив туди квіти, посміхнувся трохи до себе, потім взяв фужери для шампанського, взяв й саме шампанське та цукерки та поклав на стіл теж.

    Стукіт в двері. Але не такий то стукіт був, як якийсь після легенького стукоту грохот, де влетів на кухню захеканий Юра, з квітами в руках, точніше з однією розою, й промовив - приїхала…Олексію, вона вже тут, щойно привезли на таксі твою матір, готовий для зустрічі?
    Трохи розгублений Олексій, дістав ще один келих та поставив на стіл, й відповів, - так, готовий, із нетерпінням чекаю зустрічі…

    - а чому двері розчинені, мене так зустрічаєте? – із коридору донісся голос Анастасії, але голос був жвавий, а ніж колись раніше, та на обличчі була посмішка.

    - ну так звісно, а кого ще нам зустрічати, тьотю Стася - із посмішкою промовляв слова Юра, та підійшов до Анастасії та подарував їй розу та посміхнувся.

    Олексій немовби оторопів, бо не вірив що дійсно матір здорова, і виглядає так свіжо. Не міг повірити. З рештою мовчки підійшов, обійняв її та тихенько заплакав із ангелом в руці. У відповідь його сліз, мати заплакала теж, та так сильно обійняла сина, й промовила що дуже любить його та подякувала за все…
    Вони сиділи за столом та не могли наговоритися. Юра розповідав, що познайомився із цікавою дівчиною, де скоро має буде як три місяці зустрічаються. Олексій просто мовчки сидів та дивився на матір, не міг нічого сказати, дивився та просто сміявся, був дуже радий бачити її. Анастасія майже увесь час посміхалася, де в минулому за нею посмішка майже не спостерігалася, не кажучи вже про такий душевний сміх як сьогодні. Вона розповідала двом юнака різні історії, анекдоти, яких наслухалася в лікарні. Розповідала як бувала на прогулянці в Києві та бачила Печерську Лавру, ще фото показувала, та із таким захопленням ділилася з хлопцями про останні чотири місяці, немов би бачила їх востаннє.

    Наступного дня в Олексія та Юри був день їхніх народжень. Вони як завжди святкували скромно, у колі матері Олексія, але ще сьогодні приєдналася дівчина Юри. Її звуть Сніжана. Гарна, висока брюнетка, карі очі, довге волосся. Розумна та трохи хитра, сама енергійна, з власним смаком та світоглядом на життя дівчина, а також та, яка поділяла майже всі думки із Юрою. Погоджувалася із кожним його словом, підтримувала його і, як би то було не дивно, за такий короткий період відносин полюбила його, де відповідно Юрій абсолютно у всьому їй відповідав взаємно. Батьки Сніжани працювали в бізнесі, мали свій власний - торгували на базарі різними речами, і жили досить не погано.
    Сніжана подарувала Юрі статуетку двох котенят, які сиділи ніби на землі, цілували одне-одного та між їхніми поцілунками було сердечко, на якому писало «Сніжана та Юра – двоє закоханих кошенят». Також вона зробила подарунок Олексію, подарувала йому ніжний шарф білого кольору, так як на вулиці вже було холодно, а вона так само переживала за Олексія, бо це ж був найкращий друг її коханого.
    Мати ж з Олексієм зробили подарунок для всіх. Всі разом піднялися на дах будинку. Олексій ще кудись побіг, взяв якусь не зрозумілу коробочку, підпалив щось там, та хутко повернувся до своїх. Це був феєрверк . І тієї ночі не тільки вони могли бачити та відчувати у кого свято сьогодні, за цим феєрверком могла дивитися більша половина міста. Під вибухи феєрверка вони сміялися, а вогники, нагадали Олексію про зорепад, як колись з Юром сиділи та дивилися за цим явищем. Також згадав про незнайомку, яка закохала Олексія в свій небесний голос. І він, тихенько, заплющив оченята, та загадав ще раз те бажання, щоб почути голос незнайомки бодай один раз, і чомусь вірив, що це бажання обов’язково повинно здійснитися, бо як не як, це ж його день народження, його особистий новий рік. А поряд найкращий друг, який був закоханий по самі вуха, а також рідна матір, яку дуже сильно любить Олексій…

    Наступного року, рівно через рік, як двоє найкращих друзів сиділи та дивилися на зорепад, Юра та Сніжана запросила Олексія на весілля до себе, але запрошення було тільки одне. Олексія матір померла перед самим новим роком, пізніше він дізнається, що лікарі зробили все можливе, і ще, що вони це робили безкоштовно, бо про це попросив давній знайомий Олексія - Стас. Він і все оплатив, повне лікування, а гроші залишив, як подарунок для Олексія. Гроші та записку знайде Олексій в маминій кімнаті після її смерті.
    Щодо Стаса, то він ще не одну дівчину поміняв, але на жаль так і не знайде ту єдину. Буде завжди холостяком, аж до самої старості, так і залишиться одним.
    Щодо самого ж Олексія, то одного ранку, рівно за неділю до весілля Юри та Сніжани, роздався телефонний дзвінок, він здійняв слухавку, та почув той самий ніжний, як шовк голос , який просив покликати Сніжану. Олексій спершу промовчав, бо був дуже здивований. Потім, перше що він промовив, щоб дівчина не кидала слухавку, бо він чекав на її голос цілий рік. В них затяглася розмова, вони розмовляли майже цілий день, а потім цілу ніч. Час летів дуже швидко. Ніжний голос мав власницю, яку звуть Марина. Пізніше Марина зізнається, відразу, на першій зустрічі, яка була наступного же дня, що колись сиділа та дивилася одного вечора на зорепад, та загадала бажання, щоб бодай на хвильку почути голос юнака, який помилився номером, а сьогодні вже може його бачити, не тільки чути, а й бачити цього юнака. Це було кохання з першого погляду зачарованих голосом одне одного.
    Марина працювала в перукарні, мала не аби який успіх в цій справі, пізніше відкриє власний салон краси.
    Марина також була на весіллі у Юри та Сніжани. А як то б вона не була? Вона ж була найкращою подругою Сніжани, але так склалося, що Сніжану знав тільки Юрій, а ось Олексій про неї взагалі не знав, точніше знав, що є така подруга, але йому було якось все одно.

    На самому ж весіллі здійснилася мрія із дитинства двох друзів. Та дивна, дитяча, та смішна мрія друзів. Олексій поцілував наречену Юри саме в ліве плече, і все це на очах всіх гостей, дехто не розумів що коїлося, але після поцілунку, Олексій всім все пояснив, та крикнув на всю горлянку ГІРКО, при цьому міцно обіймаючи Марину, також її поцілував.

    Осінню, коли по всюди було жовте листя, як на землі так і на деревах, стару, вже зовсім не потрібну дитячу карусель було відремонтовано Олексієм, тому що найкращого друга жінка – Сніжана була вагітною, і не тільки була відновлена карусель, був збудований цілий дитячий майданчик, та також та сама лавочка, яка була зроблена під деревом. Одним словом була вже осінь.
    Цієї ж осені зіграли й своє весілля, Олексій та Марина. Пізніше, вони напишуть книгу, «поцілунок в ліве плече». Рівно через 10 місяців в них народиться донечка, яку назвуть Анастасією - на честь матері Олексія. Де дитина буде найщасливіша у світі, вона буде мати все в житті, також буде мати найближчу подругу, це дитина Юри та Сніжани – Олеся.
    Батько ж Юри та його жінка Роксолана, то вони були на весіллі як в Юри так і в Олексія, але після цього, через 2 місяці розлучаться, Роксолана виїде за границю та і вийде за між знову, Михайло ж буде просити вибачення та розкаюватися наступне своє життя перед сином, хоча й син не злився на нього, але не хотів щоб він жив поряд, тому купив окрему квартиру для батька, та навідувався до нього раз в тиждень, забезпечував його чим потрібно. Через 2 роки батько помре від серцевого нападу, це буде все на очах сина, в лікарні, шансів на життя майже не було.
    Майже відразу після смерті з’явиться батько Олексія, який виглядав дуже серйозно та охайно, хоча вже й був старий. Він попросив вибачення у сина, і сказав, що пишається ним, що він – це гордість його. Після цих слів Олексій вже ніколи не бачив батька в житті.

    Щодо самих друзів, то через 5 років, вони побудують власний бізнес, по продажу та ремонту автомашин. Поряд буде знаходитися величезний магазин Сніжани, а через дорогу буде шикарний салон-краси Марини.

    Майбутнє як їх, так і їхніх дітей буде щасливим, але не без пригод, як не крути, але на це існує життя. З пригодами чи без, все одно ідеально все не можу бути…


    10.08 – 11.08. ‘006


    ..Найкраще пишеться вночі…

    2:32… п’ятниця…

  7. Вверх #7
    Мэри_Поппинс

    нікого я ще не боюся, бо нікого ще не знаю

    хі...бачу ШуСтРиНьКа ти, не встиг закинути розповідь, а ти вже вклеїлася в тему

    цьом....чекаю від тебе вражень о с о б и с т о

  8. Вверх #8
    Постоялец форума Аватар для Squee
    Пол
    Мужской
    Адрес
    Odessa, Ukraine
    Сообщений
    2,623
    Репутация
    725
    Записей в дневнике
    3
    На жаль, мені дуже незручно читати такі великі тексти в форматі форумних повідомлень. Якщо в змозі, збережи в текстовому форматі, зазіпуй та причепи архів додатком до повідомлення. Буде час - почитаю. Або на телефон заллю і почитаю...
    Але одразу можу сказати - над текстом треба буде ще багато попрацювати. Ось це
    Батько через 2 роки зіграв весілля, де одружився на Роксолані, яка відносилася до Юриного батька дуже зневажливо, якого звуть до речі – Михайлом, а малого Юру в холодну зиму змушувала йти за різними дрібничками, які й не були потрібні Роксолані.
    читати неможливо. Спробуй відкласти текст на деякий час, а потім його перечитати.
    Гармонично недоразвитая личность

  9. Вверх #9
    Squee

    так, дійсно фігово

    дякую за критику...перероблю

    закину...
    дарую сльози дівчатам...

    моя любов така...

  10. Вверх #10
    все...я додав до АрХіВу - читайте...критикуйте...
    Вложения
    дарую сльози дівчатам...

    моя любов така...

  11. Вверх #11
    Частый гость Аватар для Elleна
    Пол
    Женский
    Адрес
    Одесса
    Возраст
    29
    Сообщений
    655
    Репутация
    139
    Отвечу на русском.Это не принципиально, надеюсь?
    Текст ломаный сам по себе.Мало эмоций, динамики...
    Бить точно, уходить быстро.

  12. Вверх #12
    Elleна

    тю, яка різниця якою мовою спілкуватися?головне то розуміння

    ок, закину Вам дещо інше із прози своєї...чекаю критики...

    «Вірус випущений з небес»

    А хтозна як то було все тоді? Чи то був ранок, чи вечір, чи глибока, темна, із елементами романтиками ніч. Але діло вже було зроблено, річ випущена та вірус занесений до людей, який згодом заразив цілу планету. Ні, ви не праві, це ніяка не фантастика, не збираюся я Вам тут сидіти, щось вигадувати та втирати про не існуюче, можливо буковки будуть здаватися фантастичними, бо вони пишуться фантастично, але запевняю Вас у цьому, дана розповідь то аж а ні трохи не фантастика. Скажете що любите фантастику, не буду суперечити Вашим смакам, тому сприймайте дану розповідь як завгодно, суть в іншому.

    Отже то був не зрозумілий період часу та не зрозумілі відтінки щастя. Тепле сонце, за вікном лився осінній дощ, а на горизонті падав сніг. Все було як завжди, але чомусь завжди не вистачало чогось рідного та теплого, чогось приємного та ніжного. Сонце, дощ , сніг – немов би різні пори року та завжди існуючий між ними друг - час. Час, так багато йому присвячуємо, а замислювалися ми колись, чи присвячує він нам щось? Напевне відповідь відразу буде «ні». Хоча ні, постривайте, - почується із далеку, із людської тиші та із без емоційного стану впевнений голос, час – це все що мають люди безкоштовно в цьому світі, адже із-за часу ми можемо бачити чудові моменти із нашого такого короткочасного життя, як із минулого, так і із майбутнього. В часових хвилях можемо просто сидіти на місці та відчувати інших людей, відчувати смак свободи, смак турботи, ніжності, смак розчарувань та жалю, з рештою таке велике почуття як ЛЮБОВ…Любов як саме життя. Любов через все життя та поза межами самого ж життя, самого ж часу, часу свого.
    А знаєте, все так швидкоплинне, що інколи й не віриться що вже пройшло скільки часу, інколи кажемо що не вистачає часу на те й на інше, але самому ж часу завжди буде вистачати йти вперед… вперед… вперед…
    Отже коли то сталося так і не відомо, але вірус кажуть впав із самих небес. Першою жертвою його була юна та тендітна дівчинка, яка завжди, із самого дитинства була сором’язливою та обережною до навколишнього світу, завжди була така мила. Це сталося коли вона поверталася до свого дому, коли відчула чийсь погляд на собі, але вона дуже соромилася подивитися, але все ж таки оглянулася, дуже й дуже сором’язливо, побачила погляд юнака, який ніжно посміхнуся у відповідь її погляду, в її серці немовби щось перевернулася, і теж посміхнулася у відповідь, і пішла собі далі, намагаючись йти самовпевненою ходою, хоча й не дуже в неї те виходило, тому що відчувала й на далі, як чиїсь очі проводжають її…
    Наступна жертва так званого вірусу був юнак, який був завжди самовпевненим у собі, та розгубленим при спілкуванні із дівчатами. До речі, то його й погляд проводжав ту дівчинку. Проводжав аж до самого рога вулиці, доки не зникло тіло в зіницях його. Сам юнак хотів чогось ніжного та рідного, таємного і водночас відкритого, дикого та неймовірного, чогось не земного…
    Так і пройшов той час, від погляду того юнака та сором’язливості тендітної дівчинки. Але одним чудесним осіннім дощем, із ледь помітними краплинками, йдучи вулицею, якось зіткнулися поглядом дві людини, чоловік та жінка, які кудись дуже поспішали, зачепивши випадково одне одного рукою. Спочатку не зрозуміли що таке, хоча був й приємний дотик, вони не звертаючи ні на мить на це увагу, ринули й надалі, віддаляючись від дотику та від свого погляду все далі й далі…
    Також можна й продовжувати безкінечно, скажете яка суть того ж самого вірусу, який його сенс, якщо він на перший погляд і нічого не робить людям…а ви майте терпіння, і все самі прекрасно відчуєте, бо вірус такий є у кожного із нас.

    Ніжно крапають з бурульок капельки, ніби якась гра. Сонце прокидається та ніби ближче стає із кожним днем до людей, люди самі ніби прокидають та починають час від часу вдихати на повні груди якоїсь свіжості...зима підходила до кінця, все оживало немовби довкола.



    Через декотрий час, коли вже сніга майже не було довкола, коли білий колір починав змінюватися на зелений, коли холод замінювало тепло, і коли час дарував нам нові враження, то саме в цей момент якось одиноко, на лавочці в парку, на якій краска ледь-ледь ще зберігала свій відтінок, та була вся потріскана від сніга, сиділа самотньо дівчина, яка дивилась чому в гору, та дихала із таким щастям, що ніби раніше такого й не бачила та не відчувала, була вся якась замріяна…але, десь далеко, почувся голос, привабливий, ніжний, сміливий та трохи здивований, який спитав - а що ти тут робиш сама? Тобі не сумно? , - із ще більшим здивуванням спитав юнак. Дівчинка спочатку не відреагувала на ніби той далекий голос, хоча насправді юнак стояв просто поруч, а потім, її оченята глянули на юнака, та немов би відповіли, - чого б то я мала сумувати, якщо так приємно та красиво довкола, - але сказала зовсім інші слова. Привіт, ні, я не сумую, я просто задумалася. а звідкіля в тебе такий приємний голос? ,- юнак трохи розгубився, але сказав як завжди ніжно та привабливо, ніби співаючи, - та то напевне від батьків, а то я ніколи не займався співами, чи якимись іншими заняттями…від батьків, від природи, - відповідаючи він не міг відвести погляд від очей дівчини, який так ніжно дивився йому у вічі, здавалося що ніби потрапив на небеса…і так, навіть не дізнавшись як звуть одне одного, вони закохалися із першого погляду, із перших слів та поглядів, і тоді вірус знайшов ще одних жертв, яким було дуже приємно бути разом, які цінували кожну хвилю свого часу разом…

    І не рідко вони бачилися на тій лавочці…не рідко могли спостерігати на ній тепле сонце, ніжний та приємний осінній дощ, зиму із кришталевими сніжинками, і, безперечно саму ж весну, яка так часто дарує людям ніжність та тепло, приємні моменти та саме ж кохання, самі почуття, які можуть бути вічними, як сам час…

    Вірус є у кожного із нас, просто потрібно не боротися із ним, як із іншими, а просто сприймати його таким, який він є, все лікується, але лікується тільки Земне…а цей вірус був випущений з небес, тому не боріться із ним. Чим більше ви йому суперечите, тим сильніше буде почуття. Таке безкінечне як небо…адже всі в дитинстві мріяли полетіти на небеса, тому знайте, що шматочок небес є у кожного із нас, цінуйте це небесне почуття…


    30.06.’006


    Fresh
    дарую сльози дівчатам...

    моя любов така...


Ответить в теме

Социальные закладки

Социальные закладки

Ваши права

  • Вы не можете создавать новые темы
  • Вы не можете отвечать в темах
  • Вы не можете прикреплять вложения
  • Вы не можете редактировать свои сообщения